Анатолій Колесников народився 08 грудня 1975 р у м. Острозі, Острозького району, Рівненської області. З 1-го по 8- й клас навчався в ЗОШ № 1 м. Острога, 9-й та 10-й клас закінчив у Межирицькій ЗОШ Острозького району Рівненської обла сті у 1993 році. Навчався у професійно-технічному училищі.З грудня 1994 . по липень 1996 року проходив строкову службу в лавах Збройних сил України на Одещині. Був одружений у 1999 році: дружина Оксана Юріївна Колесникова; діти: Іван – 1999 р.н. та Іванка 2001 р.н.
Іванка навчається в РДГУ – політологія – зараз магістр. Іван закінчив Рівненський автотранспортний коледж.
Домашня адреса – м. Острог вул. Йосипа Новицького, 156
Після завершення служби в армії деякий час працював в Острозькому будинкоуправлінні. Згодом здобув професію водія і з 12 листопада 2003 року до часу мобілізації на війну з росією працював водієм в КЗ «Державний історико-культурний заповідник м.Острога».
З початком Антитерористичної операції у 2014 році Анатолія мобілізували до ЗСУ. З 28 травня 2015 р. по 21 липня 2016 р. проходив службу згідно з Указом Президента України «Про часткову мобілізацію». Загалом Анатолій двічі брав участь в АТО /вдруге за контрактом/, захищаючи незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України на території Донецької та Луганської областей. Після демобілізації повернувся далі працювати у заповідник. З початком повномасштабного вторгнення російських окупантів 24 лютого 2022 р. відразу звернувся до Острозького відділу Рівненського районного центру комплектування та соціальної підтримки і вже 9 березня був мобілізований до лав ЗСУ, щоб зі зброєю захищати Українську державу.
Загинув /з акту службового розслідування: 29 листопада 2022 року близько 8 години 40 хвилин унаслідок мінометного обстрілу військами Російської Федерації по контрольно-спостережному пункту 5-ї механізованої роти в м. Авдіївка Покровського району Донецької області отримав поранення несумісне з життям стрілець-снайпер 1 механізованого відділення 3-го механізованого взводу 5-ї механізованої роти 2-го механізованого батальйону солдат Колесников Анатолій Анатолійович.
Поховали захисника в рідному місті.
Публікації про Колесников А.
Спогади
“Сьогодні ми усвідомлюємо, що біль від втрати пригасне, але знаємо, що не мине ніколи. Адже Анатолій Колесников працював у колективі заповідника майже двадцять років. Активний в громадському житті колективу, товариський, надійний.Під час перебування на фронті нашого Анатолія Колесникова всі ми хвилювалися за нього, при потребі старалися допомогти тим, що було необхідне там на фронті.
Чекали 8 грудня – це день народження нашого колеги, нашого Захисника, нашого Героя. Хотіли привітати його з 47-м днем народження. Не судилося…
Важко повірити, важко сприйняти, що Анатолій Колесников загинув.
Тепер наш Анатолій Колесников, наш Толік житиме в наших серцях, в нашій пам’яті. Слава Герою!” – сказала Марія Данилюк, завідувачка відділом заповідника
«Мій тато був доброю людиною, завжди був у пошані серед друзів, колег та рідних. З побратимами з часів АТО мав дружні взаємини між сім’ями, з одним із них пішов на службу і в наш час. Приходив на допомогу в потрібну мить. Сіяв позитив серед усіх близьких. Мав легку вдачу. Кожен, хто знав його, не міг повірити в таке горе, оскільки кожен мав віру в те, що він обов’язково повернеться живим. Ще жодного дня не пройшло, щоб ми не згадали мого тата. Тепер щодня про нього і його любов до тварин нам нагадує пес, якого він привіз з АТО, а також кіт, якого нам передали побратими та волонтери уже після загибелі тата», – розповіла донька загиблого Іванна.
В Острозі провели вечір пам’яті полеглого захисника України
Працівники Державного історико-культурного заповідника м. Острога (ДІКЗО) підготували та провели, на мою думку, на високому патріотично-емоційному рівні, в рамках тижневого відзначення Дня Героїв України, театралізований вечір-реквієм «Світлої пам’яті Анатолія Колесникова». Він, на превеликий жаль, поліг захищаючи Україну під час теперішньої російсько-української війни. До широкомасштабного вторгнення ворога Герой був ветераном антитерористичної операції (АТО), у мирному довоєнному житті – працював водієм згаданого комунального закладу.
Більше 50 осіб взяли участь в поминальному заході в понеділок, 29 травня, в приміщенні Музею книги та друкарства. Це були працівники заповідника, сім’я, родина, друзі, бойові побратими, волонтери, журналісти та ін.
Після привітань, ведуча вечора-реквієму, авторка сценарію, зберігачка фондів ДІКЗО Світлана Панченко зазначила, що присутніх зібрали наслідки тяжкої несправедливої війни росії проти українського народу. Після того під звуки сумної мелодії, із-за лаштунків маскувальної сітки на імпровізовану сцену вийшов у формі українського захисника режисер Острозького народного аматорського театру, актор Микола Кінах. Він прочитав щемливий монолог звичайного українського чоловіка, якого до війни життя було наповнене любов’ю і турботою до родини, друзів, побратимів – ветеранів АТО, до праці і до рідної землі. Із перших хвилин повномасштабного вторгнення російських окупантів він став на захист свободи України – пішов на війну. Він дуже не хотів, щоб у те пекло йшли непідготовлені молоді хлопці, без досвіду, які автомат бачили лишень по телевізору.
Мені дуже хочеться, щоб Україна була вільною, і щоб мої діти й онуки жили спокійно і не бачили того, що бачив тут я: знищені вщент міста і села, спалені ліси і ниви, посічені дерева уламками снарядів, поля, усіяні нерозірваними снарядами російських «Ураганів», свіжі сліди прильотів від артилерії та мінометів, загиблі діти, старики, закатовані мирні мешканці…
Стає дуже страшно і невимовний біль огортає душу, коли до тебе прилітає ракета і руйнує пункт дислокації, і коли ти дістаєш з під уламків своїх побратимів: живих і мертвих. Найстрашніше, коли ти чуєш стогін друга, який помирає, і допомогти нічим не можеш. І немає знеболювальних, вони десь там, під завалами… Оце крає душу… Війна – страшна річ, позитивних вражень тут немає. Ти повинен з холодним серцем бути. Просто виконувати свою справу – знищувати ненависного ворога. Емоційна складова відходить на другий план, присутня спортивна складова, яка допомагає виграти це змагання. Війна з росією – велике зло для всього українського народу. Прощення рашистам за те, що вони зробили на цій землі, не буде! Побратими помстяться за смерті невинних людей!» – наголосив актор.
Він по суті, зіграв роль не тільки Анатолія Колесникова, але й збірний образ багатьох тисяч українців. Вони через широкомасштабне вторгнення ворога, загрозу знищення України та поневолення нашого народу, змушені були йти захищати Батьківщину.
Світлана Панченко розповідала про те, що 9 березня 2022 р. водій ДІКЗО Анатолій Колесников був мобілізований Острозьким відділом Рівненського районного центру комплектування та соціальної підтримки і став на захист рідної землі. Він мав чималий досвід, адже був ветераном АТО (з 2015 р. по 2016 р. та у 2016 р.). Був сміливим, відважним, надійним і вірний воїном на назвисько «Борода», мав велике нестримне бажання доєднатись у військо саме до своїх побратимів по АТО, до рідної 24-ї бригади аби усім разом дати відсіч ненависному ворогу.
Після двох тижнів перебування на злагодженні у Черкаській області, де формувавсь новий механізований батальйон військової частини А 4007, вирушив до Авдіївки Донецької області. І увесь той час був на тонкій межі між життям і смертю. Двічі Анатолію Колесникову її вдалось оминути. Перший раз, коли один потрапив під ворожий обстріл у дорозі, коли забрав посилку з дому на новій пошті і повертався назад до місця дислокації, другий, коли раптово викликали на бойове завдання, і рашисти поцілили з танка в пусту кімнату, де хлопці мали відпочивати у приміщенні школи на другому поверсі. Втретє під час цілеспрямованого масованого обстрілу окупантів Толіка не стало…», – із сумом зазначила ведуча вечора пам’яті.
На великому екрані показували світлини з домашнього архіву, з воєнних буднів, був показаний і ведуча прочитала витяг з Акту службового розслідування від 29 листопада 2022 року. Згідно нього близько 8 години 40 хвилин унаслідок мінометного обстрілу військами російської федерації по контрольно-спостережному пункту 5-ї механізованої роти в м. Авдіївка Покровського району Донецької області отримав поранення несумісне з життям стрілець-снайпер 1 механізованого відділення 3-го механізованого взводу 5-ї механізованої роти 2-го механізованого батальйону солдат Анатолій Анатолійович Колесников. Уламки вражої зброї поцілили захиснику у голову, шию, плече… Зупинилось серце від болю… Полетіла душа до Небесного воїнства…
Була оголошена хвилина мовчання. Після неї Світлана Панченко розповідала про довоєнне життя Анатолія Колесникова, навчання, одруження, роботу, сім’ю, захоплення та багато іншого. Під час вечора-реквієму його ведуча неодноразово читала щемливі вірші, із захопленням розповідала про патріотизм полеглого Героя, його вірність Україні, любов до своєї сім’ї. Все те з болем відгукувалось в душах присутніх. Без сумніву, гірко й боляче за кожну втрату, яку понесла Україна. Сльози на очі неодноразово наверталися навіть у мужніх чоловіків. Емоції, як мовиться, зашкалювали, сум огортав душу кожного присутнього того дня в Музеї книги та друкарства…
Приємними спогадами, місцями навіть забавними, а частіше – ледь стримуючи сльози ділилися про полеглого Героя, розповідали про його роботу в заповіднику, різні життєві ситуації, людські та професійні якості: завідувачка Музею книги та друкарства Світлана Позіховська, її колега по відділу, старший науковий працівник Анатолій Хеленюк, завідувачка відділу історії Марія Данилюк, заступниця директора по адміністративно-господарській роботі Ірина Вербицька, художниця-реставраторка по паперу Вікторія Сінчук.
Акторка Острозького народного аматорського театру Наталія Ясінська, вийшовши із-за лаштунків, тримаючи в руках живі барвисті самоцвіти, прочитала вірш «А ти сій квіти…». Це своєрідний заповіт жінкам, які втратили чоловіків чи синів на війні. Й щоб відволіктись, не впадати в повну депресію, а навпаки – загоювати рани людям і землі, автор вірша, від імені полеглого вояка, просить працювати на землі, вирощувати квіти «… щоби вони встелили всі шляхи, якими повертатимуться грізні, найкращі в світі наші вояки додому, до родини і до щастя, яке вимолюємо в Бога зараз всі».
Після завершення монологу акторка вручила квіти дружині загиблого Героя. Вона разом із дітьми передала для ДІКЗО два прапори, привезені Анатолієм Колесниковим із передової.
Директор ДІКЗО Микола Манько дякував за нові дуже цінні історичні експонати. Він також пригадував роботу Анатолія Колесникова в заповіднику, розповідав, що він, на жаль, перший загиблий працівник культури з нашої області. Очільник заповідника також провів паралель, коли за 85 років до загибелі Анатолія Колесникова в катівні комуністи, росіяни вбили одного з творців музейного закладу в Острозі Михайла Струменського. Микола Манько дякував усім, хто долучився до підготовки вечора-пам’яті, закликав подавати пропозиції щодо увічнення пам’яті Анатолія Колесникова.
Упродовж вечора пам’яті дві пісні виконала учениця Острозької школи мистецтв по класу бандури Дарина Паюк (викладач Наталія Бондар). Ірині Вербицькій та водію ДІКЗО Іванові Нечипоруку було доручено покласти корзину із квітами на могилу Анатолія Колесникова. Дякувала за добру пам’ять, за проведений захід дружина загиблого героя Оксана Колесникова.
Впродовж року ми щодня говоримо слова вдячності ЗСУ: коли минає повітряна тривога, коли дізнаємося новини з передової, коли зустрічаємо новий день… Завдяки бійцям і загиблому герою Анатолію Колесникову сьогодні можемо сказати один одному «Добрий ранок». Рідною мовою, у власному домі, на своїй землі. Завдяки нашим незламним захисникам ми – є. Дякуємо! Пишаємося вами і гордимось. Кожному захиснику та кожній захисниці рідної землі – повернення живими додому з Перемогою! Загиблим героям – світлого неба!», – наголосила наприкінці заходу Світлана Панченко.
Після завершення заходу працівники заповідника з родиною загиблого та побратимами на знак шани та великої поваги відвезли корзину з квітами на могилу загиблого героя Анатолія Колесникова.
СЦЕНАРІЙ вечора-пам’яті захисника Колесникова Анатолія
Світлини передані Державним історико-культурним заповідником м. Острога
Вірш, присвячений полеглому Анатолію. БОЛИТЬ ДУША, КОХАНИЙ, ЗА ТОБОЮ... Страшно самій, а в небі чорні хмари. Сонця нема в сумнім рахунку днів. Голубка залишилася без пари, мій голуб у безсмертя полетів... Хто пережив біль втрати - зрозуміє. На душу каменем оте страшне - вдова. Поховані всі мрії і надії. Лишилися несказані слова... І пам'ять... В ній ховаюся від болю. Думками я з тобою, рідний мій. Переглядаю фото, ніби долю, де ти зі мною, поруч і живий.. Ти раєм став для мене з перших днів: добрий, простий, веселий, працьовитий. Мій погляд і без слів ти розумів, готовий до ніг небо прихилити... Руки золоті від Бога мав. Щоб ми жили в достатку ти старався. До техніки мав хист, ремонтував. І гонками на картингу займався. Господарем ти був і все умів: в городі і ремонт вдома зробити. По совісті завжди, по правді жив. І правду в очі не боявся говорити. Будинок будувати почали. Мріяли сад і квіти, щоб красиво. Хоч не багато ми жили, але спокійно, затишно, щасливо... Сина і донечку Господь подарував. Ти став найкращий в цілім світі, тато. Заради них і жив, і працював. В серці твоїм добра було багато... Людям, хто б не просив, допомагав. Мудру пораду кожному міг дати. З сином на картингу разом ганяв в змаганнях участь їздили приймати... Де мій коханий, там жарти, завжди й сміх. Був до людей він щирий і відкритий. Привітний, доброзичливий до всіх. Мріяли в парі довгий вік прожити... Онука свого вже на руки взяв. Було заради кого в світі жити. Став дідусем і таку мрію мав, на картингу онука теж навчити... Прийшла війна ти зброю в руки взяв. Не заховався і не відкупився. Свою сім'ю, онука захищав, в очі ворожі без страху дивився... Повагу в побратимів заслужив. А ми тебе чекали і любили. "Все буде добре" - завжди говорив... Нам чорна звістка прилетіла - вбили... До Бога з поля бою полетів. Додому тіло привезли у домовині. Як мало ти на світі цім прожив багато болю залишив родині... Самотньо так без тебе на землі. Без сонця дні стали мені сумними. Під хмарами літають журавлі, може твоя душа літає разом з ними. Змиритись важко, що вже не прийдеш. Щоранку тобі каву наливаю. В думках моїх, в молитвах ти живеш. Час не лікує, я не відпускаю... Біля могили шумлять прапори. Несу в сльозах, тобі коханий, квіти. А ти на мене дивишся згори. Чую твій голос:- Рідна, треба жити! авторка Соломія Українець
Список публікацій
Боєць Анатолій Колесников загинув під Авдіївкою // Платформа пам’яті. Меморіал. Загиблі у війні Росії проти України
В Острозі відбувся вечір пам’яті загиблого працівника музею Анатолія Колесникова // Горинь
На Донеччині віддав життя за Україну воїн із Рівненщини // Rivne online