Іван Лемещук народився 20 січня 1993 року в селі Гайки-Ситненські Радивилівського району Рівненської області. Не шкодувала його доля. Рано померла мама. Шестирічний хлопчина залишився на вихованні у бабусі  Лідії Корніївни.

Навчався в Ситненській ЗОШ І-ІІІ ступенів.  Іван був оптимістом, організатором шкільних свят, подорожей, екскурсій. Він був одночасно скрізь: у спортивній залі, на шкільному подвір’ї, у навчальному кабінеті. Біля нього завжди поруч були друзі, з якими він поспішав у походи, розпалював вогнище, щоб спекти картоплю. Завжди і в усьому Іван був першим.

Навчався у Кременецькому лісотехнічному коледжі. Проходив службу в армії, залишився на військовій службі контрактником. Десантник, сержант, командир взводу 80-ї аеромобільної бригади міста Львів. Підрозділ, у якому служив Іван, неодноразово брав участь в АТО на Донеччині та Луганщині.  Були перемоги і втрати, радість і сльози розпачу.

Загинув 5 вересня 2014 року біля міста Щастя під Луганськом в бою з російськими терористами, які влаштували засідку і обстріляли колону десантників, у якій служив Іван.

Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 р. «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» Іван Михайлович Лемещук нагороджений орденом  «За мужність»  ІІІ ступеня (посмертно).

Публікації про Лемещука  І.  М.

І знову сум охопив наш край! Ще одна жертва заради спокою і миру на рідній Неньці-Україні. Цвіт нації кладе свої голови, щоб ми жили вільно. Важко на серці, коли розумієш, що не всі усвідомлюють, заради чого така втрата. Але вояки гинуть, проливаючи свою кров, щоб ворог не топтав нашу землю.

До с. Гаї Ситненські Радивилівського району привезли тіло молодого бійця Івана Лемещука. Він служив в аеромобільних десантних військах і у свої 21 потрапив на передову в зону АТО, де і

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

загинув від ворожих «Градів». Але помер як герой, захищаючи кордони своєї Батьківщини.
«Слава, слава, слава! Герої не вмирають!», – так виголошували люди, що прийшли віддати шану вояку за його жертву і подвиг, за захист свого українського народу.

Священики і монахи Української Православної Церкви Київського Патріархату помолилися за спокій душі вбитого воїна Івана. Поминальна хода простяглася від рідного села до Свято-Дмитріївського храму с. Ситне, щоб звершити чин похорону.

Дорогою труну з тілом супроводжувала почесна хода: школярі, молодь, військовослужбовці та всі, хто знав хлопця, ті хто оцінив цей подвиг і вирішив віддати останню шану молодому бійцю.

«Ніхто крім нас!» – саме такі слова є гаслом десантних військ, у яких служив Іван. І ці слова сьогодні повинні бути актуальними для кожного. Бо ніхто крім нас не захистить свою землю і свій народ, свою рідну Україну. І тепер, коли проводжаємо загиблого героя, ніхто крім нас не помолиться за його душу і не оспіває його подвиг.

 

 

«Будемо маками квітнути в полі»
OLYMPUS DIGITAL CAMERA

«Коханий, як мені важко без тебе, не можу змиритися з тим, що тебе немає поряд, вже ніколи не подзвониш і не скажеш: «Моя принцеса, моя кохана». Ти був для мене усім! Як я тебе кохаю, Ваня, ти кохання мого життя, ти найсвітліше, що було в моєму житті, я завжди тебе кохатиму, і ми завжди будемо разом!!! Ти – найбільше моє ЩАСТЯ!».

Ці слова – зі сторінки дівчини полеглого в ході АТО Івана Лемещука – Галі зі Львова. У цій же соціальній мережі залишилася й Іванова сторінка, яку він востаннє відвідав 31 серпня о 15 год. 42 хв., і уже є сторінка групи його пам’яті…

Наприкінці серпня Іван Лемещук разом з іншими військовослужбовцями із 80-ої аеромобільної бригади зі Львова вкотре відправився на схід країни. До цього він, 21-річний десантник-контрактник, сержант, заступник командира взводу, уже чимало, як мовиться, сьорбнув у тому житті, похоронив бойових побратимів і друзів – командира, старшого лейтенанта Івана Пасевича і Михайла Ставського, які полягли на Сході смертю хоробрих. Загалом, життя змалку випробовувало Івана на міцність. У 6-річному віці померла мама, опікувалася ним спочатку бабуся у Радивилові, а затим інша бабуся – у Гайках-Ситненських, у цьому селі пройшли його шкільні роки. Зростав, як кажуть вчителі, чесним і відважним, відкритим і відвертим, щирим і добрим. Після закінчення 9 класу Ситненської школи навчався у Кременецькому лісотехнічному коледжі. Потім була строкова служба в армії, як справжній чоловік, захист своєї Вітчизни він зробив своєю роботою – залишився контрактником у 80-ій аеромобільній бригаді.

Починаючи з квітня, підрозділ, у якому служив Іван Лемещук, неодноразово брав участь в АТО на Донеччині. Десантники відважно і мужньо воювали з бойовиками. Була радість перемог і гіркота втрат. 5 вересня, за годину до припинення вогню (так званого перемир’я), терористи влаштували засідку і обстріляли колону десантників 80-ої аеромобільної бригади і батальйону “Айдар”. Як розповідали однополчани нашого земляка-героя, Іван у мить ворожої атаки не розгубився, зайняв позицію під танком і став відстрілюватися. Але ворожий снаряд вцілив у танк…

Минулого четверга відбулися велелюдні похорони Івана Лемещука. І юні, і дорослі жителі навколишніх сіл, Радивилова, Кременця, Рівного і Львова, військові із Дубна, Рівного, Львова приїхали у Гайки-Ситенські, щоб провести в останню путь відважного героя-десантника. Голова районної ради О. Пастух із заступником П. Ковальчуком, голова райдержадміністрації В. Кондик із першим заступником І. Школярем теж поклали вінок герою, висловили співчуття родині українського патріота. Хоронили Івана Лемещука, як і належить, з усіма військовими почестями – почесний ескорт, духовий оркестр, тризалповий салют. Встеляли дорогу квітами. Аби віддати останню шану земляку-герою, чимало людей стрічало похоронну процесію із Гайків-Ситенських до Ситного, спинилася вона у Ситному і навпроти школи, щоб вшанувати світлу пам’ять колишнього учня, про якого добре слово мовив директор Р. Войцеховський.

Відспівували Івана Лемещука у місцевому Свято-Дмитріївському храмі священики УПЦ КП.

А на кладовищі виголосив прощальне слово військовий комісар з Рівного, уродженець сусідньої Михайлівки М. Твердохліб: “Якось подзвонили йому і кажуть, приїдь-но, розберися, один козак в армію не хоче йти. Приїжджаю. Виявляється, Іванові Лемещуку прийшла повістка в армію. А він хоче служити тільки в десантних військах, каже, тільки вони – справжня армія, здатна стати на захист держави. Ось так він і втрапив у 80-ту аеромобільну бригаду, що у Львові. Потім лишився тут контрактником. Девіз у десантників – «Ніхто, крім нас!». Вірний йому, віддано служив своїй країні Іван Лемещук. Жодного разу не відмовився від участі в АТО. І загинув за всіх нас. За мир у нашому краї, за мир у нашій державі. За те, щоб кадировці не відрубували людям кінцівок, не здирали наживо татуювання з десантників, не гвалтували наших дівчат і жінок, а потім ззаду стріляли їм у голову, наголосив М. Твердохліб. І ми маємо це пам’ятати”.

Іван Лемещук був неодружений, проводжали його в останню путь з короваєм і калачами, які наприкінці роздали шматочками присутнім.

А закінчити цю сумну оповідь про Івана Лемещука хочу словами теж із соціальних мереж: «…Ми будемо жити!!! …Будемо маками квітнути в полі, …Будемо птахами линуть на волі, …Будемо зорями падати з неба…»

Звичайно, жодні слова не можуть компенсувати втрати коханого. Красива історія палкого кохання Івана і Галі мала увінчатися весіллям. Але його, це весілля, перенесли, за наполяганням Івана, з минулої весни до спокійніших, мирних часів. Побажаймо мужності Галі – цій світлій і чарівній дівчині. Адже життя продовжується і необхідно знайти в собі сили йти далі. І пам’ятати!

Герої – не вмирають!

Василь Семеренко

 

29 січня 2015р. на будівлі  Ситненської ЗОШ І-ІІІ ступенів, яку свого часу закінчив Іван Лемещук, в урочистій обстановці відкрито меморіальну дошку.

Освячення пам’ятника загиблому воїну АТО Лемещуку Івану Михайловичу

 

 

 

Простіть мене, бабцю, за те, що загинув…»

Лідія Лемещук сама ростила внука – героя АТО

Іванові Лемещуку із села Гайки Ситненські Радивилівського району доля відвела лише 21 рік життя. Зовсім мало. Але Іван жив так, ніби хотів встигнути все. Вчитися, кохати, захищати свою землю і свою родину.  Наперекір важкій долі. З шести років хлопець залишився без маминої любові та ласки. Його виховувала бабуся. Другою його сім’єю стала армія, десантна 80-а бригада. 

Мачуху мамою називав

У чепурній хатині у Гайках Ситненських усе нагадує про Івана. Посеред великої кімнати на чільному місці його фото, нагороди. Бабуся Лідія Корніївна як тільки почне говорити – відразу сльози в очах. Дві доньки і син подарували їй семеро внуків, вона має вже шість правнуків. Але Ваня для неї – особливий.

– Все говорив: «Бабулю, я вас до Львова заберу, будете мені діти глядіти. Як я тепер без нього?” – плаче.

Доля з самого дитинства була немилосердною до хлопця. Перші 10 років життя – це історія втрат. Здавалось, як міг такий маленький хлопчик усе це винести і пережити? Він ще й говорити толком не навчився, коли його батьки Оксана та Михайло розлучилися. Не склалось у дорослих життя. Ще й у школу не встиг піти, як втратив найдорожчу людину – маму. Вона згоріла молодою і дуже швидко від невиліковної хвороби – лейкемії. Після неї один за одним пішли із цього життя Оксанині батьки. Добре, що у Вані була надзвичайно дружна і любляча родина з боку тата. Хлопчину оточили любов’ю і турботою. Звісно, ніхто не може замінити неньку, та все ж… На той момент батько Михайло був одружений. У тій сім’ї підростало дві донечки. Мачуха Люда прийняла чоловікового сина всім серцем.

– Вони у мене жили, Люда дуже добре до хлопця ставилася, – хвалить свою другу невістку Лідія Корніївна Лемещук. – Вона на своїх дівчат могла і крикнути, а на нього – ні-ні. Він її мамою називав. А як же діти між собою славно ладили! Особливо з меншою Миросею. Та у мого сина і тут сім’ї не склалося. Люда забрала дівчат, виїхала в Москву. Як же Ванька переживав, страждав! Здається, більше, ніж тоді, коли Оксана померла.

Усього 11 літ мав хлопчина, коли єдиною його опорою у житті лишилася бабуся, яка враз стала для нього всім – мамою, татом, дідом, братом, сестрою… У той час батько хлопця сидів у тюрмі. А Лідія Корніївна, якби могла, здається, небо прихилила б для внука. Він називав її бабулею, любив і беріг. Ще зовсім малим був, а хотів, щоб жили не гірше за інших. Усілякі глиняні кружечки на кухні, набори ложок-друшляків, ножів у спеціальній стійці – усе Ваня до хати ніс. Усе, щоб свою бабулю порадувати.

– Після дев’яти класів Ваня у Кременці у лісотехнічному коледжі вчився. Бувало, подзвонить: «Бабулю, що робите? Гній треба вивезти?». Дивлюся, а вже його друзі на дворі, прибігли помагати. Ваня попросив.

Весілля відклали через війну

Пов’язувати своє життя з військовою службою Іван Лемещук не збирався. Після закінчення коледжу поїхав у Москву, до мами Люди. Там навіть на роботу влаштувався, але тягнуло додому. А тут повістка прийшла в армію.

– Наша родина була дуже проти того, щоб Ваня йшов служити, – пригадує його рідна тітка і хрещена мама Люда, яка якраз гостювала у рідному селі (живе в Ризі). – Тим більше, що його піклувальником була бабуся, вона потребувала догляду. А він вперся: піду, і все. Але піду не просто в армію, а тільки в десантники. Ну, наша бабця пішла до знайомих домовлятися. Ваню ж у десантники не брали: він був худенький, маленький. Спортом не дуже займався, тільки футбол іноді ганяв, а там мускулатури не накачаєш. Але по знайомству Ваню взяли до Львова у десантну бригаду. І коли я приїхала через рік – похресника не впізнала. В нього такі мускули стали, він так витягнувся, став мужчиною. 160 стрибків з парашутом мав! Просив у мене поради: йому пропонували підписати контракт. Я й кажу: «Як-не-як, це державна робота, якщо тобі подобається, то йди». Так він зв’язав своє життя з армією.

Декілька годин бабуся Лідія Корніївна і тітка Люда розповідали про свого Івана. Людина прожила всього 21 рік, а скільки пам’яті по собі залишила! Сльози на очах у бабусі при спогадах, як він сюрпризом заявився додому після «дембеля» з армії: замовив, щоб знайома принесла до електрички  букет улюблених бабулиних квітів. Або як організував своїм сільським товаришам стрибки з парашутом. Як зустрічали разом Новий 2014 рік. Хрещена Люда із сім’єю якраз була в гостях. А Ваня привіз зі Львова свою кохану дівчину Галю знайомитися… Літом хотіли відгуляти весілля. Всі були такі щасливі!

Перед останнім відрядженням на Схід усім залишив подарунки

Влітку 2014-го на сході України розпочалася війна. Іван Лемещук був заступником командира взводу, командиром відділення воюючої 80-ої бригади. Про його відрядження на Схід рідні майже нічого не знають.

– Про війну ніколи нічого, ні словечка, – тихо мовить бабуся. – Знаємо, що багато друзів втратив. Командира Івана Пасевича, Михайла Ставського…

– Я в кінці червня прилітала в Україну, – підхоплює тітка Люда. – Він дзвонив зі Львова: «Хресна, тут у товариша ногу відірвало… Можливо, допоможете, у нас є літак, треба лікаря знайти, кажуть, що можна протягом 36 годин пришити». Я працюю в медицині й кажу: «Вань, це ж інша держава, поки дозволи отримаєш… А ногу можна протягом 12 годин пришивати». Завжди думав про інших. Його хресний Андрій говорив мені, що якось Ваня подзвонив: «Тримайте кулаки, моліться, щоб ми вийшли». Кажуть, що вони тоді з Луганського аеропорту виходили.

У кінці серпня Іван востаннє приїхав у рідні Гайки Ситненські. Привіз подарунки всім сусідам. Котрась жіночка заплакала, а він: «Не плачте, побачите, ми повернемося героями». А ще підготував останній сюрприз для своєї бабулі: 22 серпня на день народження Лідія Корніївна отримала через Ваніного однокласника подарунок – гроші на нову пральну машину. Навіть на війні хлопець був дуже уважним до найріднішої людини.

Іван Лемещук загинув 5 вересня 2014 року, за годину до початку так званого перемир’я. Тоді терористи на Луганщині влаштували засідку батальйону «Айдар», їм на допомогу поспішили десантники 80-ої бригади. Як розповідав однополчанин Вані, 21-річний хлопець у тому бою зайняв позицію під танком і став відстрілюватися. Але ворожий снаряд вцілив у танк…

Приходить у сни і каже, що живий

«Коханий! Як мені важко без тебе, не можу змиритися з тим, що тебе немає поряд, уже ніколи не подзвониш і не скажеш: «Моя принцеса, моя кохана…» Ти був для мене усім! Як я тебе кохаю, Ваню, ти кохання мого життя, ти найсвітліше, що було в моєму житті, я завжди тебе кохатиму, і ми завжди будемо разом!!!» – у розпачі через декілька годин після бою напише на своїй сторінці його кохана Галя.

Бабуся Ліда взагалі мало пам’ятає ті дні – тоді ніби час зупинився. І вона чекала свого любого внука, який навіки мав приїхати додому.

– Разом з ним загинули Іван Сова із сусіднього села Бригадирівка і Толік Гаврилюк з Корця. Ще 5 вересня нам подзвонили, що Ваня… – сльози застрягли у горлі бабусі Ліди. – Не повірила, стала набирати Ваню, виклик ішов, а трубку ніхто не піднімав. Так хотілося почути його голос, щоб сказав, що то була помилка… Нам привезли його аж 11-го числа. Сову, Толіка відразу поховали. А нашого чого так довго? Там жінка була з бригади зі Львова, подзвонила нам і сказала, що будуть хоронити у напівзакритій труні, бо ноги крепко перебиті… А гроб був закритий повністю…

Зі всіх усюд з’їжджались у Гайки Ситненські Ванині родичі – хрещена з Риги, названа мама із сестрою з Москви, його кохана дівчина Галя. Жорстока доля розпорядилася так, що Ваню хоронили у день її народження. Їхня спільна подруга Олена Пасевич привезла останній подарунок від коханого – великий оберемок білих троянд. Це Ваня, від’їжджаючи на війну, попросив обов’язково привітати від нього Галюню.

– Знаєте, а я не вірю, що Ваня мертвий, – стиха промовляє Лідія Корніївна. – Дуже багато різних нестиковок. Зверталася до екстрасенсів, усі кажуть, що не бачать його серед мертвих. І сниться він усім. От недавно внучці Насті, своїй сестрі, наснився. Каже: «Забери мене звідси». Вона подумала, що то її дядько, який недавно помер, і відповідає: «Павлік, ти казав, що тобі там добре, нащо тебе забирати?» – «То не Павлік, то я, Ваня». І назвав адресу – «Владикавказ, вулиця Бакинська». Пробили по Інтернету – є така адреса в Осетії. А я скільки не просила – хоч би разочок прийшов до мене у сон, щоби хоч слівце мовити…

Рідні живуть надією на диво: їхній Ваня ж був таким пробивним, раптом він і смерть зумів перехитрити і зараз у полоні. Два роки не ставили на могилі пам’ятник. Та все ж вирішили, що по-християнськи треба зробити. І зараз на могилках серед інших виділяється великий козацький хрест.

***

Біля кладовища у селі Ситне часто зупиняються машини, з них виходять військові та мовчки йдуть на могилу. Це Іванові друзі не забувають його. Приїжджає й Галя, привозить квіти і запалює лампадки.

Наталка СЛЮСАР,
Рівненська область

Земляку Іванові ЛЕМЕЩУКУ присвячується

Простіть мене, бабцю, за те, що загинув,
Коли захищав рідну землю свою.
Тепер рідний край я навіки покинув
В жорстокім, безглуздім, страшеннім бою.
Простіть мене, рідні, що ріс сиротою,
Не знав я від мами любові й тепла.
Давно її смерть забрала з собою,
Вона ж така добра у мене була.
Простіть мене й друзі за те, що лишаю
Лиш пам’ять про моє недовге життя.
Не вірте, що я вас навік покидаю,
Я з неба молитимусь за вас й майбуття.
Прости й ти, кохана, що нам не судилось
Любити і жити у парі удвох.
Не плач більш за мною, а тільки молися,
Хай щастя і долю дає тобі Бог.
Моліться всі люди, у Бога просіте,
Щоб Він полюбив Україну мою.
Щоб ворог жорстокий її вже покинув,
І хай більш не гинуть солдати в бою.

11.09.2014 р.
Раїса Хом’як, секретар сільської ради с. Крупець

 

 

Список публікацій

Радивилівщина знову оплакує своїх героїв // Сурми Радзивілів. – 2014. –  № 36 /12 верес./. – С. 3

На Радивилівщині знову жалоба: загинули Іван Сова та Іван Лемещук // Радивилів POST. –  № 37 /12 верес./. – С. 3

Семеренко В. Будемо маками квітнути в полі / В. Семеренко // Прапор перемоги. – 2014. – № 37 /19 верес./. – С. 2

Гудима Є. Ридання матері : [вірш] / Євген Гудима // Сурми Радзивілів. – 2014. – № 45 /14 листоп./. – С. 3

Нагороджено посмертно // Сурми Радзивілів. – 2015. –  № 23 /12 черв./. – С. 2

Дмитрук В. Роковини світлої пам’яті героя України : [Лемещук Іван] / В. Дмитрук // Прапор перемоги. – 2015. – № 38 /18 верес./. – С. 2

Хом’як Р. Вічна пам’ять воїну Івану (прощальний лист загиблого Івана Лемещука, учасника АТО на Сході України) : [вірш] / Р. Хом’як // Прапор перемоги. – № 37 /19 верес./. – С. 6

Чупіна О. Герої не вмирають / О. Чупіна // Прапор перемоги. – 2015. – № 47 /20 лист./. – С. 6

Освячено пам’ятник загиблому в АТО десантнику Івану Лемещуку // Прапор перемоги : громадсько-політична газета. – Радивилів, 2016. – № 36 /9 верес./. –  С. 2

Анотація: Про освячення пам’ятника загиблому в зоні АТО сержанту Збройних сил України Івану Лемещуку, що відбулось у с. Ситне Радивилівського району

Освячення пам’ятника загиблому воїну АТО Лемещуку Івану Михайловичу // Радивилів POST :  громад.-політ. газета. – Радивилів, 2016. – № 37 /8 верес./. –  С. 2

Анотація: Про освячення пам’ятника загиблому в зоні АТО воїну Івану Лемещуку, що відбулось у с. Ситне Радивилівського району

Освячено пам’ятник воїну АТО Івану Лемещуку // Духовна нива : церковно-православна газета Рівненської єпархії УПЦ КП. – Рівне, 2016. – № 9 /верес./. –  С. 3

Анотація: 3 вересня 2016 року в с. Ситне Радивилівського району відбулося освячення пам’ятника загиблому у зоні АТО воїну Івану Лемещуку – бійцю 80-ої окремої десантно-штурмової бригади

Янчин Н.  На честь полеглих воїнів-земляків спорудили пам’ятник / Н.  Янчин // Сурми Радзивілів : районний інформаційно-аналітичний часопис. – Радивилів, 2016. – № 42 /21 жовт./. –  С. 2

Анотація: Про відкриття пам’ятника полеглим у зоні АТО землякам у м. Радивилів

Слюсар Н. Простіть мене, бабцю, за те, що загинув…” / Н. Слюсар // Радивилів Post : районний тижневик. – Радивилів, 2017. – № 10 /9 берез./. –  С. 7

Анотація: Про загиблого героя АТО Івана Лемещука з с. Гайки Ситненські, що у Радивилівському районі

Хомяк Р. Земляку Іванові Лемещуку присвячується : [вірш] / Р. Хомяк // Радивилів Post : районний тижневик. – Радивилів, 2017. – № 10 /9 берез./. –  С. 7

Владислав Шемуровський [з Радивилова, загиблий в зоні АТО]. До роковин світлої пам’яті героя // Радивилів Post : районний тижневик. – Радивилів, 2017. – № 36 /7 верес./. –  С. 3

Анотація: Подається список Героїв України з Радивилівщини, які загинули в зоні АТО, з короткою інформацією про них: А.В. Бєлкін, Н.І. Крохмаль, М.М. Куліба, І.М. Лемещук, А.Д. Нечипорук, І.В. Сова, І.В. Черняк, В.В. Шемуровський

20 січня 1993 р. – народився Іван Лемещук // Місто: Тернопілля, Україна, світ

На Радивилівщині знову жалоба: загинули Іван Сова та Іван Лемещук // Радивилів.іnfo

Як Рівненщина прощалася ще з двома героями АТО // Ого

Нагородження Івана Лемещука: [Відео] // Youtube

Нагородження Лемещука Івана орденом “За мужність”: [Відео] // Youtube

Наші земляки-герої нагороджені орденами “За мужність” // Радивилів.info

“Ніхто крім нас!” Відео пісні «Плине кача» : [Фото, Відео] // Радивилівське благочиння Рівненської єпархії. Українська Православна Церква Київського Патріархату

Імена полеглих героїв – на меморіальних дошках // Радивилів.іnfo

«Вас родили не для воєн», – написав після похорону в селі Михайлівка радивилівський поет: [вірші] // Радивилів. іnfo

Освячення пам’ятника загиблому воїну АТО Лемещуку Івану Михайловичу // Крупецька громада

Полинові воїни: ЩАСТЯ-МЕТАЛІСТ // youtube

Герої України з Радивилівщини, які загинули в зоні АТО // Радивилів. іnfo

Згадайте нашого Ванюшу.. Сьогодні йому було б 25… Я горда тим, що Ти мене називав Сестрою, горда Тим що в мене такий Брат // Replika

«Простіть мене, бабцю, за те, що загинув…»  //ВІСНИКк

Іван Лемещук // Краєзнавчий гід : [блог Радивилівської центральної районної бібліотеки]

Лемещук Іван Михайлович // Радивилівська районна державна адміністрація

Лемещук Іван Михайлович // Вікіпедія : вільна енциклопедія

Лемещук Іван Михайлович // Книга пам’яті

Лемещук Іван Михайлович // WikiVisuall

Лемещук Іван Михайлович // Український меморіал

Лемещук Іван Михайлович // Дерево пам’яті

Лемещук Іван Михайлович (20.01.1993 – 5.09.2014)