Василь Миколайович Брик народився 26 квітня 1968 року. Житель села Великі Цепцевичі. Колишній морський піхотинець в перші тижні повномасштабної війни пішов добровольцем.Проходив підготовку на полігоні у Львові, Житомирі. Служив у 95 ДШБ, пройшов Харків, Ізюм, Сулегіївку,. Довгеньке, Діброву. Загинув 18 квітня 2022 року у районі міста Ізюм, проте довгий час перебував у списках зниклих безвісти.
В останню путь захисника провели у рідному селі 20 березня.2023 року
Публікації про Брика В.
Рік був безвісти зниклий житель Великих Цепцевич – воїн Василь Брик.
На жаль, дива не сталось. Його вдалось родині ідентифікувати серед невідомих героїв, захоронених у Дніпрі. Сьогодні загиблий “на щиті” повертається нарешті додому.
Вічна пам’ять!
Ескорт до села прямує з боку Бережниці.
За матеріалами Володимирець Cіty
Глибоко сумуємо та співчуваємо всій родині загиблого. Жодними словами не втамувати пекучий біль і не загоїти рани в душі. Світлий спомин про Василя Миколайовича назавжди залишиться в наших серцях!
Царство Небесне українському Воїну!
Слава Україні! Героям слава!
Доброволець-селянин, який бачив, як горить земля. Його все ще чекає родина удома
Альона Ус. (20 серпня 2022 )
Війна забирає людей, руйнує долі, родини. Проте, героїзм кожного земляка, кожного українця в тому, щоб стати на захист України, знаючи, що вороття може не бути. Василь Миколайович Брик народився 26 квітня 1968 року. Житель села Великі Цепцевичі. В перші тижні повномаштабної війни пішов добровольцем. Служив у 95 ДШБ. З 18 квітня 2022 року вважається зниклим безвісти. Розповідь написана на основі спогадів дружини військовослужбовця – Олени Брик.
На початку минулої зими Олена Василю казала: продай кобилу. Не хотів – хазяйнував. Він у нас веселий. Тоді, на зиму, приїхав із заробітків і каже, що війна справжня буде. Ніхто йому не вірив.
– Ви, батьку, щось як вигадаєте, – підсміхувались зяті з дочками. А він на своєму стоїть: – буде війна, велика і страшна, побачите.
У теплій сільській великій хаті мирно зимували. Все добре було. Як, зненацька, для усіх і родини Бриків – москалі пішли! Для більшості – зненацька. Але не для Василя, бо він розумів і очікував чогось подібного – надто вже були тривожні новини.
У перші дні вторгнення окупантів Василь вже вирішив і заявив вдома:
– Піду воювати, не чекатиму повістки. Я – військовозобов’язаний, добровольцем піду.
– Схаменися, чоловіче! – відмовляла Олена. – Куди тобі воювати – у п’ятдесят чотири роки. Тиск зашкалює, вік немолодий!
Ні, вперся на своєму Василь: – Хай діти свою малечу доглядають, удома сидять, хазяюють. Я піду, своє вже прожив. Хай молоді поживуть ще у мирі. комусь-же треба й воювати.
Він – колишній морський піхотинець, а такі труднощів не бояться: «Хто, якщо не я?!» – їх гасло.
Поїхав у військкомат. Сказали: чекайте, ми вам зателефонуємо. Побув удома ще два тижні. Доробив усю роботу по господарству. За день продав кобилу. Ввечері склав у наплічник лоток з їжею, змінний одяг, а холодного березневого ранку – поїхав.
Кожного дня відтоді телефонував. Із першим промінням сонця – о шостій ранку чекали, щоб почути його голос. Знали, де він. Спочатку був у Львові, два дні. А 18 березня – ракети вдарили по авіаремонтному заводу.
Житомир. Навчання на полігоні. А 25 березня – ракети вдарили по Київському шосе. Здавалося, війна йшла за ним слідом.
Володимирецький військовий капелан Микола передав бронежилет. Сусідка пошила бушлат. Син возив передачі. Потім двічі бусами возили харчі та воду для всієї роти.
Донецьк. Мар’їнка, Слов’янськ. Дзвонив Василь щоранку, розповідав мало, майже нічого. Казав, що ніколи не уявляв, як може горіти земля: – Олено, тут горить пісок! Спробуй, запали пісок. Горітиме? А тут горить. Люди горять.
Харків. Ізюм. Сулегіївка. Довгеньке. Діброва. У трубці, притуленій до вуха Олени звучало: «Дуже тяжко тільки з «калашем» і з «Джавеліном» у руках протистояти лютій ворожій авіації, танкам, арті…».
Ще 18 квітня Василь подзвонив – як ніколи пізно, аж о дев’ятий ранку. Казав, що сил нема, тяжко. Холодно і голодно. Води нема. І більше на дзвінки не відповів.
Згодом їх вцілілий після обстрілів командир розповів, що бачив його пораненим у руку і ногу. Але наказ був – відступати, не брати ні «двухсотих», ні «трьохсотих». Кожен – сам за себе.
На якомусь російському сайті згодом побачили і впізнали документи Василя Брика. А чоловіка нема. Куди тільки не звертались, щоб знайти його – живого, чи мертвого. Кажуть, пропав безвісти. Ніде нема.
«Хто, якщо не ми?!» – ця улюблена фраза солдата Збройних Сил України Василя Брика давно є крилатою поміж свідомих громадян-українців.
Де б не були, чим би не займалися, чиніть так, як підказує совість. Бо «ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» – так каже Біблія.
А вже осінь на підході, врожай збирати треба. Родина чекає батька, мудрої хазяйновитої його поради. За весь цей час нікому навіть не приснився. Тож надіються, що живий. Може в полоні, може, у чужій лікарні, може, пам’ять втратив. Але є. Вірять. Моляться. Чекають.
Список публікацій
«Задовго знав, що буде війна, а тепер – його нема», – дружина морського піхотинця з Рівненщини приголомшила історією // Радіо Трек:новини
На Харківщині загинув військовослужбовець із Вараського району // Район історія
Майже рік вважався зниклим безвісти: у Великих Цепцевичах попрощались із Василем Бриком // Район Вараш