Кочетов Сергій Вікторович народився в смт Смига Дубенського району. Був єдиним сином у сім’ї. Навчався у Смизькій ЗОШ І-ІІІ ступенів, яку закінчив у 2003 році.
Після закінчення школи навчався в Козинській автомобільній школі. Строкову службу проходив у м. Яворів Львівської області. Після армії працював на будівництвах.
Був активним учасником Революції Гідності, брав участь в протистояннях на Грушевського, охороняв Український Дім. На Майдані Сергій був важко контужений. Мав серйозні проблеми зі спиною, відчував біль при ходьбі. Незважаючи на це, 30 серпня 2014 року Сергій поїхав на війну. 3 того часу й до смерті він воював в «Айдарі». Спочатку добровольцем. У лютому 2015-го року Сергій підписав контракт до закінчення особливого періоду, тобто – до закінчення війни.
Сергій Кочетом знаходився в підрозділі розвідки, а згодом став старшим навідником мінометного взводу 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар» 10-ої ОГШБр.
Ніч 1 листопада стала фатальною. Цієї ночі був бій. В результаті мінометного обстрілу поблизу села Славне Маріїнського району Донецької області Сергій та його друг Микола Саюк загинули.
Поховали Сергія в с. Студянка Дубенського району.
У загиблого залишилися батьки.
Сергій Вікторович Кочетов нагороджений медаллю «Захисника Вітчизни» (посмертно).
Указом Президента України № 58/2017 від 10 березня 2017 року “за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку” С. Кочетов нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Публікації про Кочетова С.
УКРАЇНА ПОПРОЩАЛАСЬ ІЗ СВОЇМ ГЕРОЄМ
1 листопада трагічно обірвалось життя Сергія Кочетова, мешканця Студінки, який загинув від куль російських терористів під Мар’їнкою.
Невисокий, худорлявий, з розумними очима та глибоким поглядом – таким запам’ятався Сергій Кочетов однокласникам та вчителям Смизької ЗОШ І-ІІІ ступенів. 3 дитинства вирізнявся кмітливим розумом, допитливістю, твердим характером. Справедливий, чесний, вольовий, завжди впевнений у своїх переконаннях, він з піднесенням сприйняв новину про наближення змін в Україні у листопаді 2013 року. Ні хвилини не роздумуючи, Сергій став в перші ряди борців на Майдані і пліч-о-пліч зі своїми побратимами воював за омріяне щастя рідного краю. Навіть куля снайпера не вибила його з рядів борців за волю України після поранення став до лав захисників єдності держави на Сході.
Сергій Кочетов у Збройних силах України служив старшим навідником мінометного взводу. У зоні АТО – з лютого 2015 року. За декілька тижнів військовому виповнився б 31 рік.
Разом із Сергієм загинув його товариш Микола Саюк із села Адамівка Березнівського району. Обоє були учасниками Революції Гідності та підписали контракти зі Збройними силами України «до завершення особливого періоду».
Прощалися з Героями України в Києві на Майдані Незалежності 4 листопада. На столичному Майдані Незалежності бійців зустрічали на колінах. Напередодні із загиблими воїнами прощалися на Донеччині. В останню путь Миколу Саюка та Сергія Кочетова проводжали рідні, побратими та друзі. До Рівного тіла Героїв-добровольців доправили після церемонії прощання у Києві. Тут відбувся заупокійний молебень за загиблими, який очолив архієпископ Рівненський і Острозький УПЦ КП Іларіон.
На рідну Дубенщину загиблого Сергія Кочетова привезли о шостій годині вечора. Із Зеленого Гаю до Дубна Героя зустрічали на колінах. На Майдані Незалежності Дубна у колі земляків, військовослужбовців, керівників району та міста, святі отці міста відслужили панахиду над тілом Сергія. Після чого колона автомобілів вирушила до Смиги, де також було заплановано прощання.
Попри затримку у часі і холодний вечір люди продовжували очікувати на Героя – у Дитиничах, Бірках, Судобичах, схиливши голови, люди стояли обабіч дороги на колінах і, мовчки, проводжали солдата.
Біля будинку культури у Смизі зібралися усі мешканці селища. Кожен прагнув віддати шану загиблому земляку. Люди підходили до Героя, молилися, клали квіти. Після прощання колона вирушила до рідної домівки солдата.
У суботу, 5 листопада на хуторі Дворище відбулось поховання Сергія Кочетова.
Траурна церемонія тривала понад п’ять годин, оскільки провести в останню путь Сергія зібралася велика кількість людей: рідня, односельчани, побратими по зброї, котрі несли труну на руках, і просто небайдужі люди.
Траурна колона пройшла вулицями села Студінка до церкви Св. Миколи, де над тілом Героя була відспівана панахида. Селяни виходили край дороги, схиливши голови проводжали солдата, приєднувалися до ходи, розкидали квіти по дорозі.
Сергія поховали на Студянському кладовищі. Після слів священика із загиблим попрощалися батьки і побратими з батальйону «Айдар», котрі теплими словами розповідали про фронтові подвиги «Котика» та про те, як він неодноразово рятував їхні життя.
На честь Героя відгримів почесний військовий салют.
ВДОМА НЕ ЗАПАМ’ЯТАЛИ, А В АРМІЇ ПАМ’ЯТАТИМУТЬ ЗАВЖДИ
У cyбoтy в Стyдянці поховали Сергія Кочетова, котрий воював на Донбасі. 3вістка про те, що загинув айдарівець, моментально облетіла Україну. На Рівненщину везли ще одного загиблого Миколу Саюка з Березнівщини. Вони були друзями і 1 листопада прийняли бій востаннє. 3 бійцями прощалися на Сході, у столиці, в Рівному, у районних центрах та в рідних селах.
На майдані Незалежності знову зібралися дубенчани провести в останню путь ще одного молодого хлопця. Чимало прийшло людей. Були його побратими. 3устрічали героя на колінах.
Першого листопада в зоні АТО загинув Сергій Кочетов з позивним «Кіт». У двох трунах на майданах у Києві та Рівному поряд лежали друзі. Одного з них, Миколу Саюка, в армії нарекли «Французом». Хлопці завжди ходили разом на завдання. Микола Саюк нещодавно одружився і «Кіт» був у нього на весіллі свідком. Сам Сергій, як розповіли ті, хто його знав, пережив нещасливе кохання. Дівчина, яку любив, вийшла заміж за іншого.
Справжнє щастя знайшов там – на Сході, де були його однодумці, побратими… Вояки на похороні розповідали, що не одного з них «Кіт» прикривав власними грудьми та рятував від смерті. Кожен, хто стояв над труною Сергія, виголошував промову, в якій була безмежна повага і вдячність йому за відданість Україні і побратимам.
На жодному похороні ми не бачили, щоб військові, які супроводжували «вантаж 200», плакали, а от біля труни Сергія ніхто не міг втриматися. Ті, хто бачив не одну смерть та поранення, сивочолі чоловіки схилялися над загиблим, лили сльози.
Щоб більше розповісти читачам про Сергія та його сім’ю, телефонували у Студянку та Смигу, проте тут він мало залишив по собі спогадів. Був однією дитиною у сім’ї. Ходив до школи у Смизі. Одна з класних керівників розповіла, що він не був тією дитиною, яка запам’яталася. Минуло тринадцять років, як став випускником. Вчився посередньо і був замкнутим. Коли якось Сергій кілька днів не відвідував школу, то класний керівник пішла до нього додому з’ясувати, що сталося. Нам Олена Олексіївна розповіла, що жила сім’я навіть дуже скромно у квартирі, що знаходиться в одному з будинків, який смижани називають бараками. Одна кімнатка, розділена фіранкою від коридору. Пізніше батьки переїхали на хутір під Студянкою, а сам Сергій рідко бував удома, бо їздив на заробітки до Києва. Там, мабуть, і сталося його нове народження. Коли відбувалася Революція Гідності, він пішов висловити і свій протест. Звідти поїхав на Схід.
На похороні побратими розповідали, що приїжджали якось до нього у гості в Смигу і жалілися, що сепаратисти просто на горло наступають, бракує людей на передовій. Тоді Сергій узяв ще двох хлопців і вони приїхали на підмогу.
Шкода, що по собі «Кіт» не лишив сліду на землі, не встиг народити «Кошенят» та виростити їх з любов’ю в серці до України, яку йому самому змалечку прищепили батьки та вчителі у школі. Він виконав кодекс справжнього козака: віддав Богу душу, життя – Україні, а честь не віддав нікому.
Вікторія Шевчук
ГЕРОЙ, ЯКИХ МАЛО
Врятував від смерті не одного солдата, а сам загинув
Трагедія затьмарила наш край. Дуже великої втрати зазнала Дубенщина і вся Україна. У бою загинув наш земляк, Герой, яких мало, боєць легендарного батальйону «Айдар», 30-річний Сергій Кочетов. Разом із ним загинув його бойовий побратим з Березнівщини, корінням теж з Дубна, 28-річний Микола Саюк.
Щоб читачі краще зрозуміли всю глибину втрати, варто лише сказати, що Сергій пройшов весь Майдан від початку й до кінця. І ту страшну ніч штурму! Потім пішов контрактником у 3СУ. А з лютого 2015 р. служив у зоні АТО. Ветеран неоголошеної війни за Незалежність України.
Сергій з Миколою загинули 1 листопада. У рідний край Воїн світла назавжди повернувся ввечері 4 листопада. Перед тим із вояками попрощалися мешканці Києва й Рівного.
Надворі вже було темно, коли під роздираюче душу виття сирен привезли Сергія Кочетова. 3 ним приїхали більше десятка бійців з шевронами штурмового батальйону «Айдар». На майдані Незалежності Героя зустрічали близько півтисячі дубенчан. Священики на чолі з благочинним Дубенського району Ігорем Загребельним відправили над загиблими заупокійну службу. Після служби благочинний сказав коротку, але дуже проникливу проповідь, згадавши слова з Євангелія про те, що немає більшої любові, як покласти душу свою за друзів своїх. Отець Ігор наказав, щоб кожен з присутніх записав у пом’яники імена загиблих за Україну земляків і молився за їхні душі.
Потім почалося прощання із захисником України. Гори квітів і море сліз. Плакали батьки, плакали люди, які зовсім не знали Сергія. І плакали вояки. Так плакали, як на жодному похороні до того. Дуже вже плакали за побратимом його однополчани. 3 усіх сил стримували сльози, та не могли. Статний воїн на вид років 50 просто таки захлинався сльозами. Побивався, як батько за сином. Ще не доводилося бачити, щоб так гірко плакали солдати. Вже з цього стало зрозуміло, як багато значив для побратимів Сергій Кочетов…
Прощання затягнулося. І ось нарешті дубенчани простилися зі своїм захисником. Вояки беруть труну й повільно несуть до машини. Весь майдан припав на коліна. Так Дубно прощалося з Героєм.
Чимало людей вийшло провести Сергія Кочетова і на цукровому. Вийшла Плоска. А Смига вийшла вся. Тисячі людей. Три години тривало прощання. А далі – шлях до рідного обійстя. На загублений серед мальовничих лісів та полів хутір Дворище, розташований за кілометрів сім-вісім за Студянкою. Наступного дня, у суботу, відбувся похорон Героя.
Похмуре сіре небо. Голі дерева біля двору. Вдалині видніється Божа гора. Яке мальовниче місце! І яке непоправне горе прийшло в цей милий край. Хутір, мабуть, ще ніколи не бачив стільки машин і військових. Двір наповнений людьми. Дві гори квітів перед хатою. Всі понуро опустили голови. Дві літні жіночки поруч розповідають, як з Сергієм трималися на майдані в Українському домі, коли його оборонців громив «беркут». Схлипуючи, кажуть: «До чого хороший хлопець був!».
Час тягнеться як вічність. І ось труну зі спочилим вояком виносять з хати на двір. Молодий хлопчина у формі бійця «Адару» плаче аж заходиться. Він просто мліє. Його тримають за плечі дві жінки у військовій формі. Однополчанки. Підходить медичка. Приводить хлопця до тями. Пізніше стало відомо, чого він так побивається…
МИ ТУТ СПИМО СПОКІЙНО, БО УБІЄННИЙ ВОЇН СЕРГІЙ ЗАПЛАТИВ ЗА НАШ СПОКЙ СВОЇМ ЖИТТЯМ
Сергія виносять з двору і несуть рідною стороною дорогою попід лісом. Колона людей витягується на сотні метрів. Дівчата встеляють дорогу Героєві живими квітами. Побачивши процесію, праворуч у полі сполошився сивий кінь. Він несамовито гониться туди-сюди на прив’язі. Якийсь чоловік іде до коня, щоб відв’язати і перевести далі. Але кінь виривається і летить у поля. Труну кладуть у катафалк і далі везуть у Студянку, де мають відспівувати у церкві. Колона машин і автобусів витягується на кілька кілометрів. У селі колона зупиняється. Військові несуть загиблого побратима Студянкою. Ось і храм Св. Миколая. Труну ставлять на спеціальну підставку і заносять у церкву. На гріб кладуть дерев’яну рамку, в яку по всьому периметру ставлять свічки. Коли їх запалюють, виглядає так, що Сергій наче у сяйві.
Починається панахида, яку очолює благочинний першого дубенського благочиння Анатолій Богданов. Після заупокійної служби Анатолій Богданов каже коротку проповідь, в якій наголошує, що ми тут спимо спокійно, бо убієнний воїн Сергій заплатив за наш спокій своїм життям. Він каже, що Сергій був парафіянином цієї церкви і дуже шкода, що такого хлопця не стало. Та видно, такий є Божий промисел. Господь знає, кого і коли взяти до себе. Така Його воля, і мусимо змиритися й молитися за упокій убієнного воїна Сергія. Благочинний передає співчуття родині загиблого і всій парафіяльній громаді та жителям Студянки від владики – митрополита Варфоломія. Після того нагадує мирянам, що солдатам на війні тяжко і треба до 14 листопада зібрати допомогу для них, щоб відвезти на фронт.
Потім він надає слово настоятелеві храму отцю Петрові. Той теж добрим словом згадує воїна Сергія і нагадує всім про потребу молитися за вояків і за мир в Україні.
Після пастирських промов – прощання. Людей надворі біля церкви багато, але підходять не всі. Попрощалися. Побратими несуть труну з бойовим товаришем на могилки. Несуть селом, несуть полем. Дорога не близька. Віє пронизливий вітер. Небо похмуре. Світ сумує за Воїном світла. З хат виходять місцеві жителі. Людей багато і біля церкви, і по дорозі. Побратими Сергія несуть труну обійнявшись. Видно, що у них скріплене кров’ю бойове братство, хлопці, як одна родина. Кровних братів таких дружних важко знайти.
Йдуть і гучно гyкають: «Слава Україні!». І самі ж собі відповідають: «Героям слава!». Рідко хто з тих, хто споглядає за похоронною процесією, відповість на патріотичний клич. І не видно, щоб хто на коліна ставав. Тут, видно, так не прийнято.
Підходять до кладовища. Під самим лісом. Шумлять дерева. Під ними вічним сном спочиватиме Сергій. Заносять його до останнього притулку. Ставлять домовину біля розритої могили. Священик отець Петро каже коротку проповідь. Молиться за душу убієнного воїна і запрошує до слова його побратимів. Троє з них зголошуються виступити. Але говорити не можуть. Сльози душать хлопців. А вони їх і не ховають. Вояки називають себе не по імені, а за позивними.
Молодий бородатий хлопчина за позивним “Поляк”, котрого побратими ще часом називають Сашею і який млів у дворі, коли виносили домовину, через сльози розповідав, як його двічі врятував від смерті Сергій. Тепер зрозуміло, чого він так побивався. Як не плакати за людиною, якій двічі зобов’язаний життям. Вояк “Бетмен” з Млинівщини теж каже, що зобов’язаний життям Сергієві. Раніше вони служили у розвідці, а потім перейшли у мінометники. Каже: “Я сидів у бронежилеті, касці, а він без нічого (!) прибіг і витягнув мене з пащі смерті”. Розказує і гірко плаче. Він їх врятував, а вони його не змогли. Побратим Лісоруб, з яким вони пройшли Майдан і війну, згадує, яким безвідмовним був Сергій. Треба їхати під обстріли. Ніхто не хоче, а Сергій ніколи не скаже «ні». Ось якої сили духу був цей великий воїн! Його ратний подвиг належно не оцінений. Герой, який має бути нагороджений хоча б посмертно високою державною нагородою. Військкомат і влада мають подбати про це.
Якого сина втратила родина, Дубенщина і вся Україна! Які люди відходять від нас у вічність! Сіль землі української. Цвіт української нації.
Останнє прощання затягується. Батьки ридають. Бабця як закам’яніла стоїть біля голови внука, притримуючи грамотку, щоб вітер не здув. Нахиляється, щось шепоче йому. На це неможливо дивитися без сліз. Плачуть всі.
Священик каже, скільки не прощайсь, а треба закривати домовину. Чоловіки накладають віко. І у цей момент густі суцільні хмари розходяться і з-за них виходить вечірнє сонце. Його золотисті промені тягнуться по небу, як полотна стягів. Вони осяяли могилки своїм тремтливим світлом. Це схоже на диво. Це – знак. Небеса вітають упокоєну душу воїна своїм осяйним світлом. Труну опускають в землю. Священик кидає грудку землі у могилу. За ним – близькі, друзі. Сергій душею перейшов у вічність, а тілом – у рідну землю. Хай з Богом спочиває. Царство небесне. Молімося за його світлу душу.
P.S. Коли вже готувався цей матеріал, ми дізналися від мами Сергія – Лариси Олексіївни деякі подробиці життя і смерті її сина.
Він був на Майдані весь час, коли йшли бої з “беркутом” та проросійськими тітушками. Про те, що він там пережив, син мало розповідав. Мама знає, що на Майдані він був важко контужений. Переходив контузію. Мав серйозні проблеми зі спиною. Вже й ходити не міг. Його поставив на ноги один кременецький дідусь, він тоді ще був при силі. І з такою серйозною хворобою хребта Сергій 30 серпня 2014 року поїхав на війну. 3 того часу й до смерті він воював в «Айдарі». Спочатку добровольцем. А потім по контракту. То у документах він рахується на службі з лютого 2015 року, але насправді воював з осені 2014 року, коли були найважчі бої «Айдара». А оскільки добровольці тоді ніде не числилися, то до того часу він не рахувався офіційно на службі. Дуже яскраві і промовисті штрихи до портрета Героя.
Загинув Сергій разом з Миколою під час бою. Був артобстріл, і на їх позицію впала 120-міліметрова міна. Бойові побратими показали осколок з тієї міни, від якої загинув Сергій.
Обірвалося життя досвідченого воїна, патріота і просто хорошого хлопця. Він не встиг одружитися, народити дітей і виховати з них справжніх українських патріотів, яким був сам. Для України це непоправна втрата. Такого великого чоловіка виростили батьки на славу рідного краю і всієї України. Низький уклін їм!
П. Мащенко.
ВІЙНА ЗАБРАЛА ЕДИНОГО СИНА
5 листопада в маленькому хуторі Дворище, що на Дубенщині, було людно, як ніколи. Сотні людей з усієї України приїхали в оселю бабусі Сергія Кочетова, де в домовині спочивало його тіло. Попрощатись із захисником України прибули не лише рідні і друзі героя, а й його побратими з Майдану і війни на Сході.
ЕДИНОГО СИНА НЕ СТАЛО
Кочетов Сергій Вікторович з позивним «Кіт» народився в селищі Смига, що на Дубенщині. 30 листопада йому б могло виповнитись 31 рік. Ще з 2013-го року був активним учасником Революції Гідності, брав участь в протистояннях на Грушевського, охороняв Український Дім. Коли в Україні розпочалась війна з російським окупантом, то, довго не роздумуючи, пішов добровольцем на Схід, щоб обороняти і визволяти рідну державу від загарбника. В лютому 2015-го року Сергій підписав контракт до закінчення особливого періоду, тобто – закінчення так званого АТО.
Як розповіли кореспонденту «Скрині» побратими героя, спершу «Кіт» був у розвідці, а згодом став старшим навідником мінометного взводу 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар» 10-ої ОГШБр.
Ніч з 1 листопада стала фатальною для Сергія і його найкращого товариша ще з часів Майдану – «Француза» (Миколи Саюка з м. Березне, що на Рівненщині). Цієї ночі поблизу села Славне Мар’їнського району Донецької області був бій. У результаті мінометного обстрілу молоді хлопці загинули. Ще двоє бійців зазнало поранення. 28-річний «Француз» був командиром відділення зв’язку взводу управління мінометної батареї 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар» 10-ої ОГШБр. Він разом із «Котом», після революційних подій у 2014 році пішов добровольцем на війну. Друзі завжди були разом і пліч-о-пліч боронили рідну Неньку-Україну на Сході.
28 серпня цього року Микола Саюк одружився з жінкою, з якою познайомився на війні. Сергій Кочетов був у РАГСі в них за свідка. Саме в ці дні, після весілля товариша, востаннє рідні бачили Сергія, бо на кілька днів він приїхав додому.
Сергій часто телефонував до рідних, присилав свої фото з фронту, а ще фото дівчини, яку полюбив на Сході. Батьки щиро раділи за сина.
Проте, вже 2 листопада сумна звістка прилетіла в батьківську хату. Єдиного сина Сергія не стало в живих…
ПОВІДОМЛЕННЯ У ЗМІ
Цього ж дня прес-служба Міноборони з питань АТО повідомила, що за минулу добу двоє військових загинули, п’ятеро зазнали поранень. Полковник Андрій Лисенко уточнив, що двоє бійців загинуло і двоє поранені в результаті мінометного обстрілу поблизу села Славне, що на Донбасі.
ОФІЦІЙНІ ДАНІ
Вже 4 листопада сотні людей прийшли на Майдан Незалежності, що в Києві, аби попрощатися із майданівцями і добровольцями АТО – з Сергіем Кочетовим та Миколою Саюком. Ставши на коліна і зі сльозами на очах, проводжали героїв на рідну їм Рівненщину. О 16-ій годині мешканці Рівного теж гідно зустріли земляків. Заупокійну літію за загиблими героями очолив архієпископ Рівненський і Острозький Іларіон. Йому співслужили клірики єпархії УПЦ КП. Після прощання в Рівному тіла айдарівців повезли до рідних домівок.
РОЗМОВА З БАТЬКОМ
Поки в Рівному прощались із захисниками Украіїни, то вже в Дубні, на Майдані Незалежності, теж почали збиратися небайдужі дубенчани та мешканці із сусідніх районів. Кортеж, в якому везли тіло Сергія Кочетова, запізнювався. Його родина вже чекала на Майдані: заплакана мати сиділа в авто, а сивочолий батько, не знаходячи собі місця, кульгаючи, із паличкою в руках, ходив по Майдану. Хвилини здавалися днями – батьки чекали на тіло єдиного сина. Тим часом тато Сеpгія поспілкувався із кореспондентом «Скрині».
– Знаєте, я руський бурят, але завжди є і був за Україну. Так само, як і Сергій. Він дуже любив Україну. Коли почалась на Сході України війна, то деякі рідні із Росії від мене відмовились. Вони не розуміють, що насправді тут відбувається, – продовжує розповідати батько героя пан Віктор.
– Коли був Майдан і Сергій побачив по телевізору, що український народ повстав за справедливість, сам вирішив поїхати у Київ. До закінчення революції він був у столиці. Я весь час його підтримував. А коли Сергій поїхав в АТО, то я теж завжди був із ним. Пам’ятаю, як проводжав його на Схід і благословляв у дорогу. Жаль тільки, що не зміг захистити свою дитину. Останній раз я з сином розмовляв 30 жовтня. Мабуть, щоб ми не хвилювалися, він казав, що в них все тихо і спокійно.
Розповідаючи про сина, заплаканий чоловік показує його світлини на телефоні.
– Ось, гляньте, – це мій син. Тут він свого побратима з Млинова проводжає в останню дорогy. А це він на війні. А тут, гляньте, на Луганщині з дівчиною стоїть. А ще маю фото з Майдану. Все тут маю. Його фотографію поставив собі на заставку і часто дивлюся на нього, – говорить мій співрозмовник.
Також розповів, що зустрічати його кровиночку зі Сходу прибули в Дубно всі брати, сестри і дядьки Сергія.
– А ще приїхала родина з Києва. Із Німеччини летять і з Польщі їдуть, – продовжує розповідати батько захисника України. На закінчення розмови Віктор Кочетов каже:
– Подякуйте людям в газеті від мене. Подякуйте за те, що прийшли сюди вшанувати мого Сергійка. Він був дуже доброю і щирою людиною. Міг останнє віддати людям. І навіть життя своє віддав…
ПЕРЕД ГЕРОЕМ СТАВАЛИ НА КОЛІНА
Розмову на Майдані перервала поліцейська сирена. Військові з прапором України стали в ряди. Дорослі і діти мовчали. Зупинився на Майдані похоронний кортеж. 3 автівок і бусів вийшли «айдарівці», майданівці та два капелани в камуфляжах, поверх яких були єпитрахілі. Крім них, було чимало люду в цивільному. Далі домовину з героєм бійці занесли до центру головного майдану міста, де стояло кілька сотень людей і близько двох десятків священиків УПЦ Київського Патріархату, разом із благочинними міста та району. Після богослужіння кожен присутній мав можливість схилити голову перед героєм і попрощатись із ним. Люди несли жовто-блакитні квіти і палили свічки та лампади. Неподалік від домовини стояли айдарівці. Один із них розповів кореспонденту «Скрині:
– Родом я зі Львова. Сергія особисто не знав. Із Фейсбуку дізнався, що «айдарівці загинули на Сході. В нас вже так прийнято, що якщо хтось із наших добровольців гине, то ми завжди з’їжджаємось до Києва, щоб попрощатися з ними. А потім вже супроводжуємо по домівках, якщо є така можливість. Розумієте, у нас 80 відсотків «айдарівців» – це в минулому майданівці. Тому Майдан теж мав попрощатись із ними. Далі ми поїдемо в його рідне село і цілу ніч пробудемо біля його домовини, – говорить чоловік із позивним “Балу”. Після прощання на дубенському майдані присутні стали на коліна і утворили коридор. Військові занесли тіло «айдарівця» в машину, яка вирушила в рідне село героя. І хоч на вулиці вже було темно та доволі прохолодно, люди із сіл Дитиничі, Бірки та Судобичі стояли край дороги і, схиливши свої голови, ставши на коліна, мовчки проводжали земляка. В Смизі теж було людно. Здавалось, що все село вийшло зустріти добровольця Сергія, якого знали ще з дитинства. Люди йшли до Будинку культyри, куди привезли тіло, несли квіти і молилися біля домовини бійця, вкритої стягом України, та назавжди прощались із ним. Пізніше «живий коридор» із людей зі свічками зустрічав загиблого «айдарівця» аж до хутора Дворище. Там Сергій провів свою останню ніч із рідними та друзями.
У ДВОРІ ГЕРОЯ
Вже наступного дня, 5 листопада, всі хто знав і ті, хто ніколи не був знайомий із героєм їхали в Дворище, що поблизу села Студянка. Кореспондент «Скрині» теж прибув вшанувати світлу пам’ять добровольця. Дорога на хутір була не близька. Їхали лісами. Якби напередодні грейдери не прогорнули дорогy до оселі, де проживала бабуся Сергія, то з легкістю можна було б заблукати. Приїхавши в Двоpище, одразу видно будинок Сергієвої бабусі. Поблизу помешкання було припарковано більше 50-ти автомобілів і автобусів. Біля будинку стояло багато люду. 3 одного боку були «айдарівці» і волонтери й тихо вели розмови про своє. Неподалік від них – майданівці, переважно ті, кому від 30-ти до 65-ти років. Сивочолі близнючки з позивними “Береза” і “Калина” теж добре знали Сергія з позивним Котик. Вони любили добродушного борця за справедливість і не могли в цю днину не приїхати в його село, щоб не попрощатися із ним.
Були й громадські активісти та бійці АТО із Млинова, які теж знали Героя.
На незнайомців дивились місцеві жителі. Дехто з односельців навіть причитав: «За що ж ти загинув, Сергійку?
Вчителька із Студянки розповіла, як Сергій приїжджав у відпустку. Якось сусідка запитала добровольця, чи довго він збирається бути на Сході. Мовляв, своє відвоював, чому там сидіти. На це Сергій їй відповів: «Якби на вашому подвір’ї розірвалася граната, чи впали «гради», то ви б не питали, чому я там сиджу. Та більше ні про що не запитала і нічим не дорікнула.
Один із смижан розповів, що Сергій був дуже хорошою і доброю людиною. Його любили і поважали в селі усі: дорослі і малі. Незнайомець розповів, що в їхньому краю люди збирали допомогу на Схід, яку організували духовні наставники. І чоловік з прикрістю сказав, що їхня допомога поїхала мешканцям Донбасу, а багато людей хотіли віддати її «адресно». Наприклад, Сергію і його побратимам, бо вони не впевненні, до яких саме «донецьких» їхня допомога прибула.
СПОГАДИ З МАЙДАНУ
Про знайомство із Сергієм з позивним “Кіт” старша жінка із Молодава розповідає:
– Вперше з Сергієм ми побачились у Рівному на автостанції. Познайомились в маршрутці. Ще тоді питали, хто куди іде і в яку сотню. Сергій сказав, що іде в Рівненську. Потім в метро нас зустріли майданівці. Так я потрапила в Рівненську сотню. Потім був Український Дім, Інститyтська, Грушевського…
Головний сотник Рівненської сотні Олександр Чорний теж приїхав на похорон Кота. Про патріота і його обов’язки на майдані він розповів чимало цікавого.
– “Котик” був компанійським хлопцем. Він справжній патріот. Знав, що треба зробити для того, аби відстояти гідність народу і нашу рідну Україну. Всі ми тоді ходили під кулями. Але не боялись їх. Ми знали, що ми не одні. 3 нами був народ і Божа воля. Також досить тривалий час ми охороняли Український Дім. Щоб ви розуміли, це найбільший музей в Україні. Там зберігались найцінніші українські експонати із власними архівами. Ми відповідали за 3, 4, 5 поверхи. І плюс охороняли вихід на дах, з якого було видно весь Майдан. Це було б вигідне місце для снайперів. Але ми його пильнували і відповідали за його недоторканність. До речі, Сергій відповідав за збереження усіх цінностей музею, – зауважив сотник Чорний.
Близнючки із села Майдан, що на Дубенщині, сивочолі “Береза” і “Калина” (називались так, щоб вороги й тітyшки в столиці не чули їхніх імен) теж згадують “Кота”. Тоді вони жили, мов єдина сім’я. Жінки любили “Котика”, наче рідну дитину. Переживали, щоб він був у теплі і не голодував. “Котика”-Сергія на київському Майдані поважали, як особистість усі, хто знав його. Ще з революційних днів він подружився із “Французом” (Миколою Саюком). Хлопці були з українським народом у всі важкі дні, а особливо у ті страшні і найкривавіші. Після революції товариші, не роздумуючи, пішли добровольцями на Схід, бо їхня революція за незалежну Україну ще не завершилась. Починався другий етап боротьби за волю України.
У ПАМ’ЯТІ «АЙДАРУ»
Також вшанувати пам’ять “Котика” та попрощатись із ним приїхав побратим з Майдану і війни Богдан Лісоруб. На шевроні в чоловіка пишеться: «Айдар”, “Рабів до раю не впускають». «Айдарівець» приїхав із Тернопільської області. Нині він вдома. Лікується.
– Познайомились із “Котом” на Майдані. У січні 2014-го року. Тоді з Грушевського ми йшли в Український Дім. 3 нами був і “Француз”, якого сьогодні теж ховають в Березному. Ми всі дружили. “Кіт” був дуже простою і доброю людиною. Тільки щось не так, наш “Котик” вже стояв попереду на барикадах. На нього можна було покластись, – розповідає “Лісоруб”.
– На війні ми разом воювали поблизу Щастя. Пригадую, якось я їхав в Старобільськ. Дорогою зламалася машина. А перед тим ми не бачилися півроку, бо були на різних позиціях. Тоді була ніч. Бачу – зупинилась біля мене машина. Виходить “Кіт” і запитує, що сталось. Я дуже зрадів, коли його побачив. Він затягнув мою машину і через кілька днів її поремонтували. Також були випадки, що ідемо й бачимо – йде бій. А там Сергій зі своєю групою активно дає відсіч ворогy.
А ще “Лісоруб” розповів про перший рік на війні. Як доводилось виживати на Сході. 3ахищали Україну в гумових тапках та напівголодні. Але завдяки волонтерам армія зміцніла і зараз вона може дати собі раду і гідну відсіч ворoгy.
Через деякий час “Лісоруб” показав рукою на побратима, який недалеко стояв у цивільному одязі з прапором України в руках.
– Дивіться, то – мій друг. Ми разом із ним були на позиціях. Зараз він «шифрується», щоб його не впізнали. А то тут ФСБшники по закутках ховаються. Шпигунів купа, нюхом чую, – жартуючи, каже “Лісоруб”.
Цього дня на подвір’ї “Котика” було багато добровольців із різних областей України. Вони були у камуфляжах, але чимало було й таких, хто був y цивільному. Проте майже всі вони обурювалися новині, що героя України ховатиме представник УПЦ, яка перебуває в єдності з Московським Патріархатом. Бійці розповідали, як не один раз священики цієї віри здавали сепаратистам їхні позиції. Тим фактом засмутились й капелани, які приїхали напередодні в Дворище і, попрощавшись із Сергієм, поїхали, щоб не зустрічатись «із батюшками». Принаймні, так казали бійці.
ДОРОГА ДО ХРАМУ
Близько 13-ої години на подвір’я героя прибув місцевий священик. Спершу бійці АТО разом із військовими несли домовину на руках. Попереду йшли дівчата з квітами і встеляли ними дорогy Сергію. Пізніше, вже біля лісу, домовину положили в автівку. Люди теж пересіли в автобуси та легковий транспорт і поїхали в Студянку до місцевого храму. Дорога вела через ліс. Також довелося минати невеличкий, але дуже красивий дерев’яний храм, будівництво якого було присвячене річниці УПА. Коли приїхали в село Студянка, то знову бійці почали нести на руках «айдарівця». Час від часу грав духовий оркестр.
МОВА ОКУПАНТА?
Храм, куди принесли Сергія, невеличкий, тому не всі люди могли в ньому розміститись. Багато люду стояло на подвір’ї храму і на дорозі. 3і святині лунали церковні піснеспіви, і, як казали місцеві, – православною мовою. Хоча ця православна мова більше нагадувала російську. Це обурювало тих, хто розуміє, що Росія окупувала не тільки наші землі, а ще й багатьох душі. 3 цього приводу, один із родичів героя сказав: «Ми попередили людей, щоб сьогодні не було зайвої мови стосовно релігії. Бo не місце і не час про це говорити». Може й так… А може й треба вкотре задуматися — одні гинуть за Україну, захищаючи від рук Москви, інші вперто захищають іі впливи в особі канонічної православної церкви.
ЛЮБИВ ЧИТАТИ КНИГИ
Поки в храмі молились за душу спочилого воїна Сергія, його однокласники, стоячи на дорозі, згадали про шкільні роки.
– Сергій був спокійним хлопцем. Коли ми дізнались, що він був на Майдані і вже третю осінь воював на Сході, то це нас трішки здивувало. Хоча після школи він дуже змінив свої погляди на життя. Але завжди залишався життєрадісним. Мав багато друзів. – розповідає однокласник Микола.
– А ще Сергій з дитинства дуже любив читати книжки. Завжди любив тягнути мене в бібліотеку. Набере фантастики і читає. Я теж брав у бібліотеці книги, але тільки тому, щоб йому була компанія, бо я майже їх не читав. Також пригадую, як у молодших класах нас перевіряли на швидкість читання і так було, що Сергій швидше читав, ніж дівчата. Сергій був найкращим серед нас, – говорить Микола.
– Шкільні дискотеки були не для нього. Раз на указ міг прийти на танці і йшов додому. Після книг другим його захопленням був футбол. Ми всі разом вболівали за ФК «Динамо», – ділиться спогадами інший однокласник.
ВІДЗНАКИ І МЕДАЛІ
Через деякий час кореспондент «Скрині» знову говорив із бійцями АТО. Добровольці розповіли, що в скорому часі їхнього побратима “Котика” посмертно мають нагородити званням – Герой України. Вони розповіли, що в день поховання передали батькам медаль «Захисника Вітчизни», яку Сергій заслужив у боях за Україну.
СОНЦЕ ОСЯЯЛО УСІХ
Коли в храмі відслужилось, бійці АТО знову взяли на руки домовину свого “Котика” і понесли її на кладовище. Попереду йшов місцевий настоятель і «пєвчі». Далі йшли військові, які несли героя і прапори України. Добровольці разом із іншими людьми час від часу вигукували: «Слава Україні! Героям слава! Слава нації! Смерть ворогам! Україна понад усе!». За бійцями АТО, кульгаючи із палицею в руках, ішов втомлений, старенький батько героя. Він відмовлявся їхати в машині. Коли не встигав іти і відставав від синової домовини, то одразу збирався з силами й намагався наздогнати бійців. Відстань була немалою. Вже на кладовищі бійці розповіли присутнім, яким був Кіт на Сході. Говорили й про великодушність Сергія, адже той не один раз рятував їм життя. Всі «айдарівці» стали на коліна перед знівеченим від міномету тілом Сергія Кочетова та назавжди попрощались із ним. На захмареному небі з’явилось дуже яскраве сонце. Його проміння осіяло всіх, хто був на кладовищі. Бійці попросили в Сергієвих родичів, щоб на його могилі завжди був прапор України, який вони із собою привезли. Потім відгримів почесний військовий салют. Багато хто з «айдарівців» зібрався їхати у Березне, аби схилити голови перед могилою “Француза”, який теж любив Україну і боровся за її цілісність та незалежність. При виході із кладовища рідні Сергія Кочетова роздавали усім кусочки весільного короваю. На похороні «айдарівця» була і дівчина, яку він любив. Весь час за молодою красунею ходила медсестра чи подруга, у руках в якої був нашатирний спирт. Ідучи із цвинтаря, одна із старших місцевих жительок промовила сама до себе: «Стільки почестей, а дитину вже не вернеш… Так, на жаль, Сергія вже не повернути, але на почесті він заслужив! Доброволець своїм прикладом показав, як потрібно любити рідну Україну. Він не ховався від працівників військкоматy, а добровільно обрав шлях вільної духом Людини. Він був патріотом і заслужив, щоб його пам’ятали теперішні і майбутні покоління. Віднині його ім’я навіки викарбуване в історії визволення України. Тому слава українському герою!
Ксеня ГАЛИЦЬКА
Немає нічого вічного на цій планеті, але є люди, які заслуговують жити вічно.
І чомусь саме на них дуже рано вказує пальцем смерть.
Сергій Вікторович Кочетов (позивний “Кіт”) народився 30.11.1985 року в селі Студянка на хуторі Дворище Дубенського району Рівненської області.
Взагалі-то з самого дитинства його називали зовсім не “Котом”. Прізвисько в нього буле більш лагідне та ніжне – “Котя”. Так його почали називати через його чорняве волосся та дуже привабливу вроду в сукупності з прізвищем “Кочетов”.
З 1-го до 11 класу навчався і мешкав у селищі міського типу Смига. Відразу після закінчення школи пішов в армію.
Дуже хороший друг, який, щоб не сталося, завжди прийшов би на допомогу та підтримав. Він просто не розумів, як це – залишити у біді. Це стосувалося його друзів, родичів та знайомих, а потім і своєї країни.
І коли в Украну прийшла біда – “Котя” був у перших лавах тих, хто кинувся на порятунок.
Після армії працював на заробітках – їздив по містах на будівництва. Оскільки він був єдиною та люблячою дитиною в батьків, то хотів допомогати не тільки для свого блага, але й батькам. Клав плитку так, що після нього нічого не перероблювали, завоював собі репутацію чудового майстра.
Якось одного осіннього дня 2013 року, коли Сергій вже збирався на черговий об’єкт, він увімкнув новини і побачив, що зі студентами зробив “Беркут”. І тоді він сказав: “Мені робота більше не потрібна, бо якщо ми це стерпимо, не буде більше країни, в якій я міг би працювати, я їду туди, де я потрібен.”
Повністю пройшов шлях Майдану, приймав участь у всіх кривавих боях, як на Грушевського, так і на Інститутській.
“Котя” був доброю, чесною, справедливою, порядною, мужньою, просто дивовижною людиною. Про нього можна написати дуже багато, але досить того, що він був неперевершеним і все, що він робив, було заради народу в Україні.
Після Майдану він жив тільки війною. У грудні 2014 року добровільно пішов захищати Україну від ворога. У лютому 2015 року підписав контракт “до закінчення особливого періоду”.
Солдат, старший навідник мінометного взводу 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар» 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.
Сергій Вікторович повоював у багатьох місцях – Щастя, Трьохізбенка, Новоайдар, Станиця Луганська, врятував від смерті не одного побратима. Був поранений, деякий час перебував на лікуванні, бо не міг нормально ходити.
Загинув 1 листопада приблизно о 23.30 – 0.00 поблизу села Славне Мар’їнського району Донецької області внаслідок детонації боєприпаса в каналі ствола міномета.
У вересні цього року “Котя” побував вдома у відпустці. Люди, які бачили його в останній раз живим, розповідали, що перед поверненням на фронт, воїн казав, що більше вони не побачаться з ним, що більше він не повернеться. Друзі намагалися перевести це в жарт, але зупинились, коли побачили, що він не сміється.
Йому було лише 30 років.
Нікому не дано жити вічно, але можна жити вільно й достойно, за що ця Людина з великої літери боролася до останнього свого подиху.
«Кота» увіковічили на фасаді школи (фото)
В пам’ять про Сергія Кочетова, що загинув в АТО, на Дубенщині з’явилась меморіальна дошка
Молодому смижанину, герою-земляку, що захищав кордони України Сергію Кочетову з позивним «Кіт» на фасаді Смизької загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів встановили меморіальну дошку. Сталося це напередодні Дня захисника Вітчизни. Як повідомляють у відділі освіти, культури, туризму, молоді та спорту Смизької селищної ради, на виконання рішення виконавчого комітету «Про надання дозволу на встановлення меморіальної дошки» № 93 від 10.10.2017 року 13 жовтня відбулися урочистості з нагоди встановлення меморіальної дошки Кочетову Сергію Вікторовичу.
Список публікацій
Дубенщина сумує // Вісті Дубенщини : газета №1 . – Семидуби, село (Дубенський район), 2016. – № 44 /3 листоп./. – С. 1
Анотація: У зоні АТО загинув Сергій Кочетов, мешканець селища Смига Дубенського району
На Сході загинув боєць [Сергій Кочетов] зі Смиги [Дубенського району] // Дзеркало плюс : сімейний тижневик. – Дубно, 2016. – № 44 /3 листоп./. – С. 5
Мащенко П. Герой, яких мало. Врятував від смерті не одного солдата, а сам загинув / П. Мащенко // Дзеркало плюс : сімейний тижневик. – Дубно, 2016. – № 45 /10 листоп./. – С. 3 – 5
Анотація: У Смизі Дубенського району поховали 30-річного солдата батальону “Айдар” Сергія Кочетова, який на фронт пішов добровольцем
Шевчук В. Вдома не запам’ятали, а в армії пам’ятатимуть завжди / В. Шевчук // Наше дзеркало : обласний тижневик. – Дубно, 2016. – N 45 /9 листоп./. – С. 2
Анотація: У c. Студянка Дубенського району поховали 30-річного солдата батальону “Айдар” Сергія Кочетова, який на фронт пішов добровольцем
Галицька К. Війна забрала єдиного сина / К. Галицька // Скриня : обласний тижневик. – Дубно, 2016. – № 46 /10 листоп./. – С. 4
Анотація: Дубенщина попрощалася з військовослужбовцем батальону “Айдар” Сергієм Кочетовим з с.Студянка
Загинули двоє айдарівців з Рівненщини [Микола Саюк (“Француз”) з села Адамівка Березнівського району та Сергій Кочетов (“Кіт”) з села Смига Дубенського району] // Радивилів Post : Районний тижневик. – Радивилів, 2016. – №46 /10 листоп./. – С. 8
За день в зоні АТО загинуло одразу двоє військових з Рівненщини // ВОЛИНЬ : обласний народний часопис. – Рівне, 2016. – №42 /4 листоп./. – С. 2
Анотація: Про загиблих воїнів АТО, мешканця села Адамівка Березнівського району Миколу Саюка та мешканця селища Смига Дубенського району Сергія Кочетова
Струс В. У Рівному попрощалися відразу з двома бійцями батальйону “Айдар” / В. Струс // ВОЛИНЬ : обласний народний часопис. – Рівне, 2016. – №43 /11 листоп./. – С. 2
Анотація: Про загиблих військовослужбовців батальйону “Айдар” на Донбасі – 28-річного уродженця села Адамівка Березнівського району Миколу Саюка та 30-річного Сергія Кочетова, родом із селища Смига що на Дубенщині
Ворончук О. Смизький виконком [, що у Дубенському районі] все-таки дав шанс покращити житлові умови сім’ї загиблого героя [Сергія Кочетова] / О. Ворончук // Вісті Дубенщини : газета №1 . – Семидуби, село (Дубенський район), 2017. – № 10 /10 берез./. – С. 3
Батьки загиблого Героя Сергія Кочетова [зі Студінки Дубенського району] за рахунок субвенції придбали житло // Вісті Дубенщини : газета №1 . – Семидуби, село (Дубенський район), 2017. – № 38 /21 верес./. – С. 2
Сергію Кочетову відкрили меморіальну дошку // Вісті Дубенщини : газета № 1. – Семидуби, село (Дубенський район), 2017. – № 42 /19 жовт./. – С. 2
Анотація: На фасаді Смизької ЗОШ відкрили меморіальну дошку на честь загиблого воїна АТО Сергія Кочетова
“Хочу, щоб батьки побачили кінець війни, за який віддав життя їхній син” – сестра айдарівця “Кота” Софія про героя, що шукав справедливості для всіх / розмовляв В. Струс // ВОЛИНЬ : Обласний народний часопис. – Рівне, 2018. – №13 /30 берез./. – С. 4
Анотація: Про загиблого воїна АТО Сергія Вікторовича Кочетова на прізвисько “Кіт”, який загинув під селом Славне Мар’їнського району Донецької області, розповідає його сестра Софія Прихорчук
Кочетов Сергій Вікторович // Вікіпедія : вільна енциклопедія
Кочетов Сергій Вікторович // Книга пам’яті загиблих
E зоні АТО загинув військовий зі Смиги // Дубно : офіційний сайт Дубенської міської ради
На Рівненщині в пам’ять про загиблого героя проведуть футбольний турнір // Рівне 1 : телеканал
Батьки загиблого Героя отримають компенсацію на придбання житла // 03656.com.ua
У Смизі організовують футбольний турнір пам’яті воїна Сергія Кочетова // Дубно : інформаційно-розважальний портал міста
В пам’ять про загиблого героя організовують футбольний турнір // 03656.com.ua
Встановили меморіальну дошку Сергію Кочетову – загиблому атовцю з позивним «Кіт» (фото) // Волинь : сайт
На фасаді Смизької ЗОШ відкрили пам’ятну дошку Сергію Кочетову, який вторік загинув у АТО // Дубенська районна державна адміністрація : сайт
«Кота» увіковічили на фасаді школи (фото) // 03656.com.ua: інформаційний портал м. Дубно
Один, який вартий тисяч // Цензор.Нет