Ляшук Максим Володимирович народився 18 травня 1989 року в м. Луцьку. Згодом сім’я Ляшуків переїжджає в с. Острожець Млинівського району Рівненської області, де він продовжує навчання в Острожецькій середній школі. Після закінчення школи вступив до Луцького інституту розвитку людини на спеціальність «Фізична реабілітація». Відслужив строкову службу в ЗСУ, по демобілізації – міліціонер спеціальної роти судової міліції «Грифон». У січні 2011 року розпочав педагогічну діяльність у Радянській ЗОШ І-ІІ ступенів. Для участі в АТО зголосився добровольцем у роту особливого призначення МВС «Світязь» Луцького загону. Працював помічником оперуповноваженого відділу швидкого реагування «Сокіл». Після того — командир взводу № 2, рота «Світязь». Брав участь у боях за Іловайськ. Загинув 29 серпня у «зеленому коридорі» поміж селами Новокатеринівка та Горбатенко. В автобус «Світязя» влучив снаряд, загинуло 6 бійців, серед них Мирослав Столярчук. 2 вересня 2014-го тіла 88 полеглих привезені до запорізького моргу. Як невпізнаний герой тимчасово похований на цвинтарі Запоріжжя.
Пізніше тіло героя вдалося ідентифікувати за тестами ДНК. Максима поховали на малій батьківщині в Острожці.
Лейтенанта міліції Максима Ляшука посмертно нагороджено орденом «За мужність» III ступеня. Про це йдеться в Указі Президента України Петра Порошенка «Про відзначення державними нагородами України».
Публікації про Ляшука М. В.
«ПАМ’ЯТЬ ПРО ВІДДАНУ ДУШУ, ЩО ВПАЛА В СТЕПАХ…»
Присвячується пам’яті Максима ЛЯШУКА
Війна… Жорстока, кривава війна. Війна, у якій гинуть кращі сини України, серед яких і наш колега та товариш Максим Ляшук.
Не кожен, хто працює в школі, стає для неї рідним, своїм. Буває, що вчитель, який пропрацював більше 20 років, так і залишився «чужим» у шкільному колективі. Проте не перевелися в Україні славні вчителі, які зріднилися з кожним учнем, педагогом, батьками, працівниками школи. Так і сталось у нашій дев’ятирічці.
У січні 2011 року в Радянській ЗОШ І-ІІ ступенів розпочав педагогічну діяльність Максим Володимирович Ляшук. Із перших днів захопив дітей розповідями про туристичні походи та вмінням організувати їхній активний відпочинок. Протягом 2011-2014 років у районній газеті «Гомін» неодноразово з’являлися публікації про завзятого, хороброго, мудрого педагога, який підкоряв зі своїми вихованцями гори Карпати, здобував перемоги в районному та обласному зльотах юних туристів-краєзнавців, водив дітей у походи, вивчаючи рідний край. «Наш колектив гордився і завжди гордитиметься, що то був наш учитель, наш Максим. Щирий, завзятий, енергійний, справедливий, мудрий, толерантний, розумний, добрий, готовий завжди прийти на допомогу. Саме таким його запам’ятали у школі…», так про Максима – педагога і людину – згадує директор школи Тетяна Володимирівна Зінчук.
«А з якою любов’ю, щирими синівськими почуттями, – згадує Ольга Микитівна Бура, заступник директора з навчально-виховної роботи, – Максим розповідав про свою маму, з гордістю – про тата, заочно знайомив нас із майбутньою дружиною Олею. Нечасто зустрічаються настільки відповідальні, цілеспрямовані вчителі. Працювати з Максимом було цікаво і приємно».
«Українці з покоління в покоління передавали кращі риси свого характеру: волелюбність, аристократичність духу, непокору гнобителям, винахідливість… Саме такими якостями був наділений наш Максим», – із сумом констатує учитель англійської мови Вікторія Гнатівна Ярошевич».
Особисто я при
гадую Максима як світлу людину, вірного друга, щирого колегу. Своїми вчинками він пробуджував бажання творити щось для розквіту та розвитку держави, вселяв у кожного з нас віру в краще майбутнє.
«…І пам’ять залишиться в наших серцях про віддану душу, що впала в степах, про серце хоробре, що стало стіною в бою за неньку-Україну, за рідну сім’ю». Такі слова підібрала до образу нашого Максима вчитель музики Алла Олексіївна Дорош.
Слава про тебе, Максиме, лунатиме всюди, а пам’ять про тебе житиме вічно. Герої не вмирають!
Єлизавета ПАГУЛА,
вчитель Радянської ЗОШ
Останній дзвінок із «іловайського котла», – свідчить батько загиблого бійця «Світязя»
Інтерв’ю із татом загиблого героя України Максима Ляшука було одним із найбільш непростих у моєму житті. Бо перед нами лежали світлини його сина – молодого, красивого, сильного чоловіка, якого вже немає в живих. Бо своє життя він віддав за нас із вами. Не за себе, не за якісь свої особисті цілі, а за кожного з нас, простих українців.
І дуже боляче, і гірко усвідомлювати не лише цю непоправну втрату, адже загинув син, чоловік, батько, якому б ще жити і жити. Найгірше розуміти те, що він міг би лишитися живим, міг би далі боротися за Україну, а потім, після перемоги, повернутися до сім’ї і ростити свого синочка, якби не халатність або навіть зрада тих, хто винен в іловайській трагедії.
Був патріотом із дитинства
Максим прожив гідно і достойно, завжди керувався вродженим прагненням до справедливості. На жаль, його життя обірвалось у 25 років. «Він був патріотом із дитинства, – розповідає його тато Володимир Васильович Ляшук. – І це почуття патріотизму, справедливості ніхто в ньому не виховував, воно було йому притаманне по життю».
Навчався у 19-й школі Луцька, пізніше — в Острожецькій школі, а потім за власним вибором пішов служити в армію. Служив у Києві, у спецназі внутрішніх військ. Ще до армії вступив до Луцького інституту розвитку людини на спеціальність «Фізична реабілітація». У цьому ж університеті закінчив магістратуру. Усе життя Максим займався спортом, бойовими мистецтвами, був активний, цілеспрямований, брав участь у різноманітних змаганнях.
«Він завжди доводив до кінця усе, за що брався, і не відступав від поставленої цілі, – згадує Володимир Васильович. – Мав такий характер: якщо вирішить щось, то уже не відступиться від свого».
Після служби та навчання Максим обрав для себе роботу в міліції, вступив у міліцейську школу в Сокиричах, куди його рекомендували після гідної служби. Далі працював міліціонером у взводі спецроти судової міліції «Грифон» УМВС, був помічником оперуповноваженого відділу швидкого реагування «Сокіл» УБОЗ УМВС. Товариші по службі знають його як відповідального, сміливого і рішучого працівника, який був правильним міліціонером і в своїх вчинках керувався честю і совістю.
Важка аварія змінила життя
У житті Максима було важке випробовування – аварія, яка сталася не через його вину, але спричинила важкі наслідки для його здоров’я. Чотири дні він був у комі. А прийшовши до пам’яті, почав робити усе для якнайшвидшого відновлення свого фізичного стану. Унаслідок аварії йому відняло правий бік і він не міг розмовляти. Проте він наполегливо, не шкодуючи сил, займався собою і поступово одужував. У нагоді стали знання реабілітолога. Було й таке, що прив’язував ногу до педалі велосипеда і осилював відстані до 10 кілометрів. Мав дуже міцну і незламну силу волі, яка допомагала йому витримувати і долати такі перешкоди, які іншим були б не до снаги.
Разом із вихованцями вибороли перше місце в Україні в туристичному змаганні
Відновивши сили, Максим, за станом здоров’я, не маючи змоги працювати в міліції, став учителем фізкультури. За нову справу теж узявся з ентузіазмом, тому його швидко помітили і запропонували роботу у відділі туризму в Млинові. Вів туристичні гуртки в кількох школах. Діти дуже любили свого керівника, і він також щиро і захоплено займався новою діяльністю, любив і дбав про своїх вихованців.
Казали, що такого вчителя, як він, який би настільки енергійно і захоплено працював із дітьми, ще не було. Максим організовував для них туристичні походи, водив Карпатами і Кримськими горами, ще до анексії. Позаминулого року його команда зайняла друге місце у Всеукраїнському змаганні «Стежками героїв». Тоді Максим сказав, що наступного року вони неодмінно переможуть. Так і сталося. Минулого року команда «Ярово» (звідси і позивний Максима «Яр») під його керівництвом здобула перемогу у поході ІІІ категорії складності і стала кращою в Україні.
Також друг покійного Героя, Ігор, повідомив у редакцію інформаційного агентства “Волинські новини” про те, що Максим у 14 років врятував життя другові.
Одним із перших пішов добровольцем на війну
Почався Майдан, і для Максима почалося нове життя. Із самого початку він гаряче вболівав і підтримував студентів, бо не міг інакше. Був активним майданівцем і самооборонівцем, їздив на Майдан до Києва.
«Коли почалася війна, я вже чув від нього таку мову: «Я там потрібен, я маю бути там», – розповідає Володимир Васильович. – Він із самого початку був налаштований на це, казав: «А що ж я скажу своєму синочку, як він виросте і спитає, чому його країна маленька? Що я відповім, як він запитає: а де ти був у той час, тату, коли Україну ділили?». І я не міг йому заперечити. Таких людей як Максим неможливо спинити. Ми знали, що він поїде воювати, і нічого зробити із цим не могли. Хоча у нас тоді були якісь важкі передчуття».
Максим був командиром взводу роти патрульної служби особливого призначення «Світязь» і 13 серпня разом із побратимами відправився у зону АТО. Він постійно був на передовій, брав участь у боях і спецопераціях. Дуже опікувався своїми людьми, було, що й сперечався із керівництвом, кажучи, що своїх людей на гарматне м’ясо не відпустить. Якось, коли доручили особливо важке завдання, пішов на нього сам, бо не хотів ризикувати своїми підопічними.
Останній дзвінок… з «іловайського котла»
«Головною метою діяльності добровольчих батальйонів при МВС, в тому числі і батальйону «Світязь», мала бути зачистка міст після їхнього звільнення, – зазначає Володимир Васильович. – Натомість, їх, справжніх патріотів, виставили із автоматами на передову. Коли йшли на операцію в Іловайськ, думали, що йдуть на день-два. Там вони і потрапили в оточення, без їжі, без достатнього озброєння. Коли я востаннє із ним розмовляв, Максим був там, в Іловайську, у школі, вся Україна бачила його на відео із автоматом біля вікна. Він сказав мені: «На все Божа воля, ми оточені, виходу немає». Усі вони, які там загинули, були справжніми патріотами…
Днів десять вони трималися в оточенні. Хлопці стояли до останнього. Син казав мені, що у його взводі уже є один убитий і один поранений, однак вони не мають змоги їх вивезти. А високопосадовці святкували парад у той час. Вважаю винним у тому, що сталося, у першу чергу, головнокомандувача, того ж Порошенка, за якого я голосував. Буду винуватити доти, доки він не дасть відповіді, хто винен у цій трагедії. Люди виходили на протест, просили дати підмогу оточеним під Іловайськом. Але все це замовчувалося. Лисенко тоді виступав і казав, що підкріплення нашим хлопцям пішло, але це виявилося брехнею, жодної підмоги їм ніхто не дав і не збирався давати. Ми вважаємо, що це була спеціальна пастка, розрахована на те, щоб знищити патріотів. Найбільше мені, як батькові, та іншим батькам наших загиблих дітей болить те, що трагедії можна було б уникнути.
Чотири місяці пошуків… чотири місяці надії…
«Своїх дітей нам довелося розшукувати чотири місяці. Інформація про них проскакувала, але вона ніби навмисне приховувалася. Ми, батьки, тоді ще зниклих (загиблих) синів, згуртувалися разом і так самотужки шукали бодай якусь зачіпку, хоч якусь інформацію. Пізніше, десь в середині жовтня, я бачив списки, у яких мій син значився як убитий, а далі біля його імені поставили знак запитання і написали «полонений». І це слово «полонений» нас ще обнадіювало кілька місяців.
Але потім волонтери дали фото особистих речей кожного із них. Коли ми побачили старовинну мідну іконку св. Миколая, то все зрозуміли, такої не могло було більше ні в кого, тільки в Максима… Потім нам ті ж волонтери надали й іншу інформацію про тіла загиблих. Виявилося, ще 1 вересня тіла були обстежені в морзі, є фотографії, на яких стоїть дата, що підтверджує це».
Свічка на молебні згасла…
«Місяці пошуків були страшними, – згадує Володимир Васильович. – Ми, батьки, до останнього сподівалися, що наші діти живі… Хотілося вірити в диво, але було і таке відчуття батьківське… Того дня, коли їхню колону розбили, я місця собі не знаходив. Увечері пішов у гараж, щоб чимось себе зайняти. Тоді небо було чисте, ясне, аж раптом такий вітер здійнявся, почав накрапати дощик.
Ми два похорони пережили. У нас бабця ще була, і того ж дня, коли сина похоронили в Запоріжжі, вона вночі померла.
А на сороковий день він мені приснився. Ніби ми з ним про щось говорили, а тоді Максим сів на велосипед і поїхав, так прямо-прямо…
Ще був випадок… після того, як Максима уже вбили, а ми не знали про це, пішла його мама на молебень, запалила свічку. І раптом та свічка згасла…
У ту ніч, коли ми дізналися про його долю, Максим приснився односельчанці і сказав: «Який я радий, що нарешті дістався додому». Він дуже хотів додому і тепер він з нами…».
А 29 серпня, у той же день, коли сталася трагедія під Іловайськом, синочок Максима, якому тоді було десять із половиною місяців, зробив с
вої перші кроки.
Герої не вмирають
«Зараз ми допомагаємо, чим можемо, бійцям батальйону «Світязь», адже вони там, на холоді, стоять за нашу Україну, – каже Володимир Ляшук. – Нас, батьків загиблих синів, поєднала одна біда. 29 серпня усі ми, зберемося в одному храмі, щоб пом’янути наших синів. Ми хочемо, щоб ті, хто влаштував для наших дітей цю пастку, були покарані. Адже знищення патріотів руйнує нашу націю. Ніхто на цей момент не поніс за це відповідальності. Але таке не проходить даремно. Загинули люди світла. Але загинули із честю, із честю вони прожили хай недовге, але гідне життя».
Проводжати в останню путь Максима Ляшука прийшли тисячі людей. Для всіх його загибель – непоправна втрата, якої ніщо не може виправдати. Але для рідних і близьких Максим живий і житиме завжди, як і для кожного, хто розуміє, якою непомірно важкою ціною здобувається майбутнє України.
Ольга Бойчук
До річниці загибелі Максима Ляшука
29 серпня минає рік, як загинув під Іловайськом наш незабутній керівник гуртків районного центру туристично-краєзнавчої творчості учнівської молоді, Герой-патріот України 25-річний Максим Володимирович Л
яшук.
У де
нь річниці загибелі в с. Острожець було освячено пам’ятник на могилі нашого талановитого педагога, вірного друга – Максима Ляшука. Вшанувати Максима приїхали його бойові побратими зі спецпідрозділу “Світязь” та Самооборони Волині, зібралася родина, колеги, друзі і вихованці.
Доля виділила Максиму лише 25 років, але він залишив по собі добрий слід та світлу пам’ять у серцях всіх, хто його знав. Скільки щемких до сліз спогадів, теплих слів про цю прекрасну молоду людину було сказано.
Зі стели знову посміхаються його очі…
Герої не вмирають, вони ідуть на небеса! А ми, живі, повинні бути гідними їх подвигу! Найкращим пам’ятником для Максима та тисяч Героїв буде квітуча та незалежна Україна, заради якої вони не пошкодували найдорожчого – власного життя!
Вічна пам’ять і слава тобі, Максиме! Слава Україні!
ЙОМУ В ВІКАХ СУДИЛОСЯ БЕЗСМЕРТЯ
На приміщенні Острожецького навчально-виховного комплексу відкрили пам’ятну дошку бійцю спецпідрозділу «Світязь» Максиму Ляшуку (позивний «Яр»), який загинув торік 29 серпня під час виходу з Іловайського котла. Рідні розшукували Максима, прізвище якого значилося в списку зниклих безвісти. Безсонні ночі батьків, дружини, брата. Надія згасла холодного грудневого ранку минулого року. Тіло нашого земляка ідентифікували та із Запоріжжя доставили в Острожець, де Герой вічним сном спочиватиме на сільському кладовищі…
Перед входом у навчально-виховний комплекс учні із запаленими лампадками, батьки, дружина, брат і син Максима, односельці, керівники установ. Щемливі слова про славного сина України виголосив острожецький сільський голова Олег Пархомей, директор НВК Володимир Козлюк, голова райдержадміністрації Алла Черній: за виховання мужнього сина вона низько вклонилася батькам Максима Ляшука, а в їхній особі – усім матусям лицарів України, які ціною власного життя боронили країну від підлих і підступних ворогів.
– На жаль, зазначила Алла Леонідівна, – сьогодні ми знову проводимо в останню земну дорогу Героя-земляка, «кіборга» Петра Полицяка із Борбина, який загинув у Донецькому аеропорту. Це ще одна болюча невигойна рана для рідних, близьких воїна, для усіх нас.
На скорботному заході побував і виступив народний депутат України Олександр Дехтярчук. До речі, саме він – ініціатор встановлення меморіальної дошки Герою з Острожця, замовив і профінансував її виготовлення.
Учні навчального закладу декламували вірші. Пролунала журлива пісня. Після завершення урочистості школярі віднесли лампадки на могилу Максима.
Вшанувати пам’ять Героя прибули воїни-побратими з роти міліції спеціального призначення «Світязь», зокрема командир спецпідрозділу Олег Дрючан, а також родичі інших полеглих під час АТО бійців «Світязя».
Меморіальну дошку відкрито в день річниці трагічних подій на Євромайдані, активним учасником якого був Максим. За дивним збігом обставин, саме рік тому на приміщенні навчально-виховного комплексу відкрили пам’ятну дошку випускнику школи Віктору Раулінавічусу, який героїчно загинув в горах Афганістану.
Віталій ТАРАСЮК.
Він не помер! Герої не вмирають!
Це просто шлях проліг у небеса –
Його маршрути стоптані до краю…
А цей маршрут Господь йому писав!
Його сліди згубились десь в Карпатах,
Серед смерек, казок та синіх гір…
Душа його горіла, наче ватра,
Ось так він жив – душею Всесвіт грів.
Він був із тих, яких не забувають,
У все вкладав частиночку душі.
Такі вітрів попутних не шукають,
Ідуть вперед, долаючи страхи!
Так боляче, що більше вже не буде
Тієї посмішки, отих сумних очей,
Ніколи більш не дихатимуть груди,
І очі не глядітимуть очей…
Ніколи вже не піде син на ручки,
Й не скаже татку перші він слова,
Бо татко скуштував отрути,
Що зветься страшно – це війна!
Це Воїн Світла, чистий промінь сонця,
Своєї мами вірний, добрий син,
Він до кінця за волю й мир боровся,
Це наша правда, наш Ляшук Максим!!!
Рудь Оля, учениця Максима Володимировича Ляшука
На зворотній стінці зведеного в с. Острожець пам’ятника Максиму Ляшуку викарбовані слова з цього вірша.
ОРДЕН СТАРШОГО СИНА
У День пам’яті і примирення, цьогоріч започаткованому в Україні Президентом Петром Порошенком, в Острожецькому навчально-виховному комплексі відбувся мітинг-реквієм із нагоди вручення ордена «За мужність III ступеня» Максиму Ляшуку (посмертно), який боронив Вітчизну на Донбасі і героїчно загинув при виході з Іловайського котла 29 серпня 2014 року. Славного Українця поховали на кладовищі в Запоріжжі і лише через чотири місяці тіло лицаря навічно спочило у рідній землі.
Щемливу і зворушливу композицію підготували вихованці навчального закладу, у якому герой навчався і працював. Кожне їхнє слово дихало пам’яттю про Максима – сина, брата, чоловіка, тата, односельця, педагога, героя. А на крилах тих слів із глибин пам’яті виринав образ мужнього лицаря, який віддав життя за Україну, за нас із вами у двобої з підлим і підступним ворогом. Лет його літ і весен перекреслили російські кулі і осколки, та з пам’яті, із сердець і духу земляків його не витіснить жодна сила.
На скорботно-урочистому заході громада карбувала згадку про Максима, який мріяв про вільну і незалежну Україну і склав голову на полі битви за неї. Острожецький сільський голова Олег Пархомей побажав усім мирного неба, бути готовим до війни, але не воювати, бути сильним і мужнім патріотом. Голова райдержадміністрації Алла Черній зазначила, що не вистачить слів, якими можна передати біль рідних Максима, і побажала кожному зберігати пам’ять у власному серці про тих, хто тіло й душу поклав за мирне майбутнє України.
Начальник управління УМВС України у Волинській області Петро Шпига зі смутком констатував: із 40 бійців роти спеціального призначення «Світязь» на сході України загинули семеро. На жаль, один із них – Максим Ляшук. Петро Петрович зазначив, що хлопцям було непросто діяти у воєнних обставинах, адже їх не вчили вбивати і вони цього ніколи не робили. Спецпризначенці одними з перших прийняли бій, із якого семеро вирушили у позаземний вирій.
Петро Шпига, за дорученням міністра внутрішніх справ, вручив орден «За мужність» III ступеня батьку і сину Максима Ляшука – Володимиру Васильовичу і маленькому Матвійкові: Президент України Петро Порошенко нагородив Максима за мужність і героїзм, виявлені в боях за незалежність України. Мить нагородження надзвичайно зворушлива: батько кожним нервом і струною серця виміряв біль втрати, а Матвійкові це належить зробити з часом – поки що малюк ще не усвідомлює цю важку ношу. Дідусь Володя, бабуся Наталія, мама Оля, дядьо Тарас та інші з роками нехай рясно засіють душу хлопчині величчю життєвих кроків татуся.
Колега Максима – Валентина Онищук – констатувала: на жаль, герої вмирають і йдуть на небеса, але на землі вони живуть у нашій пам’яті. Кожен свій крок ми звіряємо з нашим Максимом. Червоні маки на грудях – це не данина моді, це краплини крові вояків УПА, героїв АТО. Це – наша пам’ять. І допоки вона з нами, доти живуть герої.
Заступник голови ОДА Олександр Савчук наголосив, що місцева, районна, обласна влади мають докласти зусиль, аби родина Максима Ляшука ні в чому не мала потреби.
Побратими Максима зазначили, що на прикладі життя Максима виховуватимуться майбутні покоління, а вони докладуть зусиль, щоб вигнати ворога з нашої землі, щоб жодна нечисть не топтала нашу землю, щоб Україна стала вільною і могутньою європейською державою, адже за це віддав життя герой із Острожця.
Чимало патріотичних сторінок життєпису Максима озвучив директор НВК Володимир Козлюк.
На мітингу-реквіємі хвилиною мовчання вшанували пам’ять героїв, які загинули в роки Другої світової війни, воїнів-афганців, героїв АТО, усіх звитяжців, які віддали життя за Україну. Кращі учні школи поклали вінки на могили героїв-односельців і до пам’ятних знаків.
Віталій ТАРАСЮК.
Ніна Августін закарбувала героїв, що склали голови на війні. Вручення картини родині Максима Ляшука
Список публікацій
За мужність – орден лицарю // Гомін [Млинів]. – 2015. – 23 квіт. – С. 1
Пагула Є. Пам’ять про віддану душу, що впала в степах… / Єлизавета Пагула // Гомін [Млинів]. – 2015. – 28 трав. – С. 5
Тарасюк В. Йому в віках судилося безсмертя / Віталій Тарасюк // Гомін [Млинів]. – 2015. – 26 лют. – С. 1
Тарасюк В. Орден старшого сина / Віталій Тарасюк // Гомін [Млинів]. – 2015. – 14 трав. – С. 3
Тарасюк В. Фотофакт / В. Тарасюк // Голос України. – Київ, 2017. – №193 /19 жовт./. – С. 16
Анотація: У сквері Млинова освятили пам’ятник загиблим в АТО землякам: Максиму Ляшуку з Острожця, Юрію Іткалюку з Вовничів, Петру Полицяку з Борбина, млинівчанам Роману Галасу та Олексію Кірисю
Цимбалюк Є. П’ять земляків-героїв АТО – під одним козацьким хрестом / Є. Цимбалюк // Вільне слово : громадсько-політична газета. – Рівне, 2017. – № 45 /2 листоп./. – С. 13
Анотація: У центральному сквері селища Млинів встановили пам’ятник загиблим під час АТО землякам
Бійця роти «Світязь» Максима Ляшука нагородили орденом (посмертно) // ВІСНИК
Волиняни попрощалися з бійцями спецпідрозділу «Світязь» (Відео) // Відомості : [сайт]
Луцьк прощатиметься із п’ятьма загиблими бійцями «Світязя» // VOLYN NEWS Волинські новини : [сайт]
Пам’яті тих, хто загинув за нас… // Волинські газети
Ляшук Максим Володимирович // Книга пам’яті загиблих : [сайт]
Ляшук Максим Володимирович // Вікіпедія : вільна енциклопедія
Ляшук Максим Володимирович // Wikiwand
На Волині перепоховали п’ятьох бійців батальйону «Світязь» (Відео) // hromadske.volyn.ua Громадське. Волинь : [сайт]
Син загиблого бійця «Світязь» отримав нагороду від Президента // Під прицілом : [сайт]
Своїх героїв пам’ятаємо // Млинівський центр туристично-краєзнавчої творчості учнівської молоді Млинівської селищної ради Рівненської області
Бійці «Світязя» полягли у «коридорі безсмертя». Спогади побратимів // Волинські новини