Бабич Олександр Анатолійович народився 30 травня 1991 року, у селі Рокитне, колишнього Рокитнівського, нині Сарненського району, Рівненської області. Родина Олександра складалася з мами Марії, бабусі Домни, сестри Тетяни та брата Олексія.

У 2005 році в житті Олександра сталася трагедія, померла його мама. Опікуном хлопчика стала старша сестра Тетяна, яка проживала, на той час, у селищі міського типу Томашгород. Олександр переїхав жити до сестри.

Попри переїзд Олександр продовжив навчатися у Рокитнівському навчально-виховному комплексі школа І-ІІІ ступеня ліцей. Після закінчення школи, у 2006 році вступив на навчання у Рокитнівський професійний ліцей. Обрав для себе спеціальність «Муляр, пічник, штукатур».

У 2017 році він вирішив пройти військову службу за контрактом. Вже 29 травня 2017 року був направлений на навчання та проходження військової служби у населений пункт Яворів, Львівська область. 

У період з 2018 по 2020 роки брав участь у антитерористичній операції (АТО/ООС) у Донецькій та Луганській областях. Постійно підвищував кваліфікаю. Так, у період з 2019 по 2020 рік проходив навчальний курс за програмою підготовки «Навідник-оператор БМП-2, ВОС-121».

У 2020 році продовжив контракт ще на один рік. Був старшим солдатом, заступником командира бойової машини-навідника-оператора 1-го механізованого  відділення, 1-го механізованого взводу, 5-ї механізованої роти, 2-го механізованого батальйону в/ч А0998. У зв’язку із закінченням терміну контракту, у 2021 році був звільнений та зарахований до оперативного резерву першої черги військової частини А0998.

16 травня 2022 року, під час обстрілу позиції у селі Красногорівка, ворожа ДРГ нанесла старшому солдату, помічнику гранатометника Бабичу Олександру Анатолійовичу смертельні вогнепальні поранення.

Поховали Олександра на кладовищі у Томашгороді.

15 квітня 2025 року Бабич Олександр Анатолійович нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни»

Публікації про Бабича О.

Минає третя роковина загибелі військовослужбовця, жителя села Рокитне, Олександра Бабича.

Бабич Олександр Анатолійович, народився 30 травня 1991 року, у селі Рокитне, колишнього Рокитнівського, нині Сарненського району, Рівненської області. Родина Олександра складалася з мами Марії, бабусі Домни, сестри Тетяни та брата Олексія.

У 2005 році в житті Олександра сталася трагедія, померла його мама. Опікуном хлопчика стала старша сестра Тетяна, котра проживала, на той час, у селищі міського типу Томашгород. Олександр переїхав жити до сестри. Зі слів сестри Тетяни: «Він був слухняним та спокійним. Ніколи не підвищував голос, не сварився зі мною, допомагав мені, завжди казав мені куди він іде і о котрій повернеться, щоб я не хвилювалася за нього…».

Школу Олександр не змінював, продовжив навчатися у Рокитнівському навчально-виховному комплексі школа І-ІІІ ступеня ліцей. Після закінчення школи, у 2006 році поступив на навчання у Рокитнівський професійний ліцей. Обрав для себе спеціальність «Муляр, пічник, штукатур».

«Саша був сиротою. Приїздив на навчання з Томашгорода. Завжди слідкував за собою. Одяг був чистим, нагладженим, взуття начищене, як нове. Завжди охайний та старанний», – розповіла його майстер виробничого навчання Галина Дідушок.

Під час навчання у Рокитнівському професійному ліцеї познайомився з майбутньою дружиною Оксаною. Через 4 роки після закінчення ліцею, у 2013 році Олександр з Оксаною одружилися. Невдовзі у них народилася донечка Ангеліна, яка для Олександра була найбільшою радістю в житті.

«Сашко дуже любив дітей. Мої діти сприймали його за брата, адже він змалечку ріс з ними в одному домі. Для двох найменших моїх синів, Саша став хрещеним батьком. Вони досі відгукуються про нього, як про доброго, дбайливого та веселого хрещеного», – розповідає сестра Олександра Тетяна.

«Ми з Сашою стали кумами у 2013 році. Разом хрестили похресника, якого також звати Олександр. Відтоді на всіх святах ми бачилися, разом підбирали подарунки похреснику, спілкувалися. Саша розповідав, що планує зробити ремонт у батьківському домі, хоче навести там лад…», – згадує кума Наталія.

На жаль, сімейне життя у Олександра та Оксани не склалося. Пара розійшлася у 2017 році. Від депресії Олександра рятувала робота та улюблене заняття – малювання. «Він міг годинами сидіти з блокнотом і малювати. Самостійно зробив кам’яний паркан поруч будинку. Розмалював повністю стіни у сімейному кафе», – пригадують племінники.

«Пам’ятаю ми робили біля хати паркан, я був у Саші підсобником. Так я міг лише подавати матеріал, не коментуючи нічого. Він мав свою задумку і робив так як йому подобалося. Ми не лізли з порадами, а лише допомагали. У перервах дивилися разом фільми, особливо запам’яталося, що по-обіді, коли батьків не було дома, ми завжди дивилися серіал «Всі жінки відьми», це була як наша традиція», – згадує племінник Олег.

За словами рідних, Олександр часто говорив про те, що хотів би стати військовим, піти навчатися на військову кафедру. У 2017 році він вирішив пройти військову службу за контрактом. Вже 29 травня 2017 року був направлений на навчання та проходження військової служби у населений пункт Яворів, Львівська область….

..«Ми разом служили. Саша був дуже хорошою людиною позитивний, на нього можна було покластися як і в бою так і в тилу, завжди гордився тим, що він в лавах ЗСУ і має можливість захищати свою сім’ю і Україну», – розповів побратим Анатолій Кушнір.

Після повернення додому, у смт Томашгород, Олександр шукав роботу, а оскільки постійного підзаробітку не було, поїхав у Польщу на заробітки.

«У перший же день повномасштабної війни, йому зателефонували з військової частини. Сказали прибути негайно. Тоді якраз у Саші була травма ока, він лікувався, ми з лікарями вмовили його не зриватися, а долікуватися і тоді поїхати захищати Батьківщину. Так і сталося, одразу після закриття лікарняного листа, Саша вже був на полігоні. Через кілька днів їх направили у Черкаси, у в/ч А4007. Після чого був населений пункт Покровськ та Красногорівка, Донецької області», – розповідає сестра.

16 травня 2022 року, під час обстрілу позиції у селі Красногорівка, ворожа ДРГ нанесла старшому солдату, помічнику гранатометника Бабичу Олександру Анатолійовичу смертельні вогнепальні поранення.

«Пам’ятаю нашу останню з ним телефонну розмову. Саша постійно мені телефонував та писав. Він змалечку звик мені про все розповідати, ділитися зі мною всім, що у нього на душі. Так було і о 9-й ранку 16 травня. Він зателефонував мені та сказав, що їх обстрілюють, що він не може більше говорити, бо у нього низький заряд акумулятора… І все, відтоді більше я від нього не почула жодного слова…», – показуючи останні світлини, які надіслав їй брат, розповідає Тетяна.

Живим коридором слави, жителі громади зустрічали на колінах та проводжали в останню дорогу додому Героя Олександра Бабича. Прощання відбувалася в Українській православній церкві Свято-Петро-Павлівської парафії Сарненської єпархії. 25 травня 2022 року воїна поховали на кладовищі смт Томашгород. У громаді 25 травня було оголошено Днем жалоби за загиблим воїном Олександром Бабичем.

14 квітня 2023 року, в холі адмінприміщення Рокитнівської селищної ради розмістили портрети воїнів з Рокитнівської громади, які загинули з початку повномасштабного вторгнення, захищаючи Україну від ворога. Також пам’ятна дошка з його фото розміщена на місці шани та вдячності у Рокитнівському професійному ліцеї. А у травні, з метою увічнення пам’яті про загиблих захисників, біля селищного будинку культури оновилася стела героїв.

27 березня 2024 року у Рокитному розпочалися роботи з облаштування Меморіалу памʼяті загиблих захисників нашої громади. Він стане символом вічної вдячності тим, хто віддав найцінніше за мир в Україні, та місцем, де жителі і гості громади зможуть віддати шану найкращим синам.

11 червня 2024 року у Рокитному облаштували Алею пам’яті загиблих Захисників. Банери із портретами полеглих у російсько-українській війні захисників встановили на площі біля адміністрації селищної ради. Зображення мужніх і сильних воїнів нагадуватимуть кожному про ціну нашої свободи.

15 квітня 2025 року рідним вручили державну нагороду – медаль «Захиснику Вітчизни». Це не просто відзнака, це символ вдячності всієї країни, знак того, що Герої не забуті.

Спогади:

«З Саньком ми були знайомі ще з дошкільного віку, в дитинстві вечорами збирались в мене на перегляд очікуваного бойовика, так як жили поруч…Вже в шкільні роки називали себе братами, допомагали друг другу по домашнім справам і це було золоте дитинство без інтернету, були моменти звісно і сварки, проте образи були на півгодини. Часи йшли ми дорослішали, в Сані не стало мами… Він переїхав до сестри в Томашгород і це не заважало нам спілкуватись далі мабуть навпаки ще більше, я приїздив до нього в гості і це затягнулось на декілька днів, особливо влітку. З часом я поїхав на навчання до Рівного, спілкувались вже менш, правда після закінчення навчання наче і не було паузи на спілкування. Саня завжди був веселим, пам’ятаю був випадок: на вулиці була гроза, я сижу без настрою, а він каже: «пішли купатися і сміється»… Словом, був веселий…», – поділився спогадами друг дитинства Ігор.

Вічна пам’ять Герою України!

Рокитнівська селищна бібліотека. Із Фейсбуку

“Саша був добрим, веселим хлопцем…завжди коли бачила то був усміхненим…такий Сашко і лишиться у нашій пам’ять..”, – Лідія Ражик.

“Царство небесне дорогий однокласнику ти назавжди залишишся в наших серцях героєм ! Спочивай з миром”, – Віка Антонова

Такий красень , жити й жити , діточок родити , і все в одну мить обірвалося … Прийми Господи в царство своє нашого воїна , захисника. України . Слава Герою України ! Низький уклін і щирі співчуття рідним та близьким загиблого”, –  Нина Ражик Кожемяка

Список публікацій

На війні загинув старший солдат Олександр Бабич з Рокитнівської громади // ВІсті Рівненщини