Ляшик Мljashykихайло Анатолійович народився і жив у  місті Дубно по вул. Грушевського,  68 А, кв.34. Навчався у школі № 6, пізніше став студентом Дубенського професійного ліцею. У 2011 році пішов служити в армію. Спочатку служби проходив спеціальну підготовку у Полтаві, за спеціальністю «організація зв’язку». Через шість місяців його перевели у Яворів, до складу 24-ї окремої механізованої бригади, де дослужив ще пів року. В 2012 році демобілізувався. Активно займався спортом, зокрема боксом та панкратіоном.
У квітні 2014 року знову був мобілізований. Боєць АТО, славнозвісної 51-шої  механізованої бригади. Воював під Іловайськом та в багатьох інших «гарячих» точках на Сході. Повернувся додому живий і неушкоджений, однак у лютому 2015 року потрапив у ДТП. Помер 30 березня 2015 року.

 

 

Публікації про  Ляшика М. А.
Виживши під ворожими кулями, загинув у мирній стороні

    Михайло Ляшик був першим бійцем АТО, котрий, приїхавши у відпустку, на сторінках «Скрині» розповів читачам про війну на Сході України. Багато довелось пережити хлопчині. Дивом вирвався з рук смерті, яка тінню ходила за кожним українським бійцем на Сході, але на рідній землі вона його все ж забрала, бо в лютому потрапив у ДТП, яке стало фатальним.

Знайомство в редакції

     Світлі, втомлені очі та щира усмішка – це те, на що одразу звернула увагу, коли побачила його. В редакцію він прийшов в цивільному. Ніщо не видавало того, що ще вчора цей зовсім юний хлопець був в зоні АТО. Познайомилися. На той час Михайлу було : двадцять років. Він розповів, що народився і живе в Дубні. Навчався в школі №6, пізніше став студентом Дубенського професійного ліцею. В 2011 році не придумував для себе та військкомату жодних відмовок і пішов служити в армію. Спочатку служби проходив спеціальну підготовку у Полтаві, за спеціальністю організація зв’язку. Через півроку перевели у Яворів, у 24-у окрему механізовану бригаду, де дослужив ще півроку. В 2012 році демобілізувався. Прийшов додому. Живе, як усі, звичайним життям. Проте в кінні минулого року знову був мобілізований.
Ось що з того приводу Міша розповів:
– 3араз я в славнозвісній 51-ій механізованій бригаді – це та сама, яку під Волновахою розстріляли. Живу в окопах, хоч є палатка,. бо якщо тобі дороге власне життя, ти там жити не 6удеш. Кожен сам собі копає землянку і чим глибше – тим краще. Тому, що хочеться жити і хлопці готові глибоко зариватися в рідній землі. Вириваємо яму, робимо сходинки, накриваємо все колодами, гілками, листям, а пізніше засипаємо це все землею. Майже кожну ніч нас обстрілюють. Ще вдень, десь вдалині, теж чути постріли. А коли заходить сонце, то ми вже знаємо, що небезпека близько…
Того дня з Михайлових розповідей дізналась про реальні події на Сході. По телебаченні цього ще не показували і, можливо, й приховували. Дивувалась почутому, але хлопець своїм позитивом вселяв надію в краще майбутнє України. Він розказав, як їх безжально обстрілюють з градів. Бачачи сльози в моїх очах, ніби заспокоював й показував фото та відео, де було видно, як наші хлопці гідно дають відсіч російським терористам. На моє питання, чи хоче повернутись назад на війну, Міша відповів:
Хочу, бо там мої брати! І в нас є спільна мета – ми маємо захистити нашу рідну Україну від загарбників. Там всяке буває, важко навіть згадувати. Але я мушу там бути. Сьогодні (02.08. 2014 – прим. авт..), я дзвонив до хлопців. Вони сказали, що якраз в цей момент їх обстрілюють. Пізніше після обстрілу був до мене дзвінок з війни, брати мої розповіли, що усі, слава 6oгy, залишилися живі. Але на кордоні, сьогодні, якась метушня. Ворог звозить свою техніку…
Коли зайшла мова про побут і харчування, Михайло несміливо розказав, що бували дні, коли не було що їсти. Щастя, що час від часу приїздили волинські волонтери й привозили своїм хлопцям посилки і ті вже ділилися з побратимами. Mіша був скромний, і не смів підійти до волонтерів та попросити чогось для себе…

Волонтерська допомога

     Минула десятиденна відпустка у Михайла Ляшика. Він знову поїхав на війну, а його слова мене не покидали. Знаючи, що доводиться переживати нашим хлопцям в АТО, вони ще змушені бути голодними й частково забутими. Минуло трохи часу. В нашому місті зароджувались координаційні центри. Тому рішуче поставила мету, щоб і дубенським військовим волонтери теж привезли допомогу. Бо в розмові Міша сказав, що до них, в серце АТО, жодного разу ще не доїздили люди з Дубенщини.
Розуміючи усю небезпеку і те, що з наших людей на Схід ніхто не поїде, роздобула номер волинських волонтерів, які погодилися взяти дубенські посилки.
Міша Ляшик та Самір Багіров в той час були разом і через телефонні розмови з’ясувала, що саме необхідно нашим захисникам на Сході. B першу чергу хлопці просили продукти харчування, воду, балаклави, розрузки, цигарки і навіть каструлю. Маючи список, міський та районний координаційні центри посприяли – потрібна допомога бійцям АТО була зібрана.
Крім продуктів, води та дубенської картоплі, яку так любив Міша, передали берци. Також, пригадую, Міша несміло запитав мене:
– А, може, ви дістанете ще берци для мого друга Сашка? В нього порвалось взуття і він ходить босий по нашій українській землі? Прохання хлопця було почуто, і 16 серпня посилка з Дубенщини дісталась адресатів.

Життя на війні

     Перед Днем Незалежності України на Донбас прибула російська гуманітарна і почалося веселе життя… Безжальні ненависники України вбивали наших військових, бо техніка привезена з Росії цьому сприяла. Багато хлопців потрапило тоді в полон. Кілька десятків бійців з 51-ої бригади 24 серпня йшло центральними вулицями Донецька в так званому Параді полонених. До речі, серед них був і боєць з Дубенщини.
Якось Міша сказав мені:
– Я був щасливчиком! Скільки небезпеки навколо мене було, а мене все минало. Осколками засипало, а я одягав навушники і слухав музику… Хлопці дивувались. Але так було. Зараз на Сході руїни і дуже 6 не хотілося бачити все це тут. Тому ми маємо не боятись, а навпаки згуртуватись і прогнати тих ненависників нашої держави. Я люблю Україну – і тому я там!
Також з його слів дізналася, що часто командування зраджувало. Хлопцям було прикро. Якось хтось із жителів села, де недалеко було місце дислокації українських військових, повідомив, що їх здали і готується напад. Хлопці зібрали зброю, техніку, деякі речі і майже самовільно поїхали з того місця. І справді, через деякий час не було й сліду від того, що там жили військові. В ті дні Міші вдалося врятувати життя другу Сашку, тому, котрого в свій час взули дубенчани. Сашку рятували життя в кількох шпиталях, а коли він лежав у львівському, то його відвідати приїхав і Михайло. Саша подякував йому за життя, бо якби не Міша, то той ніколи б не побачив свою дитини, на яку чекала молода сім’я.

Фатальна ДТП

     3 того часу було багато різних життєвих перипетій. Можливо, за іронією долі, але Михайло встиг побувати в Росії. Він писав мені повідомлення, перебуваючи там: «Тут нікому не кажу, що я боєць АТО»… На початку лютого, на Волині, Михайло потрапив у ДТП. Довгий час був без свідомості: Згодом прийшов до тями і почав поправлятися. Михайла транспортували в Дубенську ЦРЛ.
Його побратим Самір Багіров каже:
– Якось я прийшов відвідати побратима в лікарню. Міша дуже схуд. Був виснажений. Не рухався. Лише одне око спостерігало за мною. Я привітався з ним. Він ледве відповів. Мені сказали, що Міша нещодавно тільки почав говорити. Я побажав йому швидкого одужання і сказав, що ми всі його любимо, і щоб тримався та був сильним. Важко змиритися з сумною звісткою. Пам’ятаю його завжди радісним та позитивним. Хоча ми разом навчались в одному ліцеї і майже ніколи не спілкувалися, проте війна нас здружила.
30 березня і я зібралася відвідати Михайла. По дорозі в лікарню його мама сповістила, що Міши вже нема серед живих… Не встигла…
31 березня рідні, друзі, небайдужі дубенчани, військові та представники влади назавжди прощалися з молодим Михайлом Ляшиком. Пам’ять про нього і його героїзм буде жити вічно.

Ксеня Галицька

 

 

Список публікацій
  1. Галицька К. Виживши під ворожими кулями, загинув у мирній стороні [дубенчанин Михайло Ляшик] / К. Галицька // Скриня : обласний тижневик. – 2015. – № 14/2 квіт./. – С. 15
  1. Помер 21-річний боєць, дубенчанин Михайло Ляшик // Дзеркало плюс : сімейний тижневик. – 2015. – № 14/2 квіт./. – С. 14
Ляшик Михайло Анатолійович (04.11.1993 – 30.03.2015)