Петро Васильович БІЛЕЦЬ   Петро Білець народився 28 травня 1986 року в селі Нетреба Рокитнівського району Рівненської області. Навчався в Нетребській ЗОШ І-ІІ ступенів, яку закінчив у 2002 році. З 2004 по 2006 рік ніс строкову службу в рядах Збройних Сил України у м. Львові в танкових військах.  По  закінченню служби деякий час працював різноробочим у Борівському лісництві .
10 квітня 2014 року був мобілізований до лав Збройних сил України, м. Володимир-Волинськ  у  51-шу механізованау бригаду.

 Рядовий 51-ї окремої механізованої бригади останній раз вийшов на зв’язок 28 серпня. Загинув 29 серпня 2014 року у бою під Іловайськом  під час виходу з Іловайського котла так званим «зеленим коридором» на дорозі в районі с. Новокатеринівка. Другого  вересня тіло солдата разом з тілами 97 інших загиблих у цей день було привезено до запорізького моргу. Петро Білець був упізнаний бойовими товаришами та родичами.
Указом Президента України № 473/2015 від 13 серпня 2015 року, “за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі”, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

 

Публікації про Більця П. В.
Сумна ця осінь й сповнена тривоги за нашу землю, де ідуть бої

    Глибокий смуток огорнув нашу землю вже з ранньої весни, коли хлопців почали мобілізувати в армію. Проте тоді була надія, що все скінчиться миром. І дуже скоро. Ми чекали і сподівалися. Підтримували своїх солдатів, як могли. І відчували невимовний біль, коли хоронили загиблих. Пам’ятаю й зараз травневу жалобу в Рокитному й Осницьку. А згодом липневу в Блажові. І от тепер вереснева в Нетребі…. Переглядаю фотографії хлопців. Згадую їх усіх. Бачу живими. Думаю про Петра Більця, з яким також познайомилася на Миколаївському полігоні. Він був засмучений у день нашого приїзду. Став бадьорішим, як і більшість бійців, після того, коли вдягнув привезений бронежилет. Неспроста кажуть, що він має властивість захищати людину психологічно. Тож, на знімку в першому ряду, по центру, Петро вийшов з непідробною посмішкою (в газеті «НР» №47/48 від 19.06.2014р.). Таким хлопець і залишився в моїй пам’яті навіть після життя…
Він загинув першого вересня. Рідних сповістили про трагедію значно пізніше. Забирати тіло сина відправилась мама. Розповідають, що вона його впізнала за шрамом на обличчі, а ще за фотографією нареченої, яку хлопець носив у кишені бушлата. Він мріяв одружитися. Не судилося. Десь, на небі, йому писалася інша доля, трагічніша. Не було в ній весілля. Замість того похорон у 28-річному віці….
Рідне село прощалося із своїм загиблим воїном 23 вересня. В той скорботний день над Нетребою згустилися хмари, дув пронизливий вітер. Складалося враження, що за молодим життям сумує сама природа. А в якій-то тузі були рідні і близькі. І його наречена… І якою щемливою була заупокійна служба. Як проникли в серце кожного слова священика про те, що сьогодні свята земля прийме тіло загиблого. А душа його після пекельної війни відправиться в Царство Небесне і там приєднається до воїнства Небесного. І що всі ми мусимо щиро молитися як за покійного, так і за мир в Україні, бо, мовляв, щира молитва і віра подолає всі негаразди і біди.
Під звуки військового оркестру труну полеглого солдата пронесли довгим шляхом від домівки до кладовища. В останню дорогу його проводжало все село, від малого до великого. Попереду траурної процесії йшла наречена з портретом. На похорон друга з’їхалися бойові товариші з навколишніх сіл, прибула делегація з району. Останні слова на цвинтарі знову говорив священик. Він дякував матері за виховання сина, який поліг за спокій у країні. Духовний наставник казав про те, що наша держава ніколи не бажала війни. Що на прапорі України немає крові. На ньому лише блакить, що символізує мир, і колір колосся, який означає, що люди наші – споконвічні хлібороби. А про смуток говорить лише чорна стрічка в знак трауру за загиблим… Церковний хор співав «Отче наш». Оркестр виконував гімн України. Лунали військові салюти. Люди прощалися з воїном, що поклав своє життя за життя інших…
Нема причини сумнішої за похорон. Нема події трагічнішої за війну. Як же щиро ми молимося, щоб Бог послав спокій на нашу миролюбну землю, щоб не проливали кров наші солдати. Як же просимо милості для України. Спаси і сохрани нас, Господи Високий і Небесний…

Валентина Кириловець

DSC01420_Петро-Білець-с.Нетреба-300x269

 

Могила Петра Більця з с. Нетреба Рокитнівського

району Рівненської області, який загинув в Іловайському

котлі в серпні 2014р.

Список публікацій

1.Кириловець В. Підтримаємо наших бійців/ В. Кириловець //Новини Рокитнівщини: громадсько-політична газета. – Рокитне, 2014. – №47/48/19 черв./. –  С. 1,2

2.Кириловець В. Сумна ця осінь й сповнена тривоги за нашу землю, де ідуть бої…/ В. Кириловець //Новини Рокитнівщини: громадсько-політична газета. – Рокитне, 2014. – №75/76/25 верес./. –  С. 1
У Рокитнівському районі попрощалися із загиблим героєм у зоні АТО Петром Більцем із села Нетреба

3. Герої не вмирають : на Рівненщині попрощалися ще з двома загиблими військовими в зоні АТО [ Петро Білець із села Нетреба Рокитнівського району Дмитро Оверчук із села Шкарів Гощанського району]  //Вісті Рівненщини: газета обласної Ради. – Рівне, 2014. – №39/24-26 верес./. –  С. 2

4. Сьогодні на Рівненщині ховатимуть ще одного героя, що загинув в АТО // Ого

5. Сумна ця осінь й сповнена тривоги за нашу землю, де ідуть бої… // Новини Рокитнівщини.

6. Білець Петро Васильович // Книга пам’яті загиблих

7. Білець Петро Васильович // Вікіпедія : вільна енциклопедія

Білець Петро Васильович (28.05.1986 – 29.08.2014)