На фото-воїн. Соняхи в цвіту.

Упізнає хтось сина…Брата…

Торкають мрії світлу висоту –

Стискають руки автомата.

Далеко десь у рідній стороні

Гойдає Случ повільні хвилі.

Лелека у вільшаній низині

Болітця міряє на милі.

І там, у синій тиші вечорів,

Матуся просить, певно, в Бога,

У неба, в недосяжної зорі,

Щоб сина знов побачити живого.

Бо він в донецьких у жарких степах,

Де каїн затаївсь вбивати.

У цих місцях уже й полин пропах

Людською кров’ю і розбратом.

Навчились будувати бліндажі

І верховинці, й подоляни.

Плече в плече на першім рубежі

Із вірою, що мир настане.

Тут кожен з них боронить рідний дім,

Дніпро, і Рось, і полонини,

Щоб дух сепаратизму не чадів,-

Вони стоять за Україну.

Степи шахтарські. Соняхи в цвіту.

Тримала бій вогнева точка.

Спинила раптом кулю на льоту

Зелена синова сорочка.

 Любов Бойчук

 

«Соняхи в цвіту» (присвячено герою–земляку Олександру Васильцю)