Капітан ЗСУ Степан Криворученко (позивний «Вуж») народився 18 жовтня 1969 року в м. Сарни. Навчався в місцевій ЗОШ № 4. Першою вчителькою у Степана була Шевцова Ольга Домінівна.
Уже в 5 класі класним керівником стала Симончук Ніна Дмитрівна. У 12 років з родиною переїхав до Криму. Після армії продовжив службу в Німеччині. Повернувся до Феодосії, де одружився і пішов служити до міліції.
У серпні 2014 року записався до лав Національної Гвардії України. Тренував молодих бійців.
19 грудня як доброволець разом із полком «Азов» вирушив до зони АТО. Командував розвідувальним спецзагоном.
Загинув 5 лютого 2015 р. біля села Широкине (за іншими даними – під Саханкою) Новоазовського району під час зіткнення із ворожою диверсійною групою, потрапивши в засідку. Залишив дружину та двох доньок. Похований у м. Бориспіль Київської області на Рогозівському кладовищі.
Степан Криворученко нагороджений медаллю за звільнення Маріуполя. У Борисполі, в місцевому музеї зберігаються світлини «Вужа», його речі, інформація про нього, є прапор, на якому розписалися його побратими.
На честь Степана Криворученка в Борисполі перейменували одну з вулиць, яка тепер носить його ім’я.
Указом Президента України № 176/2015 від 25 березня 2015 року “за мужність, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі” С. Криворученко нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Публікації про Криворученка С. Г.
Бориспіль проводжав героя
Побратими називали його Степаном, а за позивним — «Вуж». Бориспіль 9 лютого проводжав захисника у вічне життя. У нього залишилися старенька мати, дружина та дві доньки.
Загиблого проводжали побратими із полку «Азов». Труну несли молоді курсанти. Похоронна процесія від вулиці Лютневої дійшла до Книшового цвинтаря. Там влаштували зупинку, щоб вшанувати героя хвилиною мовчання.
Поховали Степана Криворученка на Рогозівському цвинтарі, де міська влада облаштувала Алею Героїв. Це вже друга могила на ній. Першим там поховали 18-річного добровольця 40-го батальйону територіальної оборони «Кривбас» Георгія Тороповського.
Народився Степан Криворученко в місті Сарни Рівненської області. У 12 років з родиною переїхав до Криму. Після армії продовжив службу в Німеччині. Повернувся до Феодосії, одружився, народилася донька Катерина. Голова родини пішов служити до міліції. Він стояв біля джерел феодосійського «Беркута». У Сімферополі теж служив у «Беркуті» командиром роти. А згодом перевівся до головного управління МВС міста.
За окупації Криму Криворученко як волонтер допомагав нашим десантникам, згодом переїхав на материкову Україну. У серпні минулого року родина оселилась у Борисполі. Пожити у власній придбаній тут квартирі господар не встиг. Там нещодавно завершився ремонт, а Степан уже був на фронті.
Він вступив до лав Нацгвардії, тренував молодих бійців. Тричі писав рапорт, просився на фронт. Але командування не хотіло його відпускати, адже він був спеціалістом високого класу, хорошим педагогом. Його любили молоді бійці, називали «батею». Але Степан вважав, що його місце на передовій. Пішов воювати 19 грудня 2014 року.
Криворученко служив у полку «Азов», командував розвідувальним спецзагоном. Тієї фатальної ночі група розвідників готувалася до виходу в тил. Була не його черга йти на завдання. Один із бійців попросив побратимів, раптом що, приглянути за вагітною дружиною, яку саме поклали до лікарні на збереження. Командир на це відповів: «Залишайся, я піду». Перед виходом довго розмовляв зі старшою донькою Катею. Це буде їхня остання розмова… Розвідники нарвалися на розтяжку. Степан накрив собою гранату, врятувавши 6 молодих побратимів, хлопців 20-23-х років. Він був один серед них 45-річний…
Ірина Костенко. Вісті : інформаційна реклама
1000 особистостей м.Бориспіль
Степан Криворученко «Уж”
АР Крим, полк спеціального призначення «Азов».
Загинув 5 лютого 2015 року біля с. Широкіне Волноваського району Донецької області.
Його знали і військові Збройних сил України, і бійці добровольчих підрозділів, його називають людиною-легендою – Степан Криворученко, позивний «Вуж», полк «Азов».
Степан народився 18 жовтня 1969 року в місті Сарни Рівненської області. Жив з татом та мамою, потім вони родиною переїхали до Криму. Мама Степана працювала лікарем. Він був єдиним сином.
Ім’я отримав на честь діда – Степана, який пройшов усю Другу світову війну. Саме дідусь привів його в спорт – на боротьбу, дзюдо. Спорт для нього – це все, він постійно ходив до спортивної зали, займався, був майстром спорту з дзюдо, часто їздив на різні змагання.
Мав дуже багато нагород, пов’язаних зі спортом. Він завжди тримав себе у відмінній формі.
У 2010 році на європейському турнірі в Празі Степан посів третє місце з боротьби (при тому, що Степану 40 років тоді було вже). В тому ж 2010 році він став Чемпіоном України. Він вчив дітей, показував прийоми. У нього була своя дитяча група (хлопчики й дівчата), яку він возив на змагання, сильно за них хвилювався, коли вони брали участь у змаганнях.
Степан закінчив академію МВС України, мав звання капітана міліції. Він умів воювати, жив військовою справою. Був справжнім патріотом України. До моменту анексії Степан з дружиною проживали в Криму. Потім разом з родиною перебрався до Борисполя.
Чому саме до Борисполя? Лідія Володимирівна – мама одного з бійців з групи «Ужа» (як їх називають, «ужата» – ред.) каже, що Степан після початку анексії Криму приїхав до Борисполя розвідати обстановку і йому сподобалось місто. Після цього він з дружиною й лишився тут жити.
Лідія Володимирівна (мама одного з бійців, друг сім’ї – ред.) згадує, що він був люблячим. Для нього любов до дружини, матері, доньки – це головне. Коли святкували 45-річчя Степана, до нього приїздила мама. Було маленьке сімейне свято. На дні народження Лідія Володимирівна побачила його маму – маленьку жінку, якій Степан подав руку, коли вона виходила з машини. І поки вони пройшли з десяток метрів до кафе, Степан декілька разів поцілував мамі руки. Він називав її ніжними словами: мамочка, мамулічка. В ньому стільки ніжності було… Ось він такий – накачаний, спортивний, військовий, суворий, і в той же час такий ніжний, мудрий, знаючий.
Він не сумнівався в тому, що йому потрібно йти добровольцем. Степана підтримала мама. Вона його зібрала, усе йому купила. У серпні 2014 року Степан записався до лав Нацгвардії України, а вже 19 грудня 2014 року, добровольцем, разом із полком «Азов» відправився в зону АТО.
Дружина Наталя згадує:
«Коли ми зі Степаном переїхали до Борисполя, у нас було багато мрій, при цьому, у нас нічого не було: ні подушки, ні ковдри навіть. Ми винайняли квартиру. Нам допомогла родина одного з «ужат». Зараз його сім’я, особливо, коли не стало Степана, стала моєю ріднею. Дійсно, такі люди рідко зустрічаються. Вони не так довго знали Степана, а здається, що ціле життя.
Коли Степан прийняв рішення йти добровольцем на війну, я просила його, щоб це була остання його війна. І дійсно, для нього вона виявилась останньою, вибух «розтяжки» забрав його життя».
Степан обрав позивний – «Уж». Чому саме «Уж»? Якось він собі так придумав. Думав змінити, дружина сказала, щоб він сам вирішував, як краще. Він так і лишив цей позивний. Якщо Степан щось вирішив, то переконати його в чомусь іншому було неможливо.
Дружина каже, що Степан спочатку приїхав в батальйон «Крим», звідти він пішов до батальйону «Золоті ворота», де його призначили командиром. Хлопці збирались в його групі один за одним. Хлопці, яких він тренував в батальйоні «Золоті ворота», всі пішли за ним в «Азов», не дивлячись на те, що він був дуже вимогливий. У них залізна була дисципліна. Вчив головному – вижити. Він знав, як лишитися живим. Він багато чого знав, вмів.
Ось як згадує Степана побратим з «Азова» Олексій:
«Перше знайомство, якщо чесно, – яскраві спогади. «Уж» прийшов зі своїм підрозділом. Це був дисциплінований підрозділ, який чітко виконував накази і це дуже виділялось.
Він був з досвідом служби. Степан в Криму свого часу був інструктором, наскільки я розумію, одного з підрозділів МВС України, тобто він розумів, що треба робити зі своїм підрозділом.
2014 рік – це був рік невизначеності, нерозуміння того, що робити. Ні влада не була готова до війни, ні наші військові. Тільи ті люди, хто мав досвід, які були більш-менш адекватними, якось відчували ситуацію, щоб до неї адаптуватись і застосовувати свої навички.
«Уж» – саме з таких людей. Він, маючи відповідні професійні здібності, створив підрозділ. Сам набирав хлопців, там було близько 10 бійців. Готував їх, вчив – і дійсно навчив. Вони виконували серйозні бойові задачі – справжні, не якісь там умовні. Якщо вони щось виконували, то робили це професійно.
Він прийшов в «Азов» у грудні 2014 року. До цього був в батальйоні «Золоті ворота». Він весь час хотів у бій, тому й готував бойовий підрозділ. А батальйон «Золоті ворота» тоді не виїжджав, дислокувався в Києві. Їх мали відправляти в Луганську область. Але Степан не дочекавшись відправлення з цим батальйоном, вирішив перейти в “Азов”.
Він дуже патріотичним був. Усе, що стосувалося безпеки української території, викликало у нього напруження, і цим напруженням віяло в радіусі 100 метрів.
Він – людина справи, дуже системний: втомився – втомився, закон – закон, правила – правила. Якщо ти взяв до рук автомат, все, ти – ворог, ти порушуєш закон. Якщо ти стріляєш, в тебе теж мають стріляти. У нього все чітко було в цьому розумінні, все справедливо.
Наш командир представив нашій роті «Вужа» і його хлопців, як новий підрозділ. І коли «Вуж» усіх вишикував, почав викликати, кожен підходив до командира, доповідав. Якщо щось невірно виконувалося його бійцями – карав. А я стояв і думав: «Так-так, потрібно піти у шафі прибратись, а то справа й до мене дійде».
Його група, в переважній більшості, зараз знаходиться в «Азові». Хлопці служать. Це повністю той підрозділ, який прийшов з ним з батальйону «Золоті ворота», ніхто його не покинув.
Чому «Уж» обрав «Азов»? Тому що тут багато ідеологічно і патріотично налаштованих бійців. Він довго обирав і, з його слів, він хотів потрапити в «Азов» і підрозділ свій готував теж для «Азова». Якийсь час була підготовка, він допомагав у створенні відповідних дисциплінарних моментів у полку в цілому, ділився навичками з іншими офіцерами полку.
Як можна охарактеризувати «Ужа»?… Вольовий, суворий, він дуже сильний був, призером з боротьби на європейських турнірах. Тобто, це людина, яка довго не розмовляла. Якщо сказав, то ти повинен це зробити. Якщо не розумієш (посміхається Олексій – ред.), «прямі дії», відзразу. Тому в нього був найдисциплінованіший підрозділ. Якщо хтось щось робив неправильно, то отримував добрячий запотиличник. І ніхто нічого не оскаржував.
До нього всі ставились з повагою, абсолютно всі. Його намагалися мотивувати на старший офіцерський склад, щоб він ділився досвідом. Але він хотів бути саме серед бійців».
Дружина Наталя каже, що він був добрим, не дивлячись на свою суворість, коли хлопців підбирав, тренував. У нього переплітались, здавалося б, різні якості. У нього настільки підготовлена була група, що коли інші бійці попросили «ужат» показати, на що вони здатні, то тим бійцям ставало соромно вже за свою підготовку.
«Ужата» тренувалися дуже активно, зранку бігали по 2-3 км. «Вуж» розумів, для чого він хлопців підбирає. Дисципліна була залізною. Його поважали. Він був людиною-легендою. Усі бачили його патріотизм, його любов до хлопців, яких він набрав у свій підрозділ. Коли він тільки набрав групу, то став перед ними на коліно і сказав: «Дякую, сини, що ви – справжні патріоти!». А перед ним стояли жовторотики, які нічого ще не вміли. Це говорило про те, що він у кожному бачив саме людину. Він передавав свої знання, вчив як вижити, як лишитися живим.
Лідія Володимирівна (мама одного з бійців – ред.) згадує, що якось, коли її син приїздив додому, сказав, що буде разом із командиром. Вона хотіла приготувати сніданок, швидко побігла до магазину. Коли поверталася, то побачила, що стоїть біля будинку машина, а біля авто – син із командиром. Коли «Вуж» (а то був саме він) повернувся до неї, то Лідія Володимирівна побачила чоловіка з колоритною бородою. Його хлопці не знали, скільки Степану років, просто думали, що він набагато старший, а з’ясувалося, що йому всього-навсього 45 років. Мама бійця згадує: «Коли я побачила Степана, він був настільки втомленим, змученим. Видно було, що людина через багато що пройшла. Мені він здався дуже мудрим, а очі молоді у нього були. Перші його слова, коли він мої руки взяв в свої, поцілував їх (мені ніхто ніколи не цілував руки), при тому, що він мене бачив уперше: «Дякую Вам за сина!». Я хлопцям казала, що, якби була можливість, Степан кожній вашій мамі поцілував би руки. Він вчив хлопців всьому: що можна, а що – ні.
Перед тим як йти в АТО, він «обстрілював» хлопців. Скільки разів він хлопців витягав, коли вони по декілька тижнів знаходились на завданні, коли хлопцям здавалось, що їх оточили з усіх сторін, коли вони вже прощались із життям, молились, а навколо розривались снаряди, коли вже майже нічого й їсти було, коли не було зв’язку. Завжди була надія до останнього, що «Вуж» витягне. Він хлопцям зі своєї групи декілька разів рятував життя, коли у них ще не було достатнього досвіду. Його хлопці – це були його діти. Степан та його група ходила без бронежилетів, бо в них було важко, потрібно десь підбігти, підповзти».
Побратим Олексій продовжує: «Вуж» був хоробрим. І він знав, куди він йде. У нього був «смертник». У Степана був повний порядок в усьому, тому в «смертнику» було чітко записано: як і де ховати, за якими звичаями. Якщо б таких тисячу, війна б закінчилась за одну ніч. Вдень її б уже не було, ще б уночі війна завершилася.
Чим вирізнявся підрозділ «Вужа» від інших? Наприклад, відправляють групу, вона робить вихід, перевіряє місцевість – чи є якась загроза, чи зможемо ми туди зайти, чи не зустрінемо вогонь, контакт. І саме вони все це робили. Якісь групи це неякісно робили, а група Криворученка – якісно. Скажімо так: безпечний вихід усього полку забезпечувався тим, що у всіх були чіткі дані, куди і як іти, якими силами висуватись. Це все робив він і його десять людей.
Побратим ще пригадує, як одного разу група «Вужа» мала зіткнення з противником і їм довелося вступити в бій. Слова «Ужа» тоді були такими: «Де починається бій, там закінчується розвідка». Тому навіть якщо тебе помітили і по тобі відкрили вогонь, – задача не виявляти себе, не відповідати. Ну, тільки в тому випадку, якщо на сто відсотків впевнені в знищенні противника.
Якось ми були в спільних групах разом зі Степаном, це було під Широкіно. Був контакт, два постріли. Підходить до «Вужа» товариш, а він йому каже: «Ховайся за мене!». Він готовий був приймати вогонь спокійно.
Степан не вдягав бронежилет. І пояснювалось це тим, що вони заходили дуже глибоко і дуже важко було його носити. Він перші дві ночі, я пам’ятаю, носив, потім зняв, сказав, що нереально йти. Коли всі поверталися не втомленими, це викликало у Степана підозру. Ось і відповідь про те, якою він був людиною: майже під носом у ворога повзає, так близько, що вираховує у кого які очі, хто потрапить перший «під роздачу». Я тому розповідаю про нього і завжди готовий розповідати, бо він дійсно це заслужив».
Наталя каже, що постійно з чоловіком зідзвонювалась, коли він був в АТО. Дружині важко згадувати ті дні, коли не стало Степана, каже, що перед останнім боєм він їй казав, щоб вона не переживала, що з ним дві доби не буде зв’язку. У неї не дуже добре передчуття було. Вона не розуміла чому, але вона наступного дня постійно плакала. Плакала і молилася. Тривога не проходила. А потім, коли постукали (він попереджав, що коли з ним щось трапиться, то до неї прийдуть і постукають), Наталя згадала його слова, що потрібно перевірити, що сповістити прийшли саме про нього, і вона повинна знати, як це зробити. Дружині сказали, що Степан загинув, що його немає. Вона не повірила, сказала, що поїде до Маріуполя, що хоче побачити свого чоловіка, почала збиратись. Її почали запевнювати, що це він, що це Степан загинув. Це сталося 5 лютого 2015 року.
Наталя продовжує: «Я не пам’ятаю, що потім відбувалось, чесно кажучи. Це щось жахливе і це жахливе продовжується й зараз. 5 серпня цього року було півтора року, як немає Степана, але таке відчуття, наче це все учора відбулось. Нема життя без нього, взагалі немає. Живеш, тому що живеш, просто існуєш. З дня в день встаєш, тому що потрібно вставати, їси, тому що потрібно, тому що я йому обіцяла. Молюсь за нього постійно.
Те, що він був прекрасним чоловіком, – це нічого не сказати. Він був чудовим сином, батьком. Він дуже добре ставився до чужих людей, тому можна тільки уявити, як він ставився до своїх рідних. Він ніколи нікому не відмовляв, він ніколи не казав «ні». Він умів любити та поважати. Степан був добрим, чуйним. Я завжди Степану говорила, щоб він беріг себе. Він був дуже віруючою людиною.
Всі дуже сумують за ним, дуже, бо неможливо забути таку людину. Якщо про нього пам’ятають всі, то як важко рідним! Й досі його хлопці пам’ятають Степана. Коли вони їдуть додому, на ротацію, то обов’язково заїжджають. Нехай не так часто, але приїжджають. Хлопці розповідають, як вони Степана забирали із місця зіткнення, розповідають подробиці.
Іноді, здається, що це був не він, а коли хлопці приїхали, сказали, що так, то Степан загинув. Поранення було в серце».
Ось як згадує ті дні побратим Олексій:
«Що відбулось тоді, коли загинув «Уж»? Були створені спеціальні, «хоробрі» розвідгрупи, які займались вивченням місцевості, зрозуміло, що в нічний час. Щось ми робили вдень в оперативному (цивільному) одязі. Ми, до того, як зайти на позиції, перевіряли місцевість, робили вилазки, ходили прямо під носом у них. Припустимо, я перевдягався в цивільний одяг, їхав в Широкіно, дивився як вони заїжджають, виїжджають, змінювалися вночі такими групами – не могла там одна група постійно бути.
У крайній день всіх цих «заходів», це, якщо не помиляюсь, було на початку лютого 2015 року, по рації прийшов сигнал, що відбувся контакт, що є 200-й – «Уж» і 300-й є.
Ми швиденько зібрались і двома групами виїхали забирати групу, тому що вони могли там залишитись назавжди… Це відбулось, якщо не помиляюсь, біля села Єленовка. Ми виїхали в поле і побачили групу «Ужа». Ми все швидко зробили і через 40 хвилин з усіма зборами вже були на точці – за 2 км від групи (тому що близько до них не можна було під’їжджати, щоб «не підсвітити»). Впорались швидше, ніж опоненти могли зреагувати і під’їхати, щоб дати нам бій. Забрали тіло Степана і привезли його на базу.
У Степана було осколкове поранення. Це була розтяжка. Він загинув зразу на місці. Він йшов другим. Свідомо. У нього був такий розпорядок. Тому що розумів: якщо перший хтось чіпляє на себе якусь заразу, то у нього є ще час зробити два кроки. А другий – приймає на себе. У нього все було прораховано, все з розумінням, все враховано.
Я бачив багато ЗСУ, я бачив багато спецпідрозділів, багато спецназівців, нацгвардійців, добровольців. Таких, як «Вуж», – таких я не бачив. Кажу не тому, що людина загинула і про неї поганого не скажеш. Ви коли подивитесь на фото, ви зрозумієте, що це за людина. Дивишся – «людина-воля», все відразу зрозуміло. Сувора дисципліна, там все чітко. Усі розуміли, куди прийшли. «Вужа» нагородили орденом «За мужність» справедливо.
Я повторюсь, але саме дякуючи йому і тільки йому, хто б і що не говорив, територія України більше. Щось вдалось, а щось – ні. Це все завдяки Степану, тому що він тоді працював там тиждень – ніч у ніч. Ми намагаємося ніч через ніч працювати, але він все рівно потім «добивав», тому що, якщо якась група виходила, давала якісь відповіді, які містили різну інформацію, завжди направляли «Вужа» для чіткого підтвердження. І тоді були усі впевнені. До його загибелі їхня група 7-10 днів не виходила звідти».
Побратим Олексій вважає, що якщо б на ньому був бронежилет, то це врятувало б йому життя. Так, він би був трьохсотим, тоді б їм легше було б вийти. Але, знову ж таки, у них би тоді стався б контакт із ворожою групою. Міг би бути бій серйозніший. А так вони змогли швидко завершити операцію. Задача яка: коли якась «підсвітка», потрібно швидко згорнутись і піти, при цьому нічого після себе не залишаючи. У цьому вся суть, – каже чоловік.
Усе, що стосується імені Степана, асоціюється у побратима тільки з чимось серйозним, чітким і дорослим. Олексій розказує, що «Уж» дуже хороший девіз придумав в своєму підрозділі: «Разом прийшли – разом і пішли».
Продовжує: «Я думаю, багато є Героїв, однозначно, але «Уж» – людина з харизмою. Він виділявся своїми справами. Я дивуюсь, як такі гинуть? Я тоді сидів і думав: ну загинув би хтось інший, так ні, от саме найкращий!.. Я думаю, що він був готовий до цього. У нього не було ілюзій. Він чітко знав: війна – це бій..»
Продовжуючи свою розповідь про чоловіка, Наталя говорить, що мамі Степана зараз важко, дуже важко, в першу чергу, психологічно. Вона його дуже любила.
Після його загибелі, «ужата» хотіли помститися за смерть командира, але Наталя заборонила це робити. Чоловіки під час похорон не стримували сліз.
Наталя каже, що Степан з вірою, з Богом йшов у бій, з Богом і лишився.
Вона впевнена, що Степан завжди з нею. Він допомагає, оберігає. Під час їхньої останньої розмови він сказав: «Ти не дивись, що мене немає поруч, але я тут, я є». Вона знає, що він з нею. Вона просто його не бачить. До того ж, постійно відчуває підтримку побратимів Степана. Вони під’їдуть у будь-який час, якщо потрібна допомога, коли потрібно вирішити якусь ситуацію.
Олексій підтверджує таку підтримку, каже, що з Наталею зустрічаються і обов’язково будь-які її проблеми, матеріальні і побутові питання вони намагаються вирішити. Якщо вони в неї виникають. Азовці намагаються робити так, щоб їх не було. Може, десь і не встигають, але тільки тому, що Наталя не завжди каже. Але вони намагаються тримати руку на пульсі. Степан це заслужив.
Лідія Володимирівна каже, що у Степана дуже добре була розвинена інтуїція. Перед загибеллю були погані передчуття, у нього годинник зупинився. Він відчував ситуацію. Коли йшли на завдання, мінявся з хлопцями, якщо відчував небезпеку. Він завжди прикривав. І в день загибелі йшов інший хлопець другим, його замінив Степан. Степан беріг своїх «ужат».
На поховання вся група Степана просилася приїхати, але вони не до кінця були впевнені, що вийде, враховуючи, що обстановка була далеко не спокійною. Але вся група таки приїхала. Ховали Степана 9 лютого 2015 року.
Лідія Володимирівна – мати побратима «Ужа», згадує: Після похорону просила хлопців не мститись, від всіх матерів просила. Степан вчив жити, а не воювати. Хлопці з його групи часто у нас зупинялися, вони вже стали рідними, тому й просила не робити цього – не мститися. Син коли запитав, навіщо я так сказала, я пояснила, що кожна мама сказала б такі слова. На що син відповів, що Степан завжди вчив, що головний – це командир і мама, яку теж потрібно слухати».
Похорони допоміг організувати «Азов», мерія Борисполя та волонтери.
Дружина Наталя каже, що на той час вона нікого не знала, була, по суті, одна. Спілкувалася тільки з Лідію Володимирівною. Коли Степан загинув, багато хто допоміг, підтримав. Вона сама б із цим не впоралась.
Після загибелі Степана, хлопці звільнили декілька сіл, по тій інформації, тим наводкам, яку отримала за два місяці група «Ужа». Шість сіл, які звільнив «Азов» тоді, не дочекавшись команди, – це все було на честь «Ужа».
Степан похований у Борисполі. На кладовищі зробили Алею Слави, бо не один Степан там похований, є могили й інших бійців. На річницю загибелі Степана – 5 лютого 2016 року – всі хлопці з його групи приїхали вшанувати пам’ять «Вужа».
Степан був нагороджений медаллю за звільнення Маріуполя. Але головна нагорода – це орден «За мужність» III ступеня (нагороджений посмертно 25.03.2015) – за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни.
В пам’ять про «Ужа» та «Березу» (загиблий з «Азова» – ред.) у Борисполі проводили цього року турнір з боротьби, який організував «Азов». Мерія Борисполя теж допомагала у підготовці проведення турніру, в якому були учасники з різних міст України. А ще був дитячий турнір в Маріуполі на честь «Ужа», який теж організував і провів «Азов».
В Борисполі є місцевий музей, де є фотографії «Ужа», його речі, інформація про нього, є прапор, на якому його хлопці розписалися.
На честь Степана у Борисполі перейменували одну з вулиць, яка тепер зветься «вулиця імені Степана Криворученка». Також було відкрито меморіальну дошку на одному з будинків міста в річницю його загибелі – 05.02.2016 р., шефство над якою взяла школа № 6.
Його пам’ятають, поважають і люблять, бо він – людина-легенда, справжній Герой, який передав усі знання та навички військової справи своїм «ужатам», його серце продовжує битись у кожному з них.
Капітан кримського “Беркута” Степан Криворученко загинув за Україну як доброволець “Азова” рівно три роки тому, 5 лютого 2015-го у розвідрейді під Дзержинським
Він був із тих людей, знайомство з якими – це незабутня життєва школа; один із найкращих командирів, які тільки можуть бути на війні, – згадує побратим, військовослужбовець загону розвідки спецпризначення НГУ “Азов”.
“Степан був одним із тих, хто створював підрозділ “Беркут” у Криму, бо він служив у РА, у спецназі. Потім Степан служив також в апараті кримського МВС, знав усіх у “Беркуті” та й інших спецпідрозділах, його усі знали, в нього були чудові зв’язки навіть після того, як він залишив службу. Бо Криворученко також відомий кримський спортсмен: у нього була школа дзюдо, здається, у Феодосії, він ще займався самбо. У 40 років здобув “бронзу” на міжнародних змаганнях в Європі. До Криму він та його родина переїхали, коли йому було 12 років, із Сарн Рівненської області. Степану було 45, коли у Криму почалася війна. Він не співчував кримському “Беркуту” на Майдані, він зробив свій вибір, бо знав, яка гнила була система влади. Він підтримав революцію. І в березні почав допомагати українським військовим у Феодосії, захищав батальйон морської піхоти. Він нікого не боявся та ні під кого не прогинався. Чергував біля батальйону багато днів, щоб їх не захопили. Він дуже був засмучений коли розказував, що морпіхів захопили саме тієї ночі, коли він від’їхав додому поспати та помитися. Після того він для себе все вирішив: залишив у Криму свою квартиру, майно, друзів, все своє життя, та переїхав із дружиною до Борисполя під Києвом.
Звідси він намагався піти добровольцем до армії, але в ЗСУ його не прийняли. Відмовляли, бо вимагали щоб він надав свої документи про проходження служби. А як він їх мав надати, якщо його документи залишилися в Криму?! Через це Степан вирішив піти на війну, щоб захищати країну в добровольчому батальйоні МВС “Золоті ворота”. Там ми з ним і познайомилися. У добровольців була мотивація, але в організації багато хаосу. Попри те, що все відбувалося якось раптово, дуже швидко навколо Степана, у якого були великий досвід та професіоналізм, почали гуртуватися ті, хто хотів навчитися воювати. Він взяв собі позивний “Вуж”. Його не можна було не помітити – він дуже вирізнявся: кремезний, спритний, у чудовій спортивній формі, зразковий офіцер. Притому Криворученко – дуже віруюча людина. Він був старовір. Ні краплі алкоголю, ніяких цигарок, жодних матюків. Постійно дзвонив мамі, дружині, доньці, і ми всі чули, як він до них ніжно звертається: “кохана”, “зайка”, “сонечко”.
У своїй групі Степан заборонив матюкатися взагалі. За лайку покарання таке було – відтискання від підлоги. Навіть під час виходу, якщо хтось матюкався, то Степан зупинявся, а декому й запотиличника міг дати. Командир усіх нас дуже швидко відучив матюкатися.
Через внутрішні розбірки у “Золотих воротах” ми під керівництвом Криворученка усією групою 11 листопада перейшли до добровольчого батальйону НГУ “Азов”.
В “Азові” ми почали з того ж дня готуватися під його керівництвом як розвідувальна група. Там на початку були всі антисистемні, організації військової не було. Часу було обмаль – ми розуміли, що попереду на нас чекають бої.
Перше що він зробив, щоб наша група відрізнялася своїм настроєм – це ввів демонстративно армійські порядки.
Ми єдині в “Азові” починали ранок рівно о 6:00 і йшли на крос – 10 кілометрів кожного ранку! Я прийшов добровольцем вмотивованим, але хіба до війни хтось себе готував? Розлінилися. В мене пузо було, я ледь 500 метрів пробігти спочатку зміг у “кросівках”! Такі ж проблеми були і в інших наших хлопців! Але пройшло місяця півтора і наша група з 10 бійців із ним на чолі кожного ранку могла пробігти у берцях майже 15 кілометрів!
Ми єдині, хто до столової та на заняття весь час ходили строєм! Уявіть собі – це в добровольчому бойовому батальйоні, де радянську муштру ненавиділи! На нас усі витріщали очі!
Але ми ходили не просто так. Із самого початку в цьому був особливий порядок, який визначав Степан: ми ходили, як група на завданні – тримали порядок і кожен контролював свій сектор. Так він нас швидко привчав до злагодженості.
Після кожної вправи Криворученко проводив розбір. Так, після кросу він питав, що під час бігу кожен із нас помітив? Скільки машин проїхало, скільки з них військових? Скільки людей і куди проходило? Він вчив нас у найстисліші терміни бути воїнами та розвідниками.
Із першого дня були інтенсивні заняття з вогневої. На першому ж занятті він вишукував нас у стрій – а потім почав стріляти вздовж строю з пістолета. Обстрілював нас потім з кулемета, іншої зброї – це було частиною підготовки. Привчав до поводження з бойовою зброєю. Щоб не боялися пострілів, довіряли один одному. Причому прийшов час і він ставив завдання й нам – ми мали виконувати деякі вправи з примкненими магазинами та зі знятими запобіжниками. Щоб контролювати зброю, щоб відчувати відповідальність за життя товаришів.
А як він нас ганяв по тактичній медицині!
Як він нас згуртовував, об’єднував. Як справжній батько.
Більшість із нас взагалі не служили в армії, не мали ніякого досвіду, і ось він зробив із нас солдатів за два місяці інтенсивних занять.
Наша підготовка закінчилась 24 січня 2015-го, у день обстрілу Маріуполя з російських “Градів”, і 25-го ми почали виконувати бойові завдання у передмісті Маріуполя. Ми виходили кожну ніч. Із Маріуполя ми виходили у район Широкіно, Саханки, Лебединського, Дзержинського. Збирали розвідувальну інформацію для підготовки наступу “Азова” на Широкіно, виявляли розташування противника, місцевість. Ніяких даних з тактичної ситуації не було – ми самі і мали їх зібрати. Виводили в тил противника інших розвідників. Розуміли, що готуються наші активні дії. Уночі не один раз були вогневі контакти – але ми були готові, хлопці вміли себе контролювати, давали відсіч. Вагань не було – ми повністю довіряли Степану.
5 лютого ми отримали завдання висунутись на північну околицю Дзержинського – це було на той момент у тилу противника, село й нині окуповане. Ризик був великий, але ж ми розвідники.
Ми вийшли на мінне поле. Перший боєць у групі зачепив “розтяжку” – пролунав вибух. Більшість осколків уразила того, хто йшов за ним другим. Це був Степан…
Ми винесли свого командира. Він загинув, як справжній український герой, виконуючи важке завдання, де всі ми знали про великий ризик.
А за тиждень “Азов” вибив противника з позицій навколо Маріуполя та зав’язав бої за Широкіно.
Степана Криворученка поховано на Рогозівському цвинтарі Борисполя, біля самої дороги, за поворотом на село Старе.
Ті, кого Степан Гаврилович виховав, продовжують його справу в “Азові” та в Збройних силах України. Відтоді служу в “Азові” вже четвертий рік, у складі нашого підрозділу виконую завдання на передовій на різних ділянках фронту. Ніхто з нас ніколи не забуде капітана Криворученка, який залишив усе майно в Криму, щоб зберегти Україну в серці”.
Юрій Бутусов
Тяжка доля згорьованої мами
На Сарненщині час від часу гостюють видатні особистості: діячі культури й мистецтва, науковці й історики, політики, літератори та письменники, музиканти, гумористи й ін. Зустрічаємо їх зазвичай поважно, з почестями. Та цими днями з тижневим візитом (що співпав із днем народження сина) райцентр відвідала, вважаю, найпочесніша гостя – Ніна Криворученко, яку сарненці, хоч і минуло майже тридцять літ, як виїхала, на вулиці впізнавали й підходили привітатися, бо щирих і добрих людей довго пам’ятаєш, а ще сердечно дякували за сина, Героя-захисника Степана, уродженця Сарн, який загинув у зоні АТО, прикривши своїм тілом побратимів.
Цю знакову подію спланували активна громадська діячка, керівник Клубу спілкування, що діє в Сарненській ЗОШ № 4 І-ІІІ ступенів, Валентина Александрович разом із однокласниками та друзями родини Криворученків, на запрошення яких Ніна Степанівна відгукнулась і завітала в наше містечко.
Після довготривалої розлуки з Сарнами, звісно ж, насамперед влаштували пані Ніні екскурсію райцентром, під час якого гостя відзначила, що місто таки неабияк змінилося. Крокуючи вуличками, пригадувала ті чи інші події, що колись переживала тут. Побувала й біля будинку, де мешкали з сином. Нині на ньому височіє пам’ятна дошка із зображенням рідного синочка… Захвилювалась, заплакала, поклала квіти. Потім зустрілася з колегою-медиком, адже Ніна Криворученко працювала в Страшевському тубдиспансері лікарем. У районній бібліотеці відбулася зустріч із учителями й однокласниками сина, ще її запросила познайомитися й поспілкуватися міський голова Світлана Усик. Тепло прийняли гостю й у районній Організації ветеранів України. А в день народження її Степана, 18 жовтня, на неї чекало незабутнє дійство в стінах ЗОШ № 4 м. Сарни, присвячене колишньому випускникові, аби засвідчити незмірну повагу загиблому герою, а також розділити почуття згорьованої мами, бо найстрашніше – через безглузду війну втратити сина, якого народила, виховувала, плекала…
Спершу друзі й однокласники, бойові побратими, колишні вчителі, знайомі родини, представники влади, просто небайдужі люди та школярі поклали квіти до меморіальної дошки, на якій засвідчено, що тут навчався патріот і палкий син України Степан Криворученко.
Захід розпочали вихованки школи поетичними рядками про жахіття, що нині переживають українці на теренах держави, розповіли про життя воїна-захисника й запросили вшанувати загиблих хвилиною мовчання. Після чого щиро подякували мамі за справжнього сина-патріота.
Зі слів Ніни Степанівни дізналися, що почуття патріотизму й націоналізму син почерпнув від діда Степана, ветерана й учасника бойових дій періоду Другої світової війни. Розповіла, як син писав рапорти, аби потрапити на фронт, а його не відпускали: «Ми святкували у 2014-ому 45-ий день народження сина й він сказав, що вже тричі просився на передову, але відмовили. Згодом з’ясувалося, його прохання задовольнили. Благословила й щиро побажала, аби повернувся живим… Та не збулося побажання, відтоді щороку в цей день відзначаю його 45-ліття, бо це останній його день народження разом. Сердечно дякую за такий теплий і щирий прийом і за те, що шануєте та пам’ятаєте мого сина». Також окремо подякувала бійцям-побратимам, що, попри воєнні дії на сході, знайшли час, аби приїхати й вшанувати його пам’ять.
Боєць полку «Азов» Станіслав, підопічний «Ужа» (позивний Криворученка), розповів, як саме воювали добровольці. «Спершу наша служба тривала не в «Азові», а в батальйоні ПСМОП «Золоті ворота», який створили відразу після Євромайдану під Києвом. У його перший склад увійшли саме мітингувальники з Майдану. Я теж після тривалого лікування через отримані поранення внаслідок сутичок, туди потрапив. До речі, ні в ЗСУ, ні в Нацгвардію мене не брали, а тільки в добровольці. Там і познайомився з «Ужем». Довгий час справжніх ні імен, ні прізвищ не знали, тільки позивні, на війні це – вимога. Чималий період були з ним пліч-о-пліч і не знали, що він першокласний спортсмен, що тренував групу хлопчаків і дівчаток у Криму, їздив з ними на змагання, віруюча людина, щирий християнин, який завжди ввечері молився. Напередодні загибелі теж.
Ми, група «ужовців» (відтоді й досі так називають вихованців Криворученка), із перших днів рвалися в бій, а він зумів нам втлумачити, що для цього треба вміти професійно протистояти ворогові. І слава Богу, що не пустив у бій у «Золотих воротах», а невмілих спершу вишколив, навчив бути справжніми військовими. До всіх ставився з повагою та мав залізну витримку, бо возився з нами, молодими й недосвідченими, дивився на наші «косяки» й, при цьому, завжди звертався тільки на «Ви». Водив нас, так би мовити, за руку й постійно цікавився, чого потребуємо чи всього вистачає, які маємо проблеми. Ніби відчував наші негаразди: захворіла мама, щось не так у родині чи тривожний дзвінок від рідних, дівчини, намагався з’ясувати причину, й поки не вирішував її, не заспокоювався. Команда для нього була наче рідні діти, сім’я. Подумайте, у нього було все: люблячі мама, дружина, донька, помешкання, робота, авторитет, а він усе залишив і, не роздумуючи, кинувся захищати державу. І коли зрозумів, що в «Золотих воротах» не виконуватимемо бойових завдань, запитав, чи влаштовує нас стояти на блокпостах, чітко відповіли, що наше місце на передовій. Саме це й хотів від нас почути, тож запропонував перейти в полк «Азов», серед керівного складу якого, до речі, є його знайомі та навіть вихованці. Загалом чимало послідовників Степана Криворученка займають високі військові посади або ж в окопах захищають незалежність країни. Це свідчить, наскільки «Уж» обдарований командир і вчитель. Завдяки йому нас відразу закріпили в розвідувально-диверсіину групу, причому в елітну, і перевели в спецпідрозділ.
Він настільки професійно водив нас у розвідку, навчив бездоганно приховано діяти на території противника тривалий час, швидко долати великі відстані, втримуючи при цьому маневреність і мобільність, одно слово, навчив, як вижити, як залишитись у живих. У кожному підопічному бачив, насамперед людину. Наш підрозділ перевіряв, чи немає загрози на місцевості, у всіх були чіткі дані, куди і як іти. Брали участь у широкинській операції, коли українські силовики розвідали й захопили непідконтрольну територію. Кажуть, що командир загинув під Широкиним, а насправді – під Саханкою, адже все сталося за кількасот метрів від неї. Маючи тепловізор, під час розвідки фотографували позиції ворога, але там нас, на жаль, і підстерегла небезпека. Це була розтяжка… «Уж» загинув миттєво. Він свідомо йшов другим, знав, якщо перший зачепить, то в нього є ще час зробити два кроки, а другий приймає загрозу на себе. Від розриву постраждав ще один боєць, проте врятував собою чотири людини. Поки його тягли, нам здавалося, що він ще живий. На жаль… Врятував наші життя ціною свого. Його душа нас і надалі рятувала, бо до кордону було декілька десятків кілометрів, зусібіч сипали міни, гранати, свистіли кулі. Одно слово, жахіття. І тоді нас врятувало диво – у «сепарів» вибухнув міномет, що дало декілька хвилин, аби оговтатися. До речі, «Ужу» вдалося пронести вимкнений мобільний телефон і по ньому викликали підмогу: наші хлопці нас евакуювали. От і виходить, що врятував його телефон. Відтоді й досі завжди відчуваємо, що з нами поруч душа командира, яка захищає та оберігає. Загинуло тіло, а дух із нами й житиме, поки пам’ятатимемо його, допоки послідовники творять благе діло. «Вуж» загинув за Україну, за ідею нації, за наше майбутнє, щоб були господарями на своїй землі, жили здорові та в добрі, злагоді та мирі. Треба продовжити його справу, бо тільки так доведемо, що він загинув не дарма».
Степана Криворученка відзначили медаллю за звільнення Маріуполя, а орденом «За мужність» III ступеня – посмертно 25.03.2015 р.
Міський голова Світлана Усик закликала свято берегти пам’ять про героїв, які віддали життя за наше майбутнє, наголосивши, що міська рада, у свою чергу, як данину пам’яті Степанові Криворученку, крім меморіальних дощок, ще новій вулиці присвоїла прізвище героя, земельні ділянки там виділили учасникам військових дій у зоні АТО, а отже, на ній житимуть родини захисників Вітчизни. Та важливо, щоб не встигали зів’яти квіти біля пам’ятних дощок і постійно горіла свіча пам’яті. Такий відважний подвиг притаманний таким, як Степан, бо він надто щиро любив маму, родину, Україну. Сердечно подякувала Ніні Степанівні за сина й запросила щороку відвідувати місто. Зазначила, що керівництво та педагогічний колектив ЗОШ № 4 роблять благе діло, організовуючи такі зустрічі, де діти вчаться патріотизму, людяності, милосердю.
Перша вчителька Олена Доменівна зазначила, що її переповнює почуття гордості за свого учня Степана. Вона ж розповіла про хлопчика з великими гарними очима, завжди усміхненого та доброзичливого, допитливого, вихованого: «Він завжди мав багато друзів, гуртував усіх довкола себе, любив учитися й був активістом. Ображався, коли не викликала, а він неодноразово тягнув руку. Душа колективу. Коли вже дорослим приїжджав у Сарни, обходив усі куточки міста. У моїй і пам’яті його однокласників він завжди буде таким, як у шкільні роки». Звернувшись до пані Ніни, відзначила, як добре, що приїхала й особисто переконалася, як у Сарнах шанують, пам’ятають і люблять Степана.
Оскільки зустріч відбулась у межах Клубу спілкування, тож до слова запросили його керівника Валентину Александрович, яка багато років віддала діяльності спільноти, пропагуючи важливі історичні події, влаштовуючи знайомства з видатними особами краю, які внесли чималий вклад у життя Сарненщини, щоб на цих прикладах зростали юні сарненці культурними, вихованими, патріотичними та людяними. Валентина Дмитрівна пригадала знайомство з Ніною Степанівною: «Так сталося, що разом на роботу в Карпилівку добирались човном, перепливаючи повноводну річку, і через перевантаження вода досягала майже до його країв. Невимовно страшно й небезпечно, але в ті часи ні природні катаклізми, ні сімейні обставини не дозволяли запізнитися або ж не вийти на роботу. Усіма можливими й неможливими способами потрібно було діставатися. Хоч Степана не вчила, але такого хлопчика неможливо було не помітити: надто вихований і порядний, притягував до себе друзів, вони до нього дослухалися, умів переконати не робити шкоду. Але й не виказував тих, хто вже нашкодив. Коли почула трагічну новину про Степана, вмить почала розшукову роботу, збирати всі відомості й фотографії. Зустрічалися з однокласниками, друзями, колишніми вчителями, сусідами. Мало-помалу нині маємо ще неповну, але важливу інформацію про героїчну особистість краю – Степана Криворученка. На меморіальну дошку на фасаді школи свідомо вибрали фото Степана зі шкільних років».
Свого часу Ніна Криворученко неабияк допомогла заступникові голови РДА Наталії Параниці, про що з хвилюванням вона розповіла. Наталії Миколаївні ще в шкільні роки надто потрібна була методична медична інформація, яку, оббігавши майже весь райцентр, знайшла тільки в пані Ніни. А це свідчить, наскільки Ніна Степанівна добра, чуйна та милосердна жінка, тому й син її такої ж бездоганної вдачі.
Директор закладу Тетяна Василенко відзначила важливість цього заходу для їхніх вихованців і суспільства загалом і наголосила, що й надалі влаштовуватимуть такі дійства, аби гідно вшанувати пам’ять про героїв-за- хисників і водночас висловити палку вдячність їх героїчним матерям, які втратили найцінніше — синів, і зі щирим співчуттям і вдячністю, із теплими обіймами піднесла дари Ніні Степанівні, щоб завжди згадувала цю зустріч. Ніна Криворученко сердечно подякувала за запрошення та зворушливу подію присутнім й акцентувала, що в такий спосіб справді допомагають пережити горе, яке спіткало їхню родину. А ще запросила на символічний обід, що влаштувала з нагоди дня народження сина.
Поки Україна живе своїм життям, частина відважних українських чоловіків – на передовій, і, на жаль, багато загиблих. Невідомо, як би було, якби наші захисники не стали стіною й не захистили нас. Та й жодні слова, що прозвучали, не повернуть мамі сина. Але ми повинні розуміти одну дуже просту річ, що як нація не матимемо майбутнього, якщо не пам’ятатимемо своїх героїв.
Вікторія Колядич
P.S. Приємний сюрприз очікував Ніну Криворученко в кафе: сарненський благодійник Сергій Лаврущенко, який без популізму долучається до всіх акцій, де люди потребують допомоги, оплатив обід на честь Степана. Тож патріотом можна бути й у тилу. Спілкуючись із жінкою, почула багато цікавого з її життя, про що розповім в одному з наступних номерів газети.
У місті Сарни, що на Рівненщині, бійцю полку «Азов» Степану Криворученко
встановили дві меморіальні дошки
У місті Сарни, що на Рівненщині, бійцю полку «Азов» Степану Криворученко встановили дві меморіальні дошки. Одна – на честь загиблого бійця була встановлена на будинку, в якому проживав Степан Криворученко, а інша — на фасаді школи, де він навчався. Ініціатива встановлення дощок належить мешканцям будинку № 60 по вул. Широкій та адміністрації Сарненської школи №4, місцева влада підтримала ці починання.
За повідомленням сайту sprotyv.info, Степан Криворученко народився 18 жовтня 1969 р. у місті Сарни Рівненської області. До моменту анексії проживав у Криму. З перших днів окупації півострова активно брав участь у спротиві загарбникам, займався волонтерською діяльністю. Потім разом із родиною перебрався до Борисполя. У серпні 2014-го записався до лав Нацгвардії, а вже 19 грудня пішов добровольцем у зону АТО разом із полком «Азов».
У прес-службі Рівненської облдержадміністрації повідомили, що Степан Криворученко був командиром загону полку «Азов», загинув два роки тому — 5 лютого 2015 року при зіткненні з противником біля с. Широкине, що неподалік від Маріуполя. Був похований у місті Бориспіль, Київської області, на Рогозівському кладовищі. Військовий був посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
ФОТО: прес-служба Рівненської ОДА
На Сарненщині вшанували пам’ять воїна АТО Степана Криворученка
Сьогодні в Сарненській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів № 4 відбувся захід, присвячений пам’яті випускника закладу, загиблого воїна АТО, бійця батальйону спеціального призначення “Азов” Криворученка Степана Гавриловича (позивний “Уж”). Захід відбувся з нагоди Дня народження Степана Криворученка, адже йому в цей день виповнилося б 48 років.
Вшанувати пам’ять Степана Криворученка прийшли заступник голови райдержадміністрації Наталія Параниця, міський голова Світлана Усик, депутати міської ради, мама та близькі друзі загиблого воїна, військовослужбовці, громадськість, представники ЗМІ.
Заступник голови райдержадміністрації Наталія Параниця у своєму виступі зазначила: «Насправді, коли наші Герої залишають нас, ми сумуємо, вшановуємо їх і плачемо. Але проходить певний час, ми спілкуємося між собою і розуміємо, що за лаштунками сліз має бути той героїзм, честь і гідність, які були притаманні нашим найкращим захисникам-українцям. Цей героїзм має бути пошанований саме таким чином, щоб героїчний шлях Степана Криворученка та інших українців був уславлений нашими посмішками, нашими нагадуваннями про позитивні моменти їхнього життя та очікуванням кращого майбуття для України».
Також до слова були запрошені мама Степана Криворученка – Ніна Степанівна, міський голова Світлана Усик, перша вчителька Степана – Ольга Шевцова та побратим загиблого захисника з позивним «Краш», який поділився своїми спогадами про спільну боротьбу на сході нашої країни та про героїчний подвиг бійця, який загинув, закривши своїм тілом бойових побратимів.
У межах заходу відбулося покладання квітів до меморіальної дошки, встановленої в пам’ять про загиблого воїна АТО Степана Криворученка. Присутні вшанували пам’ять про Героя хвилиною мовчання.
Список публікацій
Сосюк В. За вільну Україну віддають життя справжні патріоти / В.Сосюк // Сарненські новини. – 2017. – 9 лютого. – С. 1 – 2
Вони вшанували подвиг земляка // Вісті Рівненщини. – 2017. – 10 лют. – С. 8
Вшанували подвиг земляка // Вісті Рівненщини : газета обласної ради. – Рівне, 2017. – №6 /10 лют./. – С. 8
Анотація: Загиблому воїну АТО Степану Криворученко із Сарн, відкрито меморіальні дошки, на фасаді будинку, у якому проживав, та школи ,у якій навчався
Колядич В. Тяжка доля згорьованої мами / В. Колядич // Сарненські новини. – Сарни, 2017. – №75 /24 жовт./. – С. 1, 8
Анотація: Про загиблого воїна АТО, Героя-захисника Степана Криворученка з м. Сарни
Павлова В. Сарни – частинка її долі / В. Павлова // Сарненські новини. – Сарни, 2017. – №88 /12 груд./. – С. 3
Анотація: Про Ніну Криворученко, матір загиблого Героя Сарненщини Степана Криворученка
Сосюк В. Пам’яті героїчного земляка / В. Сосюк // Сарненські новини : Регіональне видання. – Сарни, 2018. – №9 /6 лют./. – С. 2
Анотація: Про відкриття меморіальної дошки загиблому воїну АТО із Сарн, Степану Гавриловичу Криворученко
Криворученко Степан Гаврилович (Вуж) // Книга пам’яті загиблих
Криворученко Степан Гаврилович // Вікіпедія : вільна енциклопедія
Криворученко Степан Гаврилович // Небесна гвардія : сайт
Криворученко Степан Гаврилович // wikiwand
Степан Гаврилович Криворученко // 1000 особистостей м. Бориспіль
Борисполь попрощался с бойцом “Азова” Степаном Криворученко (ВИДЕО) // Информационное сопротивление
Під Широкиним загинув військовий полку “Азов” // день
Бутусов Ю. Капітан кримського “Беркута” Степан Криворученко загинув за Україну як доброволець “Азова” рівно три роки тому, 5 лютого 2015-го у розвідрейді під Дзержинським / Ю. Бутусов // Цензор.net [сайт]
Героям України присвячується.. // Сарненська центральна районна бібліотека
У місті Сарни, що на Рівненщині, бійцю полку «Азов» Степану Криворученку встановили дві меморіальні дошки // Агентство “Кримські новини” [сайт]
В Борисполе открыли мемориальную доску погибшему в АТО герою Степану Криворученко (фото) // Движение Борисполя
У Сарнах встановили дві пам’ятні дошки АТОвцю (ФОТО) // РадіоТрек
На Сарненщині вшанували пам’ять воїна АТО Степана Криворученка // Сарненська районна державна адміністрація
Степан Криворученко-«Уж” // Якби не війна : Фотопроекти [сайт]