karnauhov      Карнаухов Микола Миколайович народився 20 липня 1965 року у місті Кокчетав (Казахська РСР). У 1982 році вступив на механічний факультет Українського інституту інженерів водного господарства (спеціальність „Механізація гідромеліоративних робіт”), який закінчив у 1989 році і отримав кваліфікацію інженера-механіка. У 1983-1985 рр. проходив строкову військову службу у Військово-Повітряних Силах.
Трудову діяльність розпочав у 1989 році на посаді інженера науково-дослідного сектора УІІВГ, згодом – молодшого наукового співробітника кафедри будівельних і меліоративних машин. З 1992 до 1994 року навчався в аспірантурі, після закінчення якої його доля зв’язала з кафедрою автомобілів, автомобільного господарства та технології металів, на якій пройшов шлях від асистента до доцента. Автор більше 50 наукових і навчально-методичних праць, зокрема 4 авторських свідоцтв і патентів на винаходи.
Працював викладачем Національного університету водного господарства та природокористування, доцент кафедри автомобілів та автомобільного господартва, кандидат технічних наук.
Старший лейтенант Микола Карнаухов ніс військову службу в 57 -й бригаді Збройних Сил України. Він був сапером. Останню звістку від нього рідні отримали 4 лютого, а після цього він зник безвісті поблизу населеного пункту Чернухіно в районі Дебальцева 5-6 лютого 2015р. Його бачили пораненим. Пізніше стало відомо, що боєць загинув 6 лютого. Протягом тривалого часу його тіло зберігалося в одному з моргів Дніпропетровська.
Поховали героя 10 березня в Рівному на Алеї Героїв кладовища «Нове».
Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року, “за особисту мужність і високий професіонализм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі”, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Згідно рішення Рівненської міської ради №5756 від 17 вересня 2015 р Карнаухову Миколі Миколайовичу було присвоєно звання «Почесний громадянин міста Рівне».

Публікації про Карнаухова М. М.
«Якщо не маєш ідеї, за яку не шкода віддати своє життя, тоді не варто і жити»

      Таким було життєве кредо Миколи Карнаухова, який загинув 6 лютого під час бою в Чернухіно Луганської області. Тривалий час воїн АТО вважався зниклим безвісти. 10 березня з Героєм попрощалися в Бугрині Гощанського району, де живе його мама. А потім церемонія прощання продовжилася у центральному корпусі НУВГП, де працював. Поховали Миколу Карнаухова в Рівному на Алеї Героїв на кладовищі «Нове». Відспівували його в Покровському соборі.
Викладач Національного університету водного господарства та природокористування Микола Карнаухов служив у 57-ій бригаді Збройних Сил України. Був призваний до війська об’єднаним міським військовим комісаріатом 1 серпня 2014 року. Востаннє виходив на зв’язок 4 лютого.
Цього року Миколі Карнаухову мало б виповнитися  50 років. Рівненщина втратила кандидата технічних наук, автора понад 50 наукових і навчально-методичних праць, зокрема й 4 авторських свідоцтв і патентів на винаходи. Пішов науковець на війну, сповідуючи своє життєве кредо: «Якщо не маєш ідеї, за яку не шкода віддати своє життя, тоді не варто і жити». Мав позивний «Не журись». Його згадують веселим, майже завжди усміхненим. Довго боєць вважався зниклим безвісти. Рідні й друзі до останнього вірили, що Микола живий. Та дива не сталося.

Надія Адамчук

 

Микола Миколайович Карнаухов

   карн1 Неможливо передати словами всю гіркоту непоправної втрати, якої зазнав колектив Національного університету водного господарства та природокористування – захищаючи рідну землю від російсько-бандитських зайд пішов з життя Микола Миколайович Карнаухов(позивний «Не журись»), доцент кафедри автомобілів та автомобільного господартва, кандидат технічних наук.
Народився Микола Миколайович 20 липня 1965 року у місті Кокчетав Казахської РСР. У 1982 році вступив на механічний факультет Українського інституту інженерів водного господарства (спеціальність „Механізація гідромеліоративних робіт”), який закінчив у 1989 році і отримав кваліфікацію інженера-механіка.
У 1983-1985 рр. проходив строкову військову службу у Військово-Повітряних Силах.
Трудову діяльність розпочав у 1989 році на посаді інженера науково-дослідного сектора УІІВГ, згодом – молодшого наукового співробітника кафедри будівельних і меліоративних машин. З 1992 до 1994 року навчався в аспірантурі УІІВГ, після закінчення якої його доля зв’язала з кафедрою автомобілів, автомобільного господарства та технології металів, на якій пройшов шлях від асистента до доцента.
У 1999 році захистив дисертацію на здобуття вченого звання кандидата технічних наук.Автор більше 50 наукових і навчально-методичних праць. Все своє життя Микола Миколайович керувався кредо: «Якщо не маєш ідеї, за яку не шкода віддати своє життя, тоді не варто і жити!». Він був вимогливим до себе, високоморальним, прямим та відкритим, ніколи не намагався бути яскравішим чи кращим інших.
Колектив НУВГП висловлює своє глибоке співчуття родині Миколи Миколайовича Карнаухова. Ми завжди будемо пам’ятати цю видатну людину, доброта, чесність та порядність якої залишатиметься зразком для усіх.

Як важко віднайти слова,
Та не тому, що слів бракує,
А через пам’ять, що жива,
Та біль, у серці що вирує,
Чому так сталось у житті?
Чому воно Його забрало?
Чому життя у небутті?
Таких людей на світі мало!

Сайт Національного Університету водного господарства
та природокористування

Відкриття меморіальної дошки Миколи Карнаухова

кар. дошкНа фасаді третього навчального корпусу університету відкрито меморіальну дошку нашому викладачеві Миколі Карнаухову.
Микола Миколайович загинув в зоні АТО в лютому місяці цього року поблизу селища Чернухино в районі Дебальцевого.
На відкриття пам’ятної дошки прийшли викладачі, студенти, знайомі і ті люди, хто хотів віддати шану загиблому Герою. Були тут і його бойові побратими, близькі та рідні. Присутні почули біографію Миколи Миколайовича, послухали вірш Рівненського поета Олександра Берестяного «Живи, мій водний» та вшанували пам’ять загиблого хвилиною мовчання.
Відкрили дошку пам’яті ректор університету та побратим загиблого – Олександр. А архієпископ Рівненський і Острозький Іларіон освятив її та прочитав молитву.
Ректор Віктор Мошинський відмітив, що ця меморіальна дошка – це не лише частина граніту, а живе нагадування про Героя та друга, життя якого не пройшло даремно. Звернувся до присутніх і бойовий товариш Миколи – Олександр Бодін.
Найважче давалася промова матері. «Дякую. Дякую всім, хто прийшов. Дякую, що пам’ятаєте мого сина, мого Кол
ю», – сказала зі сльозами на очах мама Героя.

12108861_514817265360821_3235606471350611647_n
Меморіальна дошка зроблена зі штучного каменю та граніту нашим викладачем, доцентом кафедри архітектурного проектування, конструювання та графіки Петром Подольцем. Біля двох тижнів знадобилося скульптору на виготовлення дошки пам’яті.
«За своє життя я виготовляв багато портретів, дошок, скульптур. Проте коли працював над цією, дуже хвилювався», – розповів автор меморіальної дошки Петро Подолець.
Завершилася ця урочиста і сумна водночас подія виконанням гімну України.

 

 

На  свято Покрови Пресвятої Богородиці та у День захисника України 14 жовтня 2015 року в дошкасамісінькому центрі Рівного поруч зі Свято – Воскресенським собором та оберегом міста – колоною Богородиці – відкрили стелу пам’яті дев’ятнадцятьом Героям Рівного. Дошку пам`яті Героям АТО та Майдану облаштували на перехресті вулиць Соборної та 16 Липня. На дошці – світлини шістнадцятьох загиблих рівненських бійців АТО та трьох Героїв Небесної сотні.

24 листопада 2015 р. у Бугринському НВК відбулася урочиста лінійка, присвячена відкриттю меморіальної дошки Карнаухову Миколі Миколайовичу.

Старший лейтенант Карнаухов Микола Миколайович, випускник 1982р. Бугринської середньої школи, загинув під час виконання військового обов’язку, захищаючи територіальну цілісність та суверенітет України. Героя посмертно нагороджено орденом «За мужність ІІІ ступеня».

Пам’ять про нашого земляка, який віддав своє життя за мирне небо над Україною, навіки житиме в серцях рідних, близьких та знайомих людей.

Сидорець Світлана

На честь загиблого воїна Карнаухова Миколи  Миколайовича в селі Зарічне, Гощанського району було перейменовано вулицю Зелена на вулицю ім. Миколи Карнаухова.

Вітрами й  сонцем Бог  мій  шлях помітив…

«Мій позивний – «не журись», і моя банда теж – не журись! Тримаємо кругову оборону… Ми їх порвемо!» Ці слова він адресував світові, Україні, родині – тим, кого пішов захищати від диких варварів, які розстріляли п’ятьох героїв під Чорнухіно, обшукали понівечені тіла, знайшли телефон з відеозаписом і виклали в Інтернет разом зі своїм відео, зафіксувавши для історії свої криваві діяння, як це робили фашисти. Вони навіть не підозрювали, що цей сповнений оптимізму і незламної віри чоловік – кандидат технічних наук, викладач одного з найкращих вузів України Микола Миколайович Карнаухов, який за півроку мав би відзначити п’ятдесятиріччя. 6 лютого 2015 року постріл ворожого танка обірвав життя, зруйнував цілий всесвіт багатої різносторонньої особистості, в якій гармонійно поєднувалися  любов до техніки, потяг до віршування, глибокий інтерес до світової історії, акторські здібності, неперевершене почуття гумору, принциповість педагога та громадянина. 21 листопада 2014 року поблизу Горлівки він написав вірш – звернення до Святого Михайла:

Радію, мій братику, що тебе я діждавсь,

 Мовчу я, небесний, що один оставсь,

 Позич мені коника на одну тільки мить,

Додому, я знаю, він швидко летить,

Прийду на поріг, усім поклонюсь,

Зберу поцілунки, на війну повернусь.

А війна затягала у страшний вир. Нестерпний біль втрат побратимів і тягар відповідальності командира за свої рішення, невимовна гордість за приналежність до народу, який повстав проти диктатора і став на захист своєї землі, породив могутній волонтерський рух. Нічим не виміряти глибину почуттів, які він вкладав у короткі розмови з матір’ю і сестрою, дружиною і сином, з друзями і знайомими волонтерами. Горлівка, Дебальцево, а ще Чорнухіно – зловісна, чорна назва. Останнє СМС-повідомлення прислав дружині 3 лютого: «Вели другий бій, наша беха, кругова оборона». 4 лютого «Я знову на зв’язку». Останні слова, остання ниточка, що зв’язувала із світом живих. А 6 лютого у дружини Галини стався гіпертонічний криз, її забрала швидка. Гнітючі передчуття, жахливі сни справдились. 4 березня з військкомата повідомили про загибель Миколи. Сумний обов’язок впізнання тіла, яке вже було у Дніпропетровську, випав на долю сестри Ірини та армійського друга і кума Ігоря Пшеюка, Андрія Пшеюка та Юрія Грибчука. 10 березня герой був похований в Рівному, нагороджений орденом Мужності III ступеня. Нещодавно на честь Миколи Карнаухова в Рівному перейменовано вулицю Мірющенка.

Усім своїм життям Микола Миколайович Карнаухов довів, що мав хорошу спадковість, вроджений інтелект, помножений на систематичну працю над собою, сформований світогляд, чітку громадянську позицію. Народився Микола 20 липня 1965 року разом із сестричкою Іринкою в місті Кокчетав у Казахстані. У його родоводі по батькові переплелися гени прадіда, кубанського козака Тимофія, який в роки громадянської війни воював в армії Колчака, був нагороджений золотим хрестом і загинув у Приморському краї, та Марфи Дяченко, чия родина потрапила в Казахстан з Київської губернії по вербовці за часів Столипіна. По материнській лінії належав до споконвічних хліборобів з Рівненщини.карн

Його батько теж Микола Миколайович, був направлений на збирання урожаю в далеке село Бугрин в Рівненській області. Саме там він зустрів свою суджену Оксану Макарівну Сидорчук. У 1963 році вони побралися і поїхали в Казахстан. Прабабуся Марфа тішилася Миколкою та Іринкою й сумувала, коли малюки з батьком їхали в Бугрин. У перший клас діти пішли в Україні, потім вчилися в Казахстані, поки остаточно не оселилися на Рівненщині, де вчилися з п’ятого по десятий клас. Різні середовища, інша ментальність оточення, далекі поїздки, відмінність природи – все це давало можливість в юному віці відчути багатство і різноманітність світу, будило прагнення більше знати, розуміти, розвивало інтелект. Микола багато читав, брав участь у гуртках, сумлінно вчився. Цей відмінник був учасником художньої самодіяльності, талановито імпровізував жартівливі сценки, був душею компанії. Закінчив Бугринську школу з золотою медаллю і вступив на механічний факультет Інституту інженерів водного господарства.

У 1983 році юнака забрали в армію, довелося служити у військово-повітряних силах в Саратовській області у Маздоку, що в Грузії і в Узині на Київщині. Через два роки повернувся в інститут, який закінчив з відзнакою, і залишився працювати на кафедрі автомобільного господарства асистентом, закінчив аспірантуру, захистив дисертацію, викладав як технічні дисципліни, так і військові, бо мав години на військовій кафедрі. Таке навантаження вимагало неабиякої працездатності та організованості. День починався о 5-тій ранку на кухні з чашки кави та спілкування з котом Тимохою, який і зараз сумує за господарем, годинами пролежуючи на книжковій полиці з творами на військову та суспільну тематику. Дружина та син ще спали в однокімнатній квартирі, а він сідав за улюблений старенький комп’ютер і готувався до лекцій, щоб у черговій раз дивувати своєю ерудицією колег та студентів.

А ще були поїздки в ліс із сином, зустрічі з друзями, поїздки в село до матері та сестри, домашні клопоти. Але все, що він робив було позначене прагненням стандартним ситуаціям надати іскорку гумору своїми особливими словечками, скрасити нудні будні жартівливими містифікаціями. Внутрішній світ Миколи Карнаухова був багатовимірним і різноманітним і дивовижним чином в ньому поєднувались інтелект аналітика і хлоп’яча безтурботність, уміння насолоджуватись миттю, поетичність душі і скрупульозність механіка.

Він розумів ще під час Майдану, що війна з Росією неминуча, бо глибоко осмислив книги Віктора Суворова, і знав, що його ця чаша не омине. Двічі отримував повістки, з’являвся у військкомат, прощався з родиною, хоча мав медичні підстави уникнути мобілізації, а в третє першого серпня вирушив у Яворів на полігон, зібравши напередодні найближчих друзів і родичів. Як командир роти 6 листопада потрапив на передову разом із рівнянином Сашком Бодіним, який привіз родині безцінний подарунок – записник із віршами, які вже належать вічності, бо стали документом епохи, як і його позивний, який він отримав у спадок від свого діда Макара, що  відстоював у лавах УПА незалежність і свободу України.

«Не журись!» У цьому слові – невичерпний оптимізм і життєлюбність українців, віра у свої сили і надія на краще. «Не журись!» – такий заповіт він залишив своєму синові, теж Миколі Миколайовичу, і кожному з нас. Не журись і роби все, що вимагає обов’язок, бо честь дорожча за життя.

Труш Тіна Миколаївна, учитель ЗОШ № 18, м. Рівне

 

 

Рядки, навіяні війною

(вірші, переглядати у форматі pdf)

«Йдемо на Дебальцево. Не поминайте лихом», – написав в СМС загиблий в АТО Микола Карнаухов
Спогади дружини Галини Конарчук:

Микола – з двійнят. Сестру Іру має. У Кокчетау в Казахстані народився. Батько його звідти. У Рівному з його мамою познайомився, як на збір урожаю сюди приїхав.

У них в сім’ї традиція: синів Миколами називати. Тож батько його був Карнауховим Миколою Миколайовичем. Він мав таке ж ім’я. І син наш — теж Микола Миколайович Конарчук-Карнаухов.

24 роки ми разом прожили. Сину спільному – 23 роки. Я – друга дружина Миколи. Від першого шлюбу він має доньку Оксану.

Я — бібліотекар, а Микола читачем у нашій бібліотеці був. Не звертала уваги на нього. Навіть імені не пам’ятала, хоч формуляр не раз заповнювала. А він якось перед Новим роком каву мені у бібліотеку приніс, як з Ленінграда приїхав. Потім у мене трагедія сталася: сестра від раку померла. І я чи плакала, чи просто сумна була. Микола помітив це. Виходжу на обід — а він до мене: “Вибачте, але що у вас сталося?” Так ми ближче й познайомилися.

Виглядав схвильованим, коли потім у вересні зустрілися. Розповідав, що в сім’ї негаразди, що розлучається. Я була здивована: вважала, що ми не настільки близькі знайомі, щоб про таке розповідати. Потім з донькою приходив у бібліотеку. Їй п’ять років було. Казав, що суд дав час на роздуми перед розлученням. Після цього кілька разів провів з роботи. На каву ходили. Дав зрозуміти, що йому подобаюсь. Лист з відрядження написав, де між рядками читалося, що під враженням від знайомства.

Не знала, що молодший за мене на 13 років. Думала, що старший, бо лисуватий. А я завжди молодшою за свій вік виглядала. Коли дізналася, скільки йому років, кажу: “Миколо, не можна нам зустрічатися, бо Ви — молодший набагато”. А він: “Ну й що: я з самого початку знав, скільки тобі років”.

Родину цінував дуже. Майже щоп’ятниці в село їхав. Це Зарічне Гощанського району. Там мама і сестра його живуть. Накупує все, що потрібно – помідори, батон, каву, цукерки, печиво, мандарини — і везе. Мама зустрічає жартом: “Ну що, привіз облизня?” Микола перевдягався зразу і, хоч доцент, науковий співробітник, – на город чи в хлів до роботи. Тепер, як приїжджаю до свекрухи, теж везу гостинці. Кажу: “Це Вам облизень від мене і від Миколи”.

Ми все разом робили. Стіл накривали, як у ресторані. Микола готувати любив: плов, чебуреки, пельмені, пончики. Я пиріжки добре печу, а він усе пончики мене просив зробити. Кажу: “Не буду”. А якось приходжу з роботи — а він вже готує щось. “Ти що робиш?”- питаю. “Пончики, бо від тебе не діждешся”.

Де з’являвся Микола — жінки ставали іншими. Сиджу у читальному залі. Вже чую шум, гам, дівчата “ха-ха-ха” – Микола зайшов. Його любили всі. Жінки мліли від нього. Магнетизм якийсь мав. Жартами сипав. Всі сміялися до сліз.

Микола — наполовину росіянин по батьку. Російську культуру поважав, Бродського читав. Колись марив Алтаєм. Жити там хотів. Тож слова Путіна про те, що він начебто в Україні захищає росіян — настільки цинічні!

Любив все про війну читати. Про літаки, танки. По книжкових магазинах ходив, шукав книгу “Тайны Великой отечественной войны”. Ерудований, начитаний був. Що там говорити — розумний. Якщо щось цікавило — шукав в Інтернеті, намагався вивчити.

Думала: не заберуть Миколу на війну. Всі медичні покази мав для цього. У нього черепно-мозкова травма була: колись по голові вдарили хулігани, як пізно додому повертався. І головні болі у нього після цього були. Але хто там таке перевіряє.

Спати не могла після того, як повістку отримав. По три-чотири години спала. Щоб відволіктись, у комп’ютері новини дивилась чи у пасьянс грала. Ми вранці і ввечері щодня телефонували одне до одного. Ще перші місяці, як у Кіровограді був, можна було це робити. Сиджу за комп’ютером — аж тут дзвінок: “Що робиш?” “На кухні”, – відповідаю. “Сова, відчиняй двері: ведмідь прийшов”. Я — вниз відчиняти, бо домофон заклинило. Микола в Дубно за чимось, виявляється, приїжджав і заїхав.

Як він рвався з відпустки на схід! Нервовий став. Не спав зовсім. “Ляж на два-три тижні у госпіталь, підлікуйся”, – просила я. “Галю, як можу? Я ж хлопцям пообіцяв, що буду 30 грудня”.

Писав вірші, надсилав їх в СМС мені, мамі, друзям. Як на Дебальцево йшли, написав: “Йдемо на Дебальцево. Не поминайте лихом”.

Загинув від пострілу танка. Телефонував перед цим: “Галю, не кажуть нам, щоб відходили. А перед нами — танки. Ми п’ятеро – у дворі якомусь”. Це в Чорнухіно вони, сапери, були. Чомусь відправили їх туди за 10 км від Дебальцево. І танк вистрелив у хату. Одному бійцю голову відірвало, а Миколі – ноги і руку. Я нині передивляюся його книгу, яку він читав перед поїздкою на схід, і там — танки радянські. Ось де, виявляється, ховалася його доля.

“Мене вб’ють, – казав, ніби щось відчуваючи, як їхав востаннє з дому. – Дивись, щоб мене поховали у селі”. Але його поховали на Алеї слави у Рівному, щоб був поруч з хлопцями молодими — Ігорем Волошиним, Олександром Борисенком – такими, як ті, з якими він загинув.

“У мене позивний “Нежурись”, – казав Микола на відео, виставленому в Інтернеті бойовиками. – І ми не журимося. Ми їх порвемо”. І зразу за цим кадром — відео, на якому вони вбиті. Не впізнала Миколу серед вбитих. Думала, що не він. Ми всі думали, що в полон потрапив. Шукали через міліцію. А потім син Миколиної сестри впізнав його мертвого на відео. Тільки через місяць після загибелі поховали його, бо бойовики тіло не віддавали.

Перші місяці після його похорону, як бачила у місті фігуру у камуфляжі, схожу на Миколину, чи голову лисувату з вусами, як у нього, серце стискалося.

На роботу їду — згадую його. Все не було часу поговорити, наговоритися, бо у нас графкіи не збігалися. Я — в суботу-неділю на роботі завжди, а у нього в ці дні — вихідні. Все здавалося: потім-потім наговоримось, набудемось разом.

 

На приміщенні Національного університету водного господарства і природокористування відкрили меморіальну дошку Миколі Карнаухову

Мирослава Опанасик Радіо Трек

Фото з Фейсбук Миколи Пікули

 

 

 

Кіровоградські волонтери зробили відео про чотирьох загиблих бійців 57-ї бригади (ВІДЕО)

Бійцям 57-ї окремої мотопіхотної бригади, які загинули 6 лютого 2015 року, присвятили відео. Ролик, у якому зібрано світлини полеглих, у себе на сторінці в Фейсбуці опублікувала волонтерка “Громадської варти” Вікторія Касьянова.

“Рік назад, 6 лютого 2015 року загинули наші друзі – Шверненко Женя, Іскандаров Віталік, Карнаухов Микола Миколайович, Макляк Саша – бійці інженерно-саперної роти 57 ОМПБр. Загинули в результаті танкової атаки російсько-терористичних військ у с.Чернухіно Луганської області. Їх, ще живих, але важко поранених, добивали вбивці-терористи.  Навіки пішли молоді, чесні, людяні, з відкритим серцем та чистою душею люди. Неправда, коли говорять, що Герої не вмирають. Вмирають, але доти, поки ми пам”ятаємо про них – вони живуть. Вічна пам”ять!”, – написала Вікторія Касьянова.

 

Список публікацій

1. Вістенко Р. У зоні АТО загинув викладач [НУВГП] із Рівного [Микола Карнаухов] / Р. Вістенко // Вісті Рівненщини : Газета обласної Ради. – 2015. – №9 (6 берез.). – C. 2.

2.  Снісаренко С. Миколу Карнаухова проводжали в останню путь усім містом/ С. Снісаренко // Сім днів. – 2015. – 12 берез. – С.3.

3. У Рівному прощалися з Героєм АТО [рівнянином Миколою Карнауховим] // Рівненська газета. – 2015. – 12 берез. – С.4.

4. У Рівному прощалися із загиблим [під Дебальцево] викладачем [НУВГП] Миколою Карнауховим // Волинь. – 2015. – 13 берез. – С.2.

5. Адамчук Н. «Якщо не маєш ідеї, за яку не шкода віддати своє життя, тоді не варто і жити» / Н. Адамчук // Вільне слово : Громадсько-політична газета. – 2015. – №12 (19 берез.). – C. 2.

6. Нагородив посмертно [Президент України орденом «За мужність» III ступеня старшого лейтенанта Миколу Карнаухова, який працював викладачем НУВГП та загинув у зоні АТО]  // Рівне вечірнє. – 2015. – 19 трав. – С. 1.

7. Вістренко Р. Нагороджені посмертно [ОРДЕН Богдана Хмельницького III ступеня «за мужність»]/  Р. Вістренко // Вісті Рівненщини. – 2015. – 22 трав. – С.2

8. Кравець А. Ангели, мечі чи курган? Яким буде меморіал [героям “Небесної сотні” та загиблим воїнам в АТО] – скажуть рівняни / А. Кравець // Рівне вечірнє. – 2015. – 16 лип. – C. 4

9. Місто тепер має 16 нових Почесних громадян // Сім днів : рівненський тижневик. – 2015. – N 39 (24 верес.). – C. 2

10.Миколі Карнаухову відкрили меморіальну Дошку // Льонокомбінат . – 2015. – No41/9 жовт./. – С. 3.

11. Мошняга Л. Їх слава знайшла після смерті / Л. Мошняга // Сім днів. – 2015. – 15 жовт. – С.1,2.

12. Ще одна втрата. У зоні АТО загинув викладач з Рівного // Телеканал Рівне 1

13. Клаус М. Ровно провело в последний путь своего героя, который трагически погиб в АТО [Фото] // Преса України

14. Список військових, які загинули в зоні АТО, та з якими прощалися на Рівненщині // Телеканал Рівне 1

15. Рівне попрощалося з Героєм Миколою Карнауховим (Фото та Відео) // Українська православнвна церква Київського патріархату. Рівненська єпархія

16. У Рівному поховали героя Дебальцевого, викладача НУВГП Миколу “Нежурись” Карнаухова  // ВСЕ : сайт чесних новин

17. Морозюк В. Рівненському кандидату наук та Герою АТО відкрили меморіальну дошку  / Морозюк В // ВСЕ : сайт чесних новин.

18. Загиблому у зоні АТО викладачу рівненського “водника” присвячується [Відео] // Телеканал Рівне 1

19. Карнаухов Микола Миколайович («Нежурись»)  //  Книга пам’яті загиблих

20 Карнаухов Микола Миколайович // Гощанська централізована система публічно – шкільних бібліотек

21. Карнаухов Микола Миколайович // ЦБС м.Рівне

22.Кіровоградські волонтери зробили відео про чотирьох загиблих бійців 57-ї бригади (ВІДЕО) //Гречка : інформаційний портал

23. Сидорець С. Герої не вмирають / С. Сидорець // Педагогічний вісник. – 2015. – №17. – С. 3.

24 Пясецька Т.Бог забирає кращих…  / Т. Пясецька // Педагогічний вісник. – 2015. – №12. – С. 5-6.

 

 

 

.

Карнаухов Микола Миколайович (20.07.1965 – 6.02.2015)