Рівненський район – Революція гідності. Війна. Рівненщина

Вітрук Володимир Станіславович (22.03.1999-03.03.2025)

Володимир Вітрук народився 22 березня 1999 року в Рівному. Навчався у школі №13, згодом здобув фах кухаря-кондитера у Квасилівському професійному коледжі та вищу освіту у Національному університеті водного господарства та природокористування.

Після навчання працював у супермаркеті та на меблевій фабриці в рідному місті. У березні 2024 року Володимира Вітрука мобілізували до лав Збройних сил України.

«Він мав військову кафедру після університету. До служби звик швидко, ніколи не скаржився. Це був добрий, щирий та простий хлопець, який мав плани на життя. До війни любив проводити час з друзями, ходив до тренажерного залу, займався спортом», – розповіла мама Захисника.

У Володимира залишилися батьки та бабуся.

На жаль, 25-річний лейтенант Володимир Вітрук загинув 3 березня 2025 року під час виконання бойового завдання на Харківщині. Лише нещодавно тіло воїна ідентифікували та передали рідним для гідного поховання.

Верес Лілія Іванівна (06.06.1994 – 05.05.2026)

Верес Лілія народилася 06 червня 1994 року в селі Колодязне, що на Березнівщині. Базову середню освіту здобула у місцевій школі, а повну — у
Прислуцькому НВК. Згодом навчалась у Рівненському професійному училищі. Здобувши професійну освіту, у 2015 році Лілія підписала контракт із
Збройними Силами України та стала на захист держави. Після майже десяти років служби вирішила продовжити навчання й вступила на заочну форму до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.
Навчалась на другому курсі, готувалась до чергової сесії… Але, на жаль, так і не судилося завершити навчання — ця сесія стала для неї останньою.
Старша солдатка, діловод служби авіації та протиповітряної оборони, Лілія Верес померла 05 травня 2026 року у місті Львів, перебуваючи на військовій службі.
Лілія втратила матір, а 09 травня 2026 року бабуся провела в останню путь і свою внучку…

Поховали Захисницю зі всіма військовими почестями на місцевому сільському кладовищі.
У Лілії залишилися чоловік, тато, бабуся, а також рідні тітки та дядьки.

Пилипчук Микола Анастасійович, позивний «Стахов» ( 09.02.1972 – 01.03.2026)

Микола Анастасійович Пилипчук народився 9 лютого 1972 року в селі Прислуч у багатодітній та дружній родині. Навчався у місцевій школі, після чого здобув професійну освіту у Костопільському професійному училищі, де опанував фах столяра та будівельного тесляра. Більшу частину свого життя Микола Анастасійович прожив на Житомирщині, де створив сім’ю. Працював за фахом — спочатку столярем у колгоспі, згодом у меблевому салоні в Житомирі. Був майстром своєї справи, якого поважали колеги та цінувало керівництво.
Його пам’ятають як щирого, доброзичливого, веселого й відкритого чоловіка — душу компанії. Він дуже любив природу, захоплювався садівництвом і залюбки проводив час у лісі, збираючи гриби. Найбільшою цінністю для нього була родина — він безмежно любив своїх дітей і кохану дружину, яка, на жаль, відійшла у вічність рік тому.
Солдат, стрілець стрілецького відділення стрілецької роти батальйону територіальної оборони, захищав Україну з грудня 2025 року. Загинув 01
березня 2026 року, під час виконання бойового завдання, на Донеччині.
Побратими знали його під позивним «Стахов».

Миколу Пилипчука поховали на місцевому кладовищі з усіма військовими почестями.… Читати далі

Коваль Микола Федорович (03.03.1977 – 17.09.2022)

Коваль Микола народився 03.03.1977 року у місті Березне. Закінчив Березнівську середню загальноосвітню школу №2. Потім закінчив з відзнакою Березнівський лісовий коледж. У 2001 році закінчив Київський національний університет імені Тараса Шевченка за спеціальністю «Фінанси» та здобув кваліфікацію економіста-офіцера військового управління тактичного рівня. Працював начальником фінансової служби у військових частинах Львова та міста Звенигородка Кіровоградської області. Любив співати, готувати різноманітні страви. З дитинства любив спорт, особливо футбол, був гравцем березнівської районної футбольної команди «Случ». А згодом був суддею футбольних районних матчів. Писав вірші.
З вересня 2015 року проходив службу у складі 92-ї окремої механізованої бригади на командних посадах. Протягом семи років служби в бригаді брав участь в АТО/ООС в районах населених пунктів Новоайдар, Авдіївка, Мар’янка, Курахово.
Під час повномасштабної війни Микола служив заступником командира дивізіону з морально-психологічного забезпечення 92-ї окремої механізованої бригади імені кошового отамана Івана Сірка.

За час служби в Збройних Силах України нагороджений медаллю за 10 років відмінної служби, Почесною народною козачою відзнакою за заслуги орденом «Іван Сірко» ІІІ ступеня, відзнакою Президента України «Медаль за участь в антитерористичній операції»

Помер 17 вересня 2022 року при виконанні військового обов’язку у районі міста Куп’янськ Харківської області.… Читати далі

Мацько Дмитро Миколайович (05.10. 1990-28.05.2023)

Мацько Дмитро Миколайович народився 05 жовтня 1990 року в місті Березне. З дитинства цікавився бойовим гопаком, грав на акордеоні. Закінчив Березнівську музичну школу. Потім навчався в Національному університеті «Острозька академія». Працював на різних підприємствах і будівництвах, займався ремонтними роботами як в України, так і за кордоном. Кілька років працював перевізником, побував у багатьох країнах. У вільний час любив рибалити та ремонтувати автомобілі.
Під час повномасштабного вторгнення, у грудні 2022 року, приєднався до лав лавах Збройних Сил України. Служив водієм 2-го розвідувальної роти 80-ї окремої десантно-штурмової бригади.
32-річний солдат Дмитро Мацько, псевдо Монгал, загинув 28 травня 2023 року поблизу села Іванівське, що під Бахмутом на Донеччині. Під час військових дій захисник отримав смертельні ушкодження від вибухів і осколків.
Під траурні звуки духового оркестру, почесної варти та колони прапороносців березнівчани живим коридором із квітами провели Дмитра рідними вулицями міста Березне до міського майдану Незалежності, де відбувся чин прощання з полеглим Героєм.

Заупокійна служба відбулася у Свято-Миколаївській церкві міста Березне. Поховали Дмитра на кладовищі в урочищі «Лукавець» .… Читати далі

Мартинюк Володимир (12.05.1977-07.05.2026)

Володимир Мартинюк народився 12 травня 1977 року в Рівному. Навчався у загальноосвітній школі №23, а згодом здобув вищу освіту за спеціальністю «Облік і аудит» в Національному університеті водного господарства та природокористування.

Працював у фінансовій сфері, обіймав керівні посади в Держенергонагляді та рівненському управлінні ДСНС, звідки звільнився у званні капітана. Майже 15 років віддав енергетичній галузі – з 2011 року він працював у «Рівнеобленерго». Спочатку займався аналітикою та аудитом, а згодом очолив відділ розрахунків із клієнтами.

Володимир Мартинюк брав участь в антитерористичній операції на Донбасі, а з початком повномасштабного вторгнення добровільно став на захист Батьківщини.

«Він називав це своїм обов’язком – бути там у складний для країни момент. Це була добра та чуйна людина, яка понад усе любила свою сім’ю. Колеги згадують Володимира як інтелігентного, чесного та принципового фахівця – його поважали і цінували. У вільний час захоплювався спортом, особливо полюбляв футбол та баскетбол, – розповів брат Захисника.

На жаль, 48-річний підполковник Володимир Мартинюк помер 7 травня 2026 року у Дніпропетровській області під час виконання службових обов’язків.… Читати далі

Дятлик Анрій Миколайович (06.07.1997-21.07.2024)

Андрій Дятлик народився 6 липня 1991 року в місті Рівне в багатодітній християнській родині. Він був десятою дитиною з одинадцяти: шести синів і п’яти дочок Миколи Садоновича і Галини Іванівни. З дитинства Андрій виявляв неабиякі здібності до музики та навчання загалом. У 2004 році він закінчив Рівненську дитячу музичну школу № 2 за спеціальністю «Кларнет», а в 2008 році успішно завершив навчання в ЗОШ № 10 м. Рівного.

Андрій мав також особливу пристрасть до друкарської справи, яка для нього була не просто роботою, а справжнім джерелом натхнення та самореалізації. Ще зі шкільних років він регулярно їздив до сімейної друкарні в селі Корнин, де опановував мистецтво друку та працював після шкільних занять.

Прагнучи до знань і розвитку, Андрій продовжив освіту за кордоном. З 2009 по 2010 рік він навчався в Міжнародному університеті LCC (Литва) за спеціальністю «Іноземна філологія, англійська мова», що дало йому можливість не лише вдосконалити свої мовні навички, а й розширити світогляд та отримати міжнародний досвід. У 2011 році Андрій поглибив свої знання ще однієї іноземної мови, відвідуючи курси чеської мови при Карловому університеті в Празі (Чехія).

Маслянко Олег (13.10.1970-25.02.2024)

Олег Маслянко народився 13 жовтня 1970 року у місті Баку. З 1993 року, після здобуття Україною незалежності, жив у місті Рівне. Кадровий військовий отримав відповідну освіту – закінчив спершу Енгельське вище зенітне ракетне командне училище ППО, а потім, Національну академію внутрішніх справ України за спеціальністю «Правознавство».

«Свого часу Олег служив у Владивостоці, але, коли розпався Радянський Союз, звільнився зі служби та переїхав в Україну, у Рівне. Тут понад 20 років служив у поліції. Із початком антитерористичної операції з березня 2015 року брав участь у захисті незалежності та територіальної цілісності України на території Донецької та Луганської областей. А потім, продовжив військову службу у Збройних силах України за контрактом», – розповідає дружина Героя Оксана.

Кадровий військовий понад усе прагнув захистити свою країну та її народ. Тож із початком повномасштабного вторгнення брав активну участь у боях, проявляв героїзм, мужність, витримку. Нерідко вів за собою підлеглих під щільним артилерійським вогнем, зумів зберегти і особовий склад, і успішно виконувати поставлені завдання. Яскравим свідченням мужності та вірності військовій присязі є численні нагороди Героя, які отримав за роки служби, зокрема, медаль «За оборону міста Бахмут» та Почесний нагрудний знак Головнокомандувача Збройних Сил України «Срібний хрест».

Лопатюк Дмитро Григорович (07.11.1991 – 02.05.2024)

Дмитро Лопатюк народився 7 листопада 1991 року у місті Рівне. Закінчив Рівненський ліцей №11 із золотою медаллю, а потім, Київський національний університет імені Тараса Шевченка за спеціальністю «Прикладна математика». Після строкової служби в армії працював програмістом. 18 жовтня 2022 року Дмитро Лопатюк був призваний на військову службу за призовом під час мобілізації до Кінологічного навчального центру Державної прикордонної служби України. 23 листопада 2022 року був призначений до бойового підрозділу 105 прикордонного загону Державної прикордонної служби України.

З 15 липня по 25 жовтня 2023 року старший солдат Дмитро Лопатюк виконував бойові завдання на ділянці відповідальності 11 прикордонного загону Державної прикордонної служби України – Донецький напрямок. У складі мінометного розрахунку вміло та професійно здійснював обстріл противника з мінометів, надавав вогневу підтримку бойовим позиціям під час штурму противником.01 вересня 2023 року у складі мінометного розрахунку вміло та професійно здійснював обстріл противника з мінометів, зупинивши штурмові дії противника на позиції відділення «Риба» в районі населеного пункту Красногорівка.

Після повернення зі Сходу України, Дмитро Лопатюк продовжив виконувати службові завдання на ділянці відповідальності 105 прикордонного загону, а саме в районі н.п.

Грабовий Євген Олександрович (11.10.1992-19.11.2024)

Євген Грабовий народився 11 жовтня 1992 року у селі Мостове Миколаївської області. Закінчив тамтешню школу, згодом навчався у Миколаєві, пізніше переїхав жити та працювати до Одеси.

У перший день повномасштабного вторгнення Євген записався до лав одеської тероборони. Через пів року він відвіз дружину з дитиною до її рідних у Рівне, а сам добровільно приєднався до Збройних Сил України та відправився захищати Батьківщину.

«Він був справжнім патріотом – намагався зробити все можливе від себе, щоб наблизити нашу перемогу. Він ніколи не чекав, що хтось щось зробить чи змінить за нього. Євген йшов на війну, щоб його рідні могли жити у вільній Україні. Він – приклад для свого сина», – розповіла дружина Захисника.

Рідні та друзі відгукуються про Євгена як про доброго та милосердного чоловіка, готового в будь-який момент прийти на допомогу. За словами побратимів, Євген неодноразово рятував чужі життя, завжди до останнього залишався зі своїми хлопцями.

На жаль, 32-річний молодший сержант Євген Грабовий загинув 19 листопада 2024 року під час виконання бойового завдання у Харківській області.