Рєпін Євген Вікторович (18.08.1994 – 20.03.2015)

Рєпін Євген Вікторович народився 18 серпня 1994 р. у с. Коршів Здолбунівського району.  Пізніше  проживаву м. Рівне по вулиці Івана Франка. Закінчив Рівненський технічний коледж Національного університету водного господарства та природокористування за спеціальністю «Обслуговування та ремонт обладнання підприємств хімічної і нафто газопереробної промисловості». Служив у 80-й окремій аеромобільній бригаді м. Львів. Добровольцем пішов в АТО. З листопада 2014 р. зарахований до 81-ої Новоград-Волинської аеромобільної бригади розвідроти.

З листопада 2014 року Євген –  кулеметник-розвідник. Показав  виняткові здібності, за що його перевели на посаду снайпера розвідувальної групи,  пізніше він її очолив. Під його  командуванням був проведений не один вдалий рейд. Загинув 20 березня 2015 року. Трагедія сталася поблизу села Водяне (Ясинуватський район), неподалік Донецька. Євген разом з групою бійців пішов на виручку товариша, потрапив у засідку та був смертельно поранений. Поховали Євгена Рєпіна 25-го березня 2015 року в  м. Рівне  на Алеї Героїв кладовища «Нове».

Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіонализм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі»,  нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Згідно рішення Рівненської міської ради №5756 від 17 вересня 2015 року Рєпіну Євгену Вікторовичу було присвоєно звання «Почесний громадянин міста Рівне».

Публікації про Рєпіна Є. В.
Загинув Євген Рєпін «Геркулес»

Сьогодні, 25-го березня, у Рівному трагічний день. Усе місто прощається з 21-річним Героєм Євгенієм Рєпіним, псевдо «Геркулес». Євгеній закінчив технічний коледж, пішов на війну добровольцем, а згодом став солдатом 81-й Новоград-Волинської аеромобільної бригади розвід-роти УНСО, котра зараз тримає лінію оборони у селищі Водяному, що біля Пісок. Прийшовши у батальйон, Євгеній став членом УНСО та отримав хрест УНСО. Своє псевдо «Геркулес» – він отримав за високий зріст (190 сантиметрів) та міцну статуру. В боях за донецький аеропорт, «Геркулес» разом з групою бійців пішов на виручку товариша, потрапив у засідку та загинув. Євген хотів бути схожим на батька, мріяв стати членом УНСО.

Поховали героя в м. Рівному 25-го березня, в той же день що й відбулися роковини по Олександру Музичку. В 11.30 труну з Героєм на руках понесли вулицею Соборною до Свято-Покровського кафедрального собору, де відбулося відспівування та заупокійний молебень. Щоб вшанувати Героя, прийшло декілька сотень людей, під вигуки «Герої не вмирають!» вони провели в останню путь Євгена. Опісля труну відвезли на кладовище «Нове», що на Алеї Героїв. Відбулося віддання військової шани та покладання вінків на могилу. Могила Євгенія знаходиться поруч з могилою Сашка Білого (через 5 могил). Євген був накритий прапором УНСО, котрий, разом з прапором України, передали його рідним щоб увіковічити пам’ять про загиблого Героя.

Декілька слів шани про Євгенія Рєпіна від його командира:

«Загинув ще один молодий хлопець, єдина дитина в сім’ї, котрий міг жити, продовжити свій рід. Такі, як Євген – являються генофондом нації! Він був міцної статури, широкоплечий красень, мав 190 сантиметрів зросту! Незважаючи на те, що я зараз лежу на лікарняному ліжку, якби там не було, я навіть навкарачки, в любому стані, помщуся за всіх полеглих хлопців, за всіх тих, хто став каліками! Низький уклін батькам за сина! Котрий в такий складний час став на захист своєї батьківщини, котрий не шкодуючи собою пішов на виручку своїм побратимам!»

Зі слів майора Олега Пантилея, який приїхав у Рівне, щоб провести в останню дорогу свого бойового побратима, Євген загинув, рятуючи інших.

«Трагедія сталася поблизу села Водяне неподалік Донецька. Точно сказати не можу: була це міна чи кидок гранати, – згадує той день Олег Пантилей. Але маємо таку біду – не стало красеня-хлопця (Євген ростом під 1 метр 95 сантиметрів). Він був пізньою дитиною, тому всі в родині називали його Сонечком. Та найціннішим у ньому було те, що він завжди приходив на допомогу як у цивільному житті, так і на військовій службі. Євген, потрапивши у наш військовий підрозділ у листопаді 2014 року, відразу проявив себе з найкращого боку, він не раз успішно виконував поставлені перед ним бойові завдання. Отож його з рядового кулеметника-розвідника було переведено на посаду командира групи. Це був надзвичайно надійний воїн, який завжди приймав правильні рішення, мав дар надихати підлеглих і побратимів по зброї на виконання завдань будь-якої складності. Євгеній Рєпін, без найменшого перебільшення – справжній патріот України.

Інформаційний центр УНСО

 

Рівне прощалося з героями АТО

Однокласники загиблого воїна Євгена Рєпіна, Юрко та Ярослав розповідають: «Ми не можемо повірити, що Жені немає. Це боляче, важко і дуже страшно бачити, як своє рідне дитятко оплакують батьки, які відпустили його боронити нашу рідну землю. Ми ніколи його не забудемо і завжди пам’ятатимемо, за що він віддав своє життя. Сьогодні ми втратили друга, однокласника, чудову людину і справжнього патріота своєї країни. Вічна пам’ять йому та Слава Україні!»

У Рівному прощалися із загиблими Героями // «Голосно»

 

 
 

Чоловіки не плачуть!

На зустріч поспішаю з помітним хвилюванням: має відбутися бесіда зі згорьованою матір’ю, яка втратила сина. Розумію, що розмова буде непростою і налаштувати мені жінку на відвертість буде складно. Бо сама – мати, знаю, як болить, коли мова торкається нещасть в житті дітей. Війна на Донбасі, як зухвала, витончена крадійка забрала її єдиного сина, її «сонечка» і оселила в її душу пітьму, а в серці утворила  незагойну рану. Нервово потираючи руки, Тетяна Василівна повільно, ніби даючи розбіг емоціям, що враз наринули, починає розповідь: «Женя ріс життєрадісним, доброзичливим хлопчиком, ще в дитинстві намагався допомагати мені в усьому та й старенькій сусідці не раз підносив сумку. Моя мама, переживши війну 1941-1945р.р., цінувала потім усе своє життя кожний мирний день, часто, взявши за руку онука, прямувала на Пагорб Слави, щоби віддати шану тим, хто загинув, виборовши нам життя і свободу. Женя ніс квіти і урочисто покладав їх до підніжжя пам’ятника. Можливо, ще тоді в його душі зародилася мрія стати військовим? Хто знає? – Знизуючи плечима, зітхає жінка. – Ось і тут на фото, бачите? Всміхається, а на голові, зверніть увагу, солдатська  пілотка. Це йому тут років 9-10». Беру в руки фото, уважно роздивляюсь. Переді мною – жвавий хлопчинка, такий собі живчик, усміхнений, з іскорками в очах.  Обережно запитую:

– Мабуть, веселої вдачі був Женя, бо майже на всіх фото на його обличчі відкрита щира посмішка?

– Так. Син мав прекрасне почуття гумору, часто жартував, був душею компанії, незлобливо кепкував над друзями. Женя дуже полюбляв їздити під час канікул в літні табори, був товариський і … – відвертий правдолюб. Від народження був міцний як дубочок, ніколи не хворів, зріст мав високий. Недарма в армії отримав позивного  «Геркулес».

Помічаю, що в очах Тетяни Василівни з’являються зрадливі сльози, намагаюся в інший бік скерувати розмову, ініціюючи психологічну стратегію, здогадуюсь, що Женя був харизматичний хлопчик.

– Скажіть, будь ласка, чи спостерігали ви як мама ще в дитинстві в його поведінці якісь принципові дії? Щось таке, що потім розвинулось у риси справжнього чоловіка, захисника?

– Так, він був ще зовсім малий, коли одного разу, необережно поводячись, впав і роздер коліно. Я ж, попереджаючи його сльози, заспокоїла і виразно вимовила: Женю, не плач, не рюмсай! Запам’ятай: справжні чоловіки ніколи не плачуть, вони лише засмучуються!».

Тетяна Василівна важко зітхнула, проковтнула повітря, задумливо подивилась у весняний простір блакитного неба і тихо додала:

– Я вважаю, що ця моя фраза стала для мого хлопчика життєвим кредо, правилом поведінки справжнього чоловіка.

Помовчали. Вітерець злегка розгойдував віти білосніжного бузку, його пишне кипіння ніби говорило про життя, весну, навколишню красу. Повз нас проходили люди різного віку, неподалік бігали  та пустували дітлахи. А ми говорили про серйозні речі. І… у минулому часі. Так для матері, яка поховала єдиного сина, час зупинився. А сталося це 20-го березня 2015 року. Командир 81-ї окремої аеромобільної бригади зателефонував о 8-й годині ранку і виваженим голосом сповістив: «Ваш син загинув під Дебальцевим. Прийміть мої співчуття».

Технічний коледж НУВГП живе своїм невгамованим студентським життям, воно й зрозуміло: кінець  навчального року – тести, іспити, заліки. Зграйки юнаків і дівчат біля дверей кабінетів схвильовано обговорюють хід весняної сесії, хтось занурюється у рятівний конспект; ті, що вже спекалися перевірки, жваво жартують, роздаючи поради щодо складання успішного неминучого випробовування.

Я ж прямую до кабінету директора – Яцкова Миколи Васильовича. Знайомлюсь з його заступником по виховній роботі – Тихоновим Геннадієм Миколайовичем. Зі знанням справи, з почуттям великого жалю і смутку вони розповідають про своїх студентів-героїв, що віддали своє юне життя за Україну в зоні АТО. Серед них і Женя Рєпін, їх колишній учень. Очільники коледжу характеризують його як жвавого, товариського юнака, з невичерпним почуттям гумору, але «який, на жаль, не мав великого бажання навчатися». Куратор групи МЕ-1 Белеля Марина Олександрівна відмічає його рухливість і комунікабельність. А навчався він за спеціальністю «Обслуговування та ремонт обладнання підприємств хімічної  і нафто газопереробної промисловості».

Вирій подій в країні захопив  запального емоційного юнака і покликав спочатку на київський майдан, а потім і на передову ділянку боротьби за честь і гідність України. Не завершивши навчання, дочекавшись повноліття, він сам поїхав до Новоград-Волинського і добровільно підписав військовий контракт. Вмовляння адміністрації коледжу і батьків не допомогли. Якась потужна внутрішня сила була в його душі, якась вроджена військова романтика, виплекана піснями такого ж бурхливого за характером бунтаря і правдолюбця Володимира Висоцького.

По крупицях, дбайливо і старанно збирає матеріал для експозиції музею навчального закладу викладачка та організаторка музею – Шваєнко Алла Юріївна. Вона докладно розповідає про загиблих хлопців на Сході, колишніх студентів. З гіркотою повідомляє, що їх вже є п’ятеро. Люб’язно надає мені копії представлених музейних матеріалів. Алла Юріївна розуміє. що створюваний нею музей, є не лише інформаційним центром, але й джерелом, яке формує свідомість і світогляд сучасної молоді. «Музей – це форма впливу, спрямована на патріотичне виховання та духовне відродження нації», – впевнено додає заступник директора Тихонов Г. М.

Зі стендів, здається прямо в душу зазирають широко відкриті очі, щирі погляди молодих хлопців, які вже пішли з життя, закінчивши його короткий лет справжніми героями. Докладні біографії, характеристики викладачів, інтерв’ю з батьками загиблих – все це зібрано для історії, для прийдешніх поколінь.

За словами батька Євгена – Логвиненка Віктора Івановича, його син був солдатом Новоград-Волинської  81-ої аеромобільної бригади. Позивний «Геркулес» отримав за свій високий зріст (1м.90 см) і міцну статуру. Фізично був розвинений і витривалий. Менше як за півроку служби пройшов шлях від кулеметника-розвідника до командира розвідгрупи.   Загинув Євген в бою за Донецький аеропорт від осколкових поранень при виконанні важливого завдання, коли рятував життя побратимам, витягаючи їх з поля бою. Був нагороджений посмертно орденом «Богдана Хмельницького III ступеня», медаллю «За жертовність і любов до України». Згідно з рішенням Рівненської міської ради за № 5756 від 17.09.2015 року йому присвоєно звання «Почесний громадянин міста Рівного».

Євгена Рєпіна поховали у Рівному 25 березня 2015 року на кладовищі «Нове» на Алеї Героїв. Заступник командира роти польового вузла зв’язку 81-ої аеромобільної бригади Олег Пантелей виказав свою шану в таких словах: «Загинув ще один хлопець, єдина дитина в сім’ї. Юнак, який ще довго міг жити, продовжити свій рід. Такі, як Євген, це наш генофонд нації. Він був міцної статури, широкий в плечах, високий гарний чоловік. Низький уклін батькам за сина! Котрий став на захист України, котрий, не шкодуючи власного життя пішов на виручку своїм побратимам і загинув смертю хоробрих!»

А мені пригадалась бесіда з директором коледжу, в якій він так по-людськи, по-батьківськи шкодував юнака, розповідаючи про те, що за два тижні до загибелі Женя телефонував йому з метою все ж таки у майбутньому поновитися у навчанні, він вже узяв довідку про те, що бере «безпосередню участь в антитерористичній операції» на Сході України. Микола Васильович пообіцяв йому посприяти у поновленні в коледжі і надалі спрямовувати юнака на вступ в омріяне Євгеном військове училище або в Академію. «Шкода… Не встиг… Не трапилося…», – задумливо промовив директор.

За словами батька Віктора Івановича, Євген з дитинства мріяв бути військовим: цікавився іграшковою зброєю, підрісши, цікавився теорією з тактики та стратегії ведення бою, мав лідерські риси характеру. Щодо свого зросту і зовнішності часто сам над собою кепкував, цитуючи слова з пісні В. Висоцького:

         «Я вышел ростом и лицом,

         Спасибо матери с отцом».

«Коли останній раз Женя приїздив з АТО, я його просила-молила, щоб він знову не повертався туди. Видно, душа моя передчувала біду. Але ж хіба він послухав? Тільки й відповів: «Мамо, не плачте, все буде добре!» А ось, як воно «добре» повернулося», – гірко зітхає мати.

І, вже повертаючись додому після зустрічі з батьками і людьми, котрі знали і пам’ятають Євгена, я відчула велику тугу. Тугу за перерваним життям молодих юнаків, які за віком ще не стали чоловіками, а за духом і моральними якостями стали назавжди взірцем СПРАВЖНЬОГО ЧОЛОВІКА-ЗАХИСНИКА своєї багатостраждальної Батьківщини.

Вічна пам’ять героям України!

                   Віра Мельникова

АТО. На коліна падала», – мама про загиблого Євгенія Рєпіна
Спогади мами Тетяни Рєпіної:

У мене не було дітей у першому шлюбі, який тривав 10 років. Народила Женю пізно. У 35 років. Він богатирем народився — 5 кг.

Сама cина виховувала. Батько його (ми з ним не були одружені) не допомагав. З двох років Женю у дитсадок віддала. Він дуже самостійним був. Я, коли підріс, навіть вихователькам казала, щоб його, якщо затримуюся, самого додому відпускали.

Зразу у другий клас Женю у школу прийняли, в експериментальний, за результатами тестування. Адже у дитсадку вже всі букви знав, читав.

Ніколи не плакав. З дитинства таким був. Навіть впаде — встане й не плаче.

На всі свята мені квіти дарував. Тепер я йому на могилу квіти ношу.

З дитинства танки, зброю любив. Казав: “В міліцію не піду, а військовим буду”.

Артистичним був. Вірші гарно читав, гуморески декламував. А у церкві, я змалку привчила його до відвідування храму, завжди плакав. “Чого ти?” – питаю. “Мені, мамо, так добре тут”, – відповідав.

Вчитись не дуже хотів. Тоді якраз комп’ютерні приставки з’явилися. Це йому цікаво було. Хитрував, бувало. Піде до дільничної лікарки, поскаржиться, що горло поболює, а вона й дасть йому лікарняний на три дні.

Як грошей не вистачало, у 13 років о 4 годині ранку вставав — йшов товари розвантажувати на базар. Приходив, хвалився: “Мамо, я 150 гривень заробив”

Ніколи не просив нічого купити. Як у коледж вступив, працював, щоб до 1 вересня собі телефон мобільний купити. Ящики розвантажував. І таки купив той телефон.

Навіть не била його ніколи. Не було за що. Не скажу, що дуже слухняним був. Але назло ніколи не робив. Інколи, бувало, щось прибреше. Я казала: “Скажеш правду, ніколи бити не буду”. Його однолітки дивувалися, що може мені вільно розповісти, що пробував курити, чи випити.

Працював у народній дружині СОМ до армії. Спортом займався. Плавати любив: з травня і до кінця жовтня на Басівкутському озері або в гідропарку купався. Загартований був, ніколи не хворів.  Міцну статуру мав:  ріст – 1.95 см і вага -100 кг.

Військовим мріяв стати. Звідки це? Хтозна. У мене в роду військових не було. В армію дуже хотів. А його не брали. То пішов служити на контракт. Перед фактом мене поставив: “Мамо, я всі документи вже здав. У Новоград-Волинський їду”. Не казав, що їде у зону АТО. Вже коли телефонував звідти, зізнався: “Я у Дружковці”. І я все зрозуміла.

У нього і дівчат толком не було. Зустрічався з якимись, дружив. Дівчата любили його, бо дуже уважний, галантний був. Квіти їм дарував.

Мріяв поїхати в ізраїльську армію. “Там такі хлопці, як я, треба”, – казав. Військову кар’єру мріяв зробити. І вже у 20 років старшим групи був, 30-річними командував.

Телефонував із зони АТО не дуже часто. Раз на тиждень. Я нервувавла, як довго не було дзвінка. Він намагався попереджати, що не телефонуватиме довго. Знаю, що був у Донецькому аеропорту. Не розказував зовсім про це. Шкодував мене, не хотів хвилювати. “Все нормально  у мене, мамо”, – казав.

Я просила, на коліна падала, як з АТО приїжджав: “Женю, не йди туди більше”. Нігті зламала — так тримала його. Сусідка казала: “Що ж ти так тяжко відпускаєш його?” А я місця собі не знаходила.

Другий рік минає з дня його загибелі. А він і не сниться мені. Тільки зрідка маленьким школяриком прийде у сні, все сміється, а дорослим – ні.

Мирослава Опанасик.

Радіо Трек

 

14 жовтня 2015 року у центрі Рівного поруч зі Свято-Воскресенським собором та оберегом міста колоною Богородиці – відкрили стелу пам’яті дев’ятнадцятьом Героям Рівного. Дошку пам’яті Героям АТО та Майдану облаштували на перехресті вулиць Соборної та 16 Липня. На дошці – світлини шістнадцятьох загиблих рівненських бійців АТО та трьох Героїв Небесної сотні

5 грудня 2018 рку біля входу у рівненську загальноосвітню школу №23, що  на вулиці Вербовій, 42 відбувся мітинг-реквієм з нагоди відкриття меморіальної дошки загиблому учаснику АТО Євгену Рєпіну, який навчався у цьому закладі. «Ініціатором встановлення пам’ятного знаку була міська влада, яка й виділила кошти.

Список публікацій

Герус В. Рівне на колінах прощалося з героями АТО [Репіним Е. та Медведєвим М.] / В. Герус // Сім днів. – 2015. – 26 берез. – C. 3

Рівняни на колінах прощалися з героями АТО // Вісті Рівненщини. – 2015. – 27 берез. – C. 2

Вістренко Р. Нагороджені посмертно [Орден Богдана Хмельницького III ступеня «за мужність»]/ Р. Вістренко // Вісті Рівненщини. – 2015. – 22 трав. – С. 2

Місто тепер має 16 нових Почесних громадян // Сім днів : рівненський тижневик. – 2015. – N 39 /24 верес./. – C. 2

Про присвоєння звання “Почесний громадянин міста Рівного” : рішення Рівненської міської ради №5756 від 17 вересня 2015 р. // Сім днів. – 2015. – 1 жовтн. – C. 18

Мошняга Л. Їх слава знайшла після смерті / Л. Мошняга // Сім днів. – 2015. – 15 жовт. – С. 1, 2

Герої не вмирають // ВОЛИНЬ : Обласний народний часопис. – Рівне, 2017. – №25 /23 черв./. –  С. 6

Анотація: Про шістьох рівненських героїв “Небесної сотні” та воїнів АТО, які поховані на “Алеї слави” у Рівному на кладовищі “Нове”

Рєпін Євгеній Вікторович // Вікіпедія : вільна енциклопедія

Загинув в АТО студент, який навчався в Технічному коледжі НУВГП  // Технічний коледж НУВГП м. Рівне

В АТО загинув ще один Герой із Рівного  // Рівне 1 : телеканал

Загинув Євген Рєпін “Геркулес” // УНСО : Інформаційний центр

На Сході загинув 21-річний військовослужбовець із Рівного // ОГО

Рівнянин Євген Рєпін загинув в АТО, рятуючи інших // ОГО

Солонець Б. Рівненський снайпер загинув, рятуючи життя пораненому другу  // «ERVE.UA» : інформаційне агенств

Рєпін-Логвиненко Євген Вікторович, «Геркулес» // NEKROPOLE : Культурно – історична енциклопедія людей, подій і місць пам’яті

Рєпін-Логвиненко Євген Вікторович («Геркулес») // Книга пам’яті загиблих

Рівняни прощалися зі своїми героями, які загинули в АТО [Відео] // Сфера : ТВ телеканал

Чоловіки не плачуть. Лиш плачуть їхні матері, коли їх втрачають // Rv. News : Всі новини Рівненщини