zhuk       Жук Василь Володимирович народився 29 вересня, 1991 року в м. Здолбунів  Рівненської  області.
Василь, звичайний міський хлопець, навчався у Здолбунівській загальноосвітній школи № 1 де закінчив одинадцять класів. Згодом продовжив здобуття освіти у вищому професійному училищі в м.  Рівне. Одним з перших серед однолітків твердо вирішив захищати рідну землю і сміливо вирушив на передову. Василя призвали за частковою мобілізацією 14 серпня 2014 року. Перебуваючи у найгарячіших точках у зоні АТО, він  часто телефонував мамі, щоб хоч на деякий час позбавити її від хвилювання.
Василь Володимирович Жук героїчно загинув 25 січня 2015 року під час мінометного обстрілу неподалік легендарного Донецького аеропорту.
Нашому землякові, сержантові 93-ї окремої механізованої бригади ЗСУ було всього двадцять три роки.

Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року, “за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі”, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

 

 

 

 

Публікації про Жука В. В.
«Таких більше не буде…»

       «Батьки Василя Жука повинні знати, що їх син – герой», – переконаний бойовий побратим нашого земляка Роман Свистун, стрілець батальйону «ОУН», який приїхав зі Львівщини до Здолбунова, аби відвідати рідних хлопця. Нещодавно Роман повернувся у відпустку із зони АТО. Після загибелі Василя, ще на передовій, у селі Піски на Донеччині, він пообіцяв собі розповісти землякам бійця про те, який мужній хлопець жив поруч з ними.

 

Наймолодший у підрозділі

      Романові Свистуну нелегко розповідати про події, пов’язані із загибеллю Василя. Ті, хто пережив пекло війни на Сході України, не можуть спокійно згадувати побратимів, які полягли, захищаючи нашу державу.
З Василем ми познайомилися за тиждень до його загибелі, – розповідає Роман Свистун. – Саме тоді позиції їх 93-ї окремої механізованої бригади посилили бійцями нашого батальйону «ОУН». Неподалік наших позицій розташовувався двоповерховий будинок, у якому ми жили. Верхній поверх був зруйнований, а вікна вибиті і закладені мішками з піском. Зате у холі на першому поверсі було достатньо місця. Там стояли саморобні великий стіл, лавки, були каремати, спальні місця. Одночасно приміщення слугувало своєрідним складом: там зберігались запаси їжі і води, що доставляли нам волонтери, була і зброя. Грілися біля пічки, а світло мали завдяки бензогенератору. Разом нас жило 16. Прибилася до нас ще й вівчарка з чотирма цуценятами, яких згодом розібрали хлопці, коли їхали у відпустку.
Василь був наймолодшим у своєму підрозділі. Але у свої 23 роки був дуже відповідальним і порядним, людяним, професійно виконував свої обов’язки. Взірцем для нього стали товариші – старшина Роман Юльчишин та сержант Віктор Клочан. Роман родом зі Львівщини, Віктор – з Черкащини. На долі кожного з них війна залишила глибокий шрам. Роман отримав поранення, коли загинув Василь, нині він на лікуванні у львівському шпиталі. Віктор же разом із сином служив у Дебальцевому. Два тижні тому надали відпустку – поїхав хоронити сина…
Василя Жука поважали й стрільці з батальйону «ОУН». Я значно старший від Василя, але військового досвіду не мав. Тому, коли прийшов на передову, звернувся до нього, і він розповів про зброю, позицію, про те, як боронитися та вижити.
У вільний час Василь любив слухати музику, телефонував додому, ділився новинами з друзями. А всього за кілька годин до загибелі розповів, що через півроку в нього народиться племінник. Ніколи не забуду, як світилися його очі і яким щасливим він був. Я теж щиро порадів цій звістці, побажав здоров’я майбутньому племіннику та обов’язкової відпустки, щоб Василь міг його побачити…

 

Рятуючи життя іншого, ризикнув своїм

          Чоловік з болем згадує останній день життя молодого бійця:
– Це трапилося 24 січня. Того дня, як і раніше, Піски обстрілювали сепаратисти. Мінометами, «градами», зрідка – з танків. Кожен постріл несе небезпеку. Але найгірше – постріли з танків та самохідних артилерійських установок, які виїжджають, стріляють і втікають. «Накрити» їх одразу не виходить. Поруч з нашою, на лівому фланзі, була позиція, яку боронив батальйон «Дніпро-1». З цими солдатами ми добре знайомі, адже у вільний час спілкувалися, а наші командири ще й узгоджують воєнні дії. Також Піски обороняли добровольчі батальйони «Правий сектор», «Закарпатська Січ» та «Січ».
Ми перебували у «своєму» будинку. Хтось відпочивав після чергування, хтось чистив зброю, хтось куховарив, а хтось молився. Близько 16 години по рації від нашого спостерігача прозвучала команда особовому складу на період щільних обстрілів спустися у підвали. Та раптом з рації пролунав крик: «Увага, «двохсотий!» Увага, «трьохсотий!». Це було на сусідній з нами позиції, яку боронили два бійці батальйону «Дніпро-1». Загиблому не було і 20 років…
Почувши повідомлення про пораненого, Роман та Василь, одягнувши бронежилети й каски, побігли його рятувати. Інтервали між пострілами скоротилися, і хлопці наважились ризикнути. На війні є правило: поки не вщухнуть постріли, сховище покидати не можна. Але існує й правило інше, те, що всотується з молоком матері, українськими піснями, батьківською любов’ю, любов’ю до України. І саме це правило виявилось для хлопців важливішим.
Наступною командою, що пролунала по рації, була: «Бойова тривога, напад на нашу позицію!» І ми, решта тих, хто залишився у приміщенні, вибігли та зайняли бойові місця. Ворожу атаку відбили, втрат більше не було. Потім, за графіком, я заступив на чергування і тільки ввечері потрапив до будинку. Відразу й не помітив гнітючої тиші, що там панувала. За кілька хвилин мій побратим «Бур» повідомив про те, що Василя більше немає, а Романа поранено…
Дух братерства – це те, що допомагає нашим воякам долати найнебезпечніші перешкоди. У батальйоні «ОУН», крім західняків, служить багато добровольців з Криму, Білорусі, Росії. Коли бачиш, що побратими готові йти на ризик заради тебе, ти і сам готовий зробити це для них. Боронити Україну ідуть найкращі хлопці, та повертаються не всі. Будуть інші, таких уже не буде…
Але пам’ять про Василя та усіх загиблих за незалежність нашої держави обов’язково житиме. Герої не вмирають, вони стають нашими янголами-охоронцями.

Записала Ірина Самчук

 

«Він прикрив мене своїм тілом, завдяки цьому я зараз стою тут…»
У Здолбунівській ЗОШ № 1 відкрили меморіальну дошку загиблому на Сході України Василю Жуку

zhuk2       Урочисте відкриття меморіальної дошки на фасаді школи, де навчався загиблий герой АТО, відбулося 27 березня. Того дня шкільне подвір’я виглядало, наче під час першовересневої лінійки: чисельний гурт учнів та вчителів у вишиванках і з квітами в руках. Усі зібралися, щоб вкотре вшанувати пам’ять Василя Жука.
– Для кожного з нас смерть Василя стала великою втратою, – розповіла директор школи Оксана Себастіянська. – У фойє ми запалили свічку на знак скорботи за загиблим, і коли вона гасла від невидимих протягів, старшокласники запалювали її знову. Навіть молодші школярі усвідомили всю гіркоту загибелі Василя. Коли я запитала у п’ятикласниці, про те, для чого горить ця свічка, дівчинка відповіла: «Для того, щоб йому було тепліше…».
Виявилося, що загиблий герой був ще й талановитою людиною, пробував писати вір­ші. Одну з цих спроб, присвячену мамі Василя, ледь стримуючи сльози, зачитала його класний керівник Галина Юріївна Волощенко:

Знову її сльози, знову її погляд,
Глянувши на неї, розумію:
Знову ніч без сну – чекатиме до ранку.
Для неї – ще дитя, хоча уже за двадцять.

Рука її тремтить, коли тримає одяг сина.
Не раз я бачив, заходячи в кімнату,
В сльозах її лице.
За часом, що іде, я навіть не помітив:
Змінилося її лице, змінились її коси.

Не знаю, як так вийшло, але застиг на місці.
Заплющив свої очі, згадалася мені та осінь.
На дворі – перший сніг, не гріє ясне сонце.
Лише дитячий сміх почувся їй із двору.
Почувши щирий сміх, вийшла вона з хати.

Поглянула на сина.
«Мамо, мамо, поглянь на мене, я літаю».
Мама підійшла, стала на коліна,
Ніжно обняла мати свого сина.

Сяяло її лице, хоч проглядалась втома…
Розплющив очі, зайшов у кімнату,
Та взяв у свої старенькі руки мами.

        На захід приїхали також побратими Василя Роман Свистун та Роман Юльчишин. Бійці, не приховуючи емоцій, із жалем та невимовним сумом згадували загиблого.
– Ми навіть не знали, що і тут, вдома, на нього казали Сонячний – так само, як і ми називали його, – розповів Роман Юльчишин. – З нього вийшов би хороший офіцер… Василь – справжній герой. Він прикрив мене своїм тілом, завдяки цьому я зараз стою тут.
Право відкрити меморіальну дошку надали побратимам Василя Жука. А наприкінці заходу учні школи поклали квіти до пам’ятного знака.

Ірина Самчук

 

Слова Мирослава Броніч
Музика Олексій Броніч

Присвячується нашому герою-земляку Василю Жуку

Україно, нене мила,
Чим же ти так завинила,
Що віками вороженьки
Наші землі забирають,
Люд на мирний убивають?

Приспів:
Ой, Василю-Василечку,
Ранив хто твоє крилечко?
Жаль, смертельна була рана,
І з життя пішов так рано…
Всюди чути в нашім краю:
«Герої не вмирають!»

Помолімось тихо Богу:
«Патріотам дай підмогу!»
«Згинуть наші воріженьки», –
Пролунало з вуст Героїв.
Мир прийде й всіх заспокоїть.

Приспів.

Загиблому «Кіборгу» Василеві Жуку

 

 

Список публікацій

1. Броніч М. Герої наші не вмирають / М. Броніч // Нове життя. – 2015. –  8 трав. (№34/35). – С. 2

2. Вістенко Р. Віддали життя за Україну/ Р. Вістенко // Вісті Рівненщини . – 2015. – 30 січ. (№ 4). – С. 2

3. Кондрачук С. Здолбунів попрощався з Василем Жуком/ С. Кондрачук // Нове життя. – 2015. –  30 січ. (№6/7). – С. 2

4. Самчук І. «Він прикрив мене своїм тілом, завдяки цьому я зараз стою тут…»: у Здолбунівській ЗОШ №1 відкрили меморіальну дошку загиблому на Сході України Василю Жуку/ І. Самчук // Нове життя . – 2015. – 3 квіт. (№ 24/25). – С. 2

5. Самчук І. Таких більше не буде…/ І. Самчук // Нове життя . – 2015. – 6 берез. (№ 16/17). – С. 2

6. У зоні АТО загинув військовослужбовець з Рівненщини // ОГО

7. Рівненщина: забрати тіло загиблого військового виявилося серйозною проблемою // ОГО

8.Тіло здолбунівського героя ледь вирвали з рук військових бюрократів // Здолбунів СІТІ

9. Тіло героя доставили до рідної домівки // Здолбунів СІТІ

10. Сьогодні Рівненщина прощатиметься з загиблим Героєм Василем Жуком // ОГО

11. На Рівненщині сотні людей прийшли попрощатися із загиблим героєм АТО [Фото] // ОГО

12. Завтра прощатимуться із Василем Жуком // Здолбунів СІТІ

13. Здолбунів прощатиметься з героєм // Здолбунів СІТІ

14. Здолбунів прийшов вклонитися перед героєм // Здолбунів СІТІ

15. Як у Здолбунові в останню путь проводжали Героя Василя Жука [Відео] // ОГО

16. Здолбунів сумує за загиблим воїном // Здолбунів СІТІ

17. Рівненщина: у Здолбунові дводенна жалоба за загиблим героєм // ОГО

18.  Героїв треба пам’ятати // Здолбунівська сотня самооборони.

19. Про загиблого здолбунівчанина пише польська преса // Здолбунів СІТІ

20. Спогади однокласниці про загиблого в АТО героя з Рівненщини Василя Жука // ОГО

21. Яким запам’ятали загиблого у зоні АТО 23-річного героя з Рівненщини Василя Жука [ФОТО]

// ОГО

22. Відкрили меморіальну дошку герою-земляку // Здолбунів СІТІ

 

Жук Василь Володимирович (29.09.1991– 26.01.2015)