Білоус Юрій Миколайович народився 25 лютого 1962 року. Проживав у місті Дубровиця. Освіта середня – спеціальна: закінчив Дубровицьке СПТУ №6 в 1980 році. Призваний на військову службу за контрактом Дубровицьким райвійськкоматом  12.07.2016 року,  проходив службу у збройних силах України.  Військовий загинув 26 січня в зоні АТО на базового табору села Райгородка Новоайдарівського району Луганської області. За офіційною інформацією дубровичанин отримав смертельне поранення від кулі ворожого снайпера. Він місяць не дожив до свого 55-річчя.

У загиблого залишилися : старенька мати, дружина, двоє синів та маленька онука.

Поховали бійця на міському кладовищі під звуки Національного гімну України, який виконали музиканти військового оркестру.

 

 

 

Публікації про Білоуса Ю. М.
Дубровиччина попрощалася з загиблим в зоні АТО бійцем

29 січня в м. Дубровиця відбулася траурна церемонія поховання загиблого земляка, військовослужбовця-контрактника Білоуса Юрія Миколайовича,  який загинув 26 січня 2017 року  в зоні АТО на території Луганської області.

Згідно спільного розпорядження голів Дубровицької райдержадміністрації та районної ради у зв’язку із загибеллю під час проходження військової служби за контрактом в Луганській області  Білоуса Юрія Миколайовича, жителя міста Дубровиця, 29 січня 2017 року в районі було оголошено день жалоби.

 

 

 

Дубровиччина попрощалася ще з одним сином

Боляче й нестерпно… Скільки ще здригатиметься наша земля від вибухів, скільки ще  стискатимуться наші серця, почувши слова «Сьогодні в зоні АТО загинув боєць…», скільки ще потрібно материнських та дитячих сліз, щоб підлий агресор в них захлинувся?! В неділю, 29 січня, Дубровиччина попрощалася з Юрієм Білоусом, що віддав своє життя за Україну. Перед труною з тілом загиблого люди ставали на коліна. Провели земляка в останню путь як Героя, з усіма військовими почестями. Сотні й сотні містян  прийшли вклонитися загиблому. Труну з тілом через усе місто пронесли на руках воїни АТО. Приїхали попрощатися з Юрієм і батьки, сини яких загинули в АТО, і побратими, що теж пройшли війну на Донбасі.

Це вже сьома жертва, яку принесла Дубровиччина на алтар суверенітету, цілісності й незалежності України. 29 січня  було оголошено в районі Днем трауру за загиблим воїном, приспущено державні прапори України. Організацію похорону солдата взяла на себе райдержадміністрація та міська рада. Біля могили Героя звучали теплі слова про нього з вуст керівництва району та міста.

Юрій Білоус був простою, доброю й щирою людиною. Працював робітником на підприємстві «Дубровицяводоканал». У липні минулого року він підписав контракт на військову службу. Пройшов підготовку у Львівському навчальному центрі і був відправлений служити у Луганську область. Певний період воював на першій лінії оборони. Загинув на другій лінії оборони. Він не дожив до 55-ти лише місяць. Залишилися в вічній скорботі старенька мати, двоє синів, дружина. Осиротіла ще на одну душу Земля…

Герої не вмирають. Слава Героям!.

Слободзян О

Вірш присвячений загибломуБілоусу Ю. М.

Чорне гайвороння знову над Поліссям,

Розлетілись краєм, наче сарана.

І кричать у небі свою чорну пісню:

-Знову смерть на фронті! Смерть і не одна!!

Чуєм, не оглухли. Геть від нас горлаті!

Рани ще торішні у серцях болять!

Вороння кружляє, вороння на святі…

А в нас на Поліссі дві доби не сплять!

У святу неділю до рідної хати

Повернувся з бою батько, син, дідусь.

Та не привітає, бо вже не підняти…

Вже й не задається те гірке «чому?»

Гинуть все і гинуть сини України…

Великої нації та великий цвіт!

Завіса смертельна ніяк не покине

Над Україною свій чорний політ!

Коли ж схаменеться той ірод триклятий,

Що нас не здолати ніким і нічим.

Навіть, якщо й будемо без кутка й без хати –

До нього не підемо  на – поклін.

             Тетяна Васькевич

І не  знав він, де  погине…

29 січня 2017-го. Темний день у календарі Дубровиці. У район доставили «Вантаж-200»,  бо у зоні АТО загинув дубровичанин Юрій Білоус. До свого 55-річчя він не дожив лише місяць. Трагічно обірвалася доля захисника України у Луганській області.

Спеціальний автомобіль з тілом покійного їде до Дубровиці понад добу, бо по дорозі не раз у техніки виникають проблеми. Очевидно, що нема достойного транспорту у держави для такої гіркої потреби. У Сарнах «Вантаж-200» зустрічає військовий комісар Анатолій Білаш та син покійного Віталій. Ми ж з міським головою Богданом Микульським та секретарем ви­конкому Оксаною Краглевич, головою спілчан АТО Миколою Шкільнюком чекаємо на нашого загиблого бійця на кордоні з Дубровицьким районом. Знову затримка. Бо в Сарнах через потребу міняють колесо. Отож запланований на 13 годину похорон переносяться на кілька годин. Неможливо чітко передбачити хід подій, тим паче у такій ситуації. Ось і гірка, безмовна зустріч. Тут не треба слів. Не треба коментарів Плаче Віталік. Не так син мав би зустрічати батька з війни.

Дорога до Дубровиці. Кортеж супроводжує поліцейська автівка. Засніжена, холодна, невесела ця дорога. Оголені дерева, як німі свідки багатьох життєвих трагедій зустрічають нас на Кураській горі. У Орв’яниці біля церкви громада стає перед «Вантажем-200» навколішки, так віддають жителі села останню шану українському солдату. По-особливому проводять кортеж люди своїми поглядами. Жінки й чоловіки втирають сльози.

У Бересті людей на вулиці значно більшає. Впевнена, якби була можливість чітко окреслити час руху траурної колони, то переважна більшість наших земляків вийшла б в холодний день зі своїх домівок, щоб вшанувати загиблого.

У Дубровиці неподалік «Копійки», обабіч хати загиблого, вже зібралося багато людей. На мовчазних обличчях легко читається смуток і печаль. Наші хлопці-атовці на плечах несуть труну з тілом покійного до хати. Скромно і просто живе його родина, бурштинових благ цивілізації у домівці непомітно.

Згорьована жінка зустрічає чоловіка біля воріт. Сини підтримують матір під руки. Почорніла від горя Надія промовляє:

Так хотілося поговорити, так треба багато було сказати. Ой, горе, горе.

У розпачі не приховує сліз старший син Василь, який приїхав на похорон з Полтави. Труну заносять до скромної хати. Доки дружина голосить над тілом чоловіка, у невеличких кімнатках назбирується чимало людей з вінками і квітами в руках. У куточку схлипує старенька жінка. 88-річна мати Юрія Миколайовича не ходить кілька років, хлопці-атошники підносять її до труни, щоб погладила сина й поплакала над ним.

Ой, сину. Сину, на кого ж ти мене залишив, на кого? Нехай би я…

Дружина раз по раз виходить на свіже повітря, біль розпирає груди і бракує повітря, бракує жінці снаги життєвої в цей день. Німіють руки, німіє серце.

Син Василь розповідає:

Батько зателефонував мені напередодні смерті ввечері, як я повернувся з роботи. Розпитував про всіх, спокійно, як завжди небайдуже. І раптом зв’язок обірвався. Згодом я не зміг його номер перенабрати, вже був поза зоною досяжності. Я батька дуже любив і поважав.

Люди все підходять і підходять. Ось приїхали разом з волонтером Світланою Правник батьки наших земляків-героїв Олега Ващишина з Сельця та мама Юрія Сокола з Людині. Відчуваю, як багато емоцій сьогодні на їх зранених серцях.

О 14 годині отець Сергій разом з хористами розпочинають поминальну службу. Попри холод, далеку відстань, побратими вирішують нести покійного через усю Дубровицю на плечах. Поминальну процесію супроводжує військовий оркестр, попереду жовто-блакитний стяг, людей все більшає і більшає.

Адам Кузьмич мені розповідає дорогою:

Влітку зустрів Юрія, а він мені каже: «Піду я, Леонідович, на війну». Спочатку думав, що він пожартував, бо ж вік вже не юний. Виявляється це були далеко не порожні слова. Пішов і от, на превеликий жаль, так повернувся.

Відспівують Юрія Миколайовича у Свято-Миколаївському храмі. Священики отець Сергій та Вадим своїми гарними голосами так підкреслюють глибину втрати, плавляться свічки, і здається, це дні людські так скапують воском.

Глибокі і сильні слова про життя і смерть, про любов до ближнього каже отець Сергій. Цього дня він з вірянами повністю розділяє трагізм холодного зимового, страшного для Дубровиці дня.

На новому кладовищі дуже промерзла земля. Викопати могилу було непросто. Знову ж таки тут, на цвинтарі, отець Сергій закликає спільно помолитися, здається, від спільного «Отче наш» плаче небо і світ довкола.

До присутніх звертається міський голова Богдан Микульський та заступник голови районної ради Олександр Задорожний. Вони просять берегти пам’ять про земляка, засуджують війну і закликають зробити все, щоб Україна стала іншою, стала вільною.

Ветерани АТО стають на коліна. Переконана, що хлопцям, які пройшли війну, церемонія прощання вивертає всю душу. Їх думки оповиті спогадами та печаллю.

Звучить гімн України. От вже й ніколи не побачать рідну людину дружина та діти. Хіба ж ми думали лише кілька років тому, що ховатимемо у рідному місті земляка, який загинув в АТО.

 Надія, дружина покійного розповідає:

Я познайомилася з Юрою на сезоні у Млинові, відразу мені припав до душі. Простий, щирий, добрий. Він такий і по життю був – безвідмовний, трудолюбивий, дружелюбний. Як познайомилися, я мала синочка. Юра сприйняв мою дитину як рідну. Згодом у  нас народився молодший Віталік. Я родом з Мукачівського району. Отож тут, у Дубровиці,  чоловік і діти – то найбільша були моя родина. 23 роки ми разом прожили, раділи і  сумували разом, долали труднощі  життя. Були щасливі моменти, дуже тішився чоловік онуками. Як пішов на війну, то меншенькій онучці виповнилося три місяці. Ой, як він її по-особливому любив. Коли дзвонив додому,  то найбільше про цю малесеньку розпитував,- як підростає, чи зубчики не лізуть?

Я його не відпускала в АТО, просила – не йди, вже й вік не той. А він вперся та й годі, – піду,- каже, прийняв рішення остаточно і зупинити я не змогла. Додому дзвонив часто, бо все його цікавило, як я, як мама, діти і онуки. Після народження збирався Юра прийти в гості

За два дні до його загибелі неймовірно тяжко було на серці. Кажу Віталіку, що, може,  з нашою бабою що станеться? Хто б таке подумав, хто таке гадав?

А до Юриного брата, напередодні загибелі  мого чоловіка, пташка двічі стукнула дзьобом у  вікно. Це, я знаю, дуже гірка прикмета.

Я в Дубровиці на чужині. Я вражена, що стільки людей прийшли провести нашого чоловіка і батька, стільки добрих людей. Я всім безмежно вдячна за те, що розділили наше  безмежне горе.

Велике спасибі нашій міській владі, районній  також за організацію похорону. Вони все продумали, все передбачили, все було до ладу і по толку, як годиться.

Я дякую нашим хлопцям, ветеранам АТО, вони несли мого Юру на плечах, так мене підтримали і синів, отцю Сергію за його труди духовні і хористам, хай посилає їм доля все найкраще. Сказати хочу «спасибі» кожній людині,  хто був з нашою родиною в цей день. Я не можу висловити кожному це особисто, але я прошу у Бога для вас, добрі люди, Божої благодаті. Вибачте, не вмію гарно говорити та й душа моя ще гірко плаче…

Від автора: попри гнітючий настрій в день похорону Юрія Білоуса, було приємно за нашу дубровицьку родину, яка дружньо зібралася, щоб провести захисника України в останню дорогу. По-особливому сприйнялися слова отця Сергія про наше сьогодення. Відчувається, що священик відчуває пульс життя громади, підтримуючи її дух і настрій.

Для пересічного ока багато речей залишилося непоміченими. Знаю, що долучилися до організації похорону працівники військомату, міські комунальники і особисто міський голова, і Оксана Краглевич, інші працівники ради. Як завжди, зразково виконала свої функціональні обов’язки міська ритуальна служба (Тетяна та Микола Лінники).

Чимало питань вирішили за сприяння районної влади. А що вже казати про підтримку з боку наших солдат-атовців. Багато дубровичан і жителів району розділили з родиною Юрія Білоуса біль втрати.

В такі моменти відчувається, що ми родина, щира українська родина. Як згадую цей похорон, то на думку спливає:

Пливе кача по Тисині,

Ой, пливе, кача по Тисині.

Мамко моя, не лай мені,

Мамко моя, не лай мені.

Залаєш ми в злу годину,

Ой, залаєш ми в злу годину.

Сам не знаю, де погину,

Сам не знаю, де погину.

Як розповів військовий комісар Анатолій Білаш, Юрій Білоус в липні 2016 року підписав контракт. Пройшов навчальні збори на полігонах Львівщини. На постійне місце служби був направлений на першу лінію оборони в Луганській області. Згодом його підрозділ відвели на другу лінію. Був задіяний в охороні базового табору. Детальні обставини смерті військового встановлюються.

Любов Клімчук

 

 

 

Загиблому воїну. Нашому захиснику,

справжньому герою Юрію Білоусу.

Ні він не бив себе у груди

І з смолоскипом не ходив.

Він зважив все: як є, як буде

І вибір свій таки зробив.

Затиснув волю у долоні,

Хоч дома й справ своїх гора.

Та знав, що ворог на кордоні

І розслаблятись не пора.

Бо скільки б ми не говорили,

Що «хтось» не той, чи «щось» не так…

Якби себе не боронили,

То хтозна що було б і як.

Хоч це й не названо війною,

Бо певно є якась з причин,

Та хлопці там стоять горою,

Щоб окупант не ліз на тин.

На жаль, нещадна вража куля

Лишила свій кривавий слід.

І вже тепер йому зозуля

Не накує ні зим, ні літ.

Він був, як всі звичайні люди,

Ніяких благ не вимагав.

Він хрест тяжкий узяв на груди

І спокій наш оберігав.

  Марія Мосійчук, с.Селець

Мосійчук М.

 

 

Список пкблікацій

Слободзян О. Дубровиччина попрощалася ще з одним сином //Вільне слово: Громадсько-політична газета,-2017.- №6/2 лют.- с.13

Мосійчук М. Загиблому воїну. Нашому захиснику, справжньому герою Юрію Білоусу //Дубровицький вісник: Громадсько-політична газета,-2017.- №6/10лют.- с.10

Клімчук Л. І не знав він, де погине…//Дубровицький вісник: Громадсько-політична газета, -2017.-№5/3 лют.- с.2

Дубровиччина попрощалася з загиблим в зоні АТО бійцем // Дубровицька районна державна адміністрація

Дубровиччина в останній путь провела бійця АТО //Моя земля-моє полісся

Близько трьох тисяч людей прийшли провести в останню путь загиблого військовослужбовця // Новини по- рівненськи

 

Білоус Юрій Миколайович (25.02.1962–27.01.2017р.)