Защик Віктор Васильович народився 2 серпня 1967 року в с. Межиріч Острозького району Рівненської області. Мешкав у місті Нетішин Хмельницької області.
1974 року пішов в перший клас Межиріцької середньої школи. Після закінчення у 1984 році місцевої школи навчатися в Шепетівському в СПТУ №20. Здобув професію токаря. 11.11.1985 року був призваний на військову службу, яку проходив у повітряно-десантних військах (м. Ізяслав). Після демобілізації навчання в ВПТУ №28 м. Острога на автослюсаря.
Віктор працював водієм в автотранспортному підприємстві, пізніше 10 років у професійному ліцеї столяром, сантехніком, електриком.
Член Нетішинського осередку Правого сектору. З грудня 2014 року, як боєць Української Добровольної Армії Правий сектор, перебував у зоні АТО.
Віктор – позивний “Шульга” на Донбасі пройшов бої за ДАП, Піски, Широкине, Авдіївку. У ніч із 3 на 4 серпня Віктор Защик помер в зоні АТО від інсульту. Йому було 49 років.
Залишились дружина-вчителька та двоє синів.
Похований в с. Межиричі Острозького району Рівненської област.
Віктор Васильович отримав медалі «За оборону Донбасу» та Об`єднання Патріотів «Сильні духом”
Публікації про Защика В. В.
У Межирицькому монастирі прощалися із воїном УДА Віктором Защиком
4 серпня у зоні бойових дій на сході помер від серцевого нападу доброволець із Острозького району Віктор Защик із позивним «Шульга».
Віктор народився у селі Межиріч, останнім часом жив у місті Нетішин Хмельницької області. У 2014 році, після початку війни на Сході, пішов добровольцем в Українську добровольчу армію. Пройшов Піски, Авдіївку, Широкіне. Та нервова напруга і пережите далося взнаки – боєць помер від серцевого нападу.
Прощалися з Віктором Защиком у Нетішині, а відспівали у рідному Свято-Троїцькому Межиріцькому чоловічому монастирі, прихожанами якого були ще його діди-прадіди і він сам, тут хрестили і його дітей. Чоловік приїздив до обителі на свята, молився на богослужіннях, бесідував із насельниками. Клірики місцевого храму розповідають, що востаннє бачилися з Віктором у монастирських стінах цьогоріч навесні, після Великодня, на поминальному тижні. Тоді ніхто не знав, що за кілька місяців доведеться проводити його звідси в останню путь.
Чин відспівування звершив собор із 9-ти священиків УПЦ на чолі з благочинним Острозького району протоієреєм Олександром Максим’юком. Попрощатися з Віктором приїхали побратими-військовослужбовці, воїни-добровольці, друзі, знайомі, односельці.
Поховали Віктора Защика у рідному селі, поруч із могилами батьків.
У 49-річного чоловіка залишилась дружина та двоє дітей. Старший син – 20-річний юнак – ніс службу, як і батько, у зоні АТО.
Спогади…
Защик Віктор Васильович народився 2.08.1967 року в селі Межиріч Острозького району Рівненської області. Мама, Надія Василівна працювала молодшою медичною сестрою в Острозькому психоневрологічному інтернаті. Батько, Василь Іванович, був будівельником.
Дитинство Віктора пройшло на вулиці Засаддя поблизу Свято-Троїцького чоловічого монастиря, де проживала уся сім`я. Зростав він звичайним веселим, допитливим сільським хлопчиком.
1974 року пішов в перший клас Межиріцької середньої школи. Першою вчителькою майбутнього героя була Ярошенко Надія Михайлівна. Сидів Віктор у класі за однією партою з двоюрідною сестрою Поповою Любою. Був слухняним учнем, добре вчився, особливо легко давалася математика. У вільний час відвідував хореографічний гурток. Товаришував з Іваном Єдинаком, Миколою Драчуком, Валерієм Павлюхом, Ярославом Кирисем, Костянтином Петаченком.
У 9-10-х класах навчався Віктор під керівництвом Вишковсьої Галини Карпівни. Усі шкільні друзі, які його знали, запам`ятали його усміхненим, чуйним, людяним.
Після закінчення в 1984 році місцевої школи разом із Костянтином Пятаченком здобував професію токаря в СПТУ № 20 м. Шепетівка.
11.11.1985 року був призваний на військову службу, яку проходив в м. Ізяславі в повітряно-десантних військах.
4.12.1987 року повернувся до рідного села зі служби, продовжив навчання в ПТУ № 28 м. Острога на автослюсаря.
1990 року переїхав у м. Нетішин, де працював водієм АТПУС ХАЕС.
Свою “другу половинку”, педагога за професією Кащин Катерину Степанівну, зустрів у рідному Межирічі. У жовтні 1995 року молодята стали на весільний рушник.
1996 року в сім`ї Защиків сталася радісна подія – народився первісток Олександр. 2000 року дружина подарувала чоловіку і ще одного козака – сина Іллю. Сім`я виховувала дітей і жила в м. Нетішин. Катерина Степанівна працювала вчителем, Віктор – столяром у ПТУ.
За спогадами кумів, друзів і однокласників Віктор дуже любив рідну землю, своє село, своє рідне Засаддя. Односельці запам`ятали його веселим, чуйним та добрим. Він був гарний та досвідчений рибалка. Його на вихідних із синами частенько можна було зустріти на ставку чи річці. Від батька Василя перейняв Віктор і будівельне ремесло, отож вмів змайструвати і грубку, і піч.
З грудня 2014 року як боєць Української Добровольної Армії Правий сектор перебував у зоні АТО. Віктор був членом Нетішинського осередку Правого сектору.
У грудні 2015 року в зону АТО вирушив і син Защик Олександр Вікторович, який і нині там воює за Україну.
Віктор Васильвич постійно перебував на передовій у Пісках, Широкіному, Авдіївці – місцях напружених боїв. Приїжджаючи у рідне село, у відпустку, зустрічався з рідними, та намагався відвідати усіх своїх родичів; ніколи не забував своє коріння, свій родовід.
Воїн-захисник під час служби в АТО отримав дві подяки за сумлінне виконання службових обов`язків, успішне виконання завдань, дисципліну та бойову підготовку, внесення особистого вкладу в розвиток батальйону, а також був нагороджений холодною зброєю (ножем). Віктор Васильович отримав медалі «За оборону Донбасу» – батальйонна нагорода та від Об`єднання Патріотів – «Сильні духом».
В один із серпневих днів, а саме 4 серпня прилетіла в село Межиріч сумна звістка про те, що помер наш дорогий захисник, односелець. 6 серпня у скорботній шані Свято-Троїцького чоловічого монастиря з щирою молитвою прощалися з героєм рідні, друзі, близькі, військові побратими Віктора, керівники району, односельці. Похований воїн-захисник України на місцевому цвинтарі. Нині його справу продовжує син Олександр, захищаючи свою країну та людей, які тут живуть.
Постскриптум: записано зі спогадів односельців Л.В. Добровольської, Л.А. Попової, І. Єдинака, сестри О.В. Защик, Л.В. Панюк, дружини К.С. Защик, родича Жилюк В.М. та інших.
Паспортист сільської ради с. Межиріч
Бондаренко М.Р.
Про військового, чоловіка та батька у розмові з Катериною Защик
Людей, які віддали своє життя за Україну ми пам’ятатимемо ще довго. Вони вже увійшли в історію як герої Вітчизни. Про Віктора Защика (позивний «Шульга») – бійця Української добровольчої армії писали не в одній газеті, вшановували не в одному місті та пам’ятають не в одній сім’ї. Сьогодні ми поспілкуємося з найближчою для Віктора людиною – його дружиною.
– Катерино Степанівно, розкажіть, будь ласка, як саме Ваш чоловік потрапив до війська?
– Віктор раніше був водієм автотранспортного підприємства. Потім розрахувався, працював 10 років у професійному ліцеї столяром, сантехніком, електриком. Коли відбувалися події на Майдані працював у Верхові на дачі, в охороні. Його директор мав стосунок до Правого сектору. Після тієї роботи охоронцем повідомив, що поїде в Рівне, в частину, на вишколи. І коли він вже був довгий час у Рівному, ми розмовляли з ним по телефону, Віктор сказав мені: «Я вже там (в АТО), ремонтую техніку. Мене взяли в батальйон забезпечення. Але я обіцяю тобі, що на передову не піду». Згодом від його товаришів я дізналася, що все-таки він туди їздив.
– Він заспокоював Вас? Пояснював свій вибір?
– Чоловік казав: «Я тут потрібен, оскільки тут парк старих машин, і нам потрібно його відновлювати. Я там заради вас! Я розумію, ти хочеш щоб я був разом із вами. Але якщо я покину, і всі покинуть, то вороги завтра прийдуть сюди». А вже як приїжджав звідти у відпустку, то в нього горіли очі від АТО: «Там такі люди, досвідчені! Я сам себе на голову переріс. У мене сформувалися патріотичні переконання!».
– Ваш старший син зараз в АТО, яка у нього мотивація, що йому додає сил?
– Після того, як до мене зателефонував син і повідомив, що чоловіка вже везуть додому, я йому відразу сказала, щоб повертався додому, а він мені каже: «Ні, я тут лишаюся за будь-яких обставин. Мене батько багато чого навчив, хоч багато чого не встиг навчити, та побратими мене навчать». І це в нього така найбільша мотивація, що люди і їхнє ставлення допомагають йому подолати це все.
– Як війна впливає безпосередньо на Вас?
– Тут мир, тут все добре і чую від деяких людей, що вони стомилися від війни, стомилися від розмов про війну, а про те, що дійсно ця війна могла бути тут ніхто не задумувався і не задумується досі. Втомилися, а кінця і краю цій війні не видно, і не бачимо ніяких перспектив, що вона закінчиться. Дав би Бог, щоб повномасштабні військові дії не почалися.
– У пресі писали, що Віктор Васильович помер від інсульту. Чи були у нього якісь проблеми із серцем?
– Про інсульт писали в Нетішинській газеті. Мені привезли лікарське свідоцтво, де експертизу робили в Дніпрі, інституті ім. І. І. Мечникова, там написано – атеросклеротична хвороба серця, саме це є причиною смерті, а про те, що там якийсь інсульт чи інфаркт – нічого. То наскільки я розумію, людина живе і не відчуває, і не знає, що там. Щоб виявити цю хворобу потрібно пройти спеціальне обстеження, а його не призначають, коли проходять медогляд на роботу. Чоловік ніколи не скаржився, що його турбує серце. Фактично півтора роки він не був у мене на очах, а був там, а там навантаження велике тому, що коли робота стосується техніки і він знає, що там від нього залежить не лише його життя, а й багатьох інших побратимів, то він намагався якнайшвидше зробити те, що потрібно і, звичайно, перепрацьовував.
– Після такого випадку бійці проходили якісь додаткові обстеження?
– Після цього випадку їхній медик переміряла всім хлопцям тиск і трьох бійців із підвищеним тиском звідти відправила на базу. Вони, звичайно, не скаржились на самопочуття, але ж усвідомлюють, що це перенапруга. Іноді потрібно знати чи відчувати якусь межу, відпочивати та дбати про себе.
– Як молодший син ставиться до того, що батько та старший брат пішли в АТО?
– Молодший в мене вже одинадцятикласник, закінчує школу, спілкується із моїм братом, який теж військовий, був у зоні АТО під Маріуполем. Брат мій служить у Коцюбинському, і він мав нагоду поспілкуватися з моїми хлопцями. Саша відразу визначився, що він буде працювати з технікою і поки він там потрібен – він буде там. Ілля до навчання не байдужий, товариський, то він із моїм братом вирішили, що треба вступати до військового інституту при Київському університеті імені Тараса Шевченка на геоінформаційні технології.
– Яке було улюблене заняття Віктора?
– Його батько був завзятим будівельником, і Віктор теж учився в нього. Також він дуже любив риболовлю. Це для нього було святе діло. Оскільки я не можу ні вбити, ні зчинити рибини, а він і наловить, і почистить, і вгощає нас. Мама моя казала: «Ніхто так не пожарить рибу, як Вітя». Мої сини теж від нього перейняли цю справу.
– Чи була у нього мрія?
– Він все життя прожив будучи будівельником, але можливості щось збудувати своє не було. Минулого року чоловік так загорівся цією ідеєю. Каже «Я сам – будівельник, хлопців навчу… Все, що потрібно всередині – ми зробимо». Я не вірила в це, бо будуть лише стіни, вікна та двері, а як же все інше? Щоб цю ідею реалізувати, то треба буде 10 років виплачувати кошти. Він казав «Не хвилюйся, це вже мої турботи, а дітей я навчу…». Це було єдине за що турбувався, адже діти будуть дорослі, їм потрібне своє житло, але цю мрію так і не здійснив. Якщо загалом, то любив природу і мріяв, що приїде у відпустку і ми всі підемо в ліс на шашлики. Якщо чесно, то мені якось до цих пір не віриться, що його немає… Все здається, що він десь там ще служить. Оскільки звикли, що півтора року він там в зоні АТО, то навіть не вкладається в голові, все здається, що ось зараз приїде і навіть не віриться, що його вже немає…
– Ми щиро Вам співчуваємо! Дякуємо за відверту розмову!
Спілкувалися Ольга Максимець та Леся Цімар,
студентки спеціальності «Журналістика» НУ «Острозька академія»
Список публікацій
Птах О. У зоні бойових дій помер боєць з Межиріча / О. Птах // Життя і слово : газета Острозької районної державної адміністрації. – Острог, 2016. – №65/66 /13 серп./. – С. 2
Анотація: Про загиблого воїна АТО, бійця Української Добровольчої Армії “Правий сектор” Віктора Защика з с. Межиріч Острозького району, який жив у м. Нетішин Хмельницької області
Защик Віктор Васильович // Книга пам’яті полеглих
В АТО від інсульту помер доброволець із Нетішина, який воював разом із сином // Новинарня
У зоні АТО помер боєць “Правого сектора” із Нетішина // ye.ua
В АТО помер боєць з Нетішина // depo.ua
Охочих запрошують відвідати освячення пам’ятника воїнові-добровольцю // Район. Острог
У Нетішині відкрили меморіал пам’яті героям // Солідарність : блок Петра Порошенка
У Нетішині відкрили меморіал пам’яті героям // Національна гвардія України : сайт
Надихатимуть любити життя i Батькiвщину // Перспектива : інформаційний портал м. Нетішин
Друже «Шульго», чом так рано за небокрай?! // Нетішинська міська рада