Лавренчук Віталій Вікторович (25.07.1976 – 20.09.2014) – Революція гідності. Війна. Рівненщина

Лавренчук Віталій Вікторович народився 25 липня 1976 року в місті Грозний (Росія) у родині військовослужбовців. З 1993 до 1996 року навчався в військовому училищі м. Кам’янець-Подільський. У 1997 році був призваний на військову службу за контрактом.

Згодом продовжив навчання на військово-інженерному факультеті при Кам’янець-Подільському державному аграрно-технічному університеті, який закінчив у 1998 році. Розпочав службу в Києві на посаді командира інженерно-технічного взводу 210-го понтонно-мостового батальйону. У 2009 році продовжив службу в штабі командування Сухопутних військ Збройних Сил України на посаді офіцера інженерної служби управління оперативного забезпечення. У 2012-2014 роках навчався у Національному університеті оборони України ім. Івана Черняховського, де отримав освіту за спеціальністю “Організація бойового та оперативного забезпечення військ”. Після академії отримав розподіл на військову службу до міста Рівне. 16 вересня 2014 року підполковник Лавренчук був направлений до зони проведення АТО, де займався забезпеченням блокпостів, опорних пунктів і базових таборів інженерним обладнанням.

Загинув під час виконання інженерних робіт 20 вересня 2014 року на одному з блокпостів Донецької області у селі Водяне Новоазовського району. Похований 24 вересня 2014 року в селі Малий Вишнопіль Старокостянтинівського району, де живуть батьки Лавренчук Віктор Кузьмич та Лавренчук Тетяна Миколаївна. У Віталія Лавренчука залишились дружина та двоє дітей.

Указом Президента України від 15 травня 2015 року № 270/2015 “за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі” В. Лавренчук нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

Публікації про Лавренчука В.

Офіцер з великої букви

Підполковник Віталій Лавренчук захист рідної землі завжди вважав святим обов’язком і справою честі кожного офіцера та справжнього чоловіка. І коли на Сході України запалали міста й села, ні на мить не завагався – його фах та досвід потрібні там, в зоні АТО. А вдома все розуміли, підтримували, чекали. Та, на жаль, повернутися з палаючого Сходу Віталію Лавренчуку не судилося. Пам’ятатимуть Героя його рідні та близькі, пишатиметься своїм сином Україна, і навіки його світлий образ збереже серце коханої дружини.

Машина, якою кермує пані Оксана, їде неспішно. Намагаючись не оббризкати осінньою багнюкою дітлахів, які зранку поспішають до школи, жінка обережно об’їжджає кожну вибоїну. Гучний звук, а потім і легкий поштовх змушують її зупинитися та вийти з автівки. Так і є – задня права шина загрозливо сичить. Автоматично, пані Оксана дістає з кишені телефон і, навіть не дивлячись на екран, натискає потрібну кнопку. Кілька хвилин – і все вирішиться. Аби тільки чоловік не був заклопотаний та міг взяти слухавку.
Але раптом жінка на секунду завмирає. Рука з телефоном безсило опускається вниз. Одразу бракує повітря. На очі набігають неочікувані сльози.
…Телефонувати марно. Підполковник Віталій Лавренчук уже ніколи не зможе відповісти на дзвінок дружини. Кадровий офіцер загинув 20 вересня 2014 року на четвертий день службового відрядження, куди був відправлений у складі оперативної групи штабу Антитерористичної операції.
А дружина офіцера все ще не може змиритися із невідворотною реальністю. Здається, що варто лишень тільки почекати. І двері будинку знову прочиняться, впускаючи до помешкання господаря. Він, як завжди, стоятиме із втомленою усмішкою на вустах. А малеча привітно горнутиметься до тата, за яким уже встигла засумувати. Так було не раз. Так має бути й зараз. Для Оксани Володимирівни чоловік просто у черговому відрядженні.
«Потрібно навчитися жити без нього, – тихо говорить жінка. – Не можу й до цього часу змиритися з тим, що його не стало. Відчуття, що він ось-ось має повернутися. Навіть не можу вдома поставити його портрет. Можливо, це минеться… З часом…».
Але зараз вона пам’ятає кожен прожитий разом день до найдрібніших подробиць. А особливо – день їхньої з Віталієм першої зустрічі. Та передувала цьому справжня дружба з його молодшою сестрою Катериною. Оксана тоді саме ходила до школи. Одного ранку, прийшовши до класу, вона помітила новеньку, яка сором’язливо стояла біля вікна. Дівчина підійшла до новоприбулої і спробувала підбадьорити її розмовою. Мабуть, саме з цього й розпочалися теплі, майже сестринські стосунки двох колежанок. Дуже швидко Оксана в родині Каті стала своєю. Довідалася, що та приїхала разом з батьками та старшим братом до міста каштанів із Єкатеринбурга. Адже батько подруги був військовим. Віталій одразу завоював прихильність дівчини тим, що з очевидною повагою ставився до cестри та до неї. Не глузував і не намагався поставити себе вище, як то часто трапляється з хлопцями, у яких є менші сестри. Більше того, їхнє спілкування щоразу ставало все цікавішим і насиченішим.
Так тривало кілька років. Обоє вже давно почали помічати, що перестали бути одне для одного просто друзями. Віталій не посоромився висловити свої почуття до дівчини й запропонував зустрічатися. Оксана погодилася, адже почуті від юнака на свою адресу слова були для неї довгоочікуваними.
«Ти все одно будеш моєю дружиною», – безапеляційно заявив хлопець.
І не помилився. 2000 року вони поєднали свої долі. Оксана Володимирівна стала дружиною Віталія Лавренчука.
Згадуючи сімнадцять років подружнього життя, пані Оксана говорить:
«У першу чергу Віталій для мене був другом. А вже потім – чоловіком і турботливим батьком. Хоча, ми були разом дуже рідко. Він рано йшов, а повертався вже пізно. Але в неділю ми завжди намагалися бути разом. І зовсім неважливо, де ми були та що робили. У нас не було в подружньому житті звички. Було КОХАННЯ».
Працювати Віталію Вікторовичу, старшому офіцерові організаційно-планового відділу управління оперативного забезпечення штабу Командування Сухопутних військ Збройних Сил України й справді доводилося забагато. Але ніколи близькі не чули від чоловіка жодного слова нарікання. Військова служба, як ніяка інша робота, чітко регламентована. Та Віталій Лавренчук свою справу знав і любив, а отже прагнув не обмежуватися лише наказами та посадовими інструкціями. Отримавши освіту на військово-інженерному факультеті Подільського державного аграрно-технічного університету, він, як не дивно, з однаковим запалом та завзяттям підходив як до машин, так і до людей. Колеги згадують, що найкраще йому вдавалося знаходити спільну мову з курсантами.
Ще будучи старшим лейтенантом, Віталій Вікторович ніколи не дозволяв своїм підопічним йти у звільнення без кишенькових грошей. Чоловік вважав за неприпустиме ту обставину, що юнак не матиме змоги навіть купити собі морозива чи повести дівчину в кіно на денний сеанс. Якщо ж таке траплялося, не вагаючись діставав гроші з власної кишені й давав солдату. Військовий – не лише людина зі зброєю, що стоїть на сторожі спокою. Має бути ще й добрим психологом, знавцем людських душ. Віталій Лавренчук володів надзвичайно важливою рисою характеру – був турботливим і водночас вимогливим. Солдати у нього не ходили ні в «улюбленцях», ні в «чорному списку». Ставився до них, як до власних дітей.
І, мабуть, за це доля подарувала чоловікові велику радість бути батьком чарівної донечки Владислави та моторного синочка Іллі.
Народження дітей – ще одна яскрава сторінка в спільній книзі життя Оксани та Віталія.
«У нас і так були завжди хороші стосунки. Але чоловік дуже хотів сина. Після його народження він мене на руках носив у прямому сенсі слова», – ділиться спогадами вдова загиблого офіцера.
Діти стали для військовослужбовця сенсом життя й відрадою у повсякденних нелегких буднях. Яким би втомленим не був, завжди знаходив час для спілкування з малечею. З Владиславою разом вони гуляли парком. І дівчинка завмирала від радості, коли наступного дня чула від однокласниць компліменти на адресу свого статечного, іноді суворого, але такого любимого тата. А Іллюша – так той одразу відчув, що зумів назавжди завоювати батькове серце. Годинами міг просиджувати у батька на руках, не капризуючи й не набридаючи втомленій мамі плачами. І підполковник Лавренчук, який не раз дивився в очі небезпеці, боявся поворухнутися, щоб не потривожити це маленьке тендітне щастя.
Дім, робота, відрядження. У такому ритмі летіли роки. Та Віталій Лавренчук у шаленій круговерті життя завжди намагався знаходити час для найрідніших – дружини, дітей, сестри Катерини й батьків – Віктора Кузьмича та Тетяни Миколаївни. Приязно ставився до тестя й тещі – Володимира Павловича та Ніни Василівни. Найбільше боявся в запалі суперечки ненароком дошкулити близьким. Тому за всіляку ціну уникав конфліктів. Був переконаний, що в умінні підбирати «мирні» слова криється мистецтво справжнього офіцера. Ті, хто йшов із ним пліч-о-пліч, так і називали Віталія Лавренчука – Офіцер.
Від буденних клопотів чоловік відпочивав на риболовлі. Навіть до цієї справи підходив, з одного боку – професійно, з другого – зі справжнім азартом. І дружина, і батьки намагалися відміняти всі плани й відпускати рідну людину відпочити.
Захопленням Віталія Лавренчука були і бджоли. Годинами міг проводити з ними в садку. А почалося все ще в дитинстві. Адже батько Віталія був завзятим пасічником. До сімейної справи долучилася навіть Оксана Володимирівна. Зараз не гірше за чоловіка вона вправляється з «солодким» господарством. Позбуватися пасіки не планує. Шкода зруйнувати справу життя коханої людини. Та й сама знаходить у цих сонячних комахах розраду. Бо нагадують жінці ті часи, коли ще вдвох з Віталієм вони щовесни насолоджувалися цією бджолиною симфонією.
…У зону проведення Антитерористичної операції підполковник Лавренчук потрапив у вересні 2014 року. Але перед тим був ще Національний університет оборони України імені Івана Черняховського. Після випуску наприкінці червня 2014 року підполковник Лавренчук виїжджає з Києва до нового місця служби – до Територіального командування «Північ», що дислоковане у Рівному. Кілька місяців чоловік справно виконував обов’язки начальника гідрометеорологічної служби управління оперативного забезпечення штабу управління оперативного командування «Північ» (сьогодні – «Захід»).
Уже почалися повномасштабні бойові дії. Віталій Лавренчук із перших днів тактовно, але твердо сказав дружині, що прикриватися званнями та медичною книжкою не збирається. Пояснив, що до останнього буде виконувати свій офіцерський обов’язок, щоб не трапилося. Пані Оксана й не чекала від чоловіка іншого рішення.
…Це мало бути чергове відрядження. Занепокоєння викликало лише місце дислокації – сектор «М» на межі Донецької та Луганської областей. Передова потребує професіоналів. Тому зволікати Віталій Вікторович не збирався. У небезпечну поїздку офіцера збирали всією родиною.
«Ми особисто купували все обмундирування. Йому видали тільки автомат», – не приховує правди вдова загиблого.
Та навіть у цій ситуації жінка тоді знаходила розраду. Здавалося, що придбане власними руками ліпше збереже кохану людину від небезпеки. Сподівалася на швидке повернення чоловіка. Попереду було так багато планів! Напередодні подружжя сиділо за чашкою чаю на кухні. Прохолодне синювате повітря наповнювало помешкання свіжістю й нагадувало про близьку осінь.
«Знаєш, – Оксана Володимирівна раптом схилила голову чоловікові на плече. – Я – найщасливіша жінка! У мене все є: коханий чоловік, діти. Батьки живі. Ну що ще потрібно?».
Вона запитально подивилася своїй другій половинці в очі. А чоловік міцно пригорнув її. Обіцяв, що хвилюватися не потрібно й усе буде добре.
Ці чайні посиденьки вони пригадували в суботу вранці, коли на телефон молодої жінки надійшов довгоочікуваний дзвінок. Дружина офіцера за роки подружнього життя вже чітко знала, що телефонувати чоловікові першою не тільки не завжди зручно, але й у деяких випадках небезпечно.
Їй залишалося, як і сотням інших дружин військовиків, лише чекати на звісточку. І цього разу вона її отримала. Розмова була короткою, але для обох було важливо хоча б почути рідний голос. Побажавши чоловікові гарного дня, Оксана поклала слухавку та поспішила до дітей.
Ранок неділі почався із наляканих очей доньки. Владислава, незважаючи на ранній час, прийшла до мами на кухню одягнена та з ноутбуком.
«Мамо, а чому нам усі співчувають? – здивовано запитала дитина. – Стільки повідомлень. Хіба з кимось трапилося лихе?».
Оксана взяла з рук доньки ноутбук. І справді. Одне повідомлення, друге… Співчуваємо… Непоправна втрата… Тримайтеся…
«Якась нісенітниця! – билося в голові у жінки. – Дурні жарти! Невже можна отак підло й жорстоко чинити з людьми?!».
Пані Оксана до останнього відмовлялася вірити в те, що нашіптувала підсвідомість. Щоб розвіяти страшні здогади, набрала номери рідних.
«Пробач. Це правда. Ми не хотіли, щоб ти дізналася від нас».
Слова падали, немов каменюки, й руйнували за собою все. Привітне домашнє вогнище перетворилося на попелище. Ніколи вже не буде так, як раніше. Адже вчора пополудні сталося непоправне – підполковник Віталій Лавренчук загинув під час виконання бойового завдання.
У двері дзвонили все рішучіше та рішучіше. Коли жінка нарешті відчинила їх, близька родичка, що прийшла втішити та допомогти, відсахнулася назад. З подивом дивилася на неї молода вдова. Вбита страшною новиною жінка не відчувала, що губи в неї скусані до крові.
А далі… А далі формальності. Підтвердження із військового комісаріату, організація перевезення тіла, похорони. До останнього жила примарною надією: можливо, помилка. Наплутали. Можливо, просто схожий.
Усі сумніви відпали, коли побачила рідне обличчя. Смерть змилосердилася над загиблим офіцером і не спотворила зовнішність. Його поховали у відкритій труні.
Як усе те трапилося – Оксана Володимирівна не знає й досі. Бойові побратими чоловіка розповіли, що того фатального дня він мав чергувати на блокпості. У секторі панувало недовге затишшя. Противник нічим не виявляв своєї присутності. Чергування обіцяло минути без великої стрілянини.
Далі все було миттєво. Як у поганому кіно.
Щось сталося з ракетною установкою. Підполковник Лавренчук зупинив її, щоб дізнатися та усунити причину несправності. Техніка зупинилася. Віталій Вікторович цілком зосередився на роботі. Секунда – короткий спалах, характерний звук. Не залишилося часу ні подумати, ні згадати. Навіть зрозуміти не встиг, що трапилося, коли серце зробило останній удар. Ворожий мінометник спрацював професійно…
Свій останній земний притулок Віталій Лавренчук знайшов у землі Хмельниччини, у селі Малий Вішнопіль, там де грався у дитинстві, на малій Батьківщині батька, яку з великою радістю відвідував дорослим. За життя, приїжджаючи до батьків, дуже любив ці місця й напівжартома наказував поховати його саме тут. Був людиною віруючою. Хоча зрідка випадав час відвідати богослужіння, на свято Великодня завжди намагався відстояти Всеношну службу.
Та понад усе хотів жити. Радіти кожному кроку маленького синочка й успіхам донечки. Хотів ще побувати за хресного батька у дітей бойових побратимів і товаришів.
Не судилося…
Але, здається, навіть із неба чоловік продовжує опікуватися близькими. Владислава чи не щоночі бачить тата уві сні. Вони розмовляють. Як і за життя, батько цікавиться всіма справами донечки, а вона йому охоче відповідає.
А вранці прокидається з тяжким серцем. Адже та розмова з татом виявляється лише сном. Дівчинка намагається не виказувати своєї засмученості. Понад усе прагне втішити маму, допомогти їй. Маленькому Іллі легше. Він ще не усвідомлює всього, що сталось, та рідне татове обличчя завжди впізнає на фото.
Оксана Володимирівна намагається бути прикладом для дітей і триматися гідно. Лишень коли поснуть можна вчепитися зубами в подушку й зайтися у німому благанні до Бога повернути все так, як було. Але дружина офіцера знає, що це неможливо. Для неї дуже важливо зберегти про чоловіка світлу пам’ять й не заплямувати його честь. Усе тепло й любов пані Оксана дарує своїм дітям. А ще – товаришкам по нещастю.
…Гума все продовжувала сичати. А жінка розгублено стояла під осіннім дошкульним дощем, стискаючи в руці телефон.
«Вам допомогти?» – пролунало так несподівано, що вона аж сахнулася. Та це виявився лише сусід, у якого трапилася аналогічна прикрість. З усім необхідним реманентом, полагодивши свою автівку, він взявся за машину пані Оксани. За певний час несправність було усунуто й жінка знову сіла за кермо.
«Дякую!» – прошепотіла вона, дивлячись на мобільний телефон чоловіка, якого так і не наважилася позбутися.
Дружина офіцера точно знала, ХТО допоміг їй сьогодні.