tarasyuk       Тарасюк Олег Андрійович народився 21 вересня 1968 в с. Курозвани Гощанського району Рівненської області. Навчався у першому професійно-технічному училищі, м. Рівне. Працював на «Азоті» муляром-монтажником,  більше  десяти років був успішним підприємцем. Торгував тракторами з Європи. За власні кошти облагородив озерце в рідному селі.
Добровольцем пішов служити до Збройних сил України. Був командиром Рівненської розвід групи Добровольчого Українського Корпусу «Правого Сектору», мав псевдонім «Тарас». За цей час пройшов найгарячіші точки протистояння у Донецьку, Амвросіївці та Карлівці.

Загинув від кулі снайпера о 17-й годині 10 серпня 2014 року, рятуючи побратимів у бою за Іловайськ.
У нього залишилися дружина, двоє дітей та двоє онуків. Поховали Олега Анатолійовича у м. Рівне на Алеї Слави міського кладовища «Нове».
За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Тарасюка Олега Анатолійовича  нагороджено  орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

Згідно рішення Рівненської міської ради №5756 від 17 вересня 2015року писвоєно звання «Почесний громадянин міста Рівне».

 

 

Публікації про Тарасюка О. А.
Без каски і бронежилета ходив у бій рівнянин Олег Тарасюк

tarasyuk2      Успішний підприємець, відповідальний і люблячий чоловік, батько двох дорослих дітей, дідусь двох маленьких онучок, Олег Тарасюк назавжди залишиться у пам’яті рівнян як відкрита, щира та дуже позитивна людина.
Війна забирає найкращих. У неділю, 10 серпня, в бою за звільнення від терористів-найманців міста Іловайськ, що на Донеччині, загинув наш земляк, боєць Українського добровольчого корпусу «Правого сектора» Олег Тарасюк. Учора в Покровському соборі Рівне попрощалося з героєм, молилося за нього та всіх загиблих, за мир і спокій в Україні. Із усіма воїнськими почестями його поховали на Алеї слави на рівненському кладовищі «Нове».
Загиблий не був кадровим військовим. «Я йду на фронт, аби не довелося воювати синові», – сказав він друзям і родині, коли уперше відправлявся до зони АТО. А фатальний останній виїзд на передову був для нього третім. У понеділок Олег мав здавати зброю, щоб повернутися до Рівного на відпочинок. Та повернувся в домовині й у вічній славі. Хай зі святими спочиває…
До військкомату не викликали – напросився сам
У Рівному, в рідних Курозванах Гощанського району, у Києві, в Німеччині, в Австрії в Олега Тарасюка залишилося багато друзів. Один із них, рівнянин Ігор, для якого Олег і вся сім’я Тарасюків були наче ріднею, напередодні похорону погодився розповісти, якою людиною був його найкращий друг і яким він залишиться у пам’яті близьких.
– Олега на війну ніхто не призивав, у військкомат його не викликали, – Ігор наче карбував слова зі свого нестерпного болю. – Коли на схід почали їхати рівненські хлопці, Олег прийшов до Народного дому і попросився добровольцем. Він за військовим фахом був підводником-диверсантом, служив колись на Тихоокеанському флоті. Олег – реальний бойовий плавець, кремезний, міцний, наче камінь. «Квадратні» плечі, рука – як та кувалда. У бою, казали хлопці, він завжди ліз у найгарячіше місце. Беріг молодших, пацанів. Бронежилетом не користувався, на ворога йшов у футболці й без каски. Герой…
Олег, згадують друзі, не любив розповідати про війну. «Звільняли села від головорізів, вибивали найманців із міст, знешкоджували снайперів, ходили в рейди», – ото й усі розповіді. Був справжній воїн.
Син, батько, чоловік, дідусь
Як житиме тепер без чоловіка вдова убитого Ірина? За Олегом вона була немов за кам’яною стіною. Він сам забезпечував сім’ю. Дружина ж була берегинею. Для чоловіка й усіх Тарасюків Ірина – надійний міцний тил. Любила, турбувалася, а часом і сварила, коли, бувало, чоловік засиджувався з друзями десь поза домом. По-доброму…
Олег підняв на ноги двох дітей. Дочка і син уже дорослі: Олі – двадцять, Андрієві – двадцять три, одружений.
Понад усе Олег любив своїх малесеньких онучок: чотирирічну Вероніку й дворічну Іванку. «А як там моя Нілечка?» – це перше, що завжди запитував по телефону або ще з порога, прийшовши додому, щасливий 45-річний дідусь. І старшенька у дідові душі не чула. А от чи запам’ятає діда молодша?..
Пережила Олега матір, Галина Василівна. У шістдесят сім років залишилась без сина. Як далі жити? Аби попорати все в матусиній господі, Олег, бувало, викроїть день-два, і з дружиною, донькою, сином, друзями гайда до Курозванів. Мати так пишалася перед сусідами любимим турботливим сином. Хто зможе втішити стареньку? І чи можливо це в такому горі?
Він мріяв будувати
Олегові Тарасюку щастя завжди уявлялося лише таким, коли воно збудоване власними міцними руками. Він не збирався воювати, а навпаки, любив створювати. Тому і вивчився в Рівному на будівельника, закінчив перше професійно-технічне училище й став працювати на «Азоті» муляром-монтажником. Отримав від хімкомбінату на вулиці Макарова однокімнатну квартиру і до останніх днів у ній мешкав. Він, кажуть, мав можливість купити собі більшу і кращу оселю, та все, що заробляв, вкладав у розвиток, в родинний бізнес.
До війни Олег більш як десять років був підприємцем. Успішним, ініціативним. Розводив рибу в рідних Курозванах, орендував два стави. Багато їздив за кордон, привозив звідти добру сільськогосподарську техніку. Не впав він у відчай навіть і тоді, коли холопи «золотих батонів» наклали руки на родинну справу. Він працював і працював. І лише кільканадцять раз на день здалеку телефонував дружині й друзям: «Ну що там робиться в нас в Україні? Як там Майдан?» А коли приїжджав, возив до київських наметів допомогу й не раз збирав усіх своїх друзів за столом.
– Олег умить ставав душею будь-якого товариства. Його любили всі без винятку. Хто хоча б трохи знав його, підтвердить ці мої слова, – пригадує Ігор, стримуючи розпач. – Невтримний веселун був, жартівник. Був щедрий – і душа, і дім завжди в нього навстіж. Ходив на риболовлю і на полювання – як всі нормальні мужики. І мав гаряче серце, загострене почуття справедливості. Він не міг терпіти, що чоботи агресорів і найманців топчуть нашу землю.
А ще відповідальним був за всіх, хто поряд. Андрій, наш спільний друг, із яким Олег служив пліч-о-пліч у корпусі, розповідав, що той урятував його в бою від смерті. І завжди намагався брати в небезпечні рейди лише дос¬відчених і старших. А молодих і тих, у кого є маленькі діти, старався залишати в дислокації частини чи відрядити на безпечніші завдання…
Нехай тобі, Олеже, й усім вам, нашим убієнним воїнам, небесним світлим пухом стелиться рідна земля. Герої не вмирають. Із миром, зі святими, вони спочинуть у вічних кущах і захистять нас від бід із висоти Небесної блакиті.

Сергій Снісаренко

З життя пішов миттєво, а біль залишив назавжди
[вірш присвячений Олегу Тарасюку]

З життя пішов миттєво,
А біль залишив назавжди
Ти зробив для нас все, що міг,
І у мандри далекі пішов.
Не повернешся на рідний поріг,
Не відчиниш дверей своїх знов.
За тобою сумують вітри,
Небо плаче сумними дощами,
Ще видніються в травах стежки,
Ті, що вчора топтав ти ногами.
Боже, Боже, куди ти дививсь,
Коли смерть підкралася страшна?
Ми за нього усі так молились,
Та його уже вкрала вона…

Ірина Тарасюк, дружина

 

 

 

 

14 ждошкаовтня 2015 року в центрі Рівного поруч зі Свято – Воскресенським собором та оберегом міста – колоною Богородиці відкрили Дошку пам`яті.

На дошці – світлини шістнадцятьох загиблих рівненських бійців АТО та трьох Героїв Небесної сотні

 

 

На Рівненщині відкрили меморіальну дошку та пам’ятник загиблим у зоні військових дій (ФОТО)

дошщка

дошка2

20 вересня 2015 р. на Гощанщині, в селі Курозвани,  освятили пам’ятник борцям, полеглим за волю незалежної України, а саме загиблим в АТО землякам Олегу Тарасюку та Дмитру Козачонку. Новозведений пам’ятник у центрі села доповнює меморіал загиблим

м односельчанам у роки Другої світової війни.

 

 

«Про те, що чоловік на війні, я дізналася, коли востаннє поїхав на схід», – дружина загиблого в АТО Олега Тарасюка

Мешканка Рівного Ірина Тарасюк поділилася спогадами про свого чоловіка, який добровольцем пішов на схід

Олег Тарасюк – середній син у матері. Батько двох дорослих дітей. Дідусь трьох онучок. Підприємець: торгував сільськогосподарською технікою. Розводив рибу в рідному селі Курозвани Гощанського району, орендував та облагородив там два ставки. Співпрацював з фермерським господарством «Гітас». Був спонсором однойменної футбольної команди “Гітас”. Солдат, командир рівненської розвідгрупи Добровольчого українського корпусу «Правого сектору». Загинув у 45 років о 17-й годині 10 серпня 2014 року від кулі снайпера в бою біля Іловайська Донецької області. 

Сім’я і діти — це було для нього все. А як внуки з’явилися, то взагалі – трусився над ними. Як буває за кордоном, телефонує і в першу чергу питає, як вони. Ніколи голос не підвищив на внуків. “Скажи, щоб вона такого не робили”, – просить мене. “То скажи сам”. А він: “Ні. Я не хочу бути поганим”.

Я за ним була, як за кам’яною стіною. Це був щит для всієї сім’ї. Він дозволяв мені бути домашньою жінкою, виховувати дітей, бо це для нього було найголовніше. У нас була ідеальна сім’я. Бо Олег не давав виникати суперечкам. Навіть як діти сварилися, швидко гасив конфлікти. Не бувало у нас, щоб тижнями не розмовляли, як буває в деяких сім’ях.

Любив щось приємне робити. Їде звідкись, телефонує: «Давай зустрінемося десь у центрі». «Ти ж з речами, з дороги”, – шкодую його. Але він наполягає. Йду в центр. Ідемо у магазин, і він: «Хочу тобі щось приємне зробити». І обов’язково щось купить у подарунок.

Запущені ставки взяв в оренду у своєму рідному селі Курозвани. Вичищав їх, окультурював, рибу розводив. Оце хобі його було. Міг все покинути заради цього. А ще футбол любив і роботу. Трудяга був.

Останній рік у нього наче передчуття яке було, що недовго лишилося. Проснеться зранку першим – і до мене: “Мамочко, ти ще довго будеш спати?” А я не хочу ще вставати, лежу із заплющеними очима. То він піде тихенько в кухню. Зробить каву. Принесе у ліжко і рукою спрямовує мені запах паруючої кави під ніс: “Чуєш, який аромат?” Я 40 днів після дня його смерті ставила дві чашки кави щоранку біля ліжка.

Головне його кредо було: “Поки дихаю – вірю”. Татуювання собі з цими словами зробив, коли ще в армії служив.

Пішов на війну, щоб сина не забрали. З періоду Майдану переймався тим, що відбувалося у державі. А коли розпочалися бойові дії на сході, сину повістки почали приходити. А йому — 23, він не був військовозобов’язаним, мав двох маленьких дітей. Олег, коли почув про повістки сину, пішов у військкомат. Виявилося, що його військової справи там нема, хоча він відслужив на Тихоокеанському флоті, був підводником. Тоді він записався у добровольчий корпус “Правого сектора”. Став інструктором. Його взяли, бо навичок у нього було багато різних. Перший раз поїхав у травні 2014 року. А потім не раз їздив. І щоразу казав: “Я на базі, треную хлопців”. Спочатку та база, за його словами, була під Києвом. Потім виявилося, що вона біля Дніпропетровська. Потім казав: “Загружаємо авто, їдемо, тому що дуже багато допомоги зібрали для хлопців на сході”. Тобто про те, що він бере участь у бойових діях, я дізналася, коли він востаннє туди поїхав.

За дві години до смерті телефонував. Дуже довго говорив. Хоча ніколи під час перебування на сході балакучим не був. Завжди казав: “Все. Біжу. Треба”. А тут так довго. Я питаю: “Ти якийсь схвильований. Може, щось трапилося?” А він: “Ай, приліг”. “Як приліг? Де приліг?” “На простирадлі”, – відповідає. “Може ти поранений, у госпіталі?” “Ні, все нормально”. Коли ти вже будеш?” “Скоро буду”. І буквально за дві години – дзвінок до доньки: телефонували знайомі сказати, що загинув.

Коли на похорон приїжджали з Києва ті, хто працювали з ним на фірмі, привезли дві великі м’які іграшки висотою у мій зріст. Олег, виявляється, іграшки купив, коли їхав на схід, лишив їх у Києві. Збирався, як буде повертатися додому, заїхати забрати і привезти внукам. Вони йому замовили такий подарунок, бо він їм щоразу, коли приїздив, щось привозив.  І коли на похорон привезли це, внуки казали: “Дідусь наш не помер. Він живий: герої не вмирають.”

Мирослава Опанасик Радіо Трек

 

Список публікацій

1. Садовник А. Поховають ще двох загиблих [на сході військових з Рівненської області – Олега Тарасюка з Рівного та Олександра Суліцького з Квасилова] / А. Садовник // Рівне Вечірнє. – 2014. – 12 серп. – С.1. 

2. Снісаренко С. Без каски і бронежилета ходив у бій рівнянин Олег Тарасюк / С. Снісаренко // Сім днів. – 2014. – 14 серп. – С.1 – 2.

3. У Рівному поховали загиблого в АТО героя [Олега Тарасюка] // Вільне сл. – 2014. – 19 серп. – С. 3.

4. Тарасюк І. З життя пішов миттєво, а біль залишив назавжди : [вірш, присвячений Олегу Тарасюку] / І. Тарасюк // Сім днів. – 2014. – 18 верес. – С. 15.

5. Тарасюк І. Спасибі всім, хто розділив із нами наш біль: [про Олега Тарасюка] // Сім днів. – 2014. – 18 верес. – С.15.

6. Усі загиблі герої АТО та Небесної сотні з Рівненщини // ОГО. – 2014. – 27 листоп. – С. 8 – 9.

7. Леонтіюк Д. У Рівному в останню путь провели загиблого в АТО добровольця: [Відео] // Телеканал Рівне 1

8. Тарасюк Олег «Тарас» // Книга пам’яті загиблих

9. Яким був загиблий в зоні АТО рівнянин Олег Тарасюк // Четверта влада : інформаційно – аналітичний портал

10. Загиблий в АТО боєць з Рівненщини жив за принципом “Поки дихаю – вірю”//ВСіЕ : сайт чесних новин

11. Тарасюк Олег Андрійович //Вікіпедія. Вільна енциклопедія

11. На Рівненщині відкрили меморіальну дошку та пам’ятник загиблим у зоні військових дій (Фото) // Четверта влада

12. Меморіальна дошка та пам’ятник з’явилися на Рівненщині // РадіоТрек

13. Опанасюк М.«Про те, що чоловік на війні, я дізналася, коли востаннє поїхав на схід», – дружина загиблого в АТО Олега Тарасюка // РадіоТрек

Тарасюк Олег Андрійович (Тарас) (21.09.1968 -10. 08.2014)