Саган Михайло Сергійович, позивний ”Філософ” (20.11.1995 – 09.03.2025)

Михайло народився 20 листопада 1995 року в селі Річиця Зарічненського району Рівненської області. З дитинства був добрим, щирим і відповідальним, завжди підтримував батьків і молодших братів. Навчався у Річицькій ЗОШ І–ІІ ступенів, а згодом — у Зарічненській ЗОШ ІІ–ІІІ ступенів.

У 2012–2017 роках здобував вищу освіту в Національному університеті водного господарства та природокористування в місті Рівне за спеціальністю «Економіка підприємництва». Пройшов навчання на військовій кафедрі та отримав офіцерське звання командира механізованого взводу на БМП-2.

Михайло був людиною з активною життєвою позицією. Під час Революції Гідності прагнув поїхати на Євромайдан, а згодом — вступити до добровольчого батальйону. Любив подорожувати Україною, займався спортом, захоплювався фотографією, самостійно вивчав іноземні мови.

Після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, перебуваючи за кордоном, Михайло без вагань повернувся на Батьківщину. 4 березня 2022 року був призваний до лав Національної гвардії України, служив у в/ч №3055 на посаді командира взводу матеріально-технічного забезпечення.

Згодом добровільно перевівся до в/ч №3018 (бригади «Рубіж») у смт Гостомель, де став командиром кулеметного взводу 3-го батальйону оперативного призначення «Свобода». Побратими дали йому позивний «Філософ» — за врівноваженість і мудрість.

Виконував бойові завдання на Бахмутському, Лиманському та Куп’янському напрямках. Після поранення пройшов лікування та реабілітацію, не припиняючи служби — навчав молодших бійців, опанував тактичне пілотування дронів, отримав звання старшого лейтенанта.

На момент загибелі обіймав посаду командира танкового взводу 2-ї танкової роти бригади «Рубіж». 17 січня 2025 року разом із побратимами вирушив до Донецької області для виконання бойових завдань.

09.березня 2025 року Михайло загинув. 4 вересня 2025 року похованний в Зарічному.

Публікації про Сагана М.

Народився Михайло 20 листопада 1995 року в селі Річиця Зарічненського району Рівненської області. Він був очікуваною дитиною, згодом став старшим сином і братом. Через деякий час у родині народилася двійня — обидва хлопчики.

З 2001 до 2010 року Міша навчався у Річицькій ЗОШ І–ІІ ступенів. Зростав чуйним, добрим, веселим хлопчиком. Мав багато друзів, уникав конфліктів. Завжди був опорою для батьків і підтримкою та захистом для своїх молодших братів.

У 2010–2012 роках продовжив навчання в Зарічненській ЗОШ ІІ–ІІІ ступенів (10–11 класи).

З 2012 до 2017 року навчався у місті Рівне в Національному університеті водного господарства та природокористування за спеціальністю «Економіка підприємництва». В університеті здобув не лише фахову освіту, а й пройшов навчання на військовій кафедрі, отримав офіцерське звання за спеціальністю «командир механізованого взводу на БМП-2».
Керівник кафедри, коли хлопці після закінчення складали присягу на вірність Україні, радив Михайлові продовжити військову стежку, бо той був дуже хорошим стратегом. Під час навчання в університеті у нього з’явилися нові друзі, з якими він підтримував спілкування до останніх днів свого життя.

Ще у 2014 році, будучи студентом, Михайло прагнув поїхати до Києва на Євромайдан, а згодом — в «Азов». Я стримувала, просила, вмовляла, казала, що він ще занадто молодий… Але вже тоді Міша не хотів бути осторонь подій, які відбувалися в країні.

Попри диплом, працювати за спеціальністю Міша не став — обрав роботу за кордоном. Під час відпусток завжди повертався додому, в Україну. Не засиджувався на одному місці: подорожував Україною — острів Джарилгач (Херсонська обл.), Закарпаття, Канів, Львів. Тепер я розумію: Міша поспішав жити, мав велике бажання побачити якомога більше різних міст України та Європи.

На 30-річчя незалежності України Міша організував поїздку до Києва для всієї родини. Ми були безмежно щасливі: бачили літак «Мрію», військовий парад… Цю любов до подорожей він хотів прищепити своїм братам і мамі.

Знаходив час і для читання книжок, і для занять спортом.

В одній із анкет Міша виділив шість морально-ділових якостей, якими, на його думку, має володіти людина:

рішучість, відповідальність, моральна стійкістькомунікабельність, справедливість, самоорганізація.

Перебуваючи у Польщі, самотужки вивчав польську мову. Коли потрібно було їхати до Данії — пройшов курси англійської.
Купив фотоапарат, бо любив фотографувати. Вмів редагувати знімки так, як сам хотів їх бачити. Їздив на фотовиставки до Львова. Постійно щось вивчав, прагнув більшого у житті.

Коли почалася повномасштабна війна — 24 лютого 2022 року, перебуваючи за кордоном, Міша без вагань повернувся додому. Уже 4 березня 2022 року, звернувшись до місцевого та обласного ТЦК, отримав повістку. Тоді я, мама, прийняла вибір сина і підтримувала його всі ці довгі роки війни.

З березня по листопад 2022 року проходив службу в місті Сарни у військовій частині №3055 на посаді командира взводу матеріально-технічного забезпечення. Але син прагнув більшого — хотів безпосередньо брати участь у бойових діях, відчути весь біль війни.
Тому за власним бажанням, пройшовши відбір, перевівся до в/ч 3018 (смт Гостомель), у бригаду «Рубіж», на посаду командира кулеметного взводу 3-го БОП («Свобода»).
Тоді Михайло попросив родину допомогти підібрати йому позивний. Але побратими з Рівненщини сказали: «І думати нема чого — ти ж філософ». Так у Міші з’явився позивний «Філософ».

У грудні 2022 року вони вирушили до Донецької області, у Бахмутський район, для виконання бойових завдань. Це був тяжкий період — і для Міші, і для родини. Ми постійно чекали його дзвінків, коли він виходив з позицій…
Пам’ятаю, перед самим виходом батальйону на ротацію (залишався тиждень) Міша щойно вийшов з позицій, мав відпочивати, але моє материнське серце відчуло тривогу. Телефоную, чую шум, багато голосів. Питаю:
— Міша, ти де?
— Їду на позицію, — відповів він.
Незважаючи на втому, не зміг стояти осторонь, коли деякі хлопці відмовлялися повертатися. І цей вихід закінчився для нього пораненням: ворожий снайпер влучив у праву руку, куля пройшла навиліт, поранивши ще одного бійця. Пам’ятаю, це була п’ятниця, коли Міша зателефонував і сказав, що поранений… Це були довгі години очікування, коли ми сподівалися на добрі новини.

Першу операцію провели у Дніпрі — встановили спиці в праву руку, після чого його відправили до м. Золочів Львівської області, у лікарню Нацгвардії. Ми кілька разів навідували сина в госпіталі. Потім його відправили додому на місяць.
Згодом у Рівненській обласній лікарні провели другу операцію — поставили дві пластини. Після цього була довга реабілітація, під час якої Міша не залишав служби — виконував обов’язки інструктора, ділився досвідом із молодшими побратимами. Пройшов курс і отримав сертифікат з «Тактичного пілотування дронів». Отримав звання старшого лейтенанта.

З червня 2023 по листопад 2024 року був командиром кулеметного взводу роти вогневої підтримки 6-го БОП в/ч 3018 бригади «Рубіж». Виконував бойові завдання на Лиманському та Куп’янському напрямках.

Остання посада Міші — командир танкового взводу 2-ї танкової роти бригади «Рубіж». 17 січня 2025 року Міша разом із побратимами вирушив до Донецької області для виконання військових завдань.

Під час наших розмов, син, був врівноваженим,спокійним….Ніщо не пердбачувало біди…Так це війна, нажаль, гинують Захисники та Захисниці, але сподівлась, що ця доля мене обмине….Ще 08.березня 2025р.я довго розмовляла з Мішею, зробив мені подарунок..А вже 09.березня надіслане смс повідомлення залишилось не прчитаним,по сьогоднішній день-не прочитане…..Вже 10 березня.ми від Мішиної дівчини Олени,дізналися,що з ним трапилася біда….Про цей бій написав Андрій Іллєнко (народний депутат vіі-vііі скликань) капітан 3 БОП” Свобода” бригади в/ч 3018” Рубіж.”, в себе на сторінці в Фейсбуці.

10.03.2025р. принесли сповіщення з ТЦК для мене, мами, що мій син , старший лейтенант, командир 2-го танкового взводу 2-ї танкової роти танкового батальйону в/ч 3018 Національної гвардії України Саган Михайло Сергійович, 20.11.1995 року народження 09.березня 2025 року .поблизу населеного пункту Івано-Дар’ївка Бахмутського р-ну Донецької області під час виконання завдань, пов’язаних із захистом Батьківщини, ЗНИК БЕЗВІСТИ.

Михайло Саган загинув 9 березня 2025 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Івано-Дар’ївка Бахмутського району Донецької області.

“Мій Син” : ВІДЕО

На ютуб каналі Олени Нікодімової, мами Михайла

Спогади мами

“МИхайло дуже любив уроки з історії. Я, мама, хочу особисто подякувати вчительці з предмету історії Полюхович Наталії Степанівні, за її вміння донести до учнів потрібну інформацію з предмету. Також хочу подякувати класному керівнику 10-11А кл., Полівко Світлані Аркадіївній, за її підхід до кожного учня, їх організації, дисципліні…Попри багато років, однокласники підтримували свої зв’язки між собою та прийшли вшанувати Мішу разом з класним керівником Міша був добрим,чуйним,відповідальним старшим сином.Був першим моїм порадником у багатьох питаннях…А зараз ця тиша просто мене добиває….

Завжди опікувався своїми меншими братами,був прикладом для них,привчав до книг…Коли брати поступили в навчальні заклади м.Рівного,а Міша працював там,готував їм їсти,навіть випікав торти…Так,не лінився Міша і готувати їсти,якусь страву побачить в інтернеті,візьме тай зготує.Завжди виходили смачні страви”..

Міша дуже любив хвостиків:як котів так і собак.Чотирьох собачок вивіз з передової:двох віддали знайомим,а двоє (привезені з Лиманського напрямку)лишили вдома,одного з яких назвали Лиманом.Все просив показати собак по відео.як мені телефонував.Періодично надсилав мені кошти,на корм та смаколики хвостикам.

Завжди опікувався своїми меншими братами,був прикладом для них,привчав до книг…Коли брати поступили в навчальні заклади м.Рівного,а Міша працював там,готував їм їсти,навіть випікав торти…Так,не лінився Міша і готувати їсти,якусь страву побачить в інтернеті,візьме тай зготує.Завжди виходили смачні страви.

Згадує Михайла Роман Шестаков, волонтер

Я був волонтером у Польщі й віз Михайла та ще одного хлопця до кордону з Україною.Ми зустрілися в Щецині,повністю завантажилися й вирушили до кордону.Михайло був чудовим хлопцем-дуже позитивним і щирим.Ми довго розмовляли дорогою про його роботу на фурі та про те,як він прийняв рішення їхати захищати нашу Батьківщину.Під час поїздки він змінював мене за кермом,бо шлях був довгий.Потім ми підтримували зв’язок- Михайло просив допомоги на бойову машину,оскілька їхня була пошкоджена.

З того часу я перебуваю в Америці,але постійно стежив за ним і підтримував.Він-Герой!Я ніколи Михайла не забуду й завжди буду молитися за спокій його душі.Михайло був мотивованим справжнім лідером і прикладом для всіх. Він назавжди з нами. Я обов’язково згадаю Михайла в церкві у Вашингтоні. Це велика втрата для родини,але знайте-він назавжди залишиться в історії для всіх нас.

Спогади Савсюка Олександра, однокласника.

Про Михайла можна дуже багато говорити. У голові спливає безліч історій з нашого дитинства. У кількох словах не скажеш, але спробую. У дитинстві, як і всі хлопчаки, ми були «задеркуватими», і наші ігри часто закінчувалися сварками. Знаєте, як це буває у дітей: сьогодні ми друзі — нерозлийвода, а вже завтра сваримося через якусь дрібницю.

Але з усіх тих дитячих суперечок я особливо запамʼятав один момент, який, мабуть, і характеризує Михайла. Якось ми вкотре посварилися під час гри, почали битися, і я, будучи на рік старшим, переміг. Пам’ятаю, я кілька разів ударив Михайла, а він, замість того щоб заплакати, почав сміятися. Я був здивований… адже діти в такі моменти зазвичай ревуть, а він — сміявся. Після цього ми більше ніколи не билися.

А згодом стали справжніми друзями. Михайло з дитинства вмів тримати удар. Тому я зовсім не здивований, яким чоловіком він став: справжнім патріотом, прикладом відваги та хоробрості.

Після школи, коли всі розбрелися по світу, він був чи не єдиним з однокласників, хто постійно тримав зв’язок. При зустрічах розповідав усі новини про друзів, знав, що і в кого відбувається. Я з цікавістю слухав його розповіді, водночас дивувався, як він усе це встигає.

Він міг проїхати пів країни лише для того, щоб зі мною зустрітися: випити філіжанку кави чи келих пива, побалакати, поділитися новинами — і знову роз’їхатися. Він був із тих людей, з ким можна не бачитися роками, але коли зустрічаєшся — ніби й не було жодної розлуки.

Одна з наших останніх зустрічей була вже під час війни, коли він отримав поранення і лікувався. Потім проходив реабілітацію, і ми побачилися в Києві. Це була весна чи початок літа 2023 року. Михайло вже не мав сил довше терпіти тривалий період відновлення: він рвався на фронт, боявся пропустити контрнаступ наших військ.

Ну як було ним не захоплюватися в той момент? Якби тоді хтось запитав мене, що таке відвага, самопожертва і патріотизм, я б розповів про свого друга Михайла.

Дорогою, встеленою квітами, у Зарічному в останню путь провели 29-річного нацгвардійця, старшого лейтенанта Михайла Сагана .

Від рідного дому до храму Святих Бориса і Гліба, а звідти – до кладовища 4 вересня йшла траурна процесія, яку супроводжував військовий оркестр. На цвинтарі військові віддали герою почесті, – повідомляє кореспондент Район.Вараш.

Понад пів року рідні й побратими чекали на звістку про Михайла, який від 9 березня 2025 року вважався безвісти зниклим. Саме того дня він виконував бойове завдання біля Івано-Дар’ївки на Донеччині. Лиш нещодавно ДНК-експертиза підтвердила загибель захисника, і 4 вересня він повернувся додому – вже назавжди.

– Світлий, мужній, справжній патріот, який віддав найцінніше – своє життя за нашу свободу і незалежність, – йдеться у повідомленні Зарічної селищної територіальної громади.

Мій Янгол, моя опора, моє все, як тебе не вистачає Елена Галака

“Вічна пам’ять Герою…Серце розривається від болю, що гинуть такі красені, цвіт нації…Щирі співчуття родині…Хай Бог утішить Ваші серця…Герої не вмирають.”, -..Надія Ганчук

Спогади Каменева Руслана Ігоровича, молодшого лейтенанта, командира 1-ї бойової групи спецпризначення 4-го окремого загону спецпризначення «Омега»

Михайло прийшов у підрозділ у перші дні повномасштабного вторгнення (в/ч 3055, м. Сарни Рівненської області) й одразу зарекомендував себе з найкращого боку.

Попри те, що Михайло був офіцером, а я на той час — старшим сержантом, ми дуже швидко знайшли спільну мову. Завжди радилися один з одним, підтримували та допомагали, згодом стали по-справжньому близькими друзями. Часто разом виконували бойові завдання на кордоні з Білоруссю. Саме тоді я зрозумів, що Михайло — не лише хороший товариш і прекрасна людина, а й справедливий, відповідальний та відважний командир.

Згодом Михайло перевівся з нашого підрозділу, однак ми продовжували підтримувати зв’язок і дружбу. За будь-якої нагоди намагалися зустрітися. Одного вечора я дізнався, що Михайло отримав поранення і перебуває у госпіталі в Івано-Франківську. Я на той час проходив навчання неподалік, тож одразу поїхав його навідати й був неймовірно радий цій зустрічі.

Невдовзі я сам перевівся до спецпідрозділу «Омега». Коли знову оголосили набір, я запропонував Михайлові приєднатися, адже нам потрібні були такі люди, як він: сміливі, відповідальні й справжні патріоти України. На жаль, через отримане поранення Михайло не зміг пройти відбір, але я щиро сподівався, що ми знову служитимемо разом.

Коли я дізналася, що Михайло загинув, довго не могла в це повірити. На жаль, війна забирає найкращих… У моїй пам’яті Мішка назавжди залишиться хоробрим і безстрашним воїном та справжнім другом.

Спогади старшого солдата Каменевої Оксани Володимирівни,
старшого радіотелеграфіста радіостанції взводу матеріально-технічного забезпечення патрульної роти м. Сарни, в/ч 3055

4 березня 2022 року на загальному шикуванні підрозділу нам представили нового командира взводу матеріально-технічного забезпечення — молодшого лейтенанта Михайла Сагана. Він одразу знайшов спільну мову з особовим складом, завжди намагався допомогти кожному, зрозуміти й підтримати.

Я часто допомагала Михайлові з документацією взводу, адже він мав безліч завдань: допомагав інструкторам із бойової підготовки (так він і потоваришував із моїм чоловіком Русланом), навчав особовий склад, ніколи не відмовлявся від будь-якої роботи. Допомагав водіям ремонтувати техніку, займався спортом і постійно заохочував усіх нас тримати гарну фізичну форму.

Наш підрозділ існував ще з 2018 року, але саме з приходом Михайла ми перестали бути просто взводом — стали дружним, згуртованим колективом. За кожної можливості він пропонував нам вийти за межі служби: разом випити кави, прогулятися містом, просто поговорити по-людськи, як друзі.

Коли ми дізналися, що Михайло хоче перевестися до Гостомеля, нам було дуже прикро. Я особисто просила його залишитися у нашому підрозділі. Але Михайло пояснив, що прагне захищати Україну там, де це найпотрібніше, що хоче боротися та нищити ворога. Він не міг сидіти на місці й чекати.

Михайло був Людиною з великої літери — мудрим, справедливим і відважним командиром, справжнім патріотом своєї Держави. Важко усвідомити, що його більше немає з нами. Та пам’ять про Михайла житиме вічно.

Я дуже пишаюся тим, що знала його, і для мене було великою честю служити під його керівництвом. Таких командирів — одиниці.

Зарічне.Остання дорога воїна Михайла Сагана. |

Відео https://www.facebook.com/share/v/1BQsdPrX7s

Михайло Саган – нацгвардієць, друг і наставник (Витяг)

У перші вересневі дні 2025 року Зарічне схилило голову в скорботі. Під звуки військового оркестру громада провела в останню земну дорогу старшого лейтенанта Національної гвардії України Михайла Сагана.

…Його бойовий шлях пролягав через Бахмут, Лиман, Куп’янськ. У 2023 році, у боях поблизу Кліщіївки та Курдюмівки на Бахмутському напрямку, Михайло отримав важке поранення руки. Під час тривалого лікування він не залишив служби – виконував функції інструктора, ділився досвідом із молодшими побратимами.

Згодом став командиром окремого взводу важких кулеметів. Виконував бойові завдання на Лиманському та Куп’янському напрямках.

Його остання посада – командир танкового взводу.

Під час похорону 4 вересня 2025 року Михайлу надали звання капітана. Він залишився в пам’яті своїх побратимів не лише як командир, а як друг і наставник.

«З Михайлом ми познайомилися ще у 2023 році. Він тоді був командиром взводу роти вогневої підтримки. Завжди був поруч, коли потрібно було налаштувати техніку чи організувати взаємодію. Під час ротації ми часто опинялися разом. Одного разу нас навіть залишили без транспорту – просто забули. І ми кілька годин ішли пішки посадками, поки не зупинили машину. Зараз це згадується з усмішкою, але тоді було непросто», – розповідає побратим Дмитро та додає: «Михайло завжди вмів знайти правильне слово. Коли хлопці втрачали сили чи нервували, він підходив і говорив спокійно: “Не хвилюйся, зараз усе вирішимо”. І справді – вирішував. Його впевненість передавалася іншим. Ми вірили, що з ним нічого не трапиться, бо він завжди був зібраний і точний у рішеннях».

Бувало, що Михайло йшов на ризик замість інших.

«Під час бою, коли потрібно було підтягнути боєкомплект, він сам сів за кермо й поїхав. Хоч міг відправити когось із молодших. Але казав: “Я командир – отже, перший маю брати на себе відповідальність”. Такий був завжди», – пригадує Дмитро.

Побратим додає: «Ми жартували, що він не боїться нічого. Під обстрілами міг сісти просто неба й читати книжку. Казав: “Це мене заспокоює”. Думаю, саме через цю внутрішню силу його всі й поважали. Він був опорою для багатьох».

Михайлу Сагану навіки 29. Він був командиром, наставником і прикладом для своїх побратимів. Сином, другом і братом – для своєї родини. Людиною, яка без вагань пішла у бій за Україну.

Його подвиг залишиться у пам’яті громади, а ім’я назавжди буде вписане у літопис боротьби за свободу.