Ляшик Михайло Анатолійович народився і жив у місті Дубно. Навчався у школі № 6, пізніше став студентом Дубенського професійного ліцею. У 2011 році пішов служити в армію. Спочатку проходив спеціальну підготовку у Полтаві, за спеціальністю «організація зв’язку». Через шість місяців його перевели у Яворів, до складу 24-ої окремої механізованої бригади, де дослужив ще півроку. У 2012 році демобілізувався. Активно займався спортом, зокрема боксом та панкратіоном.
У квітні 2014 року знову був мобілізований. Боєць АТО славнозвісної 51-ої  механізованої бригади. Воював під Іловайськом та в багатьох інших місцях на Сході. Повернувся додому живий і неушкоджений, однак у лютому 2015 року потрапив у ДТП. Помер 30 березня 2015 року.

 

 

Публікації про  Ляшика М. А.
Виживши під ворожими кулями, загинув у мирній стороні

Михайло Ляшик був першим бійцем АТО, котрий, приїхавши у відпустку, на сторінках «Скрині» розповів читачам про війну на Сході України. Багато довелось пережити хлопчині. Дивом вирвався з рук смерті, яка тінню ходила за кожним українським бійцем на Сході, але на рідній землі вона його все ж забрала, бо в лютому потрапив у ДТП, яке стало фатальним.

Знайомство в редакції

Світлі, втомлені очі та щира усмішка – це те, на що одразу звернула увагу, коли побачила його. У редакцію він прийшов в цивільному. Ніщо не видавало того, що ще вчора цей, зовсім юний, хлопець був у зоні АТО. Познайомилися, коли Михайлу було 20 років. Він розповів, що народився і живе в Дубні. Навчався в школі №6, пізніше став студентом Дубенського професійного ліцею. У 2011 році не придумував для себе та військкомату жодних відмовок і пішов служити в армію. Спочатку служби проходив спеціальну підготовку у Полтаві, за спеціальністю “організація зв’язку”. Через півроку перевели у Яворів, у 24-ту окрему механізовану бригаду, де дослужив ще півроку. У 2012 році демобілізувався. Прийшов додому. Жив, як усі, звичайним життям. Проте наприкінці минулого року знову був мобілізований. Ось що з того приводу Міша розповів:
– 3араз я в 51-ій механізованій бригаді – це та сама, бійців якої під Волновахою розстріляли. Живу в окопах, хоч є палатка, бо якщо тобі дороге власне життя, ти там жити не 6удеш. Кожен сам собі копає землянку і чим глибше – тим краще, бо хочеться жити і хлопці готові глибоко зариватися в рідну землю. Вириваємо яму, робимо сходинки, накриваємо все колодами, гілками, листям, а пізніше засипаємо це все землею. Майже кожну ніч нас обстрілюють. Ще вдень, десь вдалині, теж чути постріли. А коли заходить сонце, то ми вже знаємо, що небезпека близько…
Того дня з Михайлових розповідей дізналася про реальні події на Сході. По телебаченню цього не показували, а, можливо, приховували. Дивувалась почутому, але хлопець своїм позитивом вселяв надію на краще майбутнє України. Він розказав, як їх безжально обстрілюють з градів. Бачачи сльози в моїх очах, заспокоював і показував фото та відео, де було видно, як наші хлопці гідно дають відсіч російським терористам. На моє питання, чи хоче повернутись назад на війну, Міша відповів:
– Хочу, бо там мої брати! І в нас є спільна мета – ми маємо захистити нашу рідну Україну від загарбників. Там всяке буває, важко навіть згадувати. Але я мушу там бути. Сьогодні (02.08.2014 – прим. авт..) я дзвонив до хлопців. Вони сказали, що якраз в цей момент їх обстрілюють. Пізніше після обстрілу був до мене дзвінок з війни, брати мої розповіли, що усі, слава Бoгy, залишилися живі. Але на кордоні, сьогодні, якась метушня. Ворог звозить свою техніку…
Коли зайшла мова про побут і харчування, Михайло несміливо розказав, що бували дні, коли не було що їсти. Щастя, що час від часу приїздили волинські волонтери й привозили своїм хлопцям посилки і ті вже ділилися з побратимами. Mіша був скромний, і не смів підійти до волонтерів та попросити чогось для себе…

Волонтерська допомога

Минула десятиденна відпустка у Михайла Ляшика. Він знову поїхав на війну, а його слова закарбувалисьу мою пам’ять. Знаючи, що доводиться переживати нашим хлопцям в АТО, вони ще змушені бути голодними й частково забутими. Минуло трохи часу. У нашому місті зароджувались координаційні центри. Тому рішуче поставила мету, щоб і дубенським військовим волонтери теж привезли допомогу. Бо в розмові Міша сказав, що до них, в серце АТО, жодного разу ще не доїздили люди з Дубенщини.
Розуміючи усю небезпеку і те, що з наших людей на Схід ніхто не поїде, роздобула номер волинських волонтерів, які погодилися взяти дубенські посилки.
Міша Ляшик та Самір Багіров в той час були разом і через телефонні розмови з’ясувала, що саме необхідно нашим захисникам на Сході. B першу чергу хлопці просили продукти харчування, воду, балаклави, розрузки, цигарки і навіть каструлю. Маючи список, міський та районний координаційні центри посприяли – потрібна допомога бійцям АТО була зібрана.
Крім продуктів, води та дубенської картоплі, яку так любив Міша, передали берци. Також, пригадую, Міша несміло запитав мене:
– А, може, ви дістанете ще берци для мого друга Сашка? В нього порвалось взуття і він ходить босий по нашій українській землі? Прохання хлопця було почуто, і 16 серпня посилка з Дубенщини дісталась адресатів.

Життя на війні

Перед Днем Незалежності України на Донбас прибула російська “гуманітарка” і почалося веселе життя… Безжальні ненависники України вбивали наших військових, а техніка, привезена з Росії, цьому сприяла. Багато хлопців потрапило тоді в полон. Кілька десятків бійців з 51-ої бригади 24 серпня йшло центральними вулицями Донецька в так званому Параді полонених. До речі, серед них був і боєць з Дубенщини.
Якось Міша сказав мені:
– Я був щасливчиком! Скільки небезпеки навколо мене було, а мене все минало. Осколками засипало, а я одягав навушники і слухав музику… Хлопці дивувались. Але так було. Зараз на Сході руїни і дуже б не хотілося бачити все це тут. Тому ми маємо не боятися, а навпаки – згуртуватись і прогнати тих ненависників нашої держави. Я люблю Україну – і тому я там!
Також з його слів дізналася, що часто колишнє командування зраджувало. Хлопцям було прикро. Якось хтось із жителів села, де недалеко було місце дислокації українських військових, повідомив, що їх здали і готується напад. Хлопці зібрали зброю, техніку, деякі речі і майже самовільно поїхали з того місця. І справді, через деякий час не було й сліду від того, що там жили військові. У ті дні Міші вдалося врятувати життя другу Сашку, тому, котрому подарували взуття дубенчани. Сашку рятували життя в кількох шпиталях, а коли він лежав у львівському, то його відвідати приїхав і Михайло. Саша подякував йому за життя, бо якби не Міша, то той ніколи б не побачив своєї дитини, на яку чекала молода сім’я.

Фатальна ДТП

3 того часу було багато різних життєвих перипетій. Можливо, за іронією долі, але Михайло встиг побувати в Росії. Він писав мені повідомлення, перебуваючи там: «Тут нікому не кажу, що я боєць АТО»… На початку лютого, на Волині, Михайло потрапив у ДТП. Довгий час був без свідомості. Згодом прийшов до тями і почав поправлятися. Михайла транспортували в Дубенську ЦРЛ.
Його побратим Самір Багіров каже:
– Якось я прийшов відвідати побратима в лікарню. Міша дуже схуд. Був виснажений. Не рухався. Лише одне око спостерігало за мною. Я привітався з ним. Він ледве відповів. Мені сказали, що Міша нещодавно тільки почав говорити. Я побажав йому швидкого одужання і сказав, що ми всі його любимо, і щоб тримався та був сильним. Важко змиритися з сумною звісткою. Пам’ятаю його завжди радісним та позитивним. Хоча ми разом навчалися в одному ліцеї, однак майже ніколи не спілкувалися, а вже війна нас здружила.
30 березня і я зібралася відвідати Михайла. По дорозі в лікарню його мама сповістила, що Міши вже нема серед живих… Не встигла…
31 березня рідні, друзі, небайдужі дубенчани, військові та представники влади назавжди прощалися з молодим Михайлом Ляшиком. Пам’ять про нього і його героїзм буде жити вічно.

Ксеня Галицька

 

У Дубні прощалися із молодим бійцем 51-ої бригади

Вчора, 31 березня, у Дубно провели в останню путь 21-річного бійця АТО зі славнозвісної 51-ої бригади Михайла Ляшика. Про це повідомляє кореспондент ERVE.UA.

На початку лютого, після повернення з передової, Михайло потрапив у ДТП. Довгий час був без свідомості. Згодом прийшов до тями і почав одужувати. Проте 30 березня його серце зупинилося.

Михайло народився і жив у Дубно. Навчався у школі № 6, пізніше став студентом Дубенського професійного ліцею. У 2011 році пішов служити в армію. Спочатку служби проходив спеціальну підготовку у Полтаві, за спеціальністю «організація зв’язку».

Через шість місяців його перевели у Яворів, до складу 24-ої окремої механізованої бригади, де дослужив ще півроку. У 2012 році демобілізувався. Прийшов додому. Жив як усі – звичайним життям. Активно займався спортом, зокрема боксом та панкратіоном. У квітні 2014 року знову був мобілізований.

Його побратим Самір Багіров пригадує:

«Одного разу я прийшов відвідати побратима в лікарню. Міша дуже схуд. Був виснажений. Не рухався. Лише одне око спостерігало за мною. Я привітався з ним. Він ледве відповів. Мені сказали, що Міша нещодавно тільки почав говорити. Я побажав йому швидкого одужання і сказав, що ми всі його любимо, і щоб тримався та був сильним.

Важко змиритись з сумною звісткою. Пам’ятаю його завжди радісним та позитивним. Хоч ми разом навчались в одному ліцеї і майже  ніколи не спілкувались, проте війна нас здружила».

31 березня  рідні, друзі, небайдужі дубенчани, військові назавжди прощались з молодим Михайлом Ляшиком. Пам’ять про нього і його героїзм буде жити вічно.

Герої не вмирають! Слава Україні! І Слава її героям!
Ксеня Галицька
Список публікацій

Галицька К. Виживши під ворожими кулями, загинув у мирній стороні [дубенчанин Михайло Ляшик] / К. Галицька // Скриня : обласний тижневик. – 2015. – № 14 /2 квіт./. – С. 15

Помер 21-річний боєць, дубенчанин Михайло Ляшик // Дзеркало плюс : сімейний тижневик. – 2015. – № 14 /2 квіт./. – С. 14

Галицька К. На війні був щасливчиком і мріяв про перемогу / К. Галицька // Дзеркало плюс : (Дубно). – Дубно, 2018. – №7 /15 лют./. –  С. 12-13

Анотація: Про воїна АТО, дубенчанина, Михайла Ляшика. На початку 2015 року потрапив в ДТП, яке стало для нього фатальним.

Галицька К. У Дубні прощалися із молодим бійцем 51-шої бригади / К. Г алицька // Новости Ровно и области [блог]