Цимощук Олег Михайлович
(26.08.1975 – 03.07.2015)

Олег Цимощук народився 26 серпня 1975 року в с. Крилів Корецького району  Рівненської області в багатодітній сім’ї. Олег був найменший в родині з 8-ми  хлопців.  Мати, Цимощук Євгенія Назарівна, працювала в колгоспі  «1 Травня». Батько, Цимощук Михайло Лукашович, працював їздовим у Крилівській середній школі. З 1982 до 1992 року навчався в Крилівській загальноосвітній школі І-ІІІ  ступенів. Вчився добре, був старанним учнем. Після закінчення школи працював у місцевому колгоспі, пізніше господарював на власній землі, доглядав батьків та брата-інваліда. В селі його знали, як хорошого господаря. У 1993-1995 роках служив у Збройних силах України, м.  Дніпродзержинськ. 6 травня 2015 року Олег мобілізований Гощанським  військоматом. Навчання проходив у військовій частині м. Яворова Львівської області. Службу проходив у військовій частині 30-ої ОМБР. 3 липня 2015 року загинув біля Артемівська Донецької області. У серпні Олегу мало би виповнитися 40 років. Зі слів очевидців загинув від кулі снайпера. Похований у рідному селі.

 

      Публікації про Цимощука  О.  М.
У Крилові попрощалися із загиблим у зоні АТО земляком

6 липня у с. Крилів в останню путь провели солдата Олега Цимощука. Олег був дитиною із багатодітної сім’ї (8 дітей), сиротою. У серпні Олегу мало б виповнитися 40 років. Прощатися та відбути панахиду за померлим прийшли сотні хителів Кореччини – рідні та близькі, друзі, знайомі, небайдужі, військовослужбовці. Прощання з солдатом пройшло в Іоанно-Златоустівській церкві села Крилів.

 

Герої не вмирають

Герої нашого часу –

Це сила терпіння і волі.

Це поєднання в гармонії

Всіх проявів людського єства.

Це ті, що рятують дитину

І захищають матір і батька,

Це ті, що віддають життя

За спокій і мир на Землі.

Герой не питає, якою

Ти мовою друга зовеш.

Бо він знає ціну любові,

Що вдома чекає завжди.

Молімося, люди, за пам’ять,

За тих, кого з нами нема.

Бо найцінніше, що маємо

Заплачене ними сповна.

Молімося, люди, за розум,

За серце, що б’ється у грудях.

Щоб зло мало змогу добріти,

А героїв ми бачили всюди.

В досягненнях творчих і силі,

Здобутку людини у праці.

І оплески, щоб не вщухали.

І небеса раділи із нами.

Горлиця

 

Опустіле   батьківське    гніздо

 

Цимощук Олег Михайлович
(26.08.1975 – 03.07.2015)

Про сім’ю Михайла Лукашовича Цимощука (Труськового по-вуличному) в кінці 70-х – 80-х років XX ст. односельчани казали: «Має вісім синів, нову хату побудував, діти гарно одягнуті, старшим синам робить весілля, сестрі побудував хату, постійно ходить на колгоспні роботи, вдосвіта городи обробляє і ще співає у чоловічій народній хоровій капелі… як він тільки все встигає». На це Михайло Лукашович відповідав: «Потрібно менше спати, а рано вставати».

І дійсно, раділи Михайло Лукашович та Євгенія Назарівна за свою сім’ю. У той час для родини Цимощуків здавалось все горе позаду. Якось пригадувала Євгенія Назарівна скільки горя довелось пережити в молоді роки: війна, повоєнний період. У 1946 році енкаведисти підпалили хату і всі надвірні будівлі через те, що батько і дядько Федір були в УПА. Сім’я переселилась у дядькову оселю, але через деякий час для голови сільської ради був даний наказ розібрати її як “хату ворога народу”. Сім’ї довелось проситися жити у сусідів. Потім була депортація до Херсонської області, вимушена була Євгенія Назарівна просити кусок хліба. Але все те пройшло… Батьківська хата Михайла Цимощука була сімейним затишком.

Коли старші сини жили і працювали в Рівному, батьки з радістю і нетерпінням чекали приїзду дітей додому. Це були дійсно дні сімейного свята. Сини, в свою чергу, шанобливо ставилися до батьків.

Про сина Олега, який народився у серпні 1975 року, батько казав: «Хай цей найменший залишається вдома, бо потрібно, щоб хтось залишився на батьківському дворі і нас, батьків, доглянув до смерті».

З раннього дитинства Олег мав любов до землі, до сільського господарства. Закінчивши в 1992 році школу, він почав працювати в тогочасному колгоспі «Перше травня». Завжди був добрим, слухняним, ввічливим хлопцем. Старанно, добросовісно допомагав кіньми батькам, родичам, сусідам, товаришам, знайомим та всім тим, хто потребував допомоги.

Потім була строкова служба в Збройних силах України. Повернувшись додому, знову продовжив працювати у місцевому колгоспі, аж до його розформування.

Деякий час працював техпрацівником у Крилівській школі. Було бажання, як і в старших братів, поїхати до Рівного, але не зміг покинути батьків, бо Михайло Лукашович і Євгенія Назарівна були похилого віку, а ще до того тяжко захворів брат Микола з яким батьки не справилися б. А потім у сім’ю прийшло ще одне горе – помер рідний брат Анатолій.

Після розпаювання колгоспних земель Олег почав працювати на власних паях. Батькам дуже хотілося, щоб син одружився, та не судилося знайти пару, зате мав багато друзів. Проходили роки, Олег доглядав батьків і з шаною їх поховав. З немічним братом Миколою йому було одному тяжко справлятися, тому відправив його до спецлікарні міста Дубного.

Ось так на великому батьківському подвір’ї залишився Олег один. У будинку зробив сучасний ремонт. Провів воду, продовжував утримувати велике господарство та худобу, у святкові і вихідні дні любив проводити час у чоловічій компанії. Знайомим часто говорив: «Дуже не люблю брехні, несправедливості…Найдорожчим для мене є моє село, мої односельчани, Україна».

Коли 5 травня  2015 року Олегу прийшла повістка, він вирішив стати на захист України без вагань. Два дні друзі і рідні відзначали його проводи, а коли Олег ішов на війну, то сказав: «Мені здається, що я додому більше не повернуся».

Дехто із знайомих, сусідів пропонував, краще би Олег залишився дома, адже він самотній, потрібно йому провідувати немічного брата у лікарні, та й до того він любить село, землю. Але один із братів надіявся, що Олег, можливо, знайде там свою половину і одружиться, адже під час Революції Гідності в Києві багато хто одружився.

Спочатку він був відправлений у військову частину м. Яворів Львівської області. А за короткий час – до Артемівська на Донбас.

2 липня Олег зателефонував своїм рідним, близьким, друзям, знайомим. Декому казав, що 26 серпня буде відзначати вдома 40-річчя. Але не судилося… Наступного дня загинув від кулі снайпера. Це була страшна звістка для крилівчан.

У день похорону Олега в Корецькому районі був оголошений День жалоби. Усе село стоячи на колінах, проводжало Олега в останню дорогу…

У січні цьогоріч сесія Крилівської сільської ради прийняла рішення про перейменування вулиці Генерала Пухова, на якій жив Олег, на вулицю Олега Цимощука.

У Крилівській ЗШ І-ІІІ ст. знаходиться куточок воїнів АТО, серед них – усміхнене обличчя Олега.

Сумують за ним берізки та інші дерева, що посадив ще з батьками. Брати Ростислав та Володимир засіяли його город неподалік кладовища пшеницею. Коли Олег пішов у зону АТО, брати поставили нову сучасну огорожу біля хати, сподіваючись, що Олег повернеться і з радістю та подякою оцінить їхній дарунок, але не судилось. Натомість залишилося порожнє батьківське гніздо.

 

Василь Чича, вчитель історії Крилівської ЗОШ

 

 

Список публікацій

У Крилові попрощались із загиблим у зоні АТО земляком // Вісник Кореччини.- 2015 р. – 11 лип.- С. 2

Чича В.  Опустіле   батьківське гніздо // Вісник Кореччини : районний інформаційний тижневик. – 2016. – №  18 /30 квіт./. –  С. 3

Вчора на війні загинув ще один рівнянин  39-річний Олег Цимощук із Кореччини // Рівне вечірнє

Сьогодні прощаються із загиблим офіцером // Новини по-рівненські

Олег Цимощук // NEKROPOLE

Цимощук  Олег  Михайлович  // Небесна гвардія : сайт допомоги сім’ям загиблих учасників АТО