Зубчук Роман Валентинович народився 13 листопада 1993 року в смт Демидівка на Рівненщині. Закінчив Демидівське вище професійне училище № 25, був старшим громадським тренером загальної фізпідготовки, чемпіоном обласних змагань з легкої атлетики.
Служив матросом у Військово-морських силах України в Севастополі у званні сержанта. З перших днів Революції Гідності був активним її учасником, записавшись до медичної служби Майдану.
Загинув 5 січня 2015 р. поблизу села Міньківка Артемівського району по дорозі до Донецької області під час ДТП. Автобус з бійцями зіткнувся з військовим вантажним автомобілем. Причиною аварії стали складні погодні умови (ожеледь і обмежена видимість).
Указом Президента України № 365/2015 від 28 червня 2015 року “за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі” Р. Зубчук нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Публікації про Зубчука Р. В.
Демидівщина прощалася з Зубчуком Романом
Так щиро жевріла надія, що нашу Демидівщину мине біль втрат, бо ж найважче хоронити близьких. Так вірилося, що жодне материнське серце не відпускатиме у вічність свою дитину, життя якої тільки розцвітає, що гіркі сльози не капатимуть на вкриту жовто-блакитним стягом труну, і майбутнє, за яке так палко борються наші захисники, буде у них прекрасним. Як же болісно зотліла вона від звістки про страшну автокатастрофу, яка забрала життя юного демидівчанина, єдиного сина, найдорожчого онука, однокласника, найкращого товариша та незамінного бойового побратима, матроса запасу Військово-Морських Сил України, активіста Майдану, снайпера Нацгвардії спецбатальйону імені генерала С. Кульчицького – Зубчука Романа.
Цей жахливий день навіки вкарбується у пам’яті тих, хто прийшов віддати останню шану Герою, бо, коли похоронна процесія від дому бійця йшла сповільненою ходою – здавалося час зупинився, серце стискалося, а сльози – їх ніхто й не стримував, навіть поникле небо плакало дощем. Попереду, із фотографіями усміхненого Романа, йшли дівчата, почесна варта, військовий духовий оркестр, товариші по службі, друзі, бойові побратими із Майдану несли Романа на руках. Демидівщина проводжала свого Героя, схиливши голови у скорботі. Розпочалася громадська панахида, кожен міг віддати останні цілування покійному і в цей час не було сили стерпіти надгробні ридання напівпритомної матері, пронизливе голосіння знесиленої бабусі, сльози загартованих війною воїнів, не хотілося усвідомлювати того, що доля так несправедливо поставила крапку у його безцінній життєвій історії. А люди все йшли і йшли до будинку культури, здавалося прощання не закінчиться ніколи, та рідні невтомно благали вищі сили повернути найдорожчу людину до життя.
Уже на вулиці з прощальними промовами виступили голова районної ради С. Грач, бойові побратими Романа із батальйону імені генерала С. Кульчицького Вадим Азнаор’ян, Михайло Кондрат та активістки Майдану, які особисто знали хлопця. З їхніх слів було зрозуміло, що Роман був світлим і щирим, добрим і відвертим, відповідальним і свідомим, обожнював свою маму, беріг бабусю, але палко любив Україну, яку був готовий захищати сьогодні, завтра і завжди. Він боронив її честь на Майдані, захищав її цілісність і свободу у зоні АТО, добровільно вступивши до лав Нацгвардії, і віддав за неї життя. Таким його виховала мама, таким – плекала бабуся, він став гідним сином свого народу та справжнім Героєм для кожного з нас.
Ті, хто стояв з ним пліч-о-пліч, захищаючи Батьківщину, називали його Мареманом, тим, хто марить морем. Розповідали, що під час Революції Гідності він був парамедиком у групі під назвою «Пекельна бочка». Ніколи не міг всидіти на місці, іноді побратимам доводилось його навіть зупиняти від необдуманих вчинків. Він стояв у Слов’янську, у Вуглегірську, на дебальцевському плацдармі, консультував хлопців-снайперів, вчив цій військовій спеціальності інших і був дуже гарячим бійцем та істинним патріотом, якого завжди тягнуло в бій.
Романа хоронили так, як він і заповідав: у військово-морській формі, з прапором України та величезною кількістю квітів, адже, маючи погані передчуття перед від’їздом хлопець саме про це говорив бабусі Ніні, а другій «бабусі» – Валентині з Києва, яка за час перебування Романа на Майдані стала для нього рідною, наспівував на прощання: «На могилі моїй посадіть молоду яворину». Пелюстки живих гвоздик встеляли останню дорогу молодого солдата, а за труною до церкви рушили понад тисячу жителів Демидівщини. У Свято-Іоано-Богословській церкві УПЦ КП благочинний Демидівського благочиння протоієрей Василь Іваник, разом із собором священиків Демидівського благочиння помолилися за спокій душі трагічно загиблого воїна. На кладовищі тричі пролунали залпи із автоматів почесної варти, від яких сколихнулись небеса. Кожна погасла свічка життя – то важкий біль, перед подвигом кожного воїна ми низько схиляємо голови та молимось за мир і спокій їх душ.
Герої не вмирають!
Мирослава Погранична
НЕ ТУЖИ І НЕ ПЛАЧ…..
Я іду захищать незалежну свою Україну,
Не ступив, щоб агресор на рідний наш мирний поріг,
На могилі моїй посадіть молоду яворину,
Бог зна, скільки ще жде нас тривожних і мінних доріг.
Не тужи і не плач, втихомир своє горе, матусю.
Спочиваю вже я на Демидівській рідній землі.
Я до тебе, як знав, вже звитяжцем-Героєм вернувся,
Ну а пісню мою вже понесли в небеса журавлі…
Надія Корнійчук, м. Луцьк
У пам’ять про Зубчука Романа
Скільки б часу не минуло, скільки б не ставалося подій, а у серцях демидівчан завжди житиме світла пам’ять про чудову людину, патріота, воїна, героя нашого часу – Зубчука Романа. Минулої п’ятниці у Свято-Івано-Богославській церкві смт Демидівка було відправлено поминальну службу за загиблим юнаком. Помолитися за спокій його душі прийшли усі ті, хто знав, любив і шанував хлопця, тужили разом із рідними бойові побратими Романа, друзі з Майдану, однокласники, земляки. А напередодні, у районному будинку культури, відбувся вечір-реквієм, присвячений славнозвісному “Мареману”, який організувало ВПУ-25 у знак вшанування свого колишнього вихованця, яким пишається увесь Демидівський край.
Зі сцени посміхався Роман, та от тільки палаючі свічки та чорна стрічка на фото гірко нагадували про те, що сміється Роман до нас тільки сонечком з небес. І моторошно було від того, що упродовж вечора жовто – блакитна стрічка, що тужливо обмотувала підсвічник, постійно погойдувалася, наче душа Романа була серед нас.
До тремтіння проймали вірші, присвячені Роману, у виконанні ведучих Тетяни та Роксолани Прендецьких, Вікторії Римар. Наверталися сльози від розповідей його вчительки Руслани Старят та продемонстрованих відеозаписів за участю юнака. На завершення учні ВПУ-25 продекламували вірш «Любіть Україну», присутні хвилиною мовчання вшанували пам’ять усіх загиблих у зоні АТО. Коли вечір-реквієм добіг до кінця, жовто-блакитна стрічка перестала гойдатися. Скажете – протяг?
Мирослава Погранична
Розмова матері з сином
Безсоннії ночі, біль та страждання,
Нема тебе, сину, і вже не прийдеш.
А я все чекаю тебе й виглядаю,
Та тільки твій хрест на могилі мовчить.
Як хочеться, сину. Тебе обійняти,
Спитати: «Як справи?»
Як тяжко ж мені…
Як тяжко єдиного сина ховати,
Цей біль не проходить,
Кривавить, болить….
Іду я між люди, стараюсь триматись,
Молюся за Тебе і вдень, і вночі,
Та серце не вірить, невже вже не буде,
Невже не прийдеш ти на рідний поріг?
Не скажеш вже: «Мамо!», а я пригорнуся
До, тебе, синочку, ріднесенький мій.
Та тільки у снах Ти приходиш до мене,
Синочку, єдиний, як тяжко мені..
Життя молодеє пішло в домовину,
Та пам’ять про Тебе навіки жива.
Мене Ти любив, та любив Україну –
За неї загинув, за мирне життя.
Віта Зубчук
Увіковічнили образ демидівського Героя
Дев’яте січня ще й досі відлунюється у серцях демидівчан гірким спомином про непоправну втрату, загибель світлого, щирого юнака, ревного патріота та воїна Зубчука Романа. Здається, навіть час не в силі залікувати цю рану.
Про нього сказано чимало теплих слів, йому присвячено багато трепетних віршів, бо він це дійсно заслужив, а 16 квітня, аби увічнити пам’ять про Романа, відбулося відкриття однойменної меморіальної дошки. Цьому передувала зустріч держслужбовців із народним депутатом України О. Дехтярчуком, впродовж якої розглядалися питання децентралізації, вартості комунальних послуг, мобілізації та ситуації на Сході.
Тож, уся шкільна родина вишикувалась на подвір’ї навчального закладу, жовто-блакитний стяг накривав гранітну плиту з образом демидівського героя. Лунали вірші, проникливі і болючі, не стихали ридання мами та бабусі, бо ж так важко переживати біль втрати знов і знов. Прозвучали і щирі слова вдячності з уст директора Демидівського НВК О. Вальчуна, голови районної ради С. Грача, ініціатора та спонсора встановлення меморіальної дошки народного депутата України О. Дехтярчука, за те, що виростили та виховали справжнього громадянина України, з великим гарячим серцем, з добрими та благородними помислами, з правильними життєвими істинами, людину з якої братимуть приклад майбутні покоління. Схлипуючи та ковтаючи сльозу, прочитала власний вірш «Розмова матері з сином» і Віта Зубчук, а з нею плакали усі присутні.
Та найбільше колола у серці та мить, коли тремтячими руками рідні, разом із меценатом, знімали державний стяг із чорної гранітної дошки, а Роман так сонячно усміхався до всіх, наче живий. Благочинний Демидівського благочиння протоієрей Василь Іваник освятив пам’ятне місце, а також куточок Пам’яті Героїв Небесної Сотні та Зубчука Романа, облаштований спільними зусиллями працівників навчального закладу, за сприяння Н. Шаніної, В. Марчука, Совкова та за подаровані випускниками школи кошти. Ведучі коротенько, але змістовно розповіли про кожного загиблого мешканця Рівненщини. На знак вшанування героїв учні поставили запалені лампадки під їхніми світлинами.
В актовій залі школи було організовано зустріч-реквієм, присвячену пам’яті демидівського Героя. І знову звучали вірші та пісні, тужлива «На могилі моїй посадіть молоду яворину», додавав невимовного жалю і танок. Школярі подарували заплаканій мамі портрет їхнього сина, а ще колаж із його дитячих та юнацьких фото, який не міг залишити байдужим нікого. Не залишили без уваги і воїнів АТО, мужнім захисникам Вітчизни, нашим мужнім героям діти подарували квіти.
Мирослава Погранична
У Демидівці встановили пам’ятні дошки загиблому в АТО Роману Зубчуку
На 40 днів після загибелі бійців батальйону ім. Кульчицького на місці ДТП встановили пам’ятний хрест
Спогади
Однополчанин, старший лейтенант резерву Анатолій Мартинюк опублікував у мережі «Фейсбук» своєрідну зворушливу епітафію загиблим побратимам, більшість із яких він знав особисто, бо раніше командував саме цім підрозділом:
– Роман Зубчук з Рівненщини. Найнепосидючіший, живчик – своєю життєрадісністю заряджав усіх оточуючих. Інколи міг устрянути в якусь халепу, а я потім бігав, щоб із неї його витягнути – але такого не обміняв би ні на кого. Ти був визнаним майстром пристрілювання снайперської гвинтівки, що можуть підтвердити багато бійців, які у цій справі приїжджали спеціально до тебе. Ти був такий молодий і мав стільки планів на майбутнє: хотів навчатися, стати офіцером… На жаль, ці плани не здійснилися – а я так надіявся на це, коли подавав рапорти про призначення тебе командиром відділення і присвоєння чергового звання… Твоє жартівливе звернення: „Насяльника…”, звучить у моїх вухах, коли згадую про тебе…
http://memorybook.org.ua/9/zubchuk.htm
Спогади учителя
Лебедіє над колискою дитини материнська пісня. Немовля не розуміє слів, але ніжний мамин голос заспокоює. Усе життя мами в дітях: від колиски і до перших кроків, від першого слова «мама» до першого класу, від першого класу і до випускного вечора. Підростає синок. Уже врівні з мамою! Уже вищий за маму. Та коли ж це він виріс? Уже й вус пробивається. І тривожиться мати, ще більше: «Яка доля судилася тобі?».
– Вставай, синку, – до школи пора. Так першовересневого ранку 2000 року мама привела до школи Романа Зубчука і, проводжаючи щодня, думала: «Хай щастить тобі, дитино, сьогодні, завтра і завжди».
Може тому і щастило, що мамині побажання – то благословення, оберіг….. А ще була мрія – світла, щира і проста. Тримаю в руках гніздечко із журавлями, яке першій учительці Вірі Іванівні Гамків подарували учні класу, у якому навчався Роман, а журавлики – це мрії. Мрії малечі про своє майбутнє. Яким воно буде?
«Мрію стати комп’ютерщиком», – написав на своєму журавлику Роман. Але життя внесло свої корективи. «Захищати рідну землю – святий обов’язок чоловіка», – вважав Роман, бо таким його виховала сім’я, школа, та, зрештою, це його громадянська позиція. Пригадується такий епізод із шкільного життя: програма з української літератури передбачає вивчення напам’ять багатьох творів Тараса Шевченка. Пустотливі хлопчаки, які любили пограти у футбол, не завжди робили це вчасно. Тому, як учитель літератури, завжди говорила дітям, що це їхній обов’язок, адже Шевченко так любив Україну і страждав за неї.
Час плинув швидко і непомітно. Пізніше, під час Революції Гідності, випадково зустрілися з Романом у Демидівці: «Тепер, Ларисо Миколаївно, я знаю, що таке любити Україну і як страждати за неї. Пам’ятаєте як в приклад ви завжди ставили життя Шевченка».
Зустріч із цим юнаком, колишнім учнем, приємно вразила мене і залишила у пам’яті і душі глибокий слід. Молодий, вродливий, енергійний, а головне – очі, які світяться вірою, випромінюють любов до рідної землі та розуміння того, що саме він, а не хто інший повинен її захищати. Це було восени, 2014 року, а 5 січня 2015 року крижаним холодом долетіла до Демидівки страшна звістка, що в автокатастрофі під Артемівськом, що на Донбасі, обірвалося життя Романа.
Молодий журавлик випав із гнізда. Романа хоронили так, як він заповідав: у військовій формі, з прапором України. Пелюстки живих квітів встеляли дорогу молодого солдата, справжнього патріота України, який з 2000 до 2009 року був учнем нашої школи.
Пригадую оту зустріч з Романом, час від часу «перекидаю» у пам’яті розмову з ним і оці слова: «Тепер я знаю, що таке страждати за Україну». Сьогодні вони набули для мене особливого змісту, зовсім іншими очима дивлюся на його життя і подвиг.
А ще до болю стискається серце, коли в Демидівці зустрічаю двох жіночок, маму і бабусю, у чорних хустинах, які втратили єдиного синочка та найріднішого внука…
Тому кожного разу, йдучи на урок української літератури, розповідаю про свого колишнього учня – учням нинішнім. Навіщо людям потрібен патріотизм….. Пишуть восьмикласники творчу роботу, у класі стоїть невимовна тиша. Ось що пише Тетяна Кривіцька: «Для мене особисто, прикладом патріотизму є Роман Зубчук та інші бійці, які відстоюють цілісність нашої держави на Сході України. Свічечка, яка тільки-но почала горіти, так яскраво, погасла. Роман віддав свою душу небесам у віці двадцять одного року. Серце болить, коли бачиш сльози матері, яка втратила єдиного сина. Боляче і страшно». «Наш земляк Роман Зубчук з перших подій в Україні захищав рідну землю, був відданим патріотом, і загинув героєм», – продовжує думку однокласниця Анастасія Золотухіна. «Нещодавно наша Демидівка зазнала дуже важкої втрати – на Сході України загинув учень нашої школи Роман Зубчук. Мама втратила єдиного сина, а бабуся – єдиного внука. Він завжди говорив: «Хто, як не я». Здавалось, йому жити і жити… І будувати своє щастя на вільній і рідній землі. Але його свічечка погасла…» – це думки Іринки Трачук.
Як учитель, горджуся думками своїх дітей, сьогоднішніх учнів. Низько схиляю голову перед світлою пам’яттю Учня, який віддав своє життя за рідну землю. На жаль, уже не маю змоги особисто подякувати Роману у земному світі. Він віддав своє життя за гідність і свободу, тож ми не маємо права жити по-іншому.
Справедливість, воля, небайдужість, чесність, людяність, віра – це найкращі квіти для Романа та й зрештою, для всіх героїв – борців за свободу України. Тому щоразу, приймаючи будь-яке рішення, запитаймо себе: «Чи зможемо ми без сорому дивитися у вічі кожного з Героїв? Чи гідні ми стояти поруч з ними?».
Серце стискається від болю, коли трагічно і мінорно звучить «Пливе кача». Піднімаю вгору голову. Голубе небо, лагідне весняне сонечко… і журавлі…
А, можливо, це душі загиблих синів за тебе, рідна земле. Зачекайте… А чи є із ними отой молоденький журавлик, душа Романа, що так рано випав із гнізда… Звичайно ж є… А можливо, це душі загиблих синів за тебе, рідна земле. І летять вони у вирій та линуть у безсмертя.
Лариса Онищук, учитель української мови та літератури
СПОРТИВНА ПОДІЯ З ВЕЛИКИМ ПАТРІОТИЧНИМ ЗНАЧЕННЯМ.
(присвячується Зубчуку Роману)
Турніру з міні-футболу пам’яті учасника АТО Романа Зубчука було урочисто відкрито 24 серпня 2016 року на затишному стадіоні Демидівського НВК «ЗОШ І-ІІІ ст. – ліцей». Участь у турнірі взяли 10 футбольних команд району. Перемогу здобув ФК с. Вовковиї, друге місце посів ФК смт Демидівка, а третє – ФК с. Хрінники. Переможці отримали Перехідний пам’ятний кубок, кубки за І, ІІ, ІІІ місця, медалі та грошові винагороди.
Є надія на те, що це хороше починання стане традицією і Перехідний кубок із зображенням Романа буде високою нагородою для кожного учасника, стимулом для вдосконалення та прикладом для наслідуванням.
Мирослава Погранична
Пам’ятник поблизу Бахмута увіковічнив пам’ять Зубчука Романа в зоні АТО
Світлу пам’ять 13 бійців батальйону оперативного призначення імені генерала Сергія Кульчицького Національної гвардії України, які їхали на фронт, та загинули в результаті ДТП 5 січня 2015 року, увіковічили в граніті. На місці жахливої трагедії, поблизу Бахмута, встановили пам’ятник загиблим бійцям, який відкрили 22 жовтня.
Щоб вшанувати світлу пам’ять бійців, які добровольцями стали в перших рядах на захист своєї Вітчизни у складі військової частини, сформованої з членів самооборони Майдану, які звільняли Слав’янськ, Дебальцево, Вуглегірськ, Станицю Луганську з різних куточків України приїхали рідні та близькі загиблих та побратими. Взяли участь у відкритті монумента представники командування Національної гвардії України, місцевої влади, та волонтери. Гіркі болючі спогади гарячими слізьми обпікали в черговий раз душі рідних загиблих, серед яких, незважаючи на важку далеку дорогу в зону АТО, були мама та бабуся Зубчука Романа, загиблого в тій жахливій ДТП.
Трагедія сталася пізно ввечері. Неподалік Бахмута на трасі «Київ – Харків – Довжанський» 
зіткнулися військовий КрАЗ і автобус «Богдан», який віз солдат на передову. Після загибелі своїх побратимів, командир взводу з позивним «Елвіс» ініціював встановлення мармурового пам’ятника, купленого за спільні кошти військовослужбовців. Силами волонтерів і влади Бахмута, саперного батальйону, у якого була техніка, а також посильними фізичними силами бійців пам’ятник був встановлений на місці загибелі нацгвардійців.
Про нелегку дорогу до місця загибелі їх єдиної з бабусею Ніною Дмитрівною надії, яку увіковічнили в граніті в зоні АТО, та пережиті почуття під час відкриття пам’ятника загиблим воїнам батальйону імені Кульчицького розповіла Віта Зубчук.
Ніхто не стримував сліз, та Бог дав силу згорьованим матерям, які, втративши своїх синів, втративши своє здоров’я, поділилися з присутніми найсокровеннішими хвилинами останніх зустрічей та спілкувань зі своїми кровинками. Тетяна, мама загиблого Ігоря Каплуненко, пригадала, як не хотіла відпускати сина після ротації знову в АТО, та почула у відповідь: «Мамо, з якою совістю ти будеш жити, якщо я не піду, а хтось піде і загине замість мене. Я не можу дивитися, коли вмирають двадцятирічні діти, а я життя вже прожив, народив дітей». Йому тоді було лише 46 років. Віта
Зубчук читала свої проникливі вірші, що народилися після загибелі її єдиного синочка і стали містком, який назавжди поєднав їхні душі. Коли ж їй показали місце загибелі Романа, свідомість затьмарилась, не в змозі перебороти материнський біль втрати. А як було слухати найкращі слова про свою дитину і розуміти, що він ніколи більше не повернеться до рідного порогу? Побратими розповідали, що коли були в Ізюмі, не вистачало питної води і коли їм привезли воду, Роман віддав жінці, у якої була маленька дитина. «Ваш син – кращий із кращих. Своєю позитивною світлою енергією заряджав нас усіх, я його ніколи не забуду», – наголосив командир взводу зі сльозами на очах, розповідаючи про останні хвилини життя нашого земляка, який захолонув у нього на руках. А Вова Пастушок з позивним «Пісня» – молодий хлопчина з Березнівського району, сказав: «Якщо залишусь живим, відразу ж приїду до рідних Маремашки». Коли ж офіцер взяв до рук гітару та виконав їм пісню, здавалося небо розступилося і ці слова полинули у височінь.
У пам’ять про героїв присутні виконали Гімн України, на їхню честь були зроблені символічні постріли. Пам’ятник загиблим воїнам батальйону імені Кульчицького та пагорб, на якому він встановлений, вкрили квітами. Покладаючи їх, люди ставали на коліна. Командири різних рівнів та місцеві мешканці просили пробачення в рідних, що не змогли зберегти їхні молоді життя.
Людмила Мулько
Книга про героя: взірець мужності та звитяги
На фоні спокійного моря, де самотньо виглядає кораблів маяк, розвивається український прапор, а поряд усміхається юнак в морській формі і ключ журавлів, відлітаючи вдаль, відносить сум та біль утрати. Саме так виглядає закарбований у слові спогад про демидівського героя, нашого земляка Романа Зубчука. Напередодні других роковин від його загибелі у районній бібліотеці було презентовано книгу «За тобою тужать журавлі», написану волинською письменницею Надією Корнійчук, яка прониклася трагічною долею Романа, заручилася підтримкою районної влади (на книгу було виділено 6100 грн) та зібрала спогади друзів, рідних, вчителів, трішки біографії, фото та вірші. Вкотре вшанувати «Маремана» прийшли його товариші та бойові побратими. Слова вдячності за виховання справжнього патріота та взірця мужності і звитяги лунали для мами і бабусі Романа із уст ведучої Людмили Чудік, заступника голови районної ради Віталія Конського, класного керівника Руслани Старят (ВПУ-25) та заступника голови райдержадміністрації Олександра Скомороха, який передав мамі героя медаль «За жертовність і любов до України» з благословення Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета, якою її сина нагороджено посмертно.
Спогади найрідніших про останні дні спілкування з Романом, про його добру вдачу та велике добре серце розчулили усіх присутніх, сльози котилися з очей від непоправної втрати, біль від якої не стихне ніколи. Тепер книга «За тобою тужать журавлі» буде у кожній бібліотеці району, усі бажаючі зможуть почерпнути звідти пригорщу жертовної любові до рідної землі, навчитися патріотизму та справжньої чоловічої мужності. Роман Зубчук, як і тисячі Героїв України житиме вічно у наших спогадах, у наших душах, бо доти людина жива, доки про неї пам’ятають, а книга – це найкраща скарбничка пам’яті, що передаватиметься із покоління у покоління, вимальовуючи образ демидівського героя із віку в вік.
Мирослава Погранична
Молитва матері
На День народження сина Романа
Синуню мій, синочку мій – Ромашко золота!
Було б тобі вже 23. – О, де ж Твої літа?
Можливо Ти відчуєш, ох, як плачу я й журюсь
Земельку поцілую я, могилі поклонюсь,
Як хочу, мій веселику, хоч раз Тебе обнять,
До серця притулитися, іще й поцілувать!
Та небеса Тебе, на жаль, від мене вже забрали,
Було б Тобі вже 23 – та де вони? Розтали…
Нехай свята земелька для Тебе буде пухом,
Й Господь оберігає, сину, тебе Святим Духом.
І Матінка Пречистая охороня Твій сон,
Тебе нема.. Я знову йду до Тебе на поклон.
О, людоньки, молітеся ви за мою дитину,
Достойного Героя – єдиненького сина
Які в Тебе, рідненький мій, роки ще молоді,
Було б Тобі вже 23! Весь Всесвіт би радів!
Корнійчук Надія “За тобою тужать журавлі” – Буктрейлер
Демидівка: у пам’ять про загиблого в АТО сина всиновила сироту
13 листопада бійцю Національної гвардії України Роману Зубчуку з Демидівки мало б виповнитись 25 років. Та вже втретє у цей день мама Віта і бабуся Ніна Дмитрівна не пектимуть святковий торт, а прийдуть вітати свого хлопчика на цвинтар. З букетами квітів і цукерками, які їхній Ромка так любив.
Рома навчив ходити прикуту до ліжка маму
У Романовій кімнаті у невеличкій квартирі мами і бабусі в Демидівці все, як було при ньому – комп’ютер, плюшевий ведмедик з морячкою на голові, книги, чашка, різні дрібнички. У шафі висить його одяг і стоять нерозібрані речі. Куди б не ступив, скрізь наштовхнешся на Романів погляд – веселий, сумний, іронічний. І живий, пише «Вісник+К».
– Ми тут нічого не чіпаємо – все, як при Ромці, – із сумом зітхає бабуся Ніна Дмитрівна. – Віта не дає навіть його костюми почистити.
– На них же його запах, – зі сльозами починає говорити мама. Майже чотири роки минуло від дня загибелі сина, а її коси й досі покриває чорна хустка. – Ми ж з мамою сина удвох піднімали, бо його біологічний батько пішов від нас, коли Ромці було два роки. Він ще, бачте, хотів погуляти. Відтоді із сином не зустрічався.
Любов’ю і турботою Роман обділений не був, а от з матеріальними благами було складніше. Щоб заробити синові на комп’ютер, Віта подалася до Польщі. Техніку купила, а от хвороба хребта мало не зробила жінку інвалідом.
– Ромчик тоді у п’ятому класі вчився. Я лежу, поворухнутися не можу. А він прибіжить зі школи: «Мамо, я тебе помию, бабусі важко, вона ж працює». Попротирає мене серветками, щоб пролежнів не було, нігті на руках і ногах пообрізає, розчеше. Та не кожна дочка робитиме те, що мій син! Якби не він, я б тоді взагалі на ноги не встала. Це мій Ромчик навчив мене знову ходити.
За солдатську платню купив бабусі мобілку
Роман Зубчук спішив жити і в усьому хотів бути першим. Чи то конкурс гуморесок, чи спортивні змагання, чи навчання. Рідні тішились з Ромчиних успіхів і вже думали-гадали, у який вуз він вступатиме, адже закінчував Демидівське училище № 25 з червоним дипломом. І тут Ромка всіх ошелешив: йду в армію.
– Серйозно так сказав: «Що то за мужчина, який в армії не був». Подумала, що жартує, бо ж ще ж мали бути екзамени, вручення диплома, – згадує Віта. – Я навіть костюм на випускний купила. Він його так ні разу і не одягнув.
Роман Зубчук здав екзамени достроково і вже наприкінці травня приймав військову присягу у Севастополі. Його взяли на службу на фрегат «Гетьман Сагайдачний» у військово-морську розвідку. І поки мама з вітчимом Леонідом підтримували Романа у далекому Криму, бабуся Надія Дмитрівна у той же день отримала замість внука червоний диплом в училищі. Хлопець служив у війську півтора року. За цей час встиг пройти курси сержантів у Львівській академії сухопутних військ. Він навіть подумував про те, аби пов’язати своє життя з флотом. Але ж море так далеко від рідної Демидівки, де мама і бабусі рахують дні до його повернення.
– Я приїжджала до нього в Крим. Якось каже: «Мамо, я купив бабусі мобільного телефона. За свою пенсію вона ж не купить!» Сльози душать, тільки кажу: «Сину, скільки у тебе тих грошей?! Краще б на себе їх потратив». А він: «Бабуся у мене заслужила. Як приїду, їй ще пальто куплю. Я ж ходжу у місто, бачу, в яких пальтах у Севастополі жінки ходять. А чим моя бабуся гірша?»
На Майдані був асистентом Ольги Богомолець
Коли Роман прийшов з армії, почався Майдан. Він був на ньому з перших днів. 30 листопада, коли вступився за беззахисних студентів, отримав від озвірілої «беркутні» кийків. 19 січня, на «криваве Водохреще», його контузило гранатою. Романові за його любов до моря побратими дали прізвисько Мареман, пройшов курси парамедика. У страшні лютневі дні хлопців із загону «Пекельна бочка» поливали вогнем. У Маремана згоріло все – одяг, документи. Він сам дивом залишився живим. А вже 20 лютого виносив товаришів з-під беркутівських куль. Про те, що їхній Ромчик був на Майдані, мама і бабуся дізналися з… телевізора.
– Дивимося – а наш Рома сидить у студії і дає інтерв’ю. А нам же казав, що у Києві на роботі! – згадує мама Віта. – Скільки житиму, повік буду вдячна київській родині Кондратюків. Вони у ті дні прихистили мого синочка, прали йому речі, годували. Бабуся Валя своїми покрученими поліартритом руками шкарпетки йому в’язала…
А ще Роман був асистентом у самої Ольги Богомолець. Відома лікарка уже після загибелі довго шукала його маму і потім дякувала за сина.
Казала, що в найтяжчі хвилини він як ніхто вмів підняти настрій. Запрошувала його вчитися у медінститут. А Рома казав, що все після війни.
«Поховайте мене з прапором»
Після Майдану Роман став до лав Національної гвардії. Сержант військово-морської розвідки був снайпером у батальйоні імені Кульчицького. Через що йому довелося пройти того пекельного літа 2014-го, рідні й сьогодні можуть тільки догадуватися. Його друзі розповідали, що вони декілька днів сиділи біля якогось села без води, росу збирали і пили. Якимось дивом до них добралися волонтери і кожному вділили по пляшці. Але Роман свою віддав місцевій сім’ї з маленькими дітками.
Влітку на декілька днів Роман приїжджав у Демидівку. Не сам, а з київською сім’єю Кондратюків і бойовим товаришем Максимом з Бердичева, якого називав своїм братом. Було шумно, весело, гамірно.
– Якогось вечора він покликав мене надвір поговорити, – крізь сльози згадує бабуся. – «Якщо зі мною щось трапиться, поховайте у військовій формі і накрийте прапором». Я ще тоді зойкнула: «Що ти таке кажеш, рідненький?!»
Із сім’єю в Демидівці Роман зустрівся ще раз – зробив сюрприз на Новий 2015-й рік. Підняв обох на руки: «Як я скучив!» Привіз цукерок, шампанського, сказав тост: «Мамочко, бабусю, дуже вам дякую, що ви мене без батька виростили!» А наступного дня став прощатися. Мама і бабуся в ногах валялися, просили ще трохи побути. А він тільки обняв, притиснув і сказав: «Бережіть себе! Я вас люблю».
У момент загибелі вдома став годинник
Роман Зубчук їхав в автобусі, який потрапив в аварію біля Бахмута (колишній Артемівськ) 5 січня 2015 року. Тоді загинуло 13 нацгвардійців.
– Ромка сказав, що подзвонить, коли приїдуть на місце. Чекала. А того вечора у його кімнаті годинник зупинився. Я ж не знала, що то був час, коли мого синочка не стало! – втирає сльози кутком чорної хустини мама Віта. – Всю ніч тоді мені не спалося. Зранку в лікарню треба було, і там мені сказали, що Ромки більше немає… Після того більше нічого не пам’ятаю. Ледве відкачали.
Романа похоронили, як він і хотів, у військовій формі, поклали у труну вишиванки, які дуже любив, і накрили прапором. Мама з бабусею через два роки разом з родичами інших загиблих побували на місці аварії. Нацгвардія там пам’ятник поставила. А неподалік ще валялися їхні берці, речі, почорнілі від часу цигарки. Рідні кинулись їх розбирати: «А може, то моєї дитини?»…
Виказати словами біль матері, яка втратила єдину дитину, просто неможливо. Вона посивіла за один день, потім почали випадати її гарні густі коси, перенесла декілька операцій. Дуже підтримували жінку священики, синові товариші по Майдану і нацгвардійці з Луцька.
І хоч минуло майже чотири роки, Віта щоранку ходить на могилу сина і розмовляє з ним, розповідає про себе, бабусю. А нещодавно поділилася радісною новиною – у нього з’явився братик Максимко.
– Якось згадала, що Ромчик дуже сиріт шкодував. Казав: «У мене ви є, а у них нікого». І я почала задумуватися, що хата стала порожньою, цілі в житті немає. А тут нам з чоловіком показали фотографії сиріт. І як тільки побачили Максима, його очі, зрозуміли – наш. У нього нікого немає на цьому світі, тож тепер будемо ми.
Максимко зізнався, що завше просив у Святого Миколая подарувати йому сім’ю. І от бажання дев’ятирічного хлопчика збулося. Він ніжно горнеться до мами і бабусі, хоче щохвилини бути з ними. І ставить купу питань про свого «нещасного братика Ромчика». Видно, що він ним пишається. А Віта всю свою ніжність і любов, яку віддавала Ромі, тепер перенесла на Максима.
Наталка СЛЮСАР
Список публікацій
Журавель В. Попрощалися із Романом Зубчуком [Текст] / В. Журавель // Вільне слово : громадсько-політична газета. – 2015. – №3 /15 січ./. – C. 14
Погранична М. Демидівщина прощалася з Зубчуком Романом [Текст] / М. Погранична // Вісник Демидівщини : громадсько-політична газета. – 2015. – № 2 /16 січ./. – С. 1
Погранична М. Пам’яті Зубчука Романа [Текст] / М. Погранична // Вісник Демидівщини : громадсько-політична газета. – 2015. – № 6 /13 лют./. – С. 4
Погранична М. У пам’ять про Зубчука Романа [Текст] / М. Погранична // Вісник Демидівщини : громадсько-політична газета. – 2015. – № 7 /20 лют./. – С. 1
Погранична М. Увічнили образ демидівського героя [Текст] / М. Погранична // Вісник Демидівщини : громадсько-політична газета. – 2015. – № 16 /24 квіт./. – С. 1, 2
Старят Р. П. Вшанували [у Демидівському Вищому професійному училищі] пам’ять Героя України Зубчука Романа [, який загинув у зоні АТО на сході України] / Р. П. Старят // Вісник Демидівщини : громадсько-політична газета. – 2016. – № 3 /січ./. – С. 3
Анотація: 5 січня 2016 року у Вищому професійному училищі відбувся мітинг-реквієм
Погранична М. Спортивна подія з великим патріотичним значенням [Текст] / М. Погранична // Вісник Демидівщини : громадсько-політична газета. – 2016. – № 37 /09 верес./. – С. 1
Мулько Л. Пам’ятник поблизу Бахмута увічнив пам’ять Зубчука Романа в зоні АТО [Текст] / Л. Мулько // Вісник Демидівщини : громадсько-політична газета. – 2016. – № 46 /11 листоп./. – С. 1, 3
Юркова О. Про Героя розповість книга / О. Юркова // Голос України. – К, 2017. – №2 /5 січ./. – С. 17
Анотація: У переддень других роковин з дня загибелі учасника АТО Романа Зубчука у райцентрі Демидівка земляки воїна презентували книгу про нього “За тобою тужать журавлі”. Автор – волинська письменниця Надія Корнійчук
Демидівщина вшанувала пам’ять земляка-героя // Вісті Рівненщини : Газета обласної Ради. – Рівне, 2017. – №1 /5 січ./. – С. 2
Анотація: У Демидівській центральній районній бібліотеці, у переддень других роковин із дня загибелі мешканця Демидівщини, учасника революції Гідності та АТО Романа Зубчука, відбулася презентація книги волинської письменниці Надії Корнійчук “За тобою тужать журавлі”
Погранична М. Книга про героя взірець мужності і звитяги [Текст] / М. Погранична // Вісник Демидівщини : громадсько-політична газета. – 2017. – № 2 /13 січ./. – С. 1
Прендецька Р. Забраний Богом – не забутий людьми… [Текст] / Р. Прендецька // Вісник Демидівщини : громадсько-політична газета. – 2017. – № 2 /13 січ./. – С. 5
Цимбалюк Є. За тобою, Романе, тужать журавлі / Є. Цимбалюк // Вільне слово : громадсько-політична газета. – Рівне, 2017. – №4 /19 січ./. – С. 13
Анотація: Про загиблого воїна АТО із селища Демидівка Рівненської області Романа Зубчука, про якого письменниця із Волині Надія Корнійчук написала книгу “За тобою тужать журавлі”
Корнійчук Н. Ф. За тобою тужать журавлі / Н. Ф. Корнійчук. – Луцьк : Надстир’я, 2016. – 144 с.
Анотація: Розповідь про учасника Революції Гідності, Героя АТО, загиблого на Сході України Романа Зубчука з Демидівки, що на Рівненщині
Турнір на честь Героя АТО // Вісті Рівненщини : газета обласної ради. – Рівне, 2017. – №6(46) /17 листоп./. – С. 6
Анотація: У Демидівському вищому професійному училищі №25 відбувся турнір з кульової стрільби, присвячений пам’яті Романа Зубчука, який загинув у зоні АТО
Зустріч з випускником училища // vpu25.at.ua
Роман Зубчук в студії Громадського (Відео) // YouTube.ua
В зоне АТО в результате ДТП погибли 12 военных, 21 травмирован (исправлено) // 1kr.ua
Демидівка: перша втрата // storinka.at.ua
Демидівщина ніколи не забуде своїх героїв // КЗ “Центральна бібліотека” Демидівської сільської ради
Відкриття меморіальної дошки та пам’ятного куточка // demidlicey.at.ua
На Демидівщині увічнили пам’ять про нацгвардійця // В кулуарах
Зубчук Роман Валентинович («Маріман») // Книга пам’яті загиблих
Зубчук Роман Валентинович // Вікіпедія : вільна енциклопедія
Зубчук Роман Валентинович // WikiVisually