Ко
тяш Олександр Сергійович народився 18.03.1992 року в селі Залужжя Дубровицького району в якому і проживав.
Після закінчення в 2009 році Залузької ЗОШ I-III ступенів навчався в Рівненському автотранспортному технікумі за спеціальністю регулювання дорожнього руху. Строкову службу в лавах української армії проходив у 2012 – 2013 роках. З 2013 року служив у прикордонних військах (за контрактом), а з 2014 року періодично бував у зоні ведення бойових дій на Сході України в Донецькій і Луганській областях.
Загинув Олександр Котяш 24 жовтня 2018 року від кульового поранення. У загиблого залишилися батьки і два брати.
Публікації про Котяша О. С.
На Дубровиччині провели в останню путь Героя України [ФОТО]
27 жовтня 2018 року відбулося прощання з військовослужбовцем за контрактом. Котяш Олександр Сергійович, родом із села Залужжя Дубровицького району був прикордонником Краматорського прикордонного загону. Чоловік загинув в Донецькій області.
Дубровиччина зустріла на колінах, зі сльозами, з молитвою і квітами свого Героя. Селами, що пролягають по трасі до райцентру, а потім до рідної домівки в Залужжжя, рухалася мовчазна колона автівок з тілом загиблого Сина України. Люди виходили зі своїх домівок і мовчки ставали на коліна, аби зустріти Олександра Котяша та віддати останню шану молодому життю.
Спогади
Не можу писати про Сашка в минулому часі. Здається, ось- ось зайде, як завжди, усміхнеться, підбадьорить, пожартує. В голові не вміщається те, що його вже нема.
У пам’яті назавжди залишився веселим. Майже ніколи не був сумним. У класі був найвищим. Якось у шостому класі проводили показовий виховний захід. Він грав роль святого Миколая. У цій ролі він виглядав досить дорослим.
Нікого в класі не ображав, навпаки старався захистити. Не було в його характері зухвалості чи зверхності. Був добрим. А потім був постійним учасником волейбольної команди. Їздив на всі змагання. Не було такого, щоб він хоч одну поїздку пропустив. Попри заняття спортом, все ж навчанню приділяв особливу увагу, адже розумів, що потрібно йти вчитися далі, здобути професію, займатися улюбленою справою. Не судилося… Вивчився, та роботи за спеціальністю “регулювальник дорожнього руху” на той момент не було. Вирішив податись у прикордонники. З нашого села багато хлопців служать у прикордонному загоні, зокрема і його друзі. Тож Сашка і привабила ця служба.
У прикордонному загоні теж приносив хороші результати з волейболу, тож за кілька днів до трагічної загибелі команда прикордонників здобула друге місце.
Такого похорону я давно не бачив. Було щось подібне 1980 року, коли привезли з Афганістану Котяша Петра Лукашевича, нашого односельця і далекого родича Олександра Котяша. Все село вийшло провести односельця в останню путь. Господи, як жалібно стогнали труби (хоронили з оркестром)! Через 38 років у село чорним птахом знову прилетіла звістка – загинув молодий прикордонник. Так уже склалося, що я не лише був класним керівником Сашка, а й рідний дядько його. Тож мені довелося з братом везти покійного із самого пекла додому. Я ніколи не забуду тих скорботних облич людей від Бережниці аж до Залужжя. Люди стояли на колінах, хрестилися, кидали під ноги квіти, проклинали війну… А мені хотілося, щоб земля тріснула піді мною, а Сашко хай би ожив, щоб не в труні його везли в домовину, а лімузином на весілля.
Усі розуміємо, що військові мають бути на варті миру, кордонів держави. Але чомусь болить материнське й батьківське серця, а наші можновладці спокійно примножують статки, розвивають свій бізнес, мають персональні літаки, гелікоптери, маєтки, мільярди… і їх зовсім не хвилює доля людей. Влада сама по собі, люди самі по собі.
О.І. Котяш, класний керівник Олександра Котяша з 2002 до 2009 н/р.
Випускний вечір в школі
…Я залишив свій край і цвітіння зелене,
Де радів росяному світанню,
Вдячний всім, що з любов’ю зустріли мене
І провели в дорогу останню…
Ніна Трило
Серце стискається від болю і рветься від несправедливості, горя і біди. А душа… душа не може змиритися зі страшною дійсністю. Не може повірити, що дитини вже немає серед живих. Як це страшно і пекуче боляче, коли прощаються з людиною, що могла ще стільки в житті досягти, зробити, побачити.
Уперше шкільний поріг Олександр переступив у 1998 році. Перед очима постає образ чорнявого хлопчика, завжди привітного, веселого. Дуже виділявся. Навіть поглянувши на фото, відразу це помічаєш. Дисциплінований і відповідальний, дитина з відкритим серцем. Що в ньому мені найбільше подобається – це те, що він був дуже чесний і завжди домагався правди, відстоював свою думку.
Ще в першому класі характеризувався старанністю в навчанні, уважністю. Був небайдужий до чужої біди, готовий у будь-який час прийти на допомогу. Однокласники його любили і поважали, бо він ніколи не ображав, а навпаки, старався примирити тих, хто посварився. Учні ставилися до Сашка з симпатією. На жаль, про все це доводиться говорити в минулому часі.
Олександр ніколи не забував першу вчительку. Коли був на службі, завжди через батьків передавав свій «привіт». Пригадую нашу останню зустріч (це було за 2 роки до трагічної події). Він уже знав ціну життя. Він хотів жити! Ми говорили про майбутнє. 
Тоді й наважився признатися в своїй любові, повазі і поцілував мені руку. Я була вражена таким жестом і пишалася, що маю такого вдячного учня.
Як важко було почути про його загибель! Вчителі не мають ховати своїх вихованців! Коли проводжала свого учня в останню дорогу, гіркі сльози обпікали моє серце. Ніщо так не об’єднує людей, як біда. Сьогодні ж вона на всіх одна – війна, хоч би як ми її не називали. Вона забирає на небо кращих синів, а ми тут, на землі, маємо пам’ятати про них.
Я горджуся своїм учнем – Котяшем Олександром. Він назавжди залишиться в моїм серці.
Перша вчителька Олексійовець Людмила Федорівна
Плакало небо: коли ж перестанемо ховати синів?
Субота, 27 жовтня, Дубровиця. Сумним видався цей вихідний день для жителів району. Страшна звістка про загибель молодого земляка Олександра Котяша облетіла Дубровиччину ще у четвер, 25 жовтня. Чотири траурні дні з болем у душі повсюди люди говорили про страшну подію: на сході України загинув молоденький прикордонник із Залужжя, щоразу, як птах до неба, злітало людське прохання: «Боже, припини цю війну».
У суботу на загиблого сина України чекали на майдані Злагоди, щоб вклонитися сміливому молодому чоловіку, який не ховався від обов’язку захисту Вітчизни, а був там, де потребувала цього рідна Україна. У селах району шанобливо зустріли траурний кортеж старі і молоді, стоячи на колінах люди кидали квіти під колеса автівки з тілом полеглого.
Такий сумний осінній день. Плакали клени жовтим листям, несміливо зазирало осіннє сонце з-поміж дерев, квіти в руках людей, і Шевченко в граніті. Мені здається, що він став геть зажуреним з того часу, як привозять на Майдан і відспівують тут молодих захисників, яким би ще жити і жити.
Сотні людей на колінах на майдані стрічають захисника у домовині під жовто-блакитним стягом. Сліз не стримують ні жінки, ні чоловіки. А що вже казати про рідних? Хіба материнське серце не розірвалося на шматки ще з того часу, як почуло цю страшну звістку? Сина, брата, племінника родина чекала живим і усміхненим.
А усміхненим він був завжди, бо любив життя і як поспішав жити. Молоденький товариш-прикордонник, тамуючи сльози, каже на прощальній церемонії у Дубровиці: «У мене немає рідного брата, але зараз я розумію, що насправді у мене був брат. Це Саша. Поряд з ним мені завжди було затишно і весело. Я втратив не друга, а втратив брата».
Кидаю погляд на хлопців-прикордонників, які вишикувалися біля Шевченка. Ловлю себе на думці, скільки кілометрів проходять ці берці, скільки годин витримують на своїх плечах ці діти автомат. Війна, вона робить їх службу особливою. Колись всі рвались у прикордонники, а тепер зовсім небагато молодих людей, за власним бажанням, готові їхати на Схід.
Міський голова Богдан Микульський щиро співчуває родині Олександра, він каже, що цей материнський біль не мине ніколи, але батьки виховали прекрасного сина, який віддав життя, щоб нам мирно жилося. Нехай родина гордиться своїм Олександром. Слова про загиблого захисника і щирі співчуття висловив заступник голови РДА Микола Кохно.
А яке ж прощання у райцентрі без молитви, без Божого слова? Ми, християни, свій сум завжди втамовуємо словами звертання до Господа.
З благословіння керуючого єпархією, високопреосвященнішого Анатолія, митрополита Сарненського і Поліського, заупокійну панахиду за загиблим відправили: благочинний церков УПЦ Дубровицького району протоієрей Миколай Іваничко, настоятель Свято-Миколаївського храму Дубровиці протоієрей Сергій Деркач, настоятель Свято-Іллінського храму с. Залужжя протоієрей Павло Коваль. Щирі, високодуховні слова молитви зачіпають серця усіх присутніх. Отець Павло, мудра і високодуховна людина, зрозуміло, стане найбільшою моральною опорою родині Олександра у Залужжі.
Далі траурний кортеж прямує у Залужжя, на батьківщину прикордонника.
Ми розходимося з сумом і печаллю, бо кожен розуміє: це величезна біда, коли гинуть найкращі сини України. А для батьків хлопця – це горе на все життя.
Найменше, що ми могли зробити – це прийти і попрощатися з Олександром, адже завдяки таким сміливим хлопцям сьогодні тут радіємо життю. Дуже хочеться, щоб душі людей не черствіли і цінували жертовність наших Героїв
Люба Клімчук
Неділя, 28 жовтня, Залужжя. Рідне Залужжя голосило за загиблим на Сході прикордонником Олександром Котяшем рясним дощем, суцвіттями осінніх троянд та хризантем, що лягали під ноги жалобній процесії на всьому її шляху. На чотири дні вся Дубровиччина вдяглася в скорботу, оплакуючи смерть Героя. На жаль, він уже десятий поліщук, який поклав своє життя заради цілісності кордонів нашої держави і мирного життя наших співвітчизників.
У неділю, 28 жовтня, аби провести Сашка в останню путь, з усіх куточків району з’їхалися тисячі людей. Напевно, ніколи Залужжя не приймало їх стільки, як цього дня. Побратими по прикордонній службі, колишні бійці АТО і друзі несли домовину з тілом прикордонника на руках. І навіть мужні солдати не могли стримати своїх сліз від такої непоправної втрати.
Попрощатися з 26-річним захисником України, який загинув відстоюючи незалежність своєї держави, приїхало не тільки керівництво району. Пліч-о-пліч з його земляками йшли побратими з відділу прикордонної служби «Калинове» Краматорського прикордонного загону, відділу прикордонної служби «Дубровиця» Луцького прикордонного загону, районного військкомату, ветерани АТО.
«На жаль, мені особисто не довелося бути знайомим з вашим героїчним земляком. Олександр був відряджений до нашого підрозділу тільки в середині вересня. Але бачив цього юнака на атлетичних змаганнях. Його друзі згадують, що він був дуже спортивним, товариським хлопцем, великим жартівником, кожного підбадьорював. Воно й не дивно. Сам Саша перебував у зоні бойових дій вже не вперше. Його смерть – така велика несправедливість, така болісна втрата для нас усіх», – розказав про загиблого заступник командира по роботі з персоналом відділу прикордонної служби «Калинове».
Більше розповів про Олександра Котяша Залузький сільський голова Віктор Олексієвець: «Сашко почав служити у прикордонниках з 2013 року. Вже в 2014-му був направлений у зону бойових дій. Він рідко розповідав про свою службу, ніколи не жалівся. У них вся родина така – стримані, статечні, шановані в селі люди. Батько загиблого Сергій Іванович – в минулому затятий спортсмен, володар багатьох обласних кубків, кандидат в майстри спорту. Мама Галина Василівна деякий період куховарила в сільському дитячому садочку, але ж зарплати там мізерні – мусила шукати іншої роботи. Бабуся Софія Євтухівна – кілька десятків літ працювала секретарем нашої сільської ради, дідусь- лісовій галузі. От і хлопців виховали справжніми патріотами. Ніколи не чув, щоб Сашко хотів залишити службу. Все мріяв про нашу перемогу».
Колишній вчитель Героя-прикордонника Андрій Васильович Полюхович також поділився спогадами: «У хлопця було яскраво виражене почуття справедливості. Як учень був здібним, завжди поспішав на допомогу. Пригадую, якось супроводжував їхній клас на відпочинок, Саша – вже тоді був організованою, самостійною, відповідальною особистістю. Його смерть – великий злам для їхньої всієї родини Такі передчасно зрубані молоді дубки – всієї України втрата».
Три священики молилися за упокій душі бійця. На прохання батьків загиблого чин похорону очолив протоієрей Павло Коваль, настоятель Свято-Іллінського храму села Залужжя.
Святий отець говорив, що церква разом із рідними оплакує смерть воїна, молитовно просить у Бога прощення гріхів і безсмертя для його душі.
На кладовищі, під час траурного мітингу-прощання з героєм, голова Дубровицької райдержадміністрації Микола Петрушко дуже хвилювався: «Сьогдні чорний день, день глибокого смутку за загиблим захисником рідної землі. Олександр належить до тієї когорти вояків, які є уособленням незламної волі, великої мужності та незборимого прагнення до перемоги. Герої не вмирають! Не вмре пам’ять і про нашого Сашка».
За військовою традицією останню шану над могилою Героя віддли трикратним збройним залпом.
Життя Олександра Котяша обірвалося 24 жовтня на Донеччині від кульового поранення В нього залишилися батьки та ще двоє молодших братів.
Людмила РОДІНА
Невимовне горе, непоправна втрата… Війна знову завдала болючу рану учням, учителям і працівникам Залузького НВК – під час виконання службового обов’язку в зоні ООС на території Донецької області загинув наш учень КОТЯШ Олександр Сергійович.
Сумуємо й висловлюємо щирі співчуття його родині. Герої не вмирають!
«Прийшли дружки й бояри весільної заспівати, але ти, наш дубе зелененький, не встав, не всміхнувся, як колись бувало…».
Соколе наш ясний, голубе сизокрилий, хіба такого весіллячка ми сподівалися? Чи в такому місці надіялися коровай роздавати? Скільки людей ти зібрав: не лише село, а й увесь район. Плакали люди, і небо ридало: без пори тобі крильця підстрелено.
- Коли ж тебе чекати в гості?
- Як виросте трава на помості.
- Ми ж тебе й на рученьках носили, «котика-воркотика» співали, щастя й долі просили. Та не вберегли, не догледіли. Прийшли дружки й бояри весільної заспівати, але ти, наш дубе зелененький, не встав не всміхнувся, як колись бувало…
Не вистачить рядків у газеті, щоб вилити весь біль і тугу за тобою. Синочку-племінничку мій дорогенький, я мріяв поїхати на канікулах у подорож курортними місцями, але не судилося. Ти змусив мене 4 доби їздити місцями воєнними, донецько-краматорськими.
Я ж тебе, нашу пташку, вчив у школі, павчав удома, порадоньки давав, по-батьківськи навчав, надію плекав… Не судилося.
Горе спіткало всю нашу родину. Материнське й батьківське серця ніколи не загояться від такої важкої рани, та все ж перенести скорбні години допомагають рідні і близькі. Тоді горе – частина горя.
Батьки загиблого висловлюють щирі слова подяки всім, хто розділив їхню біду, простягнув руку підтримки: адміністрації, військовим, родичам, кумам, друзям, сусідам, знайомим..
Особливі слова подяки всім односельцям на чолі з сільським головою В.М. Олексієвцем. Сільський голова був поряд із нами усі 5 діб. Він зумів організувати допомогу і транспортом, і фінансами. Всі його друзі відгукнулися на тривожний дзвін залузький, що пролунав, як постріл серед тиші.
Як гарно і правильно сказав отець Павло про душу і дух. Тож нехай спочиває Сашкова душа у Бозі і покоїться зі святими. А ми плачемо, сумуємо, будемо пам’ятати й молитися, аби Господь сподобив його душі знайти своє місце у Царстві Його.
Від імені всієї родини Олександр КОТЯШ, дядько загиблого
Список публікацій
Клімчук Л. Плакало небо: коли ж перестанемо ховати синів?// Дубровицький вісник.- 2018.- №44/ 2 лист./ – с.1
Родіна Л. Плакало небо: коли ж перестанемо ховати синів ?// Дубровицький вісник.- 2018.-№44/2 лист./-с.2
Струс, В. “Не вмре пам’ять про нашого Сашка” – у Дубровицькому районі попрощалися з воїном Олександром Котяшом [Текст] / В. Струс // ВОЛИНЬ : Обласний народний часопис. – 2018. – № 43/2 листоп./. – С. 2
Котяш Олександр Сенгійович //Книга памяті полеглих за Україну
На Донбасі загинув 26-річний прикордонник з Рівненщини //Під прицілом
У Залужжі прощались з вбитим прикордонником // Рівне вечірнє
На Дубровиччині провели в останню путь Героя України [ФОТО] // TV Рівне1