Черниш Іван Вікторович (09.07.1996-19.10.2024) – Революція гідності. Війна. Рівненщина

Черниш Іван Вікторович народився 09 липня 1996 року в селі Городище, що на Березнівщині. У 2011 році закінчив 9 класів Городищенської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів. Вчителі та учні згадують його як чуйного, товариського та працелюбного учня, який брав активну участь у всіх суспільних справах школи. Після закінчення школи навчався у Березнівському лісотехнічному коледжі НУВГП, де здобув кваліфікацію бухгалтера. Згодом продовжив навчання у Національному
університеті водного господарства та природокористування, який закінчив у 2016 році і отримав ступінь бакалавра за напрямом облік і аудит.
В лютому 2024 року Іван Черниш вирішив іти захищати Україну, незважаючи на протипоказання стосовно проходження військової служби. Іван приєднався добровольцем до 24 окремої механізованої бригади імені короля Данила. Він дуже пишався своєю бригадою, яка брала участь в боях на найгарячіших напрямках. На запитання мами: «Синку, навіщо тобі Донецьк, невже ти не боїшся там загинути?», він відповідав: «Мамо, як ти можеш таке говорити?! Я не боюся смерті».

Побратими згадують Івана як веселого хлопця, який постійно підіймав усім настрій. Незважаючи на свідомий вибір стати військовим та боронити землю від окупанта, шоденно ризикуючи своїм життям.
Іван мріяв повернутися додому, створити сім’ю, виховувати донечку, побудувати власний будинок. На жаль, доброволець, старший солдат, розвідник-оператор розвідувальної роти Черниш Іван Вікторович загинув під час виконання бойового завдання 19 жовтня 2024 року на Донецькому напрямку.
. Поховали Івана Черниша на місцевому кладовищі села Городище зі всіма військовими почестями.
Вдома на Івана чекали мама Руслана Михайлівна, тато Віктор Іванович, сестра Ольга та кохана дівчина Юлія.

Публікації про Черниша І.

«Юль, я не знаю як тобі сказати, але Ваню вбили на війні…19 числа» Слова, які розділили моє життя на «до» та «після». Війна, яка забрала у мене моє життя, моє серденько, моє щастя.. Сьогодні місяць, як я не чую щоранку «Доброго ранку, котику», «Добраніч, кохана. Солодких снів», «Кохаю тебе дуже сильно». Місяць, як я востаннє почула твій голос, прочитала твоє повідомлення «Все буде добре. Я приїду і ми поговоримо. Кохаю тебе і сумуватиму». Місяць, як ти знайшов свій вічний спокій. Мою душу й серце розриває на частинки, я не була готова до такого кінця. Ми планували майбутнє, мріяли про щасливе сімейне життя…
Ти навчив мене слова «кохаю»…Так от, мій коханий, мій Іване Вікторовичу, я кохаю тебе і кохатиму крізь світи, ти назавжди в моєму серці та пам’яті

Усім дякую за підтримку та співчуття. На жаль, жодні слова не втамують весь біль втрати. Іван Черниш – добра людина, турботливий хлопець, улюблений синочок, сердечний брат, чуйний племінник, хороший дядько, відмінний онук.
Для всіх рідних він став яскравою зірочкою на небі вночі, біленькою хмаринкою вдень. Іван – Герой… Він відмовився від цивільного життя і взув берці, одягнув форму, став на захист країни. Це мужній, свідомий вчинок чоловіка.
Прошу кожного пам’ятати подвиг мого рідного, коханого Івана, який віддав за нас усіх найцінніше – своє життя

24 жовтня 2024 року у Березнівській громаді віддали останню шану військовому Чернишу Івану з села Городище.

Траурний кортеж воїна у скорботі зустрічали жителі населених пунктів громади. Близькі та рідні, друзі, священнослужителі, представники міської ради, жителі громади прийшли до батьківської оселі Івана щоб висловити безмежну вдячність Захиснику, який віддав своє життя за Батьківщину. У супроводі почесної варти та колони прапороносців живим коридором шани Героя провели дорогою, встеленою квітами до храму Різдва Пресвятої Богородиці села Городище, де відбулася заупокійна служба. Поховали Івана Черниша на місцевому кладовищі села Городище зі всіма військовими почестями. Рідним вручили Державний Прапор України.