Андієвській Юрій Миколайович (14.11.1977-13.12.2025)

Юрій Миколайович Андієвській народився 14 листопада 1977 року в місті Рівне. У 1994 році здобув середню освіту у Володимирецькій середній школі №1. Закінчив музичну школу по класу фортепіано. Здобув вищу освіту в Національному університеті « Острозька академія» за спеціальністю « Культурологія». Протягом сімнадцяти років працював у КЗ« Володимирецька централізована система публічно – шкільних бібліотек» у сфері IT – технології. Разом з дружиною виховав двох дітей – доньку та сина.
До початку повномасштабного вторгнення Юрій Миколайович, починаючи з 2015 року, брав активну участь у військових навчаннях, ставши солдатом запасу. У 29 серпня 2017 року був зарахований до оперативного резерву військової частини А3369 на посаду – діловод відділу персоналу штабу, BOC 901074A. Щороку перебував на військових навчаннях.
24 лютого 2022 року, дізнавшись що розпочалось повномасштабне вторгнення, Юрій встав на захист нашої країни, через свою громадську позицію, патріотизм та прагнення справедливості. 25 лютого 2022 року наказом командира військової частини А7073 був зарахований у званні молодшого сержанта до списків особового складу військової частини та призначений на посаду командира 2 стрілецького відділення 2 стрілецького взводу 3 стрілецької роти військової частини А7073 у складі 104-тої окремої бригади територіальної оборони. З цього моменту він обороняв кордони Рівненської та Волинської областей до березня 2023 року.
З 03.03.2 3року по 23.03.23. року брав участь в обороні міста Бахмут Донецької області, Краматорського району, Констянтинівської міської територіальної громади перебуваючи прикомандированим до 93 ОМБр «Холодний Яр» на посаду командира стрілецького відділення. З квітня 2023 року повернувся до оборони кордонів Волинської та Рівненської областей в складі 104-тої окремої бригади територіальної оборони. Після захисту прикордоння Рівненської області Юрій Миколайович в листопаді 2023 року був відправлений зі своїми побратимами на захист кордону Одеської області з самопроголошеною державою – Придністровська Молдавська Республіка. Після проходження служби на прикордонні в липні 2024 року він був відправлений на бойове завдання в районі населеного пункту Борове Ізюмського району Харківської області.
Після виконання військового завдання в Харківській області Юрій Миколайович був направлений на Сумський напрямок, до кордону з курською областю російської федерації де перебував на посаді навідника 1-го протитанкового відділення взводу роти вогневої підтримки 5-го батальйону територіальної оборони військової частини А7032, а також був старшим у розрахунку ППО завдяки чому разом зі своїми побратимами здійснював ураження повітряних цілей ворога забезпечуючи безпеку українського населення. За цей довгий період оборони прикордоння Сумської області Юрій зробив великий внесок задля захисту життя наших співвітчизників. Наказом начальника регіонального управління Сил територіальної оборони “;Захід” О. Шемчука від 30.09.2025 року був нагороджений відзнакою відповідного управління.

Після оборони кордонів Сумської області був прикомандирований до складу 3 механізованого батальйону 116 ОМБр згідно з бойовим розпорядженням командира батальйонної тактичної групи 3 механізованого батальйону 116 ОМБр від 04.10.2025р.
виконував бойове завдання у населеному пункті Купянськ, Купянського району, Харківської області на посаді командира відділення, навідника 1 протитанкового відділення взводу роти вогневої підтримки 5 батальйону територіальної оборони військової частини А7032.
За сумлінність та мужність під час виконання бойового завдання Юрію Миколайовичу було присвоєно статус Учасника Бойових Дій та наказом Командувача об’єднаних сил Збройних Сил України генерал-лейтенанта Сергія Наєва від 05.05.2023 року нагороджений нагрудним знаком”За службу та звитягу”3-го ступеня. Також розпорядженням Київського міського голови Віталія Кличка від 14.07.2023 року він був нагороджений медаллю “Честь. Слава. Держава”, відзнакою Президента України « За оборону України» та іншими нагородами.
Загинув 13 грудня 2025 під час оборони Куп’янська, героїчно виконавши бойове завдання та врятувавши побратимів, утримуючи позицію.

Публікації про Андрієвського Ю.

Про трагічну звістку повідомили у Володимирецькій селищній раді.

З глибоким сумом повідомляємо, що підтвердилася загибель нашого земляка, володимирчанина — Андрієвського Юрія Миколайовича, 1977 р.н., молодшого сержанта, мужнього воїна та вірного сина України, – йдеться в повідомленні.

До останнього подиху він залишався вірним військовій присязі, мужньо виконуючи свій обов’язок у бою за Україну. Висловлюємо щирі та глибокі співчуття рідним і близьким загиблого Героя. Розділяємо ваш біль, схиляємо голови у скорботі та молимося за упокій його душі.

Світла пам’ять захиснику України. Вічна слава і шана його подвигу, – зазначають в дописі.

70 днів на позиції, а в останній – бій пам’яті Юрія Андрієвського…

Пам’яті захиснику України

Сину, сину, Ангел мій,
Я тобі щасливу зичу долю,
Ти добре серце матимеш
А я, а я пишатимусь тобою!

На жаль – щасливої долі не дочекались… Клята війна зруйнувала всі наші плани, всі наші мрії. Принесла вона в кожну домівку горе і страждання. Не оминула вона і нашу сім’ю, родину – забрала в нас люблячого сина, хорошого чоловіка, дорогого тата, брата, любого дідуся.

Юрій народився в м. Рівне 14.11.1977 року. Його дитинство пройшло в щирій любові, в безмежній опіці. Батьки старались дати йому і його сестрі та братові хорошу освіту та всебічний розвиток.
Він закінчив місцеву музичну школу по класу «Фортепіано» в 1993 році. В 1994 році здобув середню освіту Володимирецькій середній школі №1. Протягом навчання активно включався як у спортивне, так і культурне життя школи. Брав участь у змаганнях з волейболу та баскетболу. Як у школі, так і в районі. Навчався чи в не найсильнішому класі за всі роки існування загальноосвітнього закладу. Учні в класі, крім цього були дружні, особливо хлопці.
Випускник Національного університету «Острозька академія». Отримав освіту по спеціальності – культурологія. Після отримання диплома, протягом 17 років працював у Володимирецькій бібліотеці у сфері IT – технології.
Створив хорошу сім’ю. Разом із дружиною виховав прекрасних дітей: дочку і сина. Донька закінчила Київський педагогічний вуз, вийшла заміж, з чоловіком виховують 4 діток. Син навчається в КПІ ім. Сікорського в інституті атомної і теплової енергетики, за спеціальністю F2 – програмне забезпечення. Син дуже любив свого тата, пишався ним. Дуже багато чого збирався йому розповісти коли тато після бойового завдання приїде у відпустку. Але на жаль…Безжальна війна внесла свої корективи….
Ще з 2014 року, щороку Юрій проходив навчання в ТРО, на різних військових полігонах. До навчань і, загалом, до будь якої роботи ставився з великою вимогою і відповідальністю.
В житті був надто праведним, чесним , справедливим. Ніколи не відмовляв нікому в допомозі, намагався захистити тих, хто цього потребував. Дуже не терпів фальші і несправедливості.
З першого дня повномасштабної війни пішов у ТЦК СП і став на захист сім’ї та оборони України. Спочатку охороняв місцевість нашого Вараського району.
Пізніше пройшов пекло Бахмута.
За час несення військової служби побував в Одеській, в Харківській й Сумській областях.З жовтня 2025 року отримав бойове розпорядження в Харківській області, в населеному пункті Куп’янськ. Понад 70 днів перебував із побратимами на позиції: в нелюдських умовах, іноді без їжі, а воду приходилося пити навіть дощову. Але вони вистояли. А в день ротації 13.12.2025 року отримав поранення несумісне з життям – загинув.
З Витягу наказу по військовій частині написано ось таке : … Мала бути ротація. Заміна на позиції затримувалася. Поступила команда передислокуватися. Лінія оборони звична – захисників не вистачає. Молодший сержант Андрієвський Юрій зібрав своїх і наказав передислокуватися і зайняти місця для оборони… Сам перевів бліндажі і чекав підмоги.
Почався наступ. Молодший сержант Андрієвський Юрій сам вів вогонь. Позиції не здав ворогам…
Із витягу наказу: «В той час коли, молодший сержант Андрієвський Юрій Миколайович здійснював охорону та оборону вогневої позиції «Троя», противник розпочав штурм позиції. Молодший сержант Андрієвський Юрій Миколайович першим прийняв бій і до прибуття побратимів, які виконували спостереження у своїх секторах охорони та оборони з інших напрямків, вогнем зі стрілецької зброї зірвав плани противника щодо непомітного проникнення на позицію. У ході бою він зазнав ураження вогнем зі стрілецької зброї противника. Своєчасними та сміливими діями молодший сержант Андрієвський Юрій Миколайович запобіг заходу штурмової групи противника зненацька на позицію оборонців Збройних сил України, чим не допустив втрат серед побратимів та втрати позиції загалом…».
«…життя Юрія обірвалося від рашистських куль на 48 році. Ще жити та жити, скільки залишилось не завершених планів, справ, мрій…»
Осиротіли батьки, сім’я, родина. Біль втрати не вщухає, рана не загоюється. Не можна повірити і змиритися з тим, що його вже немає серед нас. Шкода, що ми втрачаємо в цій проклятій війні кращих з найкращих: синів, дочок, братів, батьків, чоловіків. Не пробачимо ніколи цього росіянам, агресору, ворогу, нелюдам!!!».
Дякуємо всім, хто допоміг нам пережити втрату рідної людини : сина, батька, чоловіка, брата, хто підтримав і підтримує в цей для нас нелегкий час. Просимо всіх небайдужих молитися за його душу і берегти пам’ять про його і його подвиг.
Він до останнього подиху був вірний присязі. І з честю виконав свій громадянський обов‘язок , заплативши за це ціною власного життя.
Світе зупини війну!!!
Скільки ще треба втрачати, покласти життів, аби зупинити це жахіття у 21 столітті?.

Андрієвські: родина,
однокласники, друзі.

Спогади:

Юрій Андрієвський. Командир відділення ЗСУ, який тримав позицію до кінця Йому було 48. Він знав, за що воює. Юрій Миколайович Андрієвський — житель Володимирця, командир відділення 14-ї окремої механізованої бригади — загинув під Куп’янськом. Понад два місяці разом із побратимами вони утримували позиції. У день ротації дочекалися заміни. Здавалося — можна видихнути. Але росіяни пішли в наступ. У стрілецькому бою, захищаючи своїх, Юрій Андріївський загинув. У цивільному житті він багато років працював у Володимирецькій бібліотеці, був фахівцем з інформаційних технологій. Закінчив Острозьку академію. Батьки ишалися сином. Ще до повномасштабного вторгнення він пішов на збори територіальної оборони, пройшов вишкіл. А коли почалася велика війна — не залишився осторонь. Його принципи не дозволили. Він добровольцем став до лав Збройних сил України. У нього була
велика родина. Дружина Тетяна. Донька. Син. Троє внуків, батьки. І велика країна, яку топчуть росіяни. Він називав їх своїми “няшками”. Казав, що саме вони тримають його на землі і дають сили воювати. Бо для кого тоді жити, як не для них? І вони мають рости у вільній, незалежній Україні. У грудні 2025 року він, як завжди, телефонував додому при першій можливості. У той останній дзвінок сказав, що виходить на позиції і довго може не бути зв’язку. Але запевнив: у них усе добре. Вони відвоюють Куп’янськ. 13 грудня, коли родина готувалася прикрашати ялинку до Різдва, пролунав інший дзвінок. Тетяні повідомили: під час бою її чоловік зник безвісти. Два місяці його тіло залишалося на позиції — без можливості евакуації. І лише наприкінці лютого — на початку березня родина отримала офіційне підтвердження загибелі. 9 березня 2026 року Юрій Андріївський повернувся додому — на щиті. Володимирець зустрів його гідно. З ескортом, з капеланом, з військовими, поліцією, медиками. Приїхали побратими — навіть ті, хто був поранений чи вже демобілізований. Вони прийшли провести свого командира. Його зустріли біля рідної хати. Старенької, в якій жила родина. Дружина згадує: він казав — повернуся з війни, побудуємо новий дім. А цю хату залишимо як дачу. Ця мрія залишилася нездійсненною. Дружина, діти, старенька мама, батько, прикутий до ліжка — це була їхня найбільша втрата. Їхня опора. Їхня гордість. Їхній господар, батько, син, дідусь. Велика громада володимирчан прийшла провести Юрія Андрієвського. Ескорт проходить Алеєю пам’яті. Квіти до кургану з іменами. Поруч — обличчя героїв, які назавжди дивляться на своїх земляків. Військовий чин поховання. Вручення прапора родині. Побратими кажуть: він був принциповий, надійний, авторитетний. Йому довіряли. З ним можна було йти в бій. Вічна пам’ять Герою. Вічна пам’ять кожному, хто загинув, захищаючи Україну

Джерело :
Андрієвська Л.О.
70 днів на позиції, а в останній – бій пам’яті Юрія Андрієвського… /Л.О. Андрієвська // Вісник Полісся. – №24. – С.9.

Згадує Раїса Миколаївна, головна бібліотекарка Рівненської обласної універсальної наукової бібліотеки

Юрій Миколайович душею і серцем був відданий бібліотечній роботі. Культуролог за спеціальністю, випускник Національного університету «Острозька академія», він добре розбирався у питаннях матеріальної та духовної культури, збереження культурної спадщини. Сімнадцять років був невід’ємною частиною колективу Володимирецької центральної бібліотеки.

Захоплювався сферою IT-технологій, опановував автоматизацію бібліотечних процесів.

Ми вперше познайомилися на початку 2000-х років, коли в бібліотечній галузі області розпочалася робота зі створення електронних каталогів. Відкритий, виважений, уважний і водночас привітний, Юрій справив на мене дуже хороше враження. Я зрозуміла, що саме цей працівник зможе опанувати нові програми та створювати електронні продукти.

Завдяки Юрію Миколайовичу було сформовано електронний каталог, повнотекстову базу даних, створено сайт бібліотеки. Книгозбірня стала експериментальною базою, а згодом — своєрідною школою навчання для колег із бібліотек області. На стажування до нього приїжджали новачки з північних районів, і він, уже як досвідчений спеціаліст, передавав їм свої знання та практичні навички.

Навчалася і вчилася секретам бібліотечної практики у Юрія Миколайовича і я. Обласна бібліотека в той період працювала в іншій програмі. Ми часто були на зв’язку, і щоразу по той бік телефонної розмови я чула спокійний голос:

— Миколаївно, не переживайте. Все буде зроблено.

І він таки дотримувався свого слова.

Зовні спокійний, мовчазний — таким я його бачила. Але Юрій мав сильний характер, який проявився і в бою з ворогом. Він не схибив, не відступив, а першим прийняв нерівний бій за Україну, за рідну землю, за свою родину.

Важко говорити про Юрія Андієвського в минулому. Не віриться, що сталося непоправне. Та він живе в моїй пам’яті, у пам’яті рідних і друзів і житиме доти, доки його пам’ятатимуть.