yakimchuk       Якимчук Тарас Володимирович народився 6 вересня 1993 року в селищі Мізоч Здолбунівського району Рівненської області. Військовослужбовець,  солдат 8-го окремого полку спеціального призначення Збройних сил України, кулеметник. Служив за контрактом з жовтня 2011 року. Він – один з тих, хто найдовше перебував у  зоні бойових дій.
24 липня 2014 року під час розвідки в передмісті Первомайська снайпери та гранатометники з терористів перехресним вогнем обстріляли вантажівку «КАМАЗ».  Тарас вискочив з кабіни, снайпер влучив йому у бік поміж пластин бронежилета. Важкопораненого бійця не вдалося довезти вертольотом живим до шпиталю, помер в гелікоптері.

27 липня 2014 року відбулися похорони в смт. Мізоч, Здолбунівській район, Рівненська область.

Тарасу було всього 20 років, окрім нього в сім’ї залишилися брат та сестра.

Указом Президента України № 640/2014 від 8 серпня 2014 р., “за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України”,  Якимчук Тарас Володимирович  нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно) . Присвоєно звання «Почесний громадянин міста Рівне».

 

 

 

 

 

Публікації про Якимчука Т. В.
Пам’ятаємо

Час лікує… Скільки треба того часу, щоб пройшов біль втрати дорогої людини – сина, брата, нареченого, друга, бойового побратима? Немає молодого життя… Є сльози… Тарас у своєму загоні спеціального призначення був наймолодшим. Його берегли. В зоні бойових дій хлопці були із самого початку, їм діставались найважчі та найнебезпечніші завдання, їх загін був особливим. Стосунки теж були особливими — велика дружна родина. Чого тільки не довелось разом пережити. Один за одного готові були віддати життя. І Тарас віддав… Ніхто не зміг вберегти його від снайперської кулі.
Бойові побратими Тараса приїхали в Мізоч вклонитися його могилі, віддати шану пам’яті Героя. Мамі, яка втратила сина, вони стали рідними. Суворі і мовчазні. Та сльоза на щоці кричить про те, як боляче втрачати своїх братів.
В той трагічний день загинуло четверо спецпризначенців. Як тільки у хлопців випала коротка передишка між боями, вони відвідали могили всіх загиблих побратимів – у Вінницькій, Хмельницькій, Рівненській та Тернопільській областях. Зараз вони знову на бойовому посту.
Хай вбереже вас Бог, наші захисники.

Україна сумує, Україна ридає,
Бо ховає у землю найдорожчих синів.
Ворог хижий, підступний підло їх убиває
І розпалює в душах наших праведний гнів.

«Плине кача…» і груди стогін нам розриває…
Плинуть хлопці у вічністьу скорботних човнах.
Вже не першая сотня батальйон поповняє.
І тепер боронити буде нас в небесах…

Не сумуй, Україно, не ридай, рідна ненько.
Просто нам ‘ять про мене назавжди збережіть.
Що мені не судилось у житті коротенькім,
Я прощу вас, рідненькі, ви сповна проживіть.

Ольга Єфімчук, Мізоч

 

Мізоч у скорботі…
Ми похоронили Героя України
Тараса Якимчука.
Тарас віддав своє життя за Україну,
за мир для кожного з нас.
Ми радіємо сонцю,
та для мами Тараса воно не світить.
Низький уклін Вам, Мамо,
від мізочан, від всіх українців за Сина-Героя

Тарас був військовим за покликанням. В зоні АТО перебував з перших днів операції. Він зі своїми побрати­мами встановлював держав­ні прапори у визволених населених пунктах Сходу, бо приходив туди першим. Ні ненависті, ні злоби не було у його серці. Тільки бажан­ня звільнити рідну землю від окупантів і повернути­ся додому живим. Розумів, що якщо не боронити Укра­їну на Сході, то прийдеться воювати за неї на Здолбунівщині. Цього допустити він не міг, бо тут живуть його рідні, друзі, кохана.
Тарас був спецпризначенцем. Виконував особли­ві завдання у найнебезпечніших місцях. Був обереж­ним, але від куль не ховав­ся. Ніколи не жалівся. Про­сто добросовісно виконував роботу військового, як і на­лежить справжньому Воїну і Захиснику.
У мирному житті в Тараса було багато захоплень. Пе­ревагу віддавав козацькому бойовому мистецтву. Це за­няття найбільше відповіда­ло його сутності. Керівник гуртка козацького бойово­го мистецтва «Спас» Василь Венгерський так згадує про свого учня:
«Тарас був одним із пер­ших моїх учнів та залишався ним до кінця. Козацьке бойове мистецтво «Спас» було його стихією, він ним жив. За весь період тренувань практично жодні змагання  та вишкільні табори не обі­йшлися без його участі. В них він проявляв свою стій­кість, витривалість та сміли­вість. Чим важче було наван­таження, тим краще було для нього. Маючи високе почут­тя гідності та честі, Тарас не боявся зійтися в поєдинку із супротивником, навіть зна­ючи наперед, що програє бій. Для нього неприпусти­мим був прояв зверхності над слабшим. Та не лише ці риси були притаманні йому. Він був відповідальним та працьовитим, завжди усміх­неним та оптимістичним. При необхідності допомагав молодшим учням у освоєн­ні техніки. На Тараса завжди можна було покластися, зна­ючи, що він ніколи не підве­де. Він був прикладом для своїх побратимів по «Спасу» та друзів. В нашій пам’яті він назавжди залишиться чудо­вою хорошою людиною».
Гарні спогади про Тараса і у вчителів Мізоцької школи. Яким він був учнем, розпо­віла його класний керівник Алла Мельник:
«Вкотре перегортаю аль­бом «Випуск-2011». Шукаю світлини, на яких є Тарас. Тут він посміхається, тут на­магається бути серйозним… В Тараса було гарне почуття гумору, ніколи не сумував і завжди вдало жартував. Самі неприємні історії, які тра­плялися в нашому класі, він так кумедно коментував, що всі сміялися, а мені вже й не хотілося нікого наказувати. Ця дитина була повна енергії  і руху, а його оптимізм про­сто дивував.
Коли мова йшла про ви­бір професії, тут хлопець був непохитним: «Буду військовим!». Однокласники і не могли уявити його в іншій справі. А він додавав: «Хтось же має вас захищати». Тарас часто повторював, що буде миротворцем. «Ви ще поба­чите мене в самих гарячих точках планети!». Хто міг тоді подумати, що ця «гаряча точка» буде на Україні, і тут він загине, захищаючи рід­ну землю.
А тоді, після розмови з ним, після першого року на­вчання, стало зрозуміло, що він задоволений своїм вибором професії. Тарас із за­хопленням розповідав, як йому цікаво стрибати з па­рашутом, бігати по 15 км лі­сом, стійко переносити інші випробовування тіла і духу. Гордився, що коли 50 чоло­вік вже не витримали такого навантаження, він вистояв і готовий йти далі.
В школі я намагалася від­мовити його від вибору професії військового. Та коли побачила, що він на своєму місці, то зрозуміла, що саме такі хлопці мають захищати нашу землю.
Тарас вмів бути добрим другом. Поруч з ним було цікаво, затишно, просто і безпечно. Ми всі дуже його любили…Тарас мріяв бути героєм. Він ним став…».
В останню путь Тараса проводжав весь Мізоч, а та­кож його побратими та жи­телі інших населених пунк­тів Рівненщини. Останню шану Герою приїхали відда­ти високопосадовці району та області. З болем пригадую слова його тренера на кладовищі: «Йому не було рівних у рукопаші…». Саме так. Тарас займав призові місця на Міжнародних та Всеукраїнських змаганнях з козацького рукопашу. Щороку вручала йому грамоти та інші відзнаки за ці досягнення. Він був нашою гордістю. А загинув від підлої російської снайперської кулі.
Серед власних відеозаписів знайшла фільм за участю Тараса. Кілька разів передивилася… Боляче усвідомлювати, що цього енергійного та завжди оптимістичного хлопця більше немає з нами. Тільки в пам’яті… Назавжди…

Герої не вмирають!
Слава Україні!
Героям слава!
Слава Тарасу Якимчуку!

Низько схиляю голову перед пам’яттю про
Героя України Тараса Якимчука.

Л. Черниш

 

Низький уклін Героям України

Українське військо тільки народжується, але воно вже є боєздатним та сильним духом. І цьогорічне свято чи не вперше набуло справжнього патріотичного значення. Щодня, щохвилини ми думаємо про наших Захисників, разом з їхніми матерями молимось за збереження їх здоров’я та життя, за мир на нашій землі. Образ ЯкимчукУкраїнського Воїна став реальним, ми знаємо їх в обличчя, їх імена – ми просто знаємо їх.

Низький уклін та щира вдячність нашим Захисникам. Вічна пам’ять полеглим за свободу та незалежність України.

Віддати шану полеглому Герою України Тарасу Якимчуку прибули на цвинтар в Мізочі голова районної ради Василь Тимощук, голова райдержадміністрації Олександр Бухало, заступник голови райдержадміністрації Валентина Бондарчук, селищний голова Богдан Похилюк.

В цей день у школі відбулася лінійка-реквієм до відзначення Дня Збройних Сил України та вшанування пам’яті загиблого за свободу та нyakimchukmemезалежність України Тараса Якимчука. На навчальному закладі, де він навчався, встановлено меморіальну дошку – для увічнення пам’яті про Героя та його Подвиг

Звучить Гімн України, і маленька ручка першокласника шукає серце… Розповідь про нашого загиблого земляка, і діти уважно слухають, а наймолодшим вчителі ще й повторюють, бо малечі таку біду зрозуміти важко… Звучить пісня «Ой, не вбивайте синів! Твоїх, земле, синів…», і не стримують сліз діти та вчителі, плаче Мати…

 Черниш Л. М

 

 

Пам’яті жителя Здолбунівщини, героя Тараса Якимчука, присвячується: найважчий бій 140-го центру сил спеціальних операцій

       Це був наш перший загиблий земляк… Тарас, зовсім молодий, гарний розумний хлопець. Наші волонтери ще за кілька днів перед загибеллю говорили з ним. Тоді ще ми не знали, що так буває, що ця біда може торкнутися нас, що ще вчора живий хлопець сьогодні стане Героєм… Ціною свого життя… Він був з тих, хто знав, чому він мусить воювати на Сході, він сам говорив про те, що ворога треба зупиняти на краю городу, якщо не хочемо, щоб він прийшов до нашої хати. Ціна нашого провінційного миру неймовірно висока – життя Тараса, його друзів, інших наших хлопців. Світлій пам’яті Тараса Якимчука, який знав, за що воює, присвячується…

      Хлопцям з центру не потрібна публічність – до них прикута пильна увага російських спецслужб, а 140-й центр в ході АТО виконував спеціальні завдання на всіх ділянках фронту і в глибокому тилу противника. Про більшість цих завдань розповісти можна. Але співробітники центру погодилися допомогти в роботі над матеріалом про проблеми бойового застосування спецназу в ході АТО. Про це пише редактор видання Цензор.нет Юрій Бутусов, передають Патріоти України. Редактор видання записав інтерв’ю з одним з кращих командирів груп українського спецназу – капітаном Даном Колесником. Дан – блискуче освідчений офіцер, і його чітко вивірені фрази майже не вимагали редагування. Він розповів про найважчий бій 140-го центру і провів грамотний і детальний розбір цієї трагічної історії. Ось що таке військова розвідка, завдання якої виконує спецназ, ось що означає відсутність “броні”, артилерійської і авіаційної підтримки. Так сталося, що в той день, коли я приїхав до харківського військового госпіталю, Дан доставив туди одного зі своїх бійців, за життя якого відчайдушно боровся він сам і лікарі … Це перше інтерв’ю офіцера 140-го центру в засобах масової інформації – пише Бутусов. Подаємо інтерв’ю мовою оригіналу:

   “Это произошло 24 июля. Я получил задачу провести поиск противника в районе Первомайска в дневное время. Точной разведывательной информацией мы не были обеспечены. По сути это была разведка боем. Риск прямого внезапного огневого контакта в районе был очень велик, поскольку Первомайск оборонялся крупными силами противника. Ближайший наш блокпост, который держали наши товарищи из “Омеги”, находился от нас примерно в 12 километрах. Мы не могли рассчитывать на артиллерийскую поддержку – это был наш большой минус. Мне была придана группа поддержки в случае контакта и обеспечения эвакуации – в составе одного БТР-80 и одного небронированного грузового “Урала”, в кузове которого был установлен пулемет ДШК.

     Учитывая обстановку, этот состав был недостаточным для выполнения поставленной задачи. На самом деле, в районе требовалось провести доразведку прежде всего с помощью авиационной и агентурной разведки. Но поскольку информации не было, а в этом районе планировались дальнейшие операции наших войск, мы понимали, что задачу необходимо выполнить теми силами, которые нам выделили. На войне не всегда можно сделать по плану, потому что фактор времени зачастую является ключевым. Риск был велик, но это требовали интересы дела – если бы разведку не провели мы, то другие части могли завтра выйти на маршрут и попасть в засаду. В районе было довольно интенсивное передвижение гражданского населения. Однако нам удавалось передвигаться по “зеленке” и обеспечивать полную скрытность. Примерно в 4 километрах от Первомайска мы вышли к мосту через железнодорожный переезд. Под мостом стоял одинокий микроавтобус. Мы обратили внимание, что у него не было номеров – обычный мирный человек вряд ли будет ездить на машине без номеров. К мосту примыкал лес, здесь была удобная транспортная развязка. Это было оптимальное место для оборудования опорного пункта, для организации блокпоста или засады противника. Казалось, что противник должен быть здесь, и тем не менее никаких признаков мы не могли обнаружить. Если бы у нас был беспилотник? Если бы у нас были беспилотники, космическая разведка, авиационная разведка, радиоэлектронная разведка, агентурная разведка, то мы бы туда не ходили, да и много куда еще не ходили. Но идет война, и мы обязаны решать задачи теми силами, которые есть в нашем распоряжении. Через мост шло движение гражданского транспорта. Вокруг подозрительного микроавтобуса – никакого движения. Очевидно было, что его хозяева где-то в лесу, и хотелось, чтобы они уже показались. Изредка какие-то машины проезжали в лес. Подходы к мосту были открытые, и при выдвижении к микровтобусу нас могли обнаружить. Мы наблюдали за обстановкой более полутора часов. Без изменений, все тихо. Я принял решение продвигаться вперед, поскольку наш отряд был обязан выполнить боевую задачу и обнаружить противника. Мы подошли к микроавтобусу. Он был пуст. Но внутри мы обнаружили бронежилет российского производства, пропуск “ДНР” и девять переносных зенитно-ракетных комплексов. Это были террористы, и оставлять микроавтобус было нельзя. Я решил подождать хозяев машины. Мы рассредоточились – моя группа вокруг микроавтобуса, а группа прикрытия была за нами в лесопосадке. Бронегруппа находилась от нас в нескольких километрах. Я не планировал использовать их для боя, только для эвакуации. Поэтому в кузов “Урала” я посадил четырех наших бойцов – двух опытных и двух резервистов, которые только прибыли на фронт и их надо было постепенно вводить в боевые условия. Я дал приказ – выдвигаться ко мне на помощь даже в случае боя – только по моей команде. Спустя еще полтора часа к микроавтобусу все еще никто не вышел. Признаков вражеской активности не наблюдалось. Мимо нас прошло два человека и ездили машины, но нашу группу, которая лежала в 10 метрах от них, они не обнаружили. Я подумал, что пора забирать машину и покидать опасную зону. И в этот момент все начало развиваться стремительно. Со стороны Первомайска под мост подъехала автомобильная колонна – две машины “Жигули”, затем два автобуса “ПАЗ”, микроавтобус “Газель”, и джип. Мы залегли вокруг и рассредоточились. Они остановились от нас в 15 метрах, и оттуда начали выгружаться вооруженные террористы в форме “ДНР” и с “георгиевскими ленточками”. Они были хорошо экипированы. Мы видели, что каждый микроавтобус и машина были полностью заняты вооруженными людьми – их было не менее 70-80 человек. Один из них вышел из передовой машины и с оружием наизготовку направился к микроавтобусу. Он должен был нас увидеть через мгновение. Это было целое подразделение. Как только они остановились и начали выгружаться, стало ясно, что нас обнаружат в следующую секунду, потому что мы были на открытой местности, без укрытий. Противник также находился в невыгодной тактической обстановке – они стояли на дороге и выгружались из машин, причем в каждом автобусе были открыты только одни двери, но через две минуты они бы выгрузились, рассредоточились, и тогда в невыгодной обстановке оказались бы мы – нас было гораздо меньше. У меня оставалось одно решение – дать бой, подавить сопротивление и оторваться от противника. Я дал команду, и две наших группы открыли огонь в упор. Мы распределили цели и накрыли все автобусы. Бронебойно-зажигательные пули с такой дистанции прошивали машины насквозь. Противник был ошеломлен, они стреляли в ответ, но неорганизованно, они успевали только выйти на дорогу, и их гасили одного за другим. Мы били прицельно, одиночными, бросали гранаты, работали ВОГами, РПГ. Я отстрелял три полных магазина. Наша группа прикрытия на фланге активно поддержала нас огнем. Дистанция была пистолетной, в прицел было видно глаза. Спустя 10 минут все было кончено. Все машины пылали, в них рвались боеприпасы, патроны, что-то свистело над головой, но прицельный огонь по нам вести было уже некому. Большинство террористов остались в автобусах, те, кто успел выскочить, убежать не смогли. Однако из леса, в который въезжали машины, начали выдвигаться новые группы вооруженных людей – очевидно, здесь на опушке находилась настоящая цель – базовый лагерь террористов. И они начали выдвигаться к месту боя. Нас поддержала группа прикрытия, и мы начали быстрый отход практически без помех. У нас не было потерь. Но когда мы отошли в ближайшую лесопосадку, произошло непоправимое. По каким-то неизвестным причинам, вышла из строя наша дальняя радиосвязь, и я не мог сообщить об обстановке. Возможно, это были помехи, возможно, неисправность, к сожалению, проблема дальней закрытой цифровой радиосвязи на то время в наших войсках не была решена. В результате, командир группы поддержки не имел контакта и не мог получить от меня команду на выдвижение. Но он отчетливо слышал звуки боя и предположил, что мы попали в тяжелую ситуацию. Он принял решение ехать к нам на помощь и оказать поддержку в эвакуации с места боя. Это было абсолютно верное решение, учитывая выход из строя связи, но… На войне не все идет по плану. Группа поддержки выдвинулась, и мы не могли сообщить, что нас уже нет на месте боя. Когда они вышли к мосту спустя примерно 20 минут, их встретил плотный огонь крупных сил противника, которые подтянулись из лесной базы. Мы были от них уже в 900 метрах, и по нам начал вести огонь миномет. А крупнокалиберные пулеметы, противотанковые гранатометы открыли огонь по группе поддержки. Ребята приняли бой и ответили из всех стволов – они начали отход только удостоверившись, что наших групп уже нет на месте боя, и продолжали прицельно бить по огневым точкам противника. Наибольший урон нашим бойцам нанесла группа снайперов, которая выдвинулась на мост и заняла выгодную позицию, господствующую над местностью. Головной БТР подвергся массированному обстрелу – три колеса были в клочья разорваны, многократно прострелен корпус. Удивительно, но экипаж не пострадал. Оператора-наводчика спасло чудо – бронебойная пуля разбила триплекс, в который он смотрел, он пригнулся, опустил голову, и в этот момент в башню влетела граната из РПГ, и кумулятивная струя прожгла башню насквозь. Но небронированному “Уралу” досталось гораздо больше. Там были также прострелены все колеса, и вся машина была просто изрешечена. Она не взорвалась и не остановилась только благодаря чуду. Один из цилиндров оказался пробит пулей 12,7 мм, офицер, который вел машину, двигал ее стартером, а кабина напоминала решето, но его не задело. А вот ребята в кузове… Мы встретили наши отходящие машины. Они еле ползли. Я поднялся в кузов – он был весь залит кровью. Все четверо моих товарищей получили тяжелые ранения. Мы приступили к оказанию первой помощи и эвакуации раненых товарищей. К сожалению, быстро довезти их до блокпоста не удалось. Из-за пробитых колес двигатель БТР перегрелся и он заглох, “УРАЛ” также полностью вышел из строя, а до нашего блокпоста оставалось десять километров. Наши побратимы из “Омеги” выслали к нам микроавтобус с какими-то отчаянными волонтерами, которые работали на передовой. Думаю, когда мы победим в войне, в каждой воинской части надо будет поставить памятник своим волонтерам – без помощи народа воевать было бы просто невозможно. Мне очень жаль, что я не знаю, как зовут этих прекрасных отчаянно смелых людей – надеюсь, они прочтут и выйдут на связь. Там была девушка-медик. Раненым требовалась немедленная операция – нужно было доставить их в ближайший госпиталь. К сожалению, ближайший госпиталь, где их могли бы спасти, находился в Харькове, ничего ближе не было. Ни реанимационного вертолета, ни реанимобиля не было поблизости. Но даже обычный вертолет нам выслать не смогли – не оказалось готовых к взлету. Мы связались напрямую с вертолетчиками и оказалось, что недалеко от нас пролетал по другому заданию один из экипажей. Как только они узнали, что мы в беде, вертолетчики мгновенно полетели к нам. Они сели на блокпосту. А мы ждали, пока к нам доедет машина. У меня хорошая медицинская подготовка, а накануне я прошел в Киеве курс подготовки по программе “боец-спасатель” и получил от волонтеров современные аптечки для подразделения. Я применил все свои знания для спасения жизней. Все четверо получили ранения грудной клетки – пули снайперов пробили легкое, а также были ранения в голову и другие части тел. Накануне на выдаче аптечек инструктор сказал мне – вот вам в комплект одна декомпрессионная игла, вряд ли у вас в группе в одном бою будет много бойцов с таким видом ранения, а вот оказалось, что так и произошло… Прежде всего надо определить признаки, кому следует оказать помощь прежде всего. Для этого следует обратить внимание на губы и ротовую полость, глаза. У двоих ребят глаза потемнели и отекли – это признаки повреждения мозга. Они погибли почти сразу – им было уже невозможно помочь. Одному из раненых оказали помощь – он сам сидел, был в сознании, и не был, на первый взгляд, в критическом состоянии. Кровь быстро остановили, говорили с ним. Я сосредоточился на помощи второму – он был очень тяжелый. Засунул палец во входное отверстие на груди – пневмоторакс. Легкие пробиты, дыхание перекрыто – ввел иглу, дыхание восстановилось. Остановили кровь, стабилизировали. Приехали волонтеры, раненых погрузили в машину, доставили к вертолету, взлетели. Уже когда летели в вертолете из-за перепада давления произошел шок, остановка сердца. Откачивали 10 минут – массаж сердца, искусственное дыхание. Запустили вручную, стабилизировали. Мы держали его 4 часа – это была непрерывная работа. Руки дрожали… И вот в Харьков прилетели. Мы сообщили, что везем двоих раненых, но нам прислали только один реанимобиль. Потом приехал второй. Самого тяжело раненого товарища отвезли в госпиталь, мы вздохнули. Другой наш товарищ сидел сам в вертолете, мы вынесли его, посадили. Но когда наконец приехал реанимобиль и за ним, он вдруг… упал. Умер. Оказалось – пуля пробила плечо, изменила траекторию, задела легкое, позвоночник. Небольшое входное отверстие, а внутри – беда. Произошло внутреннее кровоизлияние. Все это время пока мы летели, офицер истекал кровью. Ему было ужасно больно, по характеру ранения, но он видел, как мы откачиваем другого воина, и держался мужественно, не издал ни звука. Ему нельзя было запустить сердце – кровь почти вся вытекла… В полевых условиях ему ничем нельзя было помочь. Когда мы приехали в госпиталь, нам сообщили – погиб и тот, кого мы с таким трудом доставили. Основная причина – также огромная кровопотеря. В этом бою пали смертью храбрых великолепные воины – Василий Кобернюк, Тарас Якимчук, Андрей Чабан, Владимир Черкасов. Я хочу, чтобы их близкие знали об их подвиге, о том, что они погибли смертью героев, и враг дорого заплатил за их гибель. Анализируя этот боевой эпизод, считаю, что применять подразделения спецназа, предназначенные для операций в глубоком тылу противника, в качестве войсковой разведки переднего края обороны противника – неоправданно. Такие операции следует осуществлять только с проведением агентурной разведки, при обязательной поддержке бронетехники и артиллерии, способной работать немедленно по заявке. Нам надо воевать огнем и маневром, чтобы было как можно больше профессионализма и как можно меньше необходимости жертвовать собой. Для этого необходимо качество планирования боевых операций. К сожалению, наше подразделение привлекали и к другим непрофильным операциям – например, нам, подразделению специальных операций, однажды поставили контрразведывательные задачи в ближнем тылу. Острейшей проблемой является невнимание к организации эвакуации раненых, отсутствие передовых полевых госпиталей, отсутствие вертолетов для быстрой эвакуации, отсутствие реанимобилей в боевых порядках частей. Если бы наши раненые попали на операционный стол не спустя 4,5 часа, а в течение часа, то они бы остались в живых. Я говорю с вами, потому что хочу, чтобы из наших ошибок были сделаны выводы, чтобы ошибки планирования исправлялись и были правильно определены приоритеты в боевой подготовке, закупке оснащения, техники. Война не может быть без потерь, но результаты боев требуют анализа и серьезного разбора. Следует отметить, что при проведении операций такого рода, для которых было подготовлено наше подразделение, за все время войны мы не понесли боевых потерь. Все наши безвозвратные потери пришлись на 24 июля. Это был самый тяжелый бой 140-го центра сил специальных операций”. Но это не был самый тяжелый бой 140-го центра. 26 октября во время операции по прорыву окружения вокруг 32-го блокпоста, в бою с отрядом российских наемников капитан Дан Колесник пал смертью храбрых. Он погиб как герой. Им снова пришлось идти днем. Без бронегруппы. Без артиллерии. Она работать не могла – по условиям перемирия. Дан – человек чести, и он не мог отказаться от выполнения задачи, хотя прекрасно понимал колоссальный риск. Надо было спасать своих товарищей – а это святое. Он всегда был готов идти впереди, потому что считал, что командир должен быть примером для бойцов. Парни из 140-го плакали над его телом… У Дана осталась семья – жена и двое маленьких сыновей… Я не успел согласовать это интервью с Даном. И если бы он был с нами, не раскрыл бы его имени. Но я решил написать все так, как есть. Чтобы близкие героя знали о том, как он сражался, чтобы сыновья гордились отцом, чтобы все знали, какой огромный вклад сделал 25-летний офицер спецназа в защиту Украины. Я хочу, чтобы Дан был представлен к самой высокой награде, которой он без сомнения достоин. Придет время, и мы сможем рассказать больше об этом замечательном и достойном гражданине Украины. Мысли и замечания Дана я использую в статье о проблемах боевого применения подразделений спецназа в ходе войны с Россией и в других работах. Эти фото Дан прислал мне за неделю до своего последнего боя – здесь он со своими ребятами из 140-го центра. А еще у меня есть фото самого Дана – здесь он совсем молодой; когда я с ним говорил, мне казалось, что он значительно старше… Это был настоящий мужчина и высокий профессионал своего дела. Начальник Управления специальных операций Генерального штаба Сергей Кривонос так сказал о Дане: “Дан был моим учеником в военной академии, под моим руководством он готовил дипломную работу. Это был один из лучших курсантов, которых я только видел. Организованный, трудоспособный, умеющий аналитически мыслить и принимать самостоятельные оригинальные решения. Прирожденный воин, который, несмотря на свой возраст, за время войны приобрел заслуженный авторитет в частях специального назначения. Вечная память. Это офицер, которым Родина должна гордиться”. Спасибо, Дан…

Автор: 04.11.2015

Присвячується світлій пам’яті Тараса Якимчука

 

 

Список публікацій

1.  Лозовий Г. Рівненщина прощалася зі своїми героями / Г. Лозовий // Вільне слово. – 2014. – №54 (31 лип.). – C. 1-2

2. Єфімчук О. Пам’ятаємо / О. Єфімчук // Мізоцький промінь. – 2014. – жовт.- №10. – С. 1

3. «Жінко, чого ви плачете? Ваш син – герой…» // Мізоцький промінь. – 2014. – груд. –  (№12). – С. 1

4. Павлова Т. «Спи, любий сину. За Україну, за її волю, За нашу долю…» / Тетяна Павлова // Нове життя. – 2014. – 1 серп. (№62/63). – С. 2

5. Черниш Л. Герої не вмирають / Л.Черниш // Мізоцький промінь. – 2014. –серп.- №8. – С. 1

6. 6 грудня – День Збройних Сил України // Мізоцький промінь. – 2014. –груд.- №12.  – С. 1

7. Черниш Л. Вшанували загиблого земляка / Л. Черниш // Нове життя. – 2014. – 12 груд. (№ 103-104). – С. 3

8.  Пам’ятаємо // Мізоцький Промінь. – 2015. – №7/лип./. – С. 1.

9.У неділю в Мізочі вшановуватимуть пам’ять Тараса Якимчука // Нове життя. – 2015. –  /55/17 лип./. – С. 1.

10.Черниш Л. Згасла свічка, але пам’ять не згаса… / Л. Черниш // Мізоцький Промінь. –

  1. – №8/серп./. – С. 3.

11. У центрі Рівного – 19 Героїв АТО та Майдану // ОГО. – 2015. – 22 жовт. – С.11.

12. В зоні АТО загинув 20-річний мізочанин // Здолбунів СІТІ

13. У зоні АТО загинув ще один рівнянин // ОГО

14. Загинув на війні ще один рівнянин // Рівне Вечірнє.

15. На Рівненщині вшановують пам’ять Героя, що загинув у зоні АТО // ОГО

16. Пам’яті загиблих воїнів…Серія “Пам’яті героїв”. 45 днів до свого 21-річчя та два місяці до весілля не дожив юний герой з Рівненщини Тарас Якимчук [Відео] // Ціна свободи, РІВНЕ 1

17. Пам’яті загиблих воїнів…Список військових, які загинули в зоні АТО, та з якими прощалися на Рівненщині // Ціна свободи, РІВНЕ 1

18. Пам’яті загиблого в зоні АТО солдата Тараса Якимчука… // Здолбунів.СОМ

19 Пам’яті жителя Здолбунівщини, героя Тараса Якимчука, присвячується: найважчий бій 140-го центру сил спеціальних операцій // ZDOLBUNIV.COM 

10. Світла пам’ять герою // Мізоч історичний

21Телеканал РТБ про Тараса Якимчука “Меморіальна дошка” [Відео] // Мізоч історичний

22.  В селищі Мізоч відкрили пам’ятник Тарасу Якимчуку // Здолбунівська районна  державна адміністрація

23. Якимчук Тарас Володимирович // Вікіпедія:  вільна енциклопедія

24.Рівненщина встановила пам’ятник загиблому бійцю АТО Т. Якимчуку [Відео] // VouTube.ua

25. Черниш Л. М. Низький уклін Героям України // Мізоч історичний

 

Якимчук Тарас Володимирович (06.09.1993-24.07.2014)