Революція гідності. Війна. Рівненщина

… Читати далі

Верес Лілія народилася 06 червня 1994 року в селі Колодязне, що на Березнівщині. Базову середню освіту здобула у місцевій школі, а повну — у
Прислуцькому НВК. Згодом навчалась у Рівненському професійному училищі. Здобувши професійну освіту, у 2015 році Лілія підписала контракт із
Збройними Силами України та стала на захист держави. Після майже десяти років служби вирішила продовжити навчання й вступила на заочну форму до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.
Навчалась на другому курсі, готувалась до чергової сесії… Але, на жаль, так і не судилося завершити навчання — ця сесія стала для неї останньою.
Старша солдатка, діловод служби авіації та протиповітряної оборони, Лілія Верес померла 05 травня 2026 року у місті Львів, перебуваючи на військовій службі.
Лілія втратила матір, а 09 травня 2026 року бабуся провела в останню путь і свою внучку…

Поховали Захисницю зі всіма військовими почестями на місцевому сільському кладовищі.
У Лілії залишилися чоловік, тато, бабуся, а також рідні тітки та дядьки.

… Читати далі

Микола Анастасійович Пилипчук народився 9 лютого 1972 року в селі Прислуч у багатодітній та дружній родині. Навчався у місцевій школі, після чого здобув професійну освіту у Костопільському професійному училищі, де опанував фах столяра та будівельного тесляра. Більшу частину свого життя Микола Анастасійович прожив на Житомирщині, де створив сім’ю. Працював за фахом — спочатку столярем у колгоспі, згодом у меблевому салоні в Житомирі. Був майстром своєї справи, якого поважали колеги та цінувало керівництво.
Його пам’ятають як щирого, доброзичливого, веселого й відкритого чоловіка — душу компанії. Він дуже любив природу, захоплювався садівництвом і залюбки проводив час у лісі, збираючи гриби. Найбільшою цінністю для нього була родина — він безмежно любив своїх дітей і кохану дружину, яка, на жаль, відійшла у вічність рік тому.
Солдат, стрілець стрілецького відділення стрілецької роти батальйону територіальної оборони, захищав Україну з грудня 2025 року. Загинув 01
березня 2026 року, під час виконання бойового завдання, на Донеччині.
Побратими знали його під позивним «Стахов». 

Миколу Пилипчука поховали на місцевому кладовищі з усіма військовими почестями.… Читати далі

Народився  Олександр Стецівко 5 квітня 1968 року в смт Зарічне. Навчався у Зарічненській школі. У 1983 році закінчив 8 класів. Після школи отримав спеціальність тракториста-машиніста. Працював в Зарічненському РТП автопарк, маслозавод, колгосп. Полюбляв малювати, різьба по дереву, особливо проявляв любов до гри на
баяні та гармошці.
В 1986 році служив в 60 танковій дивізії військова частина 73835 Д Нижній –  Новгород. Мав четверо дітей. Старший син у 2012 році помер.
12 березня 2022 року уклав контракт і пішов на захист України. Загинув сержант Стецівко Олександр 13 березня 2023 року у селищі Білогорівка Луганської області.
Похований у селищі Зарічне на місцевому кладовищі.

Нагороджений Орденом «За мужність» III ступеня (посмертно)
22 грудня 2024 року було встановлено меморіальну дошку на фасаді Опорного закладу Зарічненського ліцею №2.

Публікації про Стецівко О.

Спогади :

Тато був дуже талановитий. Гарно малював і грав на музичних інструментах.  Не було нічого такого, що тато не вмів робити. Він вмів практично все:
потрібно побудувати будинок- він міг від фундаменту до даху все зробити сам; потрібно відремонтувати машину чи побутову техніку- він міг це зробити без
сторонньої допомоги.

Коваль Микола народився 03.03.1977 року у місті Березне. Закінчив Березнівську середню загальноосвітню школу №2. Потім закінчив з відзнакою Березнівський лісовий коледж. У 2001 році закінчив    Київський національний університет імені Тараса Шевченка за спеціальністю «Фінанси» та здобув кваліфікацію економіста-офіцера військового управління тактичного рівня. Працював начальником фінансової служби у військових частинах Львова та міста Звенигородка Кіровоградської області. Любив співати, готувати різноманітні страви. З дитинства любив спорт, особливо футбол, був гравцем березнівської районної футбольної команди «Случ». А згодом був суддею футбольних районних матчів. Писав вірші.
З вересня 2015 року проходив службу у складі 92-ї окремої механізованої бригади на командних посадах. Протягом семи років  служби в бригаді брав участь в АТО/ООС в районах населених пунктів Новоайдар, Авдіївка, Мар’янка, Курахово.
Під час повномасштабної війни Микола служив заступником командира дивізіону з морально-психологічного забезпечення 92-ї окремої механізованої  бригади імені кошового отамана Івана Сірка. 

За час служби в Збройних Силах України нагороджений медаллю за 10 років відмінної служби, Почесною  народною козачою відзнакою за заслуги орденом «Іван Сірко» ІІІ ступеня,   відзнакою Президента України «Медаль за участь в антитерористичній операції»

Помер 17 вересня 2022 року при виконанні військового обов’язку у районі міста Куп’янськ Харківської області.… Читати далі

Мацько Дмитро Миколайович народився 05 жовтня 1990 року в місті Березне. З дитинства цікавився бойовим гопаком, грав на акордеоні. Закінчив Березнівську музичну школу. Потім навчався в Національному університеті «Острозька академія». Працював на різних підприємствах і будівництвах, займався ремонтними роботами як в України, так і за кордоном. Кілька років працював перевізником, побував у багатьох країнах. У вільний час любив рибалити та ремонтувати автомобілі.
Під час повномасштабного вторгнення, у грудні 2022 року, приєднався до лав лавах Збройних Сил України. Служив водієм 2-го розвідувальної роти 80-ї окремої десантно-штурмової бригади.
32-річний солдат Дмитро Мацько, псевдо Монгал, загинув 28 травня 2023 року поблизу села Іванівське, що під Бахмутом на Донеччині. Під час військових дій захисник отримав смертельні ушкодження від вибухів і осколків.
Під траурні звуки духового оркестру, почесної варти та колони прапороносців березнівчани живим коридором із квітами провели Дмитра рідними вулицями міста Березне до міського майдану Незалежності, де відбувся чин прощання з полеглим Героєм.

Заупокійна служба відбулася у Свято-Миколаївській церкві міста Березне. Поховали Дмитра на кладовищі в урочищі «Лукавець» .… Читати далі

Ярослав народився у місті Сарни. Навчався у Сарненській ЗОШ №2 (нині — ліцей). Після дев’ятого класу вступив до Івано-Франківського технікуму фізичної культури, де професійно займався греко-римською боротьбою. Здобувши спеціальну освіту, розпочав свій трудовий шлях у Чудельській допоміжній школі №1 (зараз — Спеціальна школа №1 с. Чудель). Паралельно навчався у Кам’янець-Подільському університеті за фахом «дефектолог, вчитель-логопед, олігофренопедагог». У цьому ж закладі заступницею директора з виховної роботи працює його дружина, Олена Новак.Подружжя виховувало двох доньок.

Майже тридцять років свого життя Ярослав Григорович присвятив роботі з дітьми. Він щиро любив свою справу та спорт, повністю віддаючи себе вихованцям. Під його керівництвом учні постійно здобували призові місця на обласних змаганнях із футболу, волейболу та шашок. У 2006 році Ярослава Новака визнали кращим вчителем року в області, він мав почесне звання «Старший вчитель». 

Особливу увагу педагог приділяв військово-патріотичному вихованню. Він створив осередок Дитячого козацького товариства «Пагін Володимиреччини» («Соколята»). Разом із полеглим воїном Олександром Бортніком та Віктором Пражмовським мріяв після війни заснувати гурток «Спас», де діти вивчали б історію козацтва та опановували елементи бойового гопака. … Читати далі

… Читати далі

Володимир Мартинюк народився 12 травня 1977 року в Рівному. Навчався у загальноосвітній школі №23, а згодом здобув вищу освіту за спеціальністю «Облік і аудит» в Національному університеті водного господарства та природокористування.

Працював у фінансовій сфері, обіймав керівні посади в Держенергонагляді та рівненському управлінні ДСНС, звідки звільнився у званні капітана. Майже 15 років віддав енергетичній галузі – з 2011 року він працював у «Рівнеобленерго». Спочатку займався аналітикою та аудитом, а згодом очолив відділ розрахунків із клієнтами.

Володимир Мартинюк брав участь в антитерористичній операції на Донбасі, а з початком повномасштабного вторгнення добровільно став на захист Батьківщини.

«Він називав це своїм обов’язком – бути там у складний для країни момент. Це була добра та чуйна людина, яка понад усе любила свою сім’ю. Колеги згадують Володимира як інтелігентного, чесного та принципового фахівця – його поважали і цінували. У вільний час захоплювався спортом, особливо полюбляв футбол та баскетбол, – розповів брат Захисника.

На жаль, 48-річний підполковник Володимир Мартинюк помер 7 травня 2026 року у Дніпропетровській області під час виконання службових обов’язків.… Читати далі