8a9781274dd9  Олег Цимощук народився 26 серпня 1975 року в с. Крилів Корецького району  Рівненської області в багатодітній сім’ї. Олег був найменший в родині з 8-ми  хлопців.  Мати, Цимощук Євгенія Назарівна, працювала в колгоспі  «1 Травня».

Батько, Цимощук Михайло Лукашович, працював їздовим у Крилівській середній школі..

З 1982 по 1992 рік навчався в Крилівській загальноосвітній школі І-ІІІ  ступенів.

Вчився добре, був старанним учнем. Після закінчення школи працював у місцевому колгоспі, пізніше господарював на власній землі, доглядав батьків та брата-інваліда. В селі його знали, як хорошого господаря.

У 1993-1995 роках проходив строкову службу у збройних силах України, м.  Дніпродзержинськ.

6 травня 2015 року Олег мобілізований Гощанським  військоматом. Навчання проходив у військовій частині м. Яворова Львівської області.  Службу проходив у військовій частині 30 ОМБР.

3 липня 2015 року загинув біля Артемівська Донецької області. У серпні Олегу мало би виповнитися 40 років.

Зі слів  очевидців загинув від кулі снайпера. Похований в рідному селі.

 

Публікації про Цимощука  О.  М.
У Крилові попрощалися із загиблим у зоні АТО земляком

6 липня у с. Крилів в останню путь провели солдата Олега Цимощука. Олег був дитиною із багатодітної сім’ї (8 дітей), сиротою. У серпні Олегу мало б виповнитися 40 років.

Прощатися та відбути панахиду за померлим прийшли сотні хителів Кореччини – рідні та близькі, друзі, знайомі, небайдужі, військовослужбовці. Прощання з солдатом пройшло в Іоанно-Златоустівській церкві села Крилів.

 

 

Герої не вмирають

Герої нашого часу –

Це сила терпіння і волі.

Це поєднання в гармонії

Всіх проявів людського єства.

Це ті, що рятують дитину

І захищають матір і батька,

Це ті, що віддають життя

За спокій і мир на Землі.

Герой не питає, якою

Ти мовою друга зовеш.

Бо він знає ціну любові,

Що вдома чекає завжди.

Молімося, люди, за пам’ять,

За тих, кого з нами нема.

Бо найцінніше, що маємо

Заплачене ними сповна.

Молімося, люди, за розум,

За серце, що б’ється у грудях.

Щоб зло мало змогу добріти,

А героїв ми бачили всюди.

В досягненнях творчих і силі,

Здобутку людини у праці.

І оплески, щоб не вщухали.

І небеса раділи із нами.

Горлиця

Опустіле   батьківське    гніздо

Про сім’ю Михайла Лукашовича Цимощука (Труськового по- вуличному) в кінці 70-х – 80-х років XX ст. односельчани казали: «Має вісім синів, нову хату побудував, діти гарно одягнуті, старшим синам робить весілля, сестрі побудував хату, постійно ходить на колгоспні роботи, вдосвіта городи обробляє і ще співає у чоловічій народній хоровій капелі… як він тільки все встигає»На це Михайло Лукашович відповідав: «Потрібно менше спати, а рано вставати».

І дійсно, раділи Михайло Лукашович та Євгенія Назарівна за свою сім’ю. У той час для родини Цимощуків здавалось все горе позаду. Якось пригадувала Євгенія Назарівна скільки горя довелось пережити в молоді роки: війна, повоєнний період. У 1946 році енкаведисти підпалили хату і всі надвірні будівлі через те, що батько і дядько Федір були в УПА. Сім’я переселилась у дядькову оселю, але через деякий час для голови сільської ради був даний наказ розібрати дядькову хату як ворога народу. Сім’ї довелось проситися жити у сусідів. Потім була депортація до Херсонської області, вимушена була Євгенія Назарівна просити кусок хліба. Але все те пройшло… Батьківська хата Михайла Цимощука була сімейним затишком.

Коли старші сини жили і працювали в Рівному, батьки з радістю і нетерпінням чекали приїзду дітей додому. Це були дійсно дні сімейного свята. Сини, в свою чергу, шанобливо ставилися до батьків.

цимощукПро сина Олега, який народився у серпні 1975 року, батько казав: «Хай цей найменший залишається вдома, бо потрібно, щоб хтось залишився на батьківському дворі і нас, батьків, доглянув до смерті».

З раннього дитинства Олег мав любов до землі, до сільського господарства. Закінчивши в 1992 році школу, він почав працювати в тогочасному колгоспі «Перше травня». Завжди був добрим, слухняним, ввічливим хлопцем. Старанно, добросовісно допомагав кіньми батькам, родичам, сусідам, товаришам, знайомим та всім тим, хто потребував до­помоги.

Потім була строкова служба в Збройних силах України. По­вернувшись додому, знову продовжив працювати у місцевому колгоспі, аж до його розформування.

Деякий час працював техпрацівником у Крилівській школі. Було бажання, як і в старших братів, поїхати до Рівного, але не зміг покинути батьків, так як Михайло Лукашович і Євгенія Назарівна були похилого віку, а ще до того тяжко захворів брат Микола з яким батьки не справилися б. А потім у сім’ю прийшло ще одне горе – помер рідний брат Анатолій.

Після розпаювання колгоспних земель, Олег почав працювати на власних паях. Батькам дуже хотілося, щоб син одружився, і але, напевне, не судилося знайти пару, зате мав багато друзів. Проходили роки, Олег доглядав батьків і з шаною їх поховав. З немічним братом Миколою йому було одному тяжко справлятися, тому відправив його до спецлікарні міста Дубного.

Ось так на великому батьківському подвір’ї залишився Олег один. У будинку зробив сучасний ремонт. Провів воду, продовжував утримувати велике господарство та худобу, у святкові і вихідні дні любив проводити час у чоловічій компанії. Знайомим часто говорив: «Дуже не люблю брехні, несправедливості…Найорожчим для мене є моє село, мої односельчани, Україна».

Коли 5 травня  2015 року Олегу прийшла повістка, він вирішив стати на захист України без вагань. Два дні друзі і рідні відмічали його проводи, а коли Олег ішов з дому, то сказав: «Мені здається, що я додому більше не повернусь».

Дехто із знайомих, сусідів пропонував, краще би Олег залишився дома, адже він самотній, потрібно йому провідувати немічного брата у лікарні, та й до того він любить село, землю. Але один із братів надіявся, що Олег, можливо, знайде там свою половину і одружиться, адже під час Революції Гідності в Києві багато хто одружився.

Спочатку він був відправлений у військову частину м. Яворів Львівської області. А за короткий час – до Артемівська на Донбас.

2 липня Олег зателефонував своїм рідним, близьким, друзям, знайомим. Декому казав, що 26 серпня буде відмічати вдома 40-річчя. Але не судилося… Наступного дня загинув від кулі снайпера. Це була страшнацимощ звістка для крилівчан.

У день похорону Олега в Корецькому районі був оголошений День жалоби. Усе село стоячи на колінах, проводжало Олега в останню дорогу…

У січні цьогоріч сесія Крилівської сільської ради прийняла рішення про перейменування вулиці Генерала Пухова, на якій проживав Олег, на вулицю Олега Цимощука.

У Крилівській ЗШ І-ІІІ ст. знаходиться куточок воїнів АТО, серед них – усміхнене обличчя Олега.

Сумують за ним берізки та інші дерева, які посадив ще з батьками. Брати Ростислав та Володимир засіяли його город неподалік кладовища пшеницею. Коли Олег пішов у зону АТО, брати поставили нову сучасну огорожу біля хати, сподіваючись, що Олег повернеться і з радістю та подя­кою оцінить їх подарунок, але не судилось. Натомість залишилось опустіле батьківське гніздо.

 

Василь ЧИЧА, вчитель історії Крилівської ЗОШ.

 

 

Список публікацій

1. У Крилові попрощалися із загиблим у зоні АТО земляком. // Вісник Кореччини.- 2015 р. – 11 лип.- С. 2

2.Чича В. Опустіле   батьківське гніздо // Вісник Кореччини : Районний інформаційний тижневик. – 2016. – №  18/30 квіт./ –  С. 3

3. Вчора навійні загинув ще один рівнянин  39-річний Олег Цимощук із Кореччини // Рівне вечірнє

4. Олег Цимощук // NEKROPOLE

5. Цимощук  Олег  Михайлович // Небесна гвардія: сайт допомоги сімям загиблим учасникам АТО

6. У зоні АТО загинув 39-річний рівненчанин // Четверта влада

7. У зоні АТО загинув ще один військовий із Рівненщин // Все : сайт чесних новин

 

 

Цимощук Олег Михайлович (26.08.1975 – 03.07.2015)