polycyak     Петро Петрович Полицяк народився 5 липня 1992 року у селі Борбин на Млинівщині. Навчався у Бобринській середній школі. Проживав у місті Дубно, звідки і був мобілізований до Збройних Сил України. Кіборг, служив у 80-й аеромобільній бригаді. Герой мав позивний “Чорний”.
До поїздки у зону АТО Петро працював будівельником, збирався одружитись.
Довгий час рідні хлопця не мали про нього жодної інформації. Зв`язок із ним перервався після вибуху і завалів у Донецькому аеропорту. У списку полонених його  не було.
Згодом стало відомо, що тіло бійця з-під руїн аеропорту доставлено у морг однієї з лікарень Дніпропетровська. Загинув Петро Полицяк 20 січня 2015року.

Указом Президента України № 282/2015 від 23 травня 2015 року, “за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі”, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно)

Публікації про Полицяка П. П.
Мого сина закатували!: крик душі мами загиблого «кіборга» Петра Полицяка

полицу     Минулої п’ятниці в селі Борбин Млинівського району поховали іще одного українського Героя – «кіборга» Петра Полицяка.
Життя 22-річного Петра забрав клятий донецький аеропорт. Він в складі групи бійців 80 аеромобільної бригади до останнього бився у новому терміналі аеропорту. 20 січня хлопець востаннє вийшов на зв’язок з рідними. Після того від нього не було ні слуху, ні духу. І ось майже через місяць мати отримала страшну звістку: тіло її сина лежить у морзі Дніпропетровська.
Рідні відправилися у Дніпропетровськ і у ніч з 19 на 20 лютого тіло Героя привезли у Борбин. А наступного дня його поховали. Поховали якраз в той час, коли у Дубні проходив реквієм за загиблими героями Небесної Сотні.
Про похорон захисника України стало відомо тоді, коли його вже ховали. Жителі Плоски зателефонували до нас в редакцію і повідомили цю сумну звістку. Вони розповіли, що Петро – наш земляк, з Дубенщини. З Плоски родом його мама, і хлопець виріс у Плосці в діда. Його й в армію мобілізували через Плосківську сільську раду. Це було в серпні минулого року. Петро був на заробітках у Києві. Так його знайшли там. Подзвонили, щоб приїхав за повісткою. Він і приїхав. Дуже доброї душі, щирий був хлопчина. Сказав: «Треба, значить треба!». І пішов на смерть страшну і люту. Його замучили у полоні. Зі слів людей, навіть очі повиймали. А з сільської ради на похорон не приїхали і навіть вінка не передали – обурювалися наші співрозмовники.
Вони допомогли нам зв’язатися з мамою Петра – Вірою Миколаївною. Вона погодилася розповісти все, що знала про загибель сина за умови, якщо часопис напише її розповідь повністю. Ось її скорботні слова:
– Що я маю вам, люди добрі, сказати? Немає мого синочка. Не стало наслідника. Він у мене один був. Ще маю четверо дівчат, а син був один і того відібрали. Як треба було, то знайшли його аж у Києві. І номер телефона його у сільраді розізнали. Бо повістку треба було їм вручити. Другий би відкрутився, а він дитина безотказна, послухався, приїхав. Як у воєнкомат взяли, я воєнкомові кажу – у нього запалення. А воєнком мені: «Там розберуться». І потягнув його за собою. Він з 12 серпня у армії. А як ховали його, то нікого від Плосківської сільради не було, ні з Дубна з воєнкомату. Ні вінка не передали. Як живий був, то був потрібен. А мертвий потрібний тільки матері.
– Віро Миколаївно, а як Петро у десантники потрапив, він що – срочну у десанті служив?
– Служив. У тій самій бригаді. І ото зимою їх в той аеропорт поперли. За що ж там воювати було, за купу бетону? Там уже нічого цілого не осталося, як їх туди привели. Як вони бідні там мучилися. Вони ж на мерзлому цементі спали. Без спальників, без нічого. Та якби ж то ще тільки холод. А їх же ж там вбивали щодня. Петя з ще одним хлопцем півтора кілометра несли хлопця, якому щелепу і горло вирвало. Того пораненого по телевізору показували. Так то мій Петро і другий хлопець його винесли. Той тоже був ранений, то й його назад довелося тягнути. Вони ж його до тих сепаратистів занесли, попросили, щоб спасли. Їхній командир як побачив, що він без бронежилета прийшов, сказав до Петі, що він сміливий солдат і дав папірос. А мій син каже «я не курю», то він шоколадку йому дав. І тоді в ту ніч він кричав по связі до наших «Дайте поміч». Не дали. Якби дали, може, він і другі живі були б.
– Як ваш син загинув?
– Нічого не знаю. Нам подзвонили і сказали – приїжджайте у Дніпропетровськ, заберіть тіло. А що сталося, хто його привіз, звідки, ніхто нічого не сказав. Я до останнього надіялася. Думала, не він. Приїхала, глянула – і серце обімліло. Він! Мій синочок лежить, весь побитий. В одних берцях і нижніх штанах. Більш нічого на ньому не було, ще, правда, часи і срібний ланцюжок при ньому були. Часи стояли. Хто сина забив і роздягнув – чи чужі, чи свої – не знаю. Всяке передумала. Інших мертвих солдат одітими віддавали, чого його роздягнули. Кажуть, що плитами привалило, але ж плитою так не поб’є. Так кастетом б’ють. Лице чисте, а біля брови розбите. Всього його обмацала, побої по тілі познаходила. Хай мені хто хоче каже, але він місяць під плитами не лежав. Так довго тіло не могло зберегтися. І дуже вже худий зробився. Видно, він жив, його били й голодом морили.
– Пробачте за болюче питання, але це запитують всі, після похорону пішов поголос, що Петрові вийняли очі. Бо повіки позападали на саме очне дно.
– Такого не було. Йому очі не виймали. Повибивали кастетом. Одне вибите, а друге забите в середину. Закатували мого синочка. І не знаю хто й за що. Може, що сказав. Те, що з ним сталося, знає тільки він і Бог. Дякую Богові, що тіло сина додому вернув. Поховали Петю в ріднім краю. Можу до могили прийти.
– Ви знаєте, що держава вам має виплатити грошову допомогу?
– Знаю. Гроші сина не замінять. Та й чи їх дадуть? Неясно, чи напишуть, що син на війні загинув. Щось таке кажуть. Може, грошей їм шкода. То й нехай. Я їх і добиватися не буду.
– Але ж вам дітей на ноги піднімати. Ваш син – Герой, за Україну загинув, і держава мусить родині хоч грішми допомогти, якщо сина не зуміла вберегти.
– Як буде, так буде. Хай більше нікому такого горя не буде. Молюся, щоб мир був, щоб матерям мертвих синів не привозили. І всі моліться. Бо то дуже страшне горе – дітей ховати. Яка то мука… Хай був би без руки, без ноги, але живий. Моліться, щоб наступив мир.
Україна втратила ще одного свого сина – світлого чоловіка, мученика Петра Полицяка. Хай з Богом спочиває.
Наш обов’язок не забути віх тих, хто кладе свої душі й тіла за наше мирне життя.

П. Мащенко

Кіборг» з Борбина, Рівненщина,залишився в аеропорту заради друга

і прийняв мученицьку смерть

полицВійна забирає найкращих. Це не просто слова. Подивіться на фото тих, хто загинув за нас з вами. Такі світлі обличчя… Надзвичайною людиною був і Петро Полицяк із села Борбин Млинівського району на Рівненщині. Його життя забрав Донецький аеропорт. Він був одним з кіборгів. Але мама і тато так його ніколи не називають. У подружжя Віри і Петра Полицяків – п’ятеро дітей. Дівчата Аліна, Діана, Надія, Славіна і син Петро, названий на честь свого тата. Він був улюбленцем сестер, які досі не вірять, що більше не побачать свого братика. А батькам – вірним помічником, справжньою опорою у житті.

На війну взяв годинник діда.

Порожньо нині у сільській хатині Полицяків. Дівчата – Аліна, Діана і Надія вилетіли мов пташенята із батьківського дому. Біля батьків зосталася тільки найменшенька, 10-річна Славіна. І син Петька… На сільському кладовищі недалеко біля батьківської хати покоїться вічним сном…

Петро завжди мав багато друзів. Ще не встигне із зупинки до батьківської хати дійти (їздив на заробітки до столкіборгиці), а за ним уже купа хлопчаків біжить.

– Як тільки син приїжджав, цілий день у нас на подвір’ї було повно хлопців і дівчат, тепліють очі Петра Полицяка-старшого від спогадів про сина. – Усе боксом займалися. Петя в десанті служив. Повісять на дереві грушу, і товчуть її. Сміху завше було у дворі повно, весело.

– Його всі діти любили, – підхоплює мама Віра. – Петька дуже добрий був. Гроші заробляв, на себе практично не тратив. Усе сестрам купував. Казав: «Вони ж дівчата, їм більше треба». Менша, Славіна, завше чекала на нього, що на рідного батька. Мені мопеда купив, щоб легше було почту розвозити (мама довгі роки працює сільським поштарем – авт.). Він і вчитися далі після школи не пішов, бо казав, що треба нам з батьком помагати – дівчат же багато. Хоча й школу добре закінчив. Всенькому класу математику рішав. До п’ятого класу відмінником був, потім почали над ним підсміюватися, і він якось науку запустив.

Цього року Петро планував одружитися з Марійкою із сусіднього села Пісники. Зустрічалися вони уже декілька років. Чекали, поки дівчина закінчить медичний коледж. Планував перебудувати хату…

Повістка застала Петра Полицяка на роботі у Києві. Якщо точніше, то йому просто зателефонували із сільради під час третьої хвилі мобілізації у серпні. Він міг не брати слухавку, міг просто не приїхати, адже за законом повістку мають вручити особисто в руки. І де б шукали його по столицях? Так багато хто робить – ховається. Петро не сховався. У свої 22 роки він розумів, що таке обов’язок. «Треба, значить, треба», – сказав мамі і поїхав у рідну Львівську 80-ту аеромобільну бригаду, де проходив строкову службу.

Військове спорядження Петрові купував його роботодавець – київський підприємець Саша. Сам колишній афганець, офіцер, він добре знав, що то таке – війна.

– Йому купили найкращий бронежилет, натівський, кевларовий шолом. Навіть медаль свою афганську віддав хазяїн, сказав, що вона його вберегла в Афгані. Не допомогла вона Петьці, – розказує батько хлопця. – А Саша йому дзвонив, підтримував. Нам щомісяця по три тисячі гривень переказував. Казав: «Ваш син воює. Я повинен допомагати».

Востаннє рідні бачили Петра наприкінці жовтня – перед тим, як відправити десантників в зону АТО, їх на добу відпустили додому.

– На той день всі діти з’їхалися. Старша Аліна з дочкою, молодші Діана і Надійка. А Славіна так взагалі від нього не відходила. Вони тут хату ледь не перевернули, – з ледь помітною усмішкою пригадала мама. – А Петька побачив дідові часи. Спитав, чи може із собою взяти. Дуже він діда любив. «Та бери», – говорю. То нам тільки ті часи та ланцюжок і повернули потім. Ми їх Петьці поклали в останню дорогу.

Пораненого товариша виносив з аеропорту під кулями

Бійців 80-ї аеромобільної бригади зимою кинули обороняти аеропорт. Петро Полицяк був замкомандира взводу з позивним «Чорний». Про своє життя на війні рідним, особливо мамі, практично не розказував. Шкодував, не хотів, щоб передчасно сивина посріблила їй коси. У щоденних телефонних розмовах твердив: «Усе добре, в мене все нормально».

Тим часом бійці не завжди мали воду і їжу. Відривали від форми ґудзики і клали під язик, щоб не «смоктало» у шлунку. Спальників не було. Сидіти доводилося на холодному бетоні. Підкладали звичайні мішки. Коли один вставав, інший одразу сідав на «тепле» місце, – щоб не схололо. Вони не жалілися. Просто хотіли жити.

– Питав, може, щось треба, з волонтерами передамо. А він мені: «Нічого не треба, тату. В мене все є. Хіба що якогось бетеера чи танка», – гірко всміхаючись, каже батько. – Хлопці його, коли приїжджали, то казали, що такого, як ваш Петька, ще треба пошукати. Завжди веселий і надійний. Міг під кулями пройти і живим вернутися. Фартовий був.

–За товаришів стояв горою. Друг його, Сашко, розказував, що коли обстріли були, то Петька на нього падав, прикривав. Казав: «Тобі жити треба, в тебе ж двоє діток, а третє в дорозі». Отакий був мій Петька, – з болем і одночасно гордістю у голосі каже мама.

Один з найяскравіших моментів з військового життя бійців розповів товариш Петра Іван.

«Пам’ятаю, як ми з ним півтора кілометра несли на ношах пораненого товариша Ігоря Римаря», – написав боєць у соцмережі.

– Його потрібно було терміново евакуювати і доставити до лікарні. Але бойовики не давали добро на використання нашого транспорту. Так нам двом довелося у 30-градусний мороз нести його з терміналу на дорогу, де стояли бойовики. Один з них, під позивним «Шаман», дав слово офіцера, що доставить пораненого до медиків. Ми були без зброї і під прицілами, але Петро не злякався, хоча нас могли захопити в полон або вбити. Коли поверталися, то вони стріляли вгору, щоб полякати -. «Шаман» оцінив сміливість рівненського хлопця і пригостив цигарками. Але Петро не курив. Тоді той дав йому шоколадку.

В останні дні захисників аеропорту труїли газом. Обличчя пекло вогнем. Дихати ставало неможливо. А Петро, прикладаючи до обличчя мокру серветку, просив товаришів триматися. Вони чекали, що їм дадуть наказ вийти з аеропорту, адже, крім розвалин, там уже нічого не залишилося. Остання розмова була з батьком 20 січня.

полицяк– Він сказав, що тримається, але скільки ще так зможе – не знає. Останні його слова: «Можна було би ще щось сказати, але того вам краще не знати. Якщо що – то подзвоню». Так більше і не подзвонив. А потім по телевізору показали підірваний аеропорт. Я думав, що лопну. Вибіг з хати… – опустивши голову, перериває спогад тато хлопця.

З очей мертвого Петра котилися сльози

– Ми так надіялися, що він буде жити. Казали, що ще 23 числа «Чорний» виходив на радіозв’язок і просив помочі. Значить, живий був. А поміч не прийшла, – у розпачі розповідає мама Віра. – Усі надіялися, що він вийде, бо везло йому весь час. І вже потім взнала, що Петька міг вибратися. Він був поранений в руку. І міг поїхати з аеропорту на останньому бетеері. Та замість того, щоб самому вскочити, друга свого Сашу закинув. Сказав йому: «Тобі треба жити». Він зостався, бо ще в одного його друга, Володі Бузенка, були ноги перебиті, і він не міг його лишити. Чого його на того бетеера не заволокли? Не знаю… Від Бузенка тільки рука залишилася. Зараз експертизи роблять…

Рідні до кінця вірили, що побачать Петьку живим. Обнадіювали волонтери, військові… Казали, якщо давав про себе знати, значить живий, може у полоні. Якось серед ночі подзвонили Полицякам і сказали, що їхній Петро, можливо, у Дніпропетровську в госпіталі. Лежить як неопізнаний боєць в реанімації. Батьки відповіли: «Зараз виїжджаємо». «Що, серед ночі?» – запитали на іншому кінці дроту. «Так». Попросили зачекати трішки. На другий день зателефонували: це не Петро.

Цілий місяць надії і віри. Вдень і вночі линули до Бога молитви мами, тата, бабусі, сестер, односельчан за здоров’я Петра. Не вимолили!

– Наша Аліна мала з внучкою в Америку їхати до чоловіка. Але казала, що мусить Петьку дочекатися. Якось він їй наснився. Сказав: «Жди, третього дня приїду». І буквально на наступний день… – сльози заважають говорити матері.

Середу, 18 лютого, Віра Полицяк пам’ятає до хвилини.

– Розносила пенсію. Подзвонила квартирантка з Дубна: «Вєра, що там твій малий?» «Не знаю», – кажу. «Ой, як тобі сказати?» «Та кажи, як є, ранений?» «Вантаж-200».

Кинула все, додому летіла, не чуючи під собою ніг. У скронях тільки било: «Петька! Петька! Син!» Тремтячими пальцями почали набирати телефон військкомату – там нічого не знають. А о 9-й вечора волонтери вислали по Інтернету для впізнання фото годинника, того самого, дідового…

– Я їх ще просила сфотографувати ліву частину обличчя: у нього мала бути родимка така, як в мене. А вони кажуть, що вся сторона кастетом побита…Нічого не видно, – ніби чужим голосом почала говорити мама. – Всю дорогу, як їхали до Дніпропетровська, надіялися, що то помилка, що то не наш Петька. Але як тільки зайшли в морг, відкрили двері холодильника, я по волоссю побачила – мій. Його ще хоч впізнати можна було. Таких, як він, до впізнання ще троє лежало. А поруч – гора частин тіл… Їх по ДНК впізнавати будуть… Матері ще довго чекатимуть синів…

Батьки десантника Петра Полицяка впевнені: його з-під завалів аеропорту дістали живим. І вже потім вбили. Хоча у довідці про смерть написано, що помер від удушення – мовляв, привалило тяжкими плитами. Тато і мама весь час кажуть, що хотіли би знати правду про останні хвилини життя сина…

– На ньому було одне спіднє! Якщо завалило плитами, то нащо ж він із себе посеред зими одяг знімав? – задає питання, на яке немає відповіді, тато. – Інших же вдітими віддають. Кажуть, що чеченці наших полонених заставили їх діставати. Вони ще живі були. Якби ж нам розказали! Кажуть, що є один хлопчина у Ковелі, який його діставав. Та він не захотів говорити. «Лучше вам не знати, що було з вашим сином», – і більш ні слова не сказав.

– Волонтерка у Дніпропетровську, яка його привезла, тільки сказала: «Побитый, побитый, побитый. Больше у меня ни про что не спрашивайте». Хай хто що каже, але він місяць під плитами не лежав, не могло так тіло зберегтися. Ми його ховали у відкритій труні… Мого Петьку було там не знайти… – тихим голосом заговорила мама. – Ліва сторона лиця вся побита… одна рука така худа-худа… друга, як колода… З правого ока текла сльоза… Я її втирала… Скільки живу, ніколи не бачила, щоб мрець плакав…  він плакав, бо жити хотів… Усі вони жити хочуть, бо такі молоді…

Коли 20 лютого Україна згадувала Героїв «Небесної сотні», мешканці Борбина і навколишніх сіл на колінах серед ночі із запаленими свічками зустрічали свого Героя. І ніхто не хотів вірити, що це Петро Полицяк. Тут його пам’ятають вічно усміхненим, турботливим… Сусідка, учениця місцевої школи Софія Казанчук, написала вірші в пам’ять про Петра. Один з них присвячується його мамі Вірі Полицяк. Та, зрештою, всім мамам, які не дочекались своїх синів.

А мама і тато бійця «Чорного» сьогодні моляться за мир у нашій країні і хочуть, щоб усі хлопці верталися додому живими.

Наталка Слюсар, Рівненська область

Пробачте, мамо, що загинув рано,
В аеропорту багато полягло,
Стояли ми до смерті за державу,
Ми ворогу свій край не віддамо.

Мій добрий тату, бачу зажурився,
По скроні покотилася сльоза…
Не плач, тобі треба гордиться;
За Україну я життя віддав.

Пробач, кохана, я хотів ще жити,
Дітей ростити, дім побудувать,
Садок квітучий поряд посадити,
В любові й щасті вік свій проживать.

Найкращі сестри, дуже я любив вас,
Хотів ще чути ваш веселий сміх.
Та вражі гради долю поламали.
Прощайте, любі, й маму бережіть.

Бабусю мила, вибач свого внука,
Що біль і горе я приніс в наш дім.
Живіть сто літ, та згадуйте онука,
За мир і спокій я в бою поліг.

Бувайте, друзі і односельчани,
Поговорити з вами я любив.
Просіть у Бога, щоб війни не стало,
Брати не убивали, щоб братів.

Та знаю я, що скоро день настане:
Підніметься Вкраїна, розцвіте,
І хтось тихенько і мене згадає,
І квіти на могилу принесе.

Софія Казанчук

 

 

Мамина любов

Щодня, прийшовши на роботу, бачу портрет з чорною стрічкою – в фойє школи куточок пам’яті випускника нашої школи, загиблого «кіборга» Полицяка Петра Петровича. І новий вибух болю в ледь зашерхлій рані. На цьому місці традиційно оформлялись книжкові  виставки до роковин Тараса Шевченка, Голодомору, Чорнобиля, Афганістану. Стояв біля цих столів, в колі своїх однолітків, і тендітний русявий  Петрик. І ось до болю знайоме обличчя, яке дорослішало, мужніло на наших очах, в траурній рамці в оточенні лампадок і живих троянд. Всього лиш двадцять дві білі троянди… .Квітка, як прожитий рік… Всього лиш двадцять два юних роки, які вмістили в себе безтурботне дитинство, люблячих батьків, турботливих бабусь і дідусів, шкільні роки і службу в армії, кохану дівчину,  плани створити власну сім’ю і віддячити за турботу рідним. Не здійснилось! Не збулось! Все перекреслила ВІЙНА! Така несподівана і така страшна в сьогоденні. Вона забирає найкращих. Петро завжди, в першу чергу турбувався про інших. Він думав про спокій найрідніших людей, коли в телефонній слухавці мама,сестри,кохана чули: «У мене все нормально». Нормально – спати на промерзлому  бетоні без теплого одягу і спальників; нормально – один сухий пайок на день на двадцять солдат, а потім на добу, взагалі, лиш кусочок льоду з розбитої фляжки.  Безперервні обстріли, стогін поранених, втрата побратимів. «Нормально!», щоб не хвилювати, щоб менше  пила заспокійливих ліків бабуся, щоб менше сивини було в маминому волоссі.

Побратими згадують Петра, як надійного, відданого товариша. Згадують його широку щиру усмішку. «Петро був заступником командира взводу, завжди веселий і надійний. Я пам’ятаю, як ми з ним півтора кілометра несли на ношах пораненого товариша  Ігоря Римара. Його необхідно було терміново евакуювати в лікарню. Але бойовики не погоджувались на використання нашого транспорту. І ми вдвох змушені були в тридцятиградусний мороз нести його з терміналу на дорогу, де стояли бойовики. Один з них, з позивним «Шаман», дав слово офіцера, що доставить пораненого до медиків. Ми були без зброї і під прицілами, але Петро не злякався, хоч нас могли взяти в полон чи вбити. Коли ми повертались, вони стріляли вверх, щоб налякати » – згадує один з побратимів Петра Іван в інтерв’ю газеті «». Ігоря Римара рятували в госпіталі в Києві, кошти на лікування збирали по всій Україні. Не врятували. Гроші, що залишились, вдова Ігоря передала для допомоги іншим пораненим.

Іван, приїхавши на похорон Петра Полицяка,  сказав  матері загиблого Вірі Миколаївні, що своїм життям  завдячує її сину. Вони, троє друзів Іван, Петро і Володимир, були серед поранених. Відходив, як потім виявилось, останній санітарний транспорт. Забирали найважчих. Уже закрили борт, загув мотор і тут Петро схопив Івана на руки(де взялися сили?) і закинув  на машину. Я кричав йому:-Давай руку, стрибай! Рятуйся!

– А як же Володя, я не можу залишити його – відповів Петро. Він міг  врятуватись, але не зміг залишити пораненого в ноги побратима в небезпеці. Сам поранений, він мав юридичне право евакуюватись, але, як завжди в першу чергу думав про інших. Володимира похоронили на Буковині, Іван лікується в госпіталі.

Останній раз  на зв’язок Петро виходив 20 січня. Він мужньо переносив голод, холод, постійні обстріли,газові атаки. «Моліться за мене, за нас » –останнє прохання до рідних. І линула до неба мамина молитва, молились безсонними ночами бабуся, батько, сестри Аліна, Діана, Надійка і найменша десятирічна Славіна. Молилась  Борбинська громада Церкви Християн Віри Євангельської, молились прихожани Свято-Успенської Православної Церкви. Молилась родина, знайомі, постили і молились навіть діти. Не вимолили! Зійшов Петро на свою Голгофу. Віра Миколаївна розповідала Дубенському часопису «Дзеркало плюс» про останній місяць життя свого сина: «Нам подзвонили і сказали – приїжджайте у Дніпропетровськ, заберіть тіло. А що сталося,хто його привіз, звідки, ніхто нічого не сказав. Я до останнього надіялася. Думала, не він. Приїхала, глянула – і серце обімліло. Він! Мій синочок лежить, весь побитий. В одних берцях і нижніх штанах. Більш нічого на ньому не було, ще, правда, часи і срібний  ланцюжок при ньому були. Часи стояли. Хто сина забив і роздягнув – чи чужі, чи свої – не знаю. Всяке передумала. Інших мертвих солдат одітими віддавали, чого його роздягнули? Кажуть,що плитами привалило, але ж плитою так не поб’є. Так кастетом б’ють. Лице чисте, а біля брови розбите. Всього його обмацала, побої по тілу познаходила. Хай мені хто хоче каже, але він місяць під плитами не лежав. Так довго тіло не могло зберегтися. І дуже  вже худий зробився. Видно, він жив,   його били й голодом морили. Закатували мого синочка. І не знаю хто й  за що. Те, що з ним сталося, знає тільки він і Бог. Дякую Богові, що тіло сина  додому вернув. Поховали Петю в рідному краю. Можу до могили прийти».

20 лютого Україна згадувала і оплакувала героїв Небесної Сотні. А Борбин, після місяця страшної невідомості, місяця віри і надії на зустріч, зустрічав свого Героя. Ще інтернет ряснів повідомленнями про розшук безвісти пропавшого в Донецькому аеропорту рядового 80 аеромобільної бригади «Чорного», Полицяка Петра Петровича, а три десятки машин виїхали назустріч своєму односельцю,який віддав найдорожче, що мав,своє життя за нас. Він мав можливість не піти. Скількох чоловіків розшукують воєнкоми, щоб вручити повістку. Петя  був на заробітках, в Києві. Йому зателефонували з Плосківської  сільської ради, там він був прописаний в дідівській хаті. Сказав: «Треба, значить треба!» І в цих словах був весь він. Хлопець ніколи не ховався за чужі спини. Навіть його перша вчителька Гульт Лариса Володимирівна, головними рисами його характеру назвала відповідальність і дисциплінованість. Батьки везли додому свого єдиного сина, свою надію і опору, везли свою кровинку … в труні. Молодь, старші учні і вчителі з другої години ночі стали живим коридором на в’їзді в село. Щоб освітити лампадками, ліхтариками мобільних телефонів дорогу  своєму ровеснику, який навіки лишився молодим.

В Борбині живе майже тисяча людей. Провести Героя в останню дорогу зібралось більше трьох тисяч. Виступаючі говорили коротко, тамуючи сльози. Зазвучала пісня «Віа Долороса (Дорога Скорботи)». Денисюк Надія співала про Хресний шлях Ісуса, його жертву, а ми, ті хто стояв навколо, думали про жертву, яку приніс Петро. Здавалось, він і з неба хотів полегшити страждання близьких. Час від часу мама витирала сльозу, яка з’являлась в куточку його ока. Здавалось, він і мертвим думав про інших.

А мама молиться за мир,щоб хлопці вертались додому живими. Просить молитись усіх,бо більшого горя, ніж хоронити дітей, немає.

Зараз в страшній невідомості, ще одна родина наших односельчан: в Донецькому аеропорту пропав 22-річний Ковальов Юрій Анатолійович, боєць 80 аеромобільної, їх племінник і брат. Близькі моляться і вірять – живий.

Герої не вмирають. Вони живуть в нашій пам’яті, в наших  серцях. В вічному, невгамовному болі материнського серця.

Герої не вмирають…

 

Завідуюча публічно-шкільною бібліотекою

Назарчук Оксана Василівна

 

ЗА СПИНИ ПОБРАТИМІВ НЕ ХОВАВСЯ

Цьогоріч у лютому Борбин провів в останню земну дорогу односельця – бійця 80-ої аеромобільної бригади, «кіборга» Петра Полицяка, який героїчно загинув у новому терміналі Донецького аеропорту. Сонце юнакові всміхалося лише двадцять два роки, бо скупа доля обділила літами і веснами. 5 липня йому виповнилося б 23-и роки, а 12 липня Петра могли б вітати з днем ангела. На превеликий жаль, у ці дні рідним, односельцям, побратимам, Україні він зорів із вічності.

19654988876_a846a48e74_mУ проміжку між тими датами у Борбинській одинадцятирічці проводили лінійку пам’яті з нагоди встановлення меморіальної дошки герою. Директор навчального закладу Любов Друзь розповіла про Петра – щирого, добродушного, життєрадісного сільського хлопчину, єдину «чоловічу» втіху батьків і сестричок, вірного товариша, закоханого у дівчину-мрію, із якою так і не судилося дочекатися весільного короваю. За шкільною партою він виокремлювався високим почуттям відповідальності за доручену справу. На думку Любові Володимирівни, саме те почуття спонукало юнака з честю і гідністю виконувати священний обов’язок – захищати Вітчизну.

Скорботи і жалю додали учні одинадцятирічки – вмонтували у сценарій заходу настільки щирі, проникливі і зворушливі слова, вірші та факти з життєпису Петра, на які відреагувала сльозами не одна душа. Крок за кроком школярі відстежили воєнні будні свого земляка: телефонував рідним, коханій дівчині, запевняв, що «у мене все нормально», просив молитися за нього і побратимів. І молилася мама, батько, сестрички, родина, молилися односельці, громада Церкви християн віри євангельської, молилися прихожани Свято-Успенської православної церкви. Очевидно, молитовні благання ще не встигли дійти до небес, як заступник командира взводу Петро Полицяк – «Чорний» – зійшов на свою Голгофу.

У Борбині мешкає близько однієї тисячі жителів. У години прощання з Петром населення зросло втричі – з усіх усюд Рівненщини, Волині поспішав люд віддати останню шану захиснику України, який не ховався за спини бойових друзів, за стіни приміщень, не пересиджував миті небезпеки у підземеллі: він був там, де мав бути – на передньому краї оборони аеропорту поруч зі своїми побратимами. Причому, мав можливість виїхати із небезпечної зони, адже був поранений, однак не скористався таким «благополучним» шансом вижити – бо що таке рана, навіть бойова, якщо на терезах сумління поряд побратимство, честь воїна і гідність громадянина. До речі, не «косив» Петро і після повідомлення про виклик до райвійськкомату, адже в той час перебував у Києві і кмітливому десантнику вистачило б розуму десь «затесатися» у велелюдді, перечекати тривожні тижні і місяці. Але не вистачило совісті так вчинити. До речі, у двадцятидворічного юнака життєву мудрсть і солдатську доблесть перейняли чимало вояків, старших за віком, а декому з них Петро взагалі у сини годився.

Народний депутат України Олександр Дехтярчук озвучив міркування про значення Донецького аеропорту, який захищала 80-а Львівська аеромобільна бригада, у російсько-українській війні: українські «кіборги» «перемололи» військову силу ворогів і, власне, після Донецького аеропорту нікому було наступати на Україну. Серед тих, хто зупинив вражу орду і Петро Полицяк – справжній герой України.

До речі, у населених пунктах виборчого округу Олександра Дехтярчука на сході України загинуло 27 воїнів. Меморіальна плита Петру Полицяку – сімнадцята від команди народного депутата.

Голова райдержадміністрації Алла Черній підкреслила, що Петро загинув за кожного з нас. Він зробив усвідомлений вибір і був до останнього подиху свого там, де місце лицаря України, коли ворожа навала вдирається в рідну оселю. Алла Леонідівна також просила не впускати в душу велику злість і образу, натомість закликала бути єдиними, підтримати батьків і сестричок героя. А школярів, переступаючи поріг школи, щоразу згадувати того, кому завдячують, кому завдячує вся Україна.

На лінійці пам’яті також виступили голова Дубенської райдержадміністрації Юрій Парфенюк, Уїздецький сільський голова Анатолій Троцюк. Мама Петра Полицяка подякувала всім, хто вшанував пам’ять сина.

Меморіальну плиту відкрили сестри Петра – Діана, Надійка та Словіна. Мабуть, ця місія для них не тільки почесна і відповідальна. У важкий для родини час, коли кривоточать рани від невимірної втрати, це дотик серця до пам’яті про братика, духовна єдність із ним, яку ніхто і ніколи не витравить зі зболених душ…

Віталій Тарасюк

14429421_1255450081197946_957870985_n

Пам’ятник Петру Полицяку в с. Бобрині

“Мама, даже если меня убьют на войне, я вас никогда не оставлю”

Родители 22-летнего «киборга» Петра Полыцяка, который после взрыва Донецкого аэропорта попал в плен к кадыровцам и был замучен ими до смерти, недавно получили положенные от государства 609 тысяч гривен и, выполняя волю сына, купили на эти деньги квартиру для его сестер

О 22-летнем бойце 80-й аэромобильной бригады Пете Полыцяке в «Фейсбуке» написал его друг Александр:

«Мій побратим, кіборг „Чорний“ закатований терористами. Викололи очі, руки зв’язані… Чому ніяке падло не вимагає довічного ув’язнення його вбивці?»

На страничке в социальной сети Петя Полыцяк выглядит старшеклассником. Румяный, с ясными добрыми глазами и открытой улыбкой. Тем не менее он был отважным и опытным бойцом, который не раз рисковал своей жизнью, спасая побратимов. Когда прошлой зимой украинские солдаты, оборонявшие Донецкий аэропорт, остались без еды, воды и боеприпасов, они дважды прорывались через простреливаемую террористами территорию. Петр грузил раненых товарищей в БТРы, прикрывал их, а сам возвращался на боевые позиции. 20 января, после героической 242-дневной битвы, аэропорт был взорван. Террористы сделали это обманом: пообещали штабу АТО прекратить огонь и дать коридор для эвакуации раненых и убитых, а сами тем временем заминировали перекрытия первого этажа нового терминала и взорвали его. Под обломками остались украинские солдаты. И мертвые, и живые. Те, кого не смогли извлечь из-под завалов побратимы, попали в плен, где их ожидали еще большие мучения. Среди них был и Петр Полыцяк…

На пороге небольшого домика в селе Борбин Ровенского района меня встречает отец Пети Полыцяка Петр Владимирович, крепкий седой мужчина. Знакомит меня с 78-летней матерью, бабой Галей, и женой — Верой Николаевной. От одного взгляда на мать, потерявшую своего сына, в горле у меня появляется комок, а на глаза наворачиваются слезы. Она, кажется, уже выплакала свое горе. Вера Николаевна не обращает внимания на сбившийся на голове черный платок и, словно в забытьи, покачивается взад-вперед на стуле, держа в руках фотографии Пети и вырезки статей о нем из местных газет.


*Зимой 2015 года эта фотография облетела чуть ли не все западные СМИ. Никто не знал, что на ней изображен Петр Полыцяк, до последнего оборонявший Донецкий аэропорт

— Для каждой матери свое дитя — самое лучшее, но Петя мой был особенным, — глухим, осипшим от слез голосом говорит Вера Николаевна. — Он со всеми дружил, каждому старался помочь. Бабке старой в нашем селе воды принес, так она аж прослезилась: говорит, за всю жизнь ей никто не помогал. Едем с Петей в автобусе, он всегда место старшим уступает, я, признаюсь, его иногда даже одергивала, чтобы не вскакивал. Но он так не мог…

— Меня в детстве сиреной называли, потому что я был непоседой и хулиганом, — грустно улыбается Петр Владимирович. — А сын, хоть и похож на меня внешне, вырос спокойным: не пил, не курил, не дрался. С девушкой из соседнего села встречался, Марийкой…

— Он хотел после войны на ней жениться, — объясняет мама. — Купил кольцо, привез ей швейную машинку. Очень хозяйственный был. И работяга. Сначала хотел стать полицейским, но потом передумал получать высшее образование. Ради четверых сестер. «Тебе мама, их поднять надо. Я пойду работать и буду тебе помогать», — говорил. Выучился в профтехучилище на тракториста, а потом пошел в армию, в десант. Сразу после срочной службы устроился в Киеве разнорабочим. Приезжал домой с деньгами и подарками для девчонок. Алине тогда был 21 год, Диане — 16, Наде — 15, а Славинке — семь.

Помню, в сорок лет, когда у меня уже было четверо старших детей, я вдруг узнала, что беременна. Сын очень просил братика, а родилась сестричка. Слабенькая, болезненная, Славинка была вся обвита пуповиной. Ее забрали в Ровно в реанимацию. Я тогда в шутку сказала Пете: «Давай оставим ее в больнице. Зачем нам еще одна девка, да еще такая слабенькая?» Сын воспринял мои слова серьезно и перепугался: «Мама, ты что? Ни в коем случае! Это все мои девочки, я их никому не отдам». Отношения с сестрами у сына были очень теплые. Петя шутил с ними, баловался, все им покупал, ни в чем не мог отказать. Они тоже всегда радовались его приезду, пекли торты. Когда старшая дочь Алина родила малышку, Петя играл с племянницей, забавлялся, носил на руках. Души в ней не чаял.

В августе 2014 года Петра Полыцяка мобилизовали. После прохождения учебки в Яворове Львовской области отправили на передовую. Сначала в Константиновку, потом — оборонять Донецкий аэропорт.

— Мы очень переживали за сына, — вздыхает Петр Владимирович. — Когда пришла повестка, даже предлагали ему откупиться. Но Петя слышать об этом не хотел: «Нужен стране — пойду воевать». Правда, его хотели определить в другое подразделение, но он настоял, что будет служить в 80-й бригаде — той самой, в которой был в армии.

— С того времени сын всего раз приезжал к нам, — говорит Вера Николаевна. — Еще когда был в учебке, отпустили домой на один день. Помню, сказал мне: «Мама, вы не волнуйтесь за меня. Я сделаю все, чтобы не пустить врага на мирную территорию, не дать ему грабить наши дома и насиловать наших девчат. А что со мной станется? Даже если пристрелят — не беда. Сестричкам достанется компенсация за меня. В любом случае, хоть живым, хоть мертвым, я вас не оставлю».

— Сын каждый день старался звонить домой, — продолжает Петр Владимирович. — Всегда говорил, что все в порядке, ни разу не пожаловался. Когда мы пытались выяснить подробности, отвечал, что лучше бы нам их не знать. Правда, пару раз делился с нами новостями. Например, рассказывал, как они вдвоем с командиром под огнем боевиков выносили из аэропорта раненого товарища…

— Петро «Черный» был моим заместителем, — рассказывает «ФАКТАМ» командир взвода 3-го батальона 80-й аэромобильной бригады Иван «Катана». — Компанейский парень, воспитанный, спокойный, но в бою всегда проявлял себя героически. Мы вместе в январе отстаивали Донецкий аэропорт. Обстрелы там велись постоянно. Седьмого января, на Рождество, кумулятивным зарядом тяжело ранило нашего товарища Игоря Рымаря. У него была оторвана рука, челюсть, разорвана гортань. Мы тут же сообщили об этом по рации в штаб, и все, кто находился в терминале, стали стрелять по вражеским позициям, чтобы отвлечь внимание боевиков и занести Игоря внутрь терминала. Наш док с позывным «Псих» остановил кровь, сделал перевязку, поставил в трахею трубку, чтобы он мог дышать. Положение было критическое: Игорю срочно требовалась помощь, но путь эвакуации из аэропорта контролировался силами «ДНР». Целый день штаб вел переговоры с сепаратистами. Пропустить автомобиль, который бы забрал Игоря, они не дали: боялись, что в машине нам подвезут боеприпасы, еду, дрова, которые были очень нужны. Наконец нам сообщили, что вечером мы должны отнести Рымаря за новый терминал по направлению Донецка, где нас встретит машина с представителями «ДНР». Они передадут Игоря украинской стороне. Петя вызвался мне помочь. Он всегда был первым, если нужно было выполнять боевые задачи под ливнем пуль и снарядов врагов. Участвовал во всех контратаках. Поэтому я не удивился, что он решил помочь мне вынести Игоря Рымаря из аэропорта…

Мы шли полтора километра в 29-градусный мороз, снегопад и сильный ветер. Было трудно. Непогода, металлические ручки носилок, примерзающие к рукам, снег выше колен, а кое-где и по пояс… И кромешная тьма. Мы несколько раз падали. Один раз у Игоря из трахеи выскочила трубка. Пришлось подсвечивать и ставить ее на место. Мы шли без бронежилетов и касок (это лишний вес, а от выстрела в упор они все равно не спасли бы) по территории, со всех сторон простреливаемой боевиками. Когда поняли, что идем уже очень долго, а машины, которая нас должна была встретить, нет, нас с Петром охватило отчаяние. И физически, и морально мы были полностью истощены. Бросить Рымаря в поле не могли, идти дальше не было сил. Но все равно, превозмогая себя, двигались вперед. Наконец, увидели фары подъезжающей машины. Среди представителей «ДНР» главным был «Шаман» (командир «спецназа „ДНР“ Олег Фролов. — Авт.). К нам он отнесся уважительно — спросил, кто мы и откуда. „Шаман“ дал мне слово офицера, что передаст раненого нашим, и выполнил обещание.

— Игорь Рымарь погиб в больнице от полученных ран, но наш сын и его командир сделали для него все, что было в их силах, — говорит Петр Владимирович. — На обратной дороге в аэропорт Ивану стало нехорошо, и Петя практически тащил его на себе. Позже я узнал, что в январе хлопцы несколько раз прорывались сквозь линию врага, вывозили раненых. Петя помогал ребятам грузить пострадавших в БТРы, а сам снова возвращался в аэропорт. Даже когда стало ясно, что им уже не спастись…

— Шестнадцатого января после моего ранения Петя стал командовать взводом, — вспоминает Иван „Катана“. — А через два дня сам получил сквозное ранение ноги. Но от эвакуации отказался и снова вернулся на пост…

— Ну почему, почему он не выехал с ранеными? — в отчаянии заламывает руки Вера Николаевна. И тут же сама себе отвечает. — Потому что там оставались его товарищи. Был ранен самый близкий его друг, Володя Бузенко „Итальянец“, он не мог его бросить. А второго своего друга, Сашу „Чечена“, контуженного после взрыва, погрузил в машину и отправил в госпиталь. Спас. А сам погиб. И Володька вместе с ним…

*”Когда в аэропорту я был сильно контужен и потерял сознание, Петя под огнем вынес меня из-под обстрела. Спас мне жизнь», — говорит Саша «Чечен» (справа). На фото — с бойцами 80-й аэромобильной бригады Володей «Итальянцем» (слева) и Петей «Черным»

— Я стоял на позиции «Ромео» — на самой горячей точке в новом терминале, — рассказывает «ФАКТАМ» тот самый «киборг» Александр с позывным «Чечен», которого успел спасти Петр Полыцяк. — Там велись жесточайшие бои, нас ежеминутно обстреливали. Прямо к нам прилетел снаряд, пост разлетелся на куски. Я не погиб чудом, но был очень сильно контужен. Потерял сознание. Петя «Черный» тогда отдыхал (мы несли вахту по очереди). Услышав взрыв, тут же подбежал, схватил меня и вынес из-под обстрела. Прямо под вражеским огнем. А потом приходил к нам, ухаживал. Разморозит лед, нагреет, принесет: «Сашка, бери, тебе нужно попить. Может, тебя в туалет сводить? Чем тебе еще помочь?» А себе отказывал во всем, даже в питье. Настоящий друг был. И когда аэропорт разбомбили до такого состояния, когда уже негде было даже прятаться, чтобы давать отпор, наши попытались прорваться. Мы не бросили боевые позиции, не дезертировали. Сражались до последнего. Но правительство, Генштаб нас просто «слили». Оставили погибать. Когда прорывались, я вместе с другими ранеными уехал, попал в госпиталь. А Петя и еще некоторые ребята остались.

Двадцатого января, когда сепаратисты взорвали новый терминал, мы с ребятами — те, кто выехал в госпитали по ранению, — конечно, были в шоковом состоянии. Я до последнего надеялся, что они как-то выбрались, выжили. Особенно за Петю переживал. А потом мне знакомые прислали фотографию часов, снятых с погибшего в морге. Старинные часы, советские, «Луч». Ни у кого больше таких не было. Они Пете от деда достались. Увидел их и понял, что нашего «Черного» больше нет.

— С каждым днем положение «киборгов» в аэропорту становилось все более критичным, — вспоминает Петр Владимирович. — Я боялся смотреть телевизор. А когда 20 января по новостям сказали, что террористы взорвали аэропорт, чуть не скончался на месте от ужаса. Шансов, что Петя выживет в этом аду, почти не было.

— Сын перестал выходить на связь, — качает головой Вера Николаевна. — У нас была крохотная надежда, что Петя ранен, мы обзванивали госпитали, обращались во все инстанции, писали объявления, подавали в розыск… Все напрасно. Целый месяц о сыне не было вестей. А потом нашей дочери приснился сон, как будто брат ее успокаивает: «Два дня еще подожди, а на третий вы уже меня увидите». И вот на третий день, 18 февраля, нам позвонили и сообщили, что наш сын погиб.

Сотрудники днепропетровского морга, в котором находилось тело Петра Полыцяка, а также начальство его части позвонили родителям «киборга» накануне того дня, когда его собирались хоронить, как неопознанного, в братской могиле вместе с еще двумястами неизвестными солдатами. При этом явно намекали, что ехать не стоит.

— Очевидно, государству выгодно, чтобы как можно меньше погибших были опознанными, — предполагает женщина. — Ведь за таких ребят не надо платить компенсацию родственникам.

Вера Николаевна попросила сотрудников морга прислать ей по mms фотографию погибшего, который предположительно был ее сыном, но ей выслали лишь фрагментарные снимки — его цепочку, часы и родинку на шее. Хотя узнать по таким особенностям Петю мать не смогла (тем более серебряную цепочку Петя купил себе, уже находясь в АТО), родители парня тут же сорвались и поехали в Днепропетровск. Зайдя в морг, они оцепенели от ужаса: худое, как на фотографиях о жертвах Бухенвальда, тело, израненные почерневшие ноги, опухшие руки, сломанный нос, выбитые глаза… Несмотря на явные следы пыток, сомнений быть не могло: перед Петром Владимировичем и Верой Николаевной лежал их сын.

— Вы уверены, что подобные травмы, несовместимые с жизнью, были получены вашим сыном не во время взрыва нового терминала?

— Однозначно, — говорит Вера Полыцяк. — Тело видел наш знакомый эксперт, профессор. Он утверждает, что на тот момент Петя был мертв не более шести дней. Взрыв был 20 января. Значит, три недели моего сыночка продержали в плену. И раны были такого характера, что даже я, человек в этом несведущий, явно видела, что это следы пыток. На лице у Пети были кровоподтеки от предмета, похожего на кастет, и еще острые, как от открытых наручников. Рука разрезана острым предметом и опухшая.

— Простите за вопрос, но не могу его не задать. У меня есть информация, что вашего сына кастрировали заживо.

Очень может быть, — голос матери прерывается от нахлынувшего горя. — В морге я видела его раздетым до пояса. Он лежал, не прямо положив руки, а прикрывая пах ковшиком из ладошек. У меня тогда еще мелькнула мысль о том, что эти изверги его могли порезать и там. Но я, если честно, не осмелилась заглядывать, за что теперь себя очень виню. В одном из соседних поселков есть больница, там работает моя знакомая медсестра. Так вот, она в ужасе рассказывала о том, что к ним привезли двадцать украинских солдат, побывавших в плену. Все как один кастрированные! Рассказали, что это кадыровцы куражились. Предлагали альтернативу: или они отрезают украинским солдатам мужское достоинство и отпускают их или убивают долгой мучительной смертью. Многие не выдерживали пыток, соглашались. Один из двадцати этих ребят, не смог себе простить слабости и прямо в больнице повесился на капельнице.

— По телу Пети было видно, что его долго морили голодом, — вздыхает Петр Владимирович. — Это если не считать, сколько он недоедал, пока в аэропорту стоял! А ведь когда звонил, никогда ни на что не жаловался. Говорил, что еда есть. На самом же деле (мы теперь узнали) ребята, чтобы не погибнуть от жажды, клали под язык сосульки, и они там таяли… О еде тогда вообще речь не шла. Сколько я спрашивал сына: «Чем тебе помочь, что прислать?» — он только смеялся: «Пришли, пап, танк или БТР. Кадыровцы рядом ходят, кричат: „Аллах акбар!“, а у нас техники нет и боеприпасы заканчиваются».

— Мы забрали тело сына из морга и похоронили здесь, в его родном селе, — говорит Вера Николаевна. — Сколько на похоронах хлопцев было! Приехали и те, кого мой сын спас. Курили сигарету за сигаретой, их била дрожь. Просили прощения, что они живы, а наш сын погиб. Я утешала их, говорила, что каждому Бог свой век отмеряет. Но самое удивительное было то, что Петя, лежа в гробу… плакал. Из выбитого правого глаза у него все время текла слеза. Не просто какая-то жидкость струей, а именно слезы, капельками. Это не моя фантазия — все гости видели. Я вытирала сыну слезы, утешала его, говорила, что мы гордимся им и любим его.

Петра Полыцяка посмертно наградили орденом «За мужество» III степени. Недавно его семье также выплатили положенную за погибшего воина компенсацию в размере 609 тысяч гривен.

— Как сын и хотел, мы эти деньги потратили на сестер, — рассказывает Вера Полыцяк. — Купили девчонкам жилье в Луцке. Но квартира им брата не заменит. Надеюсь только, что ему там возле Бога хорошо. Не так, как нам здесь, без него. Он как-то приснился одной девушке из нашего села, больной раком. Будто бы идет Петя по красивому саду, а она, девушка эта, просит его дать ей яблоко. «Не надо, тебе рано еще туда, — отвечает Петя. — А я пойду, потому что там меня наши хлопцы ждут…»

Дария Горская

Виповнюється 2 роки захисту Донецького аеропорту.

Спогадами поділилася сестра Петра Полицяка – Аліна,

яка нині перебуває в Сполучених Штатах Америки

 

З вірою у Бога він загинув за Україну

 

Полицяк Петро Петрович (позивний «Чорний»), народився 05.07.1992 року у селі Борбин Млинівського району на Рівненщині. По закінченню школи оволодів професією механізатора, відслужив у армії. Влаштувався у Києві на роботу.

У серпні 2014 року Петра запросили до воєнкомату, там відразу вручили повістку. А далі був медичний огляд і буквально на завтра його відправили у Львів. Мені брат казав: «Я відчував, що піду на війну, тільки не знав коли. Смерті не боюсь, я боюсь, щоб мені не прогрішити проти Бога, якщо прийдеться стріляти і когось вбивати. Але вже, як Бог дасть так і буде». (Петро Полицяк був віруючою людиною).

По дорозі до Львова хтось випадково забрав його сумку, в якій була Євангелія. «Це напевно не випадково – говорив Петя – можливо Євангелія спасе комусь життя».

До призову Петро працював у Києві у підприємця, якого звали Олександром. Господар переживав за Петра, як за сина і купив все, що потрібно було для служби: бронежилет, кевларову каску, берци, окуляри, необхідну одежу.

У Львові брат пробув з літа до зими. Одного дня пролунав дзвінок і Петро повідомив, що їх забирають в Константинівку, це вже ближче до передової. Там вони пробули місяць. На початку січня, якраз на Різдво, Петро повідомив, що відбувається передислокація на передову в Донецький аеропорт. Січень був дуже морозний – до 30 градусів. Не було на чому спати, навіть мокрі серветки замерзали. Лише на другий день брат знайшов спальник, в якому вони спали по черзі.

Ми молилися за нього днями і ночами, не було зовсім сну. Молились церкви, рідні, близькі, знайомі. Брат казав, що перші дні не було сильної стрілянини. А потім почали їх дуже бомбити, були втрати. Спочатку хлопців тільки контузило і їх відразу забирали в лікарню. А потім один з хлопців отримав серйозні поранення. Йому кололи знеболююче, була нагальна потреба у стаціонарному лікуванні. Та наші уже добу не могли доїхати до аеропорту.

Наступний раз, коли Петро зателефонував, він повідомив, що хлопця (Ігор Римар) вже відправили в лікарню. Він розповів, що командир попросив у сепаратистів припинити вогонь, аби пораненого вивезти. Вони відповіли: «Принесіть його нам і ми доставим у лікарню». Петро сам визвався нести пораненого. «Ми вдвох з командиром взяли на носилки Ігора і пішли через поле обстрілу півтора кілометри в одну сторону. Дув сильний вітер, тріщав мороз, руки німіли від холоду. Та ми йшли, не думаючи про те, чи повернемось живими. Я не боявся, бо відчував, що Бог зі мною».

Скоро Ігоря переправили в лікарню. Після цього в аеропорту почалися страшні дні і ночі. Та Петро був спокійний. Як пізніше розповів мені його друг, Саша – тільки повертався з поста, відразу обходив усіх поранених і робив що міг: підносив чай, їжу, поки було, що їсти. Всі дивувались, що він завжди був спокійний в тому пеклі.

Одного ранку Петро зателефонував і сказав: «Ну все, Аліно, якщо щось не так, то вибачай», – і зв’язок обірвався. Можна уявити, що коїлося в наших душах. Уся родина очей не стулила, молилися цілий день і ніч. Просили в Господа допомоги.

На другий день, ввечері, він повідомив, що їх з усіх сторін оточили сеператисти і чеченці. Бій був дуже важкий. З криком «Аллаху Акбар» вороги йшли на них та відбиватися не було чим. «Ех, якби сюди хоч одного танка і одного бетеера», – говорив із сумом Петро. Серед інших, поранило командира, та вони в оточенні тримали оборону, як могли. Новий командир, якого призначили не був готовий до війни. Він того ж дня сховався між пораненими. Петька казав: «Тоді паніка була, але потім настав мир у серці, Бог підтримував мене».

В один з днів машина забирала важкопоранених. Тоді Петро взяв свого друга, який був поранений осколками в ноги, допоміг піднятися у кузов машини і сказав – рятуйся. Саша вижив, завдячуючи Петру. А ще він говорив, що Петька теж міг поїхати тоді, адже у нього була порізана і розпухла рука. З їхньої п’ятірки в аеропорту залишалися лише Володя і Петро. Брат не міг залишити свого друга самого. Володимир теж був поранений в ноги, а так як рани у них були не смертельними, вони і залишилися заради інших.

Верхній і нижній поверхи зайняли сеператисти і чеченці. Їх відтіснили в кутове приміщення. Хлопці майже тиждень, що я знаю (поки був зв’язок) були без їжі і без сну, замість води смоктали лід, а коли хтось знаходив консерви серед завалин – це було щастя.

Ще один довгоочікуваний дзвінок. Петро говорив: «Моліться, моліться за моїх друзів – він з ними був як з братами – моліться за всіх. Нас труять, не знаю чи ще подзвоню бо хлопці відключаються. Нема противогазів, ми задихаємось. У всіх сильна рвота».

Їх травили кожного дня, підпалювали бензин і поливали згори. Але Бог посилав вітер, який дув в іншу сторону і хлопці не згоріли. Сепаратисти попросили наших хлопців зупинити вогонь, щоб забрати своїх поранених і в цей період підклали вибухівку. Страшний вибух. Було багато трьохсотих і двохсотих. Та на прохання припинити вогонь, щоб забрати наших поранених, які стікали кров’ю, сепаратисти не йшли. Петька в ті дні телефонував один раз на добу і то на хвилину. Говорив, що там робиться страшнее, що все розповість як провернеться додому. Він вірив, що Бог, з яким живе у серці – допоможе. Станеться чудо – прийде підмога і вони переможуть. І коли я плакала сказав: «Чого Ти плачеш, як Бог дасть так і буде».

Останній дзвінок, останні слова: «Я не знаю, як довго ми зможемо тут протриматися, коли це все завершиться». В мене ніби мову відібрало і я не могла йому нічого сказати. Ще, в той день, Петро телефонував до своєї дівчини і до тата. Батькові він сказав: «Краще того не знати, що тут відбувається – і додав – у мене на телефоні лишень дві поділки зарядки, він розряджається».

Того вечора мені приснився сон, що Петро ніби був на будівництві, упав з третього поверху і забився. Я прокинулась у сльозах.

Підвечір ми дізналися, що аеропорт повністю захвачений. Тих, хто вижив, забрали в полон, інші – залишилися під завалами. Петра не було в жодних списках – ні серед загиблих, ні серед полонених.

Перед тим, як поїхати у США, я молилась, щоб побачити брата. Побачила та тільки мертвого.

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

 

 

Портрет Петра Полицяка – із серії полотен «Голгофа України», якими Ніна Августін увічнила подвиг жителів населених пунктів Млинівського району, що загинули під час проведення антитерористичної операції на сході України.

Список публікацій

1.Мащенко П. Мого сина закатували! : Крик душі мами загиблого «кіборга» Петра Полицяка / П. Мащенко // Дзеркало плюс . – 2015 . – 26 лют. – С. 5

2. Назарчук О. Дорога скорботи / Оксана Назарчук // Гомін [Млинів] . – 2015 . – 12 берез. – С. 3

3. Тарасюк В. За спинами побратимів не ховався / Віталій Тарасюк / Гомін . – 2015 . – 16 лип. – С. 1, 3

4. Комісарук Є. Жити за двох /Євгенія Комісарук // Гомін [Млинів] . – 2016 . – 28 січ. – С.4

5.Увіковічнили ще одного героя // Замок. – 2015. – № 29/16 лип./. – С. 5.

У с. Борбин Млинівського району на будівлі ЗОШ відкрили меморіальну дошку

6. Слюсар Н. Кіборг з Борбина залишився в аеропорту заради друга  // ВІСНИК

7.На Рівненщині прощаються з загиблим героєм АТО Петром Полицяком // ZIK сила інформаці

8. На Рівненщині попрощалися з “кіборгом” Петром Полицяком [Відео] // YouTube ua

9. На Рівненщині поховали кіборга “Чорного”(Фото) // ЧаРівне

10. Похорон Полицяк П. П. [Відео]  // YouTube.ua

11. Тисячі жителів Рівненщини провели в останню путь 22-річного “кіборга” [+Фото] // Ого

12.  80-та окрема десантно-штурмова бригада (ЗСУ) // Вікіпедія : вільна енциклопедія

13. Полицяк Петро Петрович («Чорний»)  // Книга пам’яті загиблих

14. Друзі про загиблого “кіборга”: “Петя півтора кілометра ніс на носилках пораненого товариша // Сегодня.ua

15.  Друзья о погибшем «киборге»: «Петя полтора километра нес на носилках раненного товарища» // СЕГОДНЯua

16. Горская Д. “Мама, даже если меня убьют на войне, я вас никогда не оставлю”//Факти : газета

 

 

 

 

 

      

       

Полицяк Петро Петрович (Чорний) (05.07.1992 – 20.01.2015)