Філіпов Сергій Миколайович (27.07.1981- 30.01.2024) – Революція гідності. Війна. Рівненщина

Філіпов Cергій Миколайович народився 27 липня 1981 року у місті Костополі. Навчався в школі №5 та був випускником Костопільського професійного технічного училища. Здобув професію столяра, після чого займався різьбленням по дереву.

Далі проходив строкову службу у ЗСУ в місті Стрий. Після закінчення строкової служби, завдяки автомобільному хобі Сергій себе реалізував та відкрив власну справу.

Зустрів своє кохання та одружився. Згодом народилася єдина донечка Сабіна.

19 квітня 2022-го Сергій приєднався до лав ЗСУ. Служив оператором відділення, командиром 1 механізованого батальйону, мав досвід пілотування дронами. Сергій служив на Запоріжжі, побував у багатьох гарячих точках, де виявив мужність і силу духу. Був поранений та проходив лікування, після чого завжди повертався до своїх побратимів.

Люблячий батько та справжній патріот. Людина щирого серця та сильного духу Сергій Філіпов віддав своє життя за волю й суверенність України!

За день до загибелі рідні востаннє чули голос Сергія. Перед тим як він разом із побратимами вирушив у бій. Сержант Філіпов Сергій Миколайович отримав поранення несумісні з життям.

Філіпов Сергій Миколайович загинув 30 січня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу Роботинного на Запоріжжі.

У Героя залишилася дружина Майя, донечка Сабіна, батьки Любов Степанівна та Микола Іванович, брат Олександр.

Сергій Філіпов мав статус учасника бойових дій та був нагороджений медаллю «Ветеран Війни».

Відповідно до указу президента України № 353 від 17 червня 2024 року Філіпов Сергій нагороджений медаллю “Захисник вітчизни” (посмертно)

Філіпов Сергій Миколайович нагороджений медаллю “За оборону рідної держави” (посмертно)

Публікації про Філіпова С.

З Сергієм Філіповим прощалися у Костополі, вшанувати пам’ять військового прийшли рідні, друзі, військовослужбовці, представники влади та жителі громади.

4 лютого 2024 року чин похорону відбувся у соборі святих апостолів Петра і Павла ПЦУ. Пішою ходою полеглого героя провели до майдану Т.Г. Шевченка, де прощалася із ним громада. Поховали захисника на «Новому» кладовищі поруч з іншими Воїнами Небесного легіону.

Спогади батьків Любові Степанівни і Миколи Івановича:

« Сергій був дуже чуйною дитиною, не проходив повз людини, якій потрібна була допомога. Особливо завжди допомагав літнім людям, які мали проблеми зі здоров’ям або потребували фінансової допомоги. Ще з самого дитинства Сергій дуже любив машини, не уявляв своє життя без них. Згодом він відкрив свою справу, пов’язану з автомобілями марки «Audi».

У своє підприємство він вкладав багато сил, часу, емоцій та праці. І результат не змусив себе чекати. Сергій став успішним бізнесменом. Згодом побудував будинок, посадив дерево, народилася донечка Сабіна, яку він сильно любив. Вона дуже схожа на свого тата. Сабіна, стаючи старшою, все більше і більше проводила часу з татом, постійно їздила з ним на роботу, у відрядження, цікавилася татовою справою. Ми всі називали її татова доця. Нам дуже не вистачає сина. Ми за ним сумуємо».

Спогади доньки Сабіни:

« Дуже часто згадую свого тата. Пам’ятаю, як одного разу тато зробив мені сюрприз. Попросив мене поїхати з ним до Харкова по автомобіль, а сам завіз в аеропорт «Бориспіль» і показав квитки на Червоне море. Це було дуже приємно і неочікувано. Ми часто їздили з татом і мамою на відпочинок. Також ми всі разом виїжджали на природу: смажили м’ясо, грали в бадмінтон та купалися у річці.

   Усе життя мого тата було пов’язане з автомобілями. Тому ще змалку він учив мене кермувати автомобілем. Завдяки йому я зараз гарно кермую, впевнена в собі, завжди відчуваю біля себе його присутність. Він усе бачить з неба і тішиться мною.

   З початком повномаштабного вторгнення росії в Україну тато приєднався до лав ЗСУ. Повідомив рідних та близьких, що буде захищати нашу країну. Тато був не з тих, хто ховається чи відсиджується за кордоном. Він був у прекрасній фізичній формі, сміливий, мужній, сильний духом. Хоча тато і мав можливість залишитися вдома, але твердо вирішив: «Я повинен захищати країну, повинен захищати вас». Вважав, що це обов’язок справжнього чоловіка. Пройшовши військові навчання у Львові, він та його побратими відправились на Запорізький напрямок. Там і почалася боротьба за свободу і мир у нашій країні. Тато завжди був сміливим, не боявся труднощів та дивився смерті прямо в очі.

   Його побратими завжди відзивалися про нього хорошими словами, всі його поважали, любили прислуховувалися до його порад. Казали, що він- це постійний позитив; як двигун. який постійно заряджав усіх, вмів підняти настрій та дати підтримку і надію у завтрашній день.

   Ми з татом дуже часто спілкувалися по відеозв’язку. За 2 дні до загибелі я мала приїхати до Запоріжжя. Він пообіцяв мені, що ми проведемо гарно вихідні дні. Я мріяла про зустріч… Чекала на дзвінок… Тато пішов на завдання, але не повернувся… – і ми не зустрілися…

Дивлячись в небо, я часто розмовляю з татом, вірю що він мене чує, що поряд, у всьому мені допомагає, оберігає з небес.

Я дякую своєму татові за все, з гордістю буду розповідати про нього своїм майбутнім дітям про те, який був їхній дідусь: які мав золоті руки, добре серце і мужній характер. Він віддав найцінніше – своє життя за Україну.

Я дуже сумую за ним…»

Спогади двоюрідної сестри Орисі:

«Я пам’ятаю, що Сергій, ще коли не був одружений, то говорив, що в нього буде донька. Згодом і народилася Сабінка, яку Сергій дуже ніжно та чуйно любив, наче відчував, що кожна хвилина із нею є ціннішою за будь-які людські скарби. Заради неї він жив та будував плани. Він мав багато друзів, був душею компанії, мав авторитет серед знайомих. Його всі знали добрим, порядним та наполегливим. Завдяки автомобільному хобі Сергій себе реалізував та відкрив власну справу. Мав величезне бажання працювати та розвиватися, хотів присвятити себе своїй улюбленій справі.

Війна нас дуже зблизила, Сергій став мені як рідний брат. Він завжди йшов до кінця, до своєї мрії та мети. Він був найкращим, нам дуже його не вистачає. Під час служби він не був у ротації, бо вважав, що він потрібен там».