Тимощук Михайло Петрович ,”Професор” (13.08.1987–13.08.2014) – Революція гідності. Війна. Рівненщина

Михайло Петрович Тимощук народився в місті Рівне 13 серпня 1987 року, а в 1996 році переїхав до Берегова Закарпатської області, за місцем проживання мами. Походив він зі змішаної українсько-угорської родини. Навчався у ЗОШ № 5 м. Берегово, потім продовжив навчання у Закарпатському угорському інституті імені Ференца Ракоці ІІ за спеціальністю «історія та географія» (з 2005 до 2009 р.). У 2010 році отримав диплом вчителя історії.

У 2012 році пішов служити за контрактом у Збройні сили України.

Старший солдат, старший механік-водій 128-ої окремої механізованої бригади, військова частина А1556, псевдо «Професор». Загинув у день свого народження під час обстрілу з РСЗВ «Град» підрозділів бригади в районі с. Новоганівка Краснодонського району Луганської області.

Поховали Михайла 17 серпня 2014 р. у м. Берегово.

Указом Президента України від 14 березня 2015 року року № 144/2015 «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України» М. Тимощук нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. Також герой нагороджений нагрудним знаком «За оборону Луганського аеропорту» (посмертно).

Публікації про Тимощука М.П.

Випускники Закарпатського угорьского інституту згадують про товариша і друга, який загинув, захищаючи Україну.

І знову прикра та гірка новина: у прикордонне Берегове сьогодні-завтра прибуде ще одна цинкова труна – із зони бойових дій на Донеччині. Тут загинув випускник п‘ятої міської одинадцятирічки, двадцятисемирічний рядовий контрактної служби Михайло Тимощук. Утрата – невимовне горе для родини, близьких, друзів із школи, вишу та військовиків, зрештою, усіх містян. І знову сльози, плач, жаль… Більшого лиха не буває, аніж смерть сина, брата, товариша… Як повідомили у районному військовому комісаріаті, трагедія на Сході сталася 13 серпня. Старший механік-водій 128-ої Мукачівської бригади загинув під час виконання бойового завдання, коли їхню групу обстріляли зі сторони незаконних збройних формувань. До українського війська берегівчанин пішов служити у 2012 році вже маючи диплом про закінчення Закарпатського угорського інституту імені Ференца Ракоці ІІ (географія та історія). І треба ж такому статися: герой смертю хоробрих на далекій донецькій землі поліг у день свого народження. У сім‘ї він був наймолодший, мав старших сестру й двох братів. 67-річна мати Михайла народила у сорок літ, батько помер, коли ще юнак учився в школі. Варто сказати, що солдат-контрактник закінчив одинадцятирічку з дуже добрими оцінками, запам‘ятався сумлінністю та скромністю, був спокійний. Директор ЗОШ № 5 Людмила Пилип розповіла: Михайло вчився у класі вчительки Нелі Пушкаш (випуск 2005 року), юнак був настільки тихий, чемний, скромний, що навіть в армію пішов неодружений, знайти собі половинку мріяв після закінчення контракту. Але не хотів сидіти на шиї матері без роботи, тому й пішов служити. Його у школі поважав увесь клас… Нині у цій загальноосвітній школі навчається його племінниця – донька-третьокласниця старшої сестри Наталії. Нещодавно директорка зустріла її та поцікавилася, як там на Сході брат, чи не планує прибути у відпустку? Поміж іншим попрохала, аби передала найпалкіший привіт від усього учительства та учнів із побажаннями найскорішого миру, тиші, добра, аби Михайло із фронту повернувся додому живий і здоровий. «Не пройшло й кілька днів із часу тієї розмови, як місто облетіла гірка новина – нашого випускника наздогнала російська куля, яка стала для нього смертельною», – ділилася щойно по телефону гіркими думками пані Людмила. Берегівські рідна п‘ята школа, як і угорський вищий навчальний заклад, у траурі й жалобі. У коридорах та класах, аудиторіях, за партами, де вчився і сидів патріот, горять свічки пам‘яті. У цьому маленькому провінційному містечку сотні людей висловлюють щирі співчуття рідним, близьким і всім, хто знав Михайла, учився з ним, товаришував, працював, служив. Місто знову в такому ж смутку, як у червні місяці, коли російська куля на смерть вразила ще одного нашого земляка – Роланда Поповича. Вість про смерть героя прийшла з поля бою фронтової Луганщини.
Пам‘ять про вас, герої, вічно житиме у серцях берегівчан!

Михайло Синьоокий, м. Берегово

У Берегові врочисто відкрили меморіальну дошку полеглому на Сході Михайлу Тимощуку

Випускники Закарпатського угорьского інституту згадують про товариша і друга, який загинув, захищаючи Україну.

Видання Karpatalja.ma зібрало спогади вчителів та одногрупників Михайла Тимчука.

Ласло Палладь згадує що Михайло був душею їхнього курсу. І знати, що його більше нема дуже прикро і гірко. “Мені здається, що таких людей як Міша зустрінеш тепер вкрай рідко. З чистою душею, він був надзвичайно хорошою людиною. І вже з першого моменту нашої зустрічі був відкритий для всіх нас. Утім був розсудливим як цілком дорослий. Хоча вмів і веселитися – добрих спогадів залишилося багато… Він був хорошим другом, і я впевнений, що ця втрата залишила величезну порожнечу в серці кожного, хто його знав, нехай навіть зовсім трохи. Ці спогади залишаться з нами назавжди”.

Аттіла Баратей зізнається, що Михайло був одним з його найкращих друзів. Вони наполегливо вчилися та відпочивали разом. “Він ніколи не давав нам навіть приводу для смутку – завжди був надзвичайно спокійним і позитивним. І завжди приходив на допомогу. Ця його врівноваженість зберігалася і після завершення навчання в інституті. Навіть перебуваючи у Східній Україні, незважаючи на досить напружену ситуацію, весь час заспокоював свою кохану, що неодмінно повернеться додому і все буде добре…»

Ласло Орбан каже, що в інституті вони всі розуміли: попереду велике життя, діти стають дорослими.

«Я вже не пам’ятаю той день, коли познайомився з Мішою. Але всі ці п’ять років ми проводили разом – були поруч практично щодня. Всі ці роки завжди було приємно згадувати, але тепер це робити дуже важко…”

Михайло запам’ятався своєю наполегливістю. А ще тим, що був відданим другом та товаришем. “Наша група була дуже згуртованою. Ми багато жартували та сміялися, однак вміли й зосередитися, коли справа стосувалася серйозних речей… А одним з тих, на кому все трималося у нашій компанії був Міша – на нього завжди можна було розраховувати. Ми часто ходили до нього у гості, він був завжди радий друзям. Ніколи б не сказав “я маю інші справи”, що має вчитися або зайнятий чимось іншим.

Ми підтримували зв’язки й після закінчення коледжу, я завжди залишав у нього свій велосипед, коли навідувався до Берегова. Хоча у його квартирі не було для цього багато місця, однак він завжди казав “не хвилюйся і не соромся”. Це була людина, яку я б хотів завжди бачити поруч із нами.