Герасимчук Вадим Миколайович (25.07.1988-04.08.2023) – Революція гідності. Війна. Рівненщина

Герасимчук Вадим Миколайович народився у Березному 25 липня 1988 року. Але виріс у Костополі, закінчив тут ЗОШ №6. Улюбленою справою і водночас роботою було ковальство. Багато його робіт і зараз прикрашають Костопіль.

З 2014 року Вадим Герасимчук брав участь в АТО у складі Добровольчого Українського корпусу “Правий сектор”.

Напередодні повномасштабного вторгнення перебував за кордоном. Та як тільки дізнався про напад росії 24 лютого, повернувся додому і став на захист Батьківщини. Вступив до лав Першої окремої бригади спецпризначення імені Івана Богуна. Був оператором протитанкових ракетних комплексів.

Разом з дружиною Наталією Вадим виховував дві доньки та сина.
Герасимчук Вадим Миколайович загинув 4 серпня 2023 року поблизу пункту Ямпіль на Донеччині.
Нагороджений «Лицарським Хрестом Добровольця», медалями «За жертовність і любов до України», «За відвагу», «За оборону рідної держави», «За гідність та патріотизм» та іншими відзнаками.

Похований на «Новому» кладовищі Костополя, поряд з іншими воїнами Небесного легіону.

Публікації про Герасимчука В

У теплих родинних стосунках Вадим був із сестрою. Ось яким вона його пригадує:

“Я пам’ятаю брата завжди добрим, вірним другом, що не підведе ні в яких ситуаціях і не залишить ніколи в біді. Як би там не було, він завжди любив людей і любив допомагати. Людина з великої букви і патріот нашої країни. Таких є мало”

Як розповідає сестра загиблого Героя, він завжди був товариським, гостинним. Серед улюблених занять мав не лише ковальство. Також любив готувати та пригощати близьких своїми стравами. Окрім цього, полюбляв рибалити із друзями.

“Брате, ти був частиною історії. В нашій пам’яті ти будеш жити вічно. Шкода, що так. Таке коротке життя вийшло.. Але ти був прикладом сміливості, відваги і відданості принципам. Далеко не кожен міг би бути таким як ти. Такі як ти – це найкращий генофонд України. Втрата тебе – безмежне горе. Відчуваю безмежну вдячність та максимальну повагу до твого розуміння життя. “Герої не вмирають” – це не просто гасло. Це ті, завдяки кому ми живемо! Дякую, брате, за все”, – поділилася сестра загиблого військового Марина.

Костопільська громада попрощалася із Вадимом Герасимчуком

8 серпня Костопільська громада попрощалася із земляком, сміливим воїном, захисником нашої країни та батьком трьох дітей – Вадимом Герасимчуком. Близькі та рідні завжди пам’ятатимуть його людиною, яка готова прийти на допомогу і підтримати. Для них і для всіх нас, Вадим Герасимчук є прикладом сміливості, відваги і відданості принципам.

Вшанувати пам’ять військового у Костополі прийшли рідні, друзі, військовослужбовці, представники влади та жителі громади.

Чин похорону відбувся 8 серпня, у соборі святих апостолів Петра і Павла ПЦУ. Пішою ходою Героя провели до майдану Шевченка, де прощалася із ним громада. Поховали Захисника на «Новому» кладовищі поруч з іншими воїнами небесного легіону.

Спогади дружини Наталії:
«Зустріч і знайомство з Вадимом змінили назавжди моє життя. Він був високий, стрункий хлопець з довгим волоссям, який любив рок-музику. Вадим
відразу привернув мою увагу. Його ніжність, доброта, надійність, почуття гумору, пристрасть, впевненість в собі не дозволили пройти осторонь і я
закохалась. Проживши 15 незабутніх років, зрозуміла, що ця зустріч була не випадком, а справжнім дарунком долі.
У шлюбі у нас народилось двоє прекрасних діток, які дуже схожі зовнішністюі характером на свого татуся.Здавалося, життя склалось чудово: сім’я, діти, рідний дім, успішний бізнес –виготовлення кованих виробів.
Але… Спочатку, 2014 року було АТО, а згодом 2022 – служба в ЗСУ. -Я повинен захистити свою сім’ю, я повинен захистити країну. Я не хочу, щоб ця нечисть прийшла до мене до хати, щоб мої діти відчували, що таке «руській мір», я не хочу, щоб мій син через десять років пішов воювати, бо татко злякався! – щоразу повертаючись вечором додому, після невдалих спроб потрапити до лав ЗСУ, промовляв Вадим.
Свого досягнув. Пішов служити. Ми знали, Вадим – приклад мужності ісміливості, відданий своїй країні. Ми сподівалися, що жахіття війнизакінчиться якомога швидше і наш рідний захисник повернеться додому.
Та йому не судилося повернутись, а нам дочекатись. Страшна звістка сколихнула нашу родину…Я думала, ми пройшли перше випробування війною, пройдемо і в друге. Але,на жаль цього не сталось.
На сьогодні залишається тільки відвідувати могилу свого загиблого чоловіката берегти у серці пам’ять прожитих років.Нині я часто згадую, які історії Вадим мені розповідав про пекло, пройдене ще 2014 року, та ще більше пекло під час захисту Херсонської, Донецької,Харківської та Луганської областей 2022 – 2023 року. Кожна з цих історій болюча».

Спогади мами Ольги Герасимчук:

«Коли Вадиму виповнився один рік, ми переїхали жити до Костополя. Він ріс серед старших за віком сусідських хлопчаків, але це не заважало йому на рівних грати з ними в хованки, війну, футбол. Дуже полюбляв з татом їздити на рибалку, а з сестрою Мариною ходити по гриби. Він дуже добре орієнтувався в лісі.
Коли закінчив дев’ять класів ЗОШ № 6, пішов працювати, щоб допомагати нам, батькам. Був учнем коваля, згодом став справжнім майстром своєї справи
і вже сам навчав молодих ковалів. Багато його робіт і зараз прикрашають наше місто, а найпершу – підставку підквіти «Троянда» – зберігаємо дома.
Він майстерно виготовляв і мангали, і коптильні, сковороди для приготування на відкритому вогні, шампури та багато іншого, бо дуже любив і вмів готувати
їжу. І робив це на відкритому вогні не гірше професійного кухаря. Вадим завжди був душею компанії: веселий, щедрий, добрий, уважний до
кожного.
Разом з дружиною Наталією виховували доньку Евеліну та сина Богдана. Віндуже любив своїх дітей, готовий був для них хоч зірку з неба дістати. »Моє
життя – то мої діти», любив повторювати Вадим. 2014 року сказав нам, батькам, що їде на полігон, бо потрібно бути до всього готовим. Хоча в цей час вже знаходився на Сході України у лавах ДУК ПС.Де насправді знаходився Вадим, ми дізналися з місцевої газети, де на перших шпальтах було розміщено матеріал та його фото разом з Михайлом Степчуком та Сергієм Ковальчуком. На дорожньому вказівнику, біля якого вони сфотографувалися зі зброєю в руках, чітко вказано – до Ростова- на Дону 120 км. Він нам правди не казав, щоб ми не хвилювалися. Напередодні повномаштабного вторгнення ординців перебував на роботі в
Чехії. Як тільки дізнався про напад, відразу, незважаючи на те, що з роботи як вмілого фахівця не відпускали, повернувся до України. Найбільш часто з ним
спілкувалася сестра Марина, якій він був кращим другом з дитинства і протягом усього життя.
Кілька разів приїздив у коротку відпустку. Ніколи нічого не розповідав у подробицях, тільки називав терени, де перебував під час бойових дій, а це: Херсонщина, Кривий Ріг, Донеччина…
Страшна звістка прийшла до нас на початку серпня 2023 року про те, щоВадим загинув у бою 4 серпня поблизу населеного пункту Ямпіль на Донеччині. Напередодні, 25 липня, йому виповнилося 35 років.

Ми втратили нашу надію, опору, захист і підтримку, втратили сенс життя. Але я дуже горда тим, що народила воїна- добровольця, сильного і мужнього
чоловіка. Що мені Господь дав щастя мати таку дитину…»