Жінко, чого ви плачете?
Ваш син-герой…
Ви що, не бачите?
Ще цей хлопчина і он той…
Героєм був мені завжди….
З тих пір, коли почав іти…
З тих пір, коли сказав він мама…..
Я так раділа… так ридала….
Від щастя сльози проливала,
Так, ніби знала, ніби відчувала…..
Я так його тримала, так оберігала…
Та все ж пішов за іншу битись маму….
Мені ж залишив вічну рану…
А я дзвонила, кажу: “Сину,
Іди додому, бо там гинуть.”
А він: “Неправда, тут все мирно.”
Мені від того було дивно…
І я його чекала, так чекала….
Він вернеться! Я вірила! Я знала!
І він приїхав. Не колись, а нині.
Виходжу я… дивлюсь …
Моє дитя у домовині…
“Як справи, синку? Ну, кажи, як справи?
Чого мовчиш? Не хочеш подивитися на маму?
Відкрий же очі, вставай! Ти хочеш так лежати?
Втомився, певно? Вирішив поспати?
Боже, я тебе укрию. Ти ж такий холодний…
Живіт запав, напевно, ще й голодний…
Ходи, я вже на стіл накрила….
Ходи, тебе чекає вся родина…”
А люди кажуть, що здуріла…
Що мертву так трясу дитину…
Та що ті люди…

Що вони там знають…
Мій син – Герой!
ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!

 Полянська Христина

Жінко, чого ви плачете?