Прокопович Олександр Миколайович, позивний “М’ясник” (14.06.1973-11.02. 2023)

Прокопович Олександр Миколайович народився 14 червня 1973 р. в с. Орлівка, Приморського району, Запорізької області, в сім’ї ветеринара.
Батько Прокопович Микола Миколайович, мати Прокопович Лідія Іванівна, два брати Олексій та Костянтин.
У 1979 р. пішов навчатися у Орлівську середню загальноосвітню трудову політехнічну школу.У 1988 р. отримав неповну середню освіту. Після розлучення батьків, Олександр переїхав до Криму і продовжив своє навчання. Одинадцятий клас закінчив відмінником. Після закінчення школи в період з 1991- 1993рр. проходив строкову військову службу. За період служби навчався у професійно – технічному училищі, здобув професію монтажника внутрішніх сантехсистем і обладнання.
Затим вступив до технічного училища на оператора по ветеринарній обробці сільськогосподарських тварин – техніка штучного осіменіння с/г тварин.
У 1994 р. отримав диплом із відзнакою. Під час навчання неодноразово приймав участь у різних заходах . Проходив практику за місцем проживання.
У 1996 р. одружився . Переїхав жити у м. Костопіль. У 1997 р. народилася донька Аліна.
Разом зі своєю дружиною розпочали власною справою, спочатку це було невеличке місце на ринку, а згодом стали більші масштаби.

З 2015 – 2016 рр. Олександр перебував в зоні АТО Донецької та Луганської областей. Гідно та мужньо захищав свою державу. За зразкову службу був нагороджений медаллю « ЗА ОБОРОНУ РІДНОЇ ДЕРЖАВИ» . З початку повномасштабного вторгнення 01.03.2022р. Олександр пішов на захист своєї країни.

Сержант, командир 2 стрілецького відділення 2 стрілецького взводу 1 стрілецької роти військової частини А 7098 ( позивний М’ясник). Отримав почесну грамоту 28.06.2022р. за сумлінне виконання службових обов’язків, вагомий внесок в підтримання високої бойової готовності, зразкову військову дисципліну.

Олександр Прокопович загинув 11.02. 2023 р. під час мінометного обстрілу зі сторони противника, виконуючи бойове завдання біля н.п. Бахмут, Донецької області. Він із честю виконав обов’язок щодо захисту своєї держави і до останнього подиху залишився вірним присязі, українському народові та Україні.

В Олександра залишилися дружина та донька.

Публікації про Прокопович О.

Прощання з Героями відбудеться у суботу, 18 лютого.

“На знак скорботи за загиблими у День жалоби на території громади буде приспущено Державний Прапор України з чорною стрічкою на будівлях і спорудах органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій” – Про це повідомили на сторінці Костопільської міської ради у Фейсбуці.

Спогади дружини Ірини :

   «Ми познайомилися у 1995 році, можна сказати що нас звела доля. Мій чоловік з Запорізької області, я з м. Костопіль. Зустрілися ми в невеликому селі поблизу Маріуполя, він приїздив в гості до тітки, а я була у своїх родичів.

   Після першого побачення він сказав, що вирішив одружитися і я буду його дружиною. Наше кохання було на відстані. Влітку 1996 року ми одружилися. А через рік народилася наша красуня донечка, чоловік коли вперше її побачив посміхаючись сказав, що вона точна його копія і це справжній подарунок від Бога. Його мрія здійснилася !

   Ми разом прожили майже 27 років, чоловік був для мене всім, коли було весело – разом сміялися, коли сумно – сумували. Він був моєю підтримкою . Я була за ним як за кам’яною стіною.

   Пригадую, в перший день війни, Олександр пішов у ТЦК, його перша фраза звучала так : « Я іду захищати вас».

   В грудні 2022 р.   ми з ним востаннє   бачилась в Конотопі, це були найкращі 2 дні. На жаль вони промайнули як одна хвилина, як мить і залишилися   у моїй пам’яті назавжди».

Донька Аліна говорить: « Тато для мене був і буде завжди найкращим і найдорожчим. Мені так його не вистачає поруч, що деколи здається ніби весь світ зупинився. Він постійно мене підтримував і зробив мене такою, яка я зараз є. У моїй пам’яті залишилося багато світлих і теплих спогадів, які просто неможливо перерахувати. Пам’ятаю наш перший танок на моєму випускному вечорі, він так старався заради мене, бо знав, що це було моєю мрією. Наші сімейні поїздки у ліс на шашлик, він завжди був дуже дуже смачний ( розповідав про таємниці приготування). Складно змиритися з відсутністю його підтримки, обіймів, порад та любові. Іноді я навіть злюся, що так рано мене залишив. Коли буває дуже тяжко батько до мене приходить уві сні і говорить: «Я живий, я з тобою». Дякую долі за те, що дала мені тата. І ненавиджу той день, коли вона забрала у мене його».

Брат Костянтин, відразу приїхав із Запоріжжя, коли дізнався про сумну звістку. Розповідає: «Не можна втамувати біль утрати. Минає час, а серце щемить ще дужче.   Руки хапають телефон і шукають контакт – Брат. Я знаю, що його вже немає. Розумом я це розумію, але серце відмовляється це прийняти. Кажуть, що рідні завжди поруч, навіть після смерті. Але його немає поруч. Я чекаю його уві сні, але він не сниться. Я хочу побачити його живим, таким веселим, добрим і найріднішим, таким, яким він для мене є…

   З моїм братом у мене різниця у віці – 10 років. Коли я почав тільки – но дорослішати і мужніти, мій брат вже став самостійним, самодостатнім одруженим чоловіком, людиною, яка мала життєвий досвід. Тому, весь час від тоді, я наче знаходився під крилом. Про радість або смуток, щастя або сум, будь що, від дрібнички до якоїсь величі, завжди Сашко дізнавався першим і розділяв це зі мною. І він теж знав, що так само, в будь який момент , він отримає мою підтримку без вагань. Це була людина – велич. Тільки найкращими словами я можу описати риси характеру свого брата: щирий, надійний, сміливий, вірний, впевнений, ввічливий, незалежний, той, кому можна сміло довіритись.

   Для мене мій брат був і батьком, і братом, і другом… Він завжди казав : «Тримайся, брат».   А за що триматися ?! Де той рятівний круг чи жилет, який врятує ?! Немає такого… І болить… Дуже болить…»

Побратими : «Олександр був справжнім воїном, людиною слова, людиною мужності, зразком незламності та міцності духу».