Стискає серце біль пекучий,
Бо гірш за все – втрачати молодих,
І чим зарадиш їй, вдові у двадцять років,
Яка ховає від сиріток очі, повні сліз.
Як їм поясниш, чого мама плаче,
Чому від татка в хаті лиш портрет
І чорна стрічка, що на його рамі,
Й навіщо за порогом в рушникові хрест?
Як розказать, чому мовчить дідуньо,
І їх бабуня посивіла враз,
Як свічку перед фото татка запалила
І в чорній хустці стала голосити раз у раз?
Як їм сказать, що татко вже за видноколом,
І відтепер прийде до них лише у снах,
Що у далекім Н-ську він поліг героєм,
Рятуючи в бою АТО товаришам життя?
Тріпочуть серденька, у слізках оченята.
А на обійсті повно вже людей.
…Їм так хотілось обійняти тата.
Натомість домовина в двір пливе.
Як вам, катюги-супостати,
Стає снаги губити молодих,
Чи вам накраденого мало,
Чи Бог вам розум вже відняв?
Чого приперлись в Україну,
Навіщо нищите поля й міста?
Ну а своїх синів на смерть сюди послати,
Як, нелюди, вам піднялась рука?
Постане правда, бо у нас є воля,
Є віра і любов в серцях. Нас не скорить –
У кожного в душі в нас Батьківщина,
Одна, яку Господь нам дав.
Олена Сніжна