Михайло Ошурко народивя  05.09. 1998 р., с. Кутин Зарічненського  району Рівненської області.  Закінчив Кутинську середню школу. У 2018 році був призваний на строкову службу. Після її завершення,  продовжив військову службу за контрактом. Як солдат- контрактник  направлений в зону ООС.

Розвідник – гранатометник відділення оптичної розвідки. Перебував на другій лінії бойових дій, в районі Попасної на Луганщині,  в/ч А2227.

На різдвяні свята був дома, у відпустці, після чого відбув у частину для подальшого проходження служби. 25 січня 2020 р. перестало битися серце воїна- захисника. Загинув   в зоні проведення ООС у Луганській  області в районі Попасної. Обставини загибелі військовослужбовця наразі невідомі.

Поховання солдата з військовими почестями у рідному селі.

 

 

Публікації про Ошурко Михайла

Попрощатись із захисником зібрались сотні людей: побратими, друзі, воїни АТО, керівники та жителі району. Жалобна процесія розтягнулась чи не на все село Кутин, побратими та друзі несли домовину з тілом бійця, під яку лягали усю дорогу живі квіти, стояли на колінах люди, лунала пісня “Пливе кача”… У Свято Михайловському храмі рідного села відбулась панахида за солдатом. Поховали воїна на місцевому кладовищі.

МАТУСЮ,  НЕ ПЛАЧ…

 

Мішаa, Михaйлик.. Був i немa.. Cинa у мaми зaбрaлa вiйнa.

Б’ють в небо дзвони, Cтогнe земля.. Cин був у мaми. Був i немa…

 

Спогади

Ошурко Михайло Михайлович, вічно живий у серцях односельчан, друзів, батьків і вчителів світлий промінь у неспокійному житті нашого сьогодення. Загинув в АТО.

Батько і Мама дали йому ім’я Михайло, яке означає «рівний богові; хто як бог». Гарно вчився і як кожен хлопчик виховувався борцем, що готовий захистити як родину, так і Вітчизну й віру; завжди правдивий і справедливий. Поряд із ним було спокійно, бо веселун, душа компанії. Гарний порядний юнак. Він – як піщинка ріки часу. Золота піщинка. Бо завжди говорив правду, його думки були не втомливими, а свіжими й цікавими. У своїх шкільних справах був корисний – як насінина, кинута з Неба, – скрізь вродить, здивує, зійде щедро.

Ой, Михайлику наш, – все, що прекрасне ти створив довкола себе для нас, – твій насущний хліб душі.

Безнастанно, у навчанні і праці, вирівнював свою думку: внутрішнім спокоєм, гарним настроєм, добрим помислом, порядністю стосунків, гідними справами, любов’ю до батьків і повагою до вчителів. Ти завжди усміхався до нас, а ми плачемо за Тобою у вічній скорботі!

З шаною вчителька української мови і літератури

Зоя Іванівна, Кутинська ЗОШ  І – III ступенів.

 

Коли  Я вперше зустрілася і познайомилася з дітьми, які збиралися іти до першого класу, виявилося, що серед хлопчиків є два Михайли. Обидва хочуть, щоб їх називали «Міша». Я запропонувала комусь обрати «Михайлика». Мовчанка. А потім Ошурко сказав: «Добре, Світлано Іванівно, мене називайте Михайликом».

Ось таким щирим він був завжди. Спілкуватися з такою дитиною – насолода.

Не хоче хтось сидіти за тією партою, то Михайлик відразу: «Давайте, я там сидітиму». Не хоче хтось з учнів грати роль негативного героя, а він знову: «Давайте, я зіграю».

Треба сказати, що артистом він був вправним. Легко вчив напам’ять великі тексти і надзвичайно виразно їх читав.Кмітливий і дотепний. Хлопчик, який завжди посміхався.

В початкових класах Михайлик дуже добре вчився. Найбільше любив математику. Хоча був маленьким на зріст, але жвавим і рухливим. Тому гра у футбол йому подобалась ще з шкільних років. А пізніше він брав  участь у змаганняхі з футболу на першість села і району, і був одним із найкращих в команді села.

Коли я побачила Михайлика у домовині, поглянула на його руки, то пригадала ці маленькі пальчики. Як старанно вони виводили перші літери, як м’якенько  рухалися під рядочками слів у букварі…

Тяжко, гірко писати про свою дитину, маленьку частиночку свого серця у минулому часі.

Але не знають ріки,

Куди несуть з гір води…

Одні зіллються з морем

Бурхливим, як життя.

А інші – вийдуть з русла,

Просочаться у землю,

І лиш у квітах – травах

Озоветься їх душа.

Світлана Татусь, перша вчителька

 

Тяжка втрата воїна АТО – нашого односельця Ошурка Михайла Михайловича сколихнула серця всіх односельчан. Чаша болю переповнена гіркотою горя, не стало ще зовсім юного молодого хлопця, солдата, побратима, не стало у матері сина, але він вічно житиме у серцях односельчан, друзів, батьків.

Мішка (так називала його молодь в селі) завжди був джерелом невичерпної енергії. Він не вмів сумувати сам, і проганяв сум від інших, його дзвінкий сміх, мов кришталевий дзвін наповнював серця радістю.

Він так любив життя, що здавалося ніщо не в змозі забрати його у нього.

Мішка був творчим  юнаком. Завжди брав активну участь у концертах клубу. Гарно співав, був ведучим концертних програм, особливо любив гумор (ставив гумористичні сценки), а ще він був хорошою і чуйною людиною, справжнім другом, який поділиться останнім що в нього є, любив життя, кохав, мріяв живим і здоровим повернутися до своїх друзів, рідної домівки.

Та  доля розпорядилася  по – іншому. Злощасна війна на Сході забрала життя нашого Мішки.

Зупинились його молоді роки,

Застигли в німому мовчанні.

…Ти пішов, а біль залишився.

Квітами встелена твоя остання дорога,

Невимовний біль, туга, крик душі,

Канонади пострілів увись до небес

І жагучі сльози у всіх односельців.

    Море квітів на твоїй Михайлику могилі. Тріпає вітер слова на стрічках і зринають в пам’яті слова пісні, яку ти з своїми друзями востаннє подарував людям зі сцени:

Ти солдат України!

Ти свою Батьківщину

Затулив вірним серцем

Наскільки стало сил.

 

Ти герой України!

Серцем вірного сина

Ти солдат України,

Своєї Вітчизни син.

Лідія Матвійчук,

завідуюча клубом с.Кутин

В армію –  за покликанням

Років 30 тому армія вважалася «школою життя» для чоловіків, служити в якій було престижно. Та часи змінювалися… Згодом армія набула не дуже почесної репутації, куди брали тих, хто не зміг влаштуватися у житті, або яким не вдалося «відкосити» від призову. Бо ж і строкова служба, у більшості, стала не такою, як належить. Молоді хлопці, які мали б здобувати суто військову спеціальність та навички, нато­мість, будували дачі та копали городи командирам різних рів­нів. А ще до цього додавалась і «дідівщина», про яку в ті часи всі знали,але,водночас, заперечу­вали існування цієї проблеми. Тож, аби не служити, призовни­ки масово, всіма правдами і не­правдами, ухилялися від призову до війська.

Нині, з відродженням армії, служба в Збройних Силах Украї­ни хоч набуває потроху попу­лярності, однак призовна мо­лодь і зараз не дуже бажає йти до війська та використовує всі можливі методи, щоб «відмазатись» від служби. Але, не див­лячись на такі реали сього­дення, все ж є хлопці, які йдуть в армію за покликанням, бо дійсно хочуть служити в ЗСУ і для яких патріотизм та захист своєї краї­ни – не пусті слова. З числа таких і 20-річний Михайло Ошурко, з села Кутин, який минулого тиж­ня, ще з шістьма призовниками-земляками, у числі першого осіннього призову-2018 відправився на проходження строкової військової служби.

Михайло – з простої селянської родини. Перед тим, які піти в армію, три роки вчився у Рівненському вищому професійному училищі Де­партаменту державної служби охорони при МВС України, де здо­був спеціальність інкасатора та охоронника. «Після закінчення училища син мав пропозиції піти працювати у охоронні фірми, однак вирішив спершу відслужити в армії. Мовляв, це неабияк стане потім у пригоді при влаштуванні на роботу, тим більше, за його профілем, – розповідає нам мама солдата – Валентина Андріївна. – Звісно, я, як мама, спочатку була не в захваті, що Міша виявив бажання іти до війська, я б хотіла, щоб він краще далі вчився. Адже, у школі був майже відмінником, зокрема, дуже любив історію – навіть поступав після випуску на історико-соціологічний факультет в РДГУ на держав­ну форму навчання, але не скла­лося. Тому пішов у Рівненське учи­лище, де також добре навчався. А вивчившись, твердо намірився йти служити, хоч і мав вже й запроше­ння на роботу по отриманій спеці­альності. Його однолітки від армії хто куди: хто на заробітки десь за кордон, хто просто «відкупився» від служби – з його 11-ти одноклас­ників до війська пішов лише один. Але син ще до першої повістки ска­зав: хто, як не я… Вчинив як спра­вжній патріот, наслідуючи свого батька –Михайла Петровича, який теж свого часу служив у армії. Тому чоловік ніскільки не перечив сину у його бажанні піти до війська. Нав­паки, сказав, що армія – це школа життя, яку повинен пройти кожен поважаючий себе чоловік, тож і я мусила вслід за чоловіком прий­няти вибір сина…

Власне, те, що Михайла Ошурка взяли в армію, – досить унікальний випадок, адже у хлопця серце розташоване по-особливому – не так, як у всіх – зліва, а у правій сто­роні грудей. Втім, за словами його матері, цю вроджену аномалію хло­пець жодним чином не став вико­ристовувати, щоб, скажімо, якось «підіграти» під якесь недомагання чи хворобу і, таким чином, «зако­сити» від призову. Навпаки, юнак дуже хотів піти до війська, тим біль­ше, що зі здоров’ям у нього, як показували неодноразові, ще з дитин­ства, медичні обстеження, не було жодних відхилень. Тож, не дивля­чись на свою фізіологічну особли­вість та невисокий зріст, він зро­став міцним, витривалим хлопцем і хорошим спортсменом.

– Спорт – це найбільше захоп­лення сина, він ще змалку ним зай­мався, – продовжує розповідати Валентина Андріївна. – Зокрема, дуже любив футбол – грав не тільки за команду свого села, а й за ко­манди с. Кухче та смт Зарічне, в які його часто запрошували. Виступав не раз і за рівненські футбольні ко­манди, коли вчився в училищі. Від­повідно, має багато різних спор­тивних грамот та медалей, а в 2014 році він навіть отримав кубок як кращий футбольний нападник. Загалом, він у нас – справжній мо­лодець, вихований, дружелюбний і син хороший. Постійно допомагав і нам з чоловіком по господарству, і бабі з дідом, вмів навіть корову сам подоїти. З дитинства ріс самос­тійним хлопцем, бувало, поки ми з чоловіком десь на роботі в полі, він і подоглядає вдома, і їсти сам при­готовить… Ще Міша дуже любив збирати гриби – це захоплення у нас, очевидно, сімейне, бо і я з чоло­віком ніколи не пропускаєм нагоди піти на «тихе» полювання за лісови­ми дарами. Так само активним він був і поза домівкою – постійно брав участь у художній самодіяльності і школи, і свого села, гарно декла­мував вірші, часто був ведучим різних урочистих заходів. Може я, як мама, і багато хвалю його, але він у мене того заслуговує. Бо ж і в селі з людей так само ніхто не скаже про нього нічого поганого…

А де зараз перебуває Ваш Михайло і як йому прийшлася військова служба?

Нині син проходить учебку в навчальному центрі «Десна», що в Чернігівській області, який спеціа­лізується на підготовці особового складу для різних родів Сухопутних військ України. Не знаю, як йому там приходиться, бо ж він, по сво­єму характеру, всієї правди і не скаже. Але кожен день нам теле­фонує – голос і настрій у нього ба­дьорий, судячи з цього, служба йо­му подобається. Навіть жартує, що в армії він неабияк поправиться, мовляв, там часто на обід дають каші з різних круп, а він у нас і вдома завжди гречку любив. Ним своїм позитивним настроєм та жартами він мене і заспокоює, бо ж, як будь-яка мати, тривожусь за нього. Зви­чайно, я розумію, що солдат-строковиків, та ще й без присяги, у зону АТО не направлять, але й без того в армії вистачає різних позаштат­них випадків. Он, минулими днями, в тій же Чернігівщині, у сусідньому районі сталися вибухи на військо­вому складі боєприпасів в Ічні… Тож, моє материнське серце, все одно не на місці… Ким він буде по військовій спеціальності і де потім нестиме подальшу службу після закінчення учебки – ще невідомо. Але де б у Міши далі не склалась служба, надіюсь і молю Бога, щоб у нього все було добре та щоб ці 18 місяців швидко пройшли і він здоро­вим та змужнілим повернувся додому…

Звісно, щоб стати справжніми воїнами та захисниками, Михайлу Ошурку та його землякам-новобранцям ще належить пройти ар­мійський вишкіл і фахову підготов­ку. Але вже зараз, пішовши до вій­ська не лише за повісткою вій­ськкомату, а й за покликом серця, ці хлопці продемонстрували спра­вжній, не показовий патріотизм, любов до своєї Вітчизни, готовність до виконання свого громадян­ського та конституційного обов’яз­ку по захисту своєї країни і нас з вами.

 

Сергій Тишковець

Подяка

Від імені нашої сім’ї висловлює­мо щирі слова вдячності старості села Кутин Альоні Михайлівні Вовчук та виконуючій обов’язки го­ловного лікаря Кутинської лікар­ської амбулаторії Людмилі Михай­лівні Віднічук, які посприяли у довезенні нашого Михайла до Зарічненського військкомату, надавши автомобіль та пальне, а також всім його друзям, які прийшли провести сина у армію, надали йому товариську моральну і матеріальну під­тримку. Ще раз дякуємо всім за до­помогу, за людяність і щирість. Добра Вам, успіхів, здоров’я та поваги від людей.

З вдячністю – сім’я Ошурків, с. Кутин.

Полісся. – № 41 /18 жовтня 2018 р./

 

Список публікацій

Рідна земля прийняла солдата // Полісся. – 2020. – N 4/30 січ./

Про Ошурка Михайла Михайловича, уродженця села Кутин Зарічненського району – солдата-контрактника в зоні ООС, воїна-захисника, чиє життя зупинилось. 

Слободзян О. Україна втратила ще одного сина-захисника // Вільне слово. – 2020. – № 5/30 січ./

25 січня у зоні ООС загинув 21-річний Михайло Ошурко із села Кутин Зарічненського району. 

Тишковець С.  В армію – за покликанням / С. Тишковець // Полісся. – 2018. – N 41/18 жовт./

Про Михайла Ошурка, з села Кутин Зарічненського району, який у числі першого осіннього призову-2018 відправився на проходження строкової військової служби за покликанням, для якого патріотизм та захист своєї країни – не пусті слова. 

Філончук О.  Матусю, не плач…  : [вірш присвячено воїну-захиснику –  Ошурко Михайлу Михайловичу, уродженцю села Кутин Зарічненського району – солдату-контрактнику в зоні ООС, воїну-захиснику, чиє життя зупинилось] / О. Філончук // Полісся. – 2020. – N 4/30 січ./. –  С. 15

В зоні ООС загинув боєць з Рівненщини  // Суспільне мовлення України  : сайт

Всього 22 роки: стало відомо ім’я загиблого воїна ЗСУ // Оbozrevatel.  

І знову втрата на Сході: загинув 21-річний солдат із Зарічненського району Рівненщини [Михайло Ошурко] // Радіо трек  

Відомо, коли поховають 21-річного військового з Рівненщини. Його зустрічали на колінах //  «Радіо ТРЕК : сайт

День жалоби оголошено на Зарічненщині через загибель захисника [Електронний ресурс]  // Зарічненська районна рада : сайт

На Зарічненщині оголошено День жалоби  : [у зоні ООС загинув 21-річний Михайло Ошурко із села Кутин, що на Зарічненщині] // Рівненська обласна державна адміністрація : сайт

Страшна втрата: загинув 21-річний солдат із Зарічненського району  // Вісті Рівненщини : сайт

У зоні ООС загинув 21-річний військовий із Рівненщини : Михайло Ошурко із Зарічненського району  // Rivne. media : сайт 

Тіло загиблого на Донбасі 21-річного військового вже зустріли на Рівненщині // Громадська організація «Рівненські новини» : сайт

Україна втратила ще одного сина-захисника [Електронний ресурс] // Вільне слово : сайт

“Рідна  земля прийняла солдата” // “Полісся”газета