Віталій народився у селі Іванчі Вараського району на Рівненщині. Коли йому було 10, батьки розлучилися. Віталій з сестрою і мамою переїхали до Іспанії. Там хлопець закінчив школу та захопився спортом, мріяв стати поліцейським, як багато хто з рідних по маминій лінії. Однак обрав будівельний напрям. Цікавився велетенськими будівельними кранами, вчився на будівельника, зокрема – оператора будівельного крану. І разом із тим – займався квартирними ремонтами.
Коли досяг повноліття, поїхав до України, хотів відслужити в армії. Під час медкомісії його виявили непридатним до служби через проблеми із зором. Хлопець повернуся до Іспанії та займався волонтерством: допомагав людям із залежностями вилікуватися від них, залучав до спорту, легкої атлетики. Рятував, допомагав, вчився, працював, відвідував вуличні тренажери.
У квітні 2022 року Віталій знову приїхав, щоб захищати Україну від окупанта. Він пишався тим, що вдалось стати воїном ЗСУ.03.05.2022 року призваний Першим відділом Вараського РТЦК СП та направлений для подальшого проходження служби у в/ч А 1008. Служити пішов до 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого. Був навідником, оператором розвідувального взводу.
24 травня 2022 року відсвяткував 29-річчя вже на бойових позиціях. А у червні загинув під час бойових дій.
Віталій Гуменюк,загинув 23 червня 2022 року біля села Спірне під Бахмутом на Донеччині. загинув під час ворожого обстрілу при виконанні військового обов’язку.
Поховали українського іспанця у селі Полиці на Рівненщині.
Публікації про Гуменюк В
Вбиті росією: Віталій Гуменюк
Tetiana Nieshina Stelmakh, 31 июль 2022 г. Вже добігає 40 днів, як немає Віталіка з нами. Ще важко усвідомити, прийняти, ще важко зрозуміти чому так, чому ти.
23 червня день твоєї смерті, цікаві факти відкрились: у цей день відзначають Міжнародний Олімпійський день, день спорту (Віталік був спортсменом, легкоатлет- бруси, здобув не одну перемогу). Важко було читати коментарі твоїх друзів, колег спортсменів:
“Ми втратили одного з великих Street Workout у всьому світі”. У твоїх речах були книги з історії України, ти привіз їх з Іспанії. І так і не дізнався, що сам став творцем історії:
23 червня Україна стала кандидатом в ЄС. Завдяки тобі, твоїй сміливості, відвазі, мужності. Завдяки тобі все буде Україна.
“Отче наш, прийми спочилого у Царство Твоє, де немає гріха і зла, де непорушна Свята воля, де в соборах чистих душ і непорочних ангелів святиться Твоє благодатне ім’я і духмяніє хвала: алілуя” .
Вічний спокій твоїй душі Український Герою, брате.
Дякую. Пам’ятаємо
Пам’яті Віталія Гуменюка – українського іспанця, який загинув за Україну
Олена Стельмащук журналіст
Володимирець.city намагається віддати належну шану кожному загиблому земляку-захиснику України. Цього разу до редакції звернулась мама Віталія Гуменюка пані Ніна і розповіла історію життя свого сина…
Йому було 29.Молодий, красивий, спортивний. Дівчата так і мліли, коли бачили його на спортивних вуличних тренажерах.
Там, на іспанських вулицях, минули його юні роки.
До Іспанії він переїхав років у 10. Батьки розлучились і його разом із сестрою забрала мама до Іспанії, в Малагу.
Жили у номері колишнього готелю в курортному місті. Через дорогу – море. Райський куточок, в якому, щоб тиждень побути, люди з усього світу цілий рік збирали кошти.
Мама тяжко працювала. Виборола фінансову підтримку від держави, кращу школу, безплатне харчування в ній своїм дітям, і просила одного – діти, вчіться. Якщо хочете в майбутньому жити достойно і дозволити собі все те, що хочете.
Дуже хотілося. Хотілося, як і всім дітям, оту гарну шоколадку із вітрини, оту фірмову футболку, як у однолітків, хотілось крутезні «найки» останньої серії. Хотілося гарно жити.
Але. Мова. Іспанська мова не давалась.
Старша сестра моторно подолала цей бар’єр і навіть кілька шкільних років була найуспішнішою ученицею в класі.
Віталік спочатку старався. Тягнувся, намагався. Але туга за батьківщиною, друзями, мрії про недосяжні «найки» останньої серії зовсім зневірили хлопця. Ні, він не закинув школу. Він старанно день в день її відвідував. Але через мову, яка так важко йому давалась, почав відставати у навчанні.
Поринув із головою у спорт. Бігав так, що гай шумів. Тільки й встигав приносити додому кубки і нагороди за участь у різних спортивних змаганнях. Атлетика стала його школою. Вона стала його новою реальністю. Де не треба вчити артиклі, закінчення і формули.
Мама ще довго час від часу сварилась, бо все намагалась втовкмачити – треба вчитись! Віталій слухав, але навчання ніяк не давалось.
Назустріч пішов директор школи. На знак подяки за те, що хлопчина прославляв заклад навіть на національному рівні, він перевів його у клас з менш насиченим навчальним навантаженням, а мама пообіцяла купити омріяну аж за 100 євро фірмову колекційну футболку, випущену з нагоди перемоги іспанської футбольної команди у Мондіалі. Того ж року хлопець таки осилив навчальну програму, успішно здав всі випускні екзамени у школі, отримав відповідні документи, пішов у доросле життя і навіть не здогадувався, як важко далось мамі викроїти із всіх сімейних потреб ті 100 євро на футболку.
Для себе обрав будівельний напрям. Цікавився велетенськими будівельними кранами, вчився на будівельника, зокрема – оператора будівельного крану. І разом із тим – займався квартирними ремонтами, заробляв на мрію.
Мріяв колись обов’язково стати поліцейським, як багато хто з рідних по маминій лінії. Дядьки Віталія ходили у формі і вона йому дуже подобалась, давав собі слово колись так само вдягнути поважну і таку достойну форму правоохоронця. Як у дядьків там, в Україні.
Україна.
Вона завжди була в серці.
Сестра отримала громадянство Іспанії, а він відмовився – йому хотілось залишатись українцем. В своїй кімнаті він почепив над ліжком українській прапор, а на полиці завжди лежали книжки з історії України.
Досягнувши повноліття, повернувся в Україну: принципова позиція – віддати належне Батьківщині – відслужити в армії. Та не судилось: під час медкомісії його виявили непридатним до служби через проблеми із зором.
Побачив рідні краї – ті, що назавжди з дитячих літ лишались в пам’яті і не раз являлись уві сні, подихав таким рідним повітрям, тим, що нагадувало далеке доіспанське дитинство, і… з Україною в серці повернувся назад до Іспанії. Там чекали.
Чекали ті, хто потребував його допомоги.
Адже вже давно він волонтерив і допомагав людям із залежностями подолати ці залежності, залучав до спорту, легкої атлетики. Вдавалось. Врятував так не одне життя від прірви.
Рятував, допомагав, вчився, працював. Відвідував вуличні тренажери, де відводив душу і вже за звичаєм зводив з розуму своїм ідеальним спортивним тілом не одну дівчину. Жив. Жив, як годиться молодому, красивому, здоровому легеню.
А потім було 24 лютого 2022 року. Шок, злість, лють.
Він будь-що намагався допомогти. Організував збір дронів, їздив у волонтерські центри із збором допомоги українцям і українським біженцям.
А потім поїхав в Україну.
Не хотіли брати до лав ЗСУ – іноземець, так важко з папірцями і дозволами, так поки ще нікому незрозуміло, як його оформити, що з тим іноземцем робити, який просто рвався воювати, захищати, мстити за знищені і понівечені українські життя.
Хлопець у квітні таки потрапив у ряди захисників. Проходив тренування десь під Дніпром. І скоро відправили його на Донецький напрямок.
«Мамо, все добре», – час від часу читала короткі повідомлення його мама і від того на крапельку ставало легше. Лише на крапельку. Бо більше нічого не знала і не знала, що із сином вже наступної миті там, на війні.
А потім настав кінець.
Кінець цього достойного насиченого барвистого молодого красивого життя. Життя із викликом на достойні вчинки, досягнення і принципові погляди на порядність, честь і гідність.
Мама отримала страшну звістку, будучи на роботі.
Подзвонив брат і, поки брала телефон в руки, розуміла – щось сталось.
Сталось. Кричала. Голосила. Хапалась за серце.Падала.
Тримали всім квітковим магазином. Разом із відвідувачами і директором. Плакали всі.
Допомогли знайти найшвидший літак через інтернет.
Літак.
Їй «пощастило» сісти поруч із росіянами. Вони сміялись своїм жартам, але в розмові згадали Україну. І знову сміялись.
Кричала. Голосила.
Падала. Хапалась за серце і не було сил кричати далі. Сиплим голосом шепотіла.
https://www.facebook.com/plugins/video.php?height=476&href=https%3A%2F%2Fwww.facebook.com%2FTetiana.Stelmakh%2Fvideos%2F565680305143832%2F&show_text=false&width=469&t=0
Рятували всім екіпажем.
А росіяни замовкли. Замовкли до кінця польоту і не наважувались підняти очі.
Врятувала пересічна пасажирка, що виявилась медиком. Вклала в самого рота матері таблетку під язик. Сиділа з нею весь час польоту. Втішала, плакала. Вивела з літака, довела до автобусу, шукала матері вільне місце, заплатила за білет. Плакала. Втішала. Дякувала за сина.
– Він був дуже хороший, тихий, розумний, розумієте. Принциповий, чесний, активний. А подивіться, який красень. Був. Рідня мала б їхати на весілля, а вийшло, що я приїхала на похорон, – каже пані Ніна.
https://www.facebook.com/plugins/post.php?href=https%3A%2F%2Fwww.facebook.com%2Fjavi.diaz.fernandez.1986%2Fposts%2Fpfbid02YWwtiYjokkg6xxyhMTFVu6KaXkN9hW3x7bcbhX1gknXr7LnqHW8jUWnQ3j9kAn8yl&show_text=true&width=500
Допомогли всією громадою – і родичі, і вчителі, і зовсім незнайомі люди. Всипали квітами дорогу.
Та що ж робити із церквою?
Воїна, який захищав Батьківщину від «рускаваміра», мати не захотіла проводжати в останню путь під молитви зросійщеною церковнослов’янською мовою. Настояла на службі українською. Непримиренні гілки однієї Церкви примирились в той день заради Воїна і в церкві московського патріархату вперше в історії, напевно, звучала українська мова – на останній для Воїна службі, яку разом правили батюшка від церкви і військовий капелан.
Спочивай з миром, наш Герою. Ти жив за тисячі кілометрів від рідної землі і без вагань віддав на ній за неї своє життя. В одну мить об’єднав дві непримиренні церкви, шкода, що приводом для цього стала смерть, а не життя.
Дякуємо тобі за твою щиру любов до Батьківщини. Вічна шана, повага і пам’ять всім загиблим за Україну!
Список публікацій
Іспанець українського походження, родом з Іванчів, Вараського району загинув, захищаючи Україну [Текст] // Володимирецький вісник. – 2022. – № 26/30 черв./.
У війні за Україну загинув іспанець родом із Полицької громади // Район Вараш