Котюк Олександр Васильович народився 27.12.1968 року в місті Дубно Рівненської області. Жив у селищі Клевань. Навчався в Клеванській середній школі №2. Згодом навчався в Клеванському професійному ліцеї, в Університеті водного господарства. Працював у ДОК та в Клевенський районній лікарні імені Михайла Вервеги.
З 1987 по 1989 роки проходив строкову військову службу, радіотелеграфіст, радіо – та супутникового зв’язку. Захоплювався рибалкою, малюванням, різьбою по дереву.
В 1993 році одружився, в 1994 році народилась перша донька Олександра , а в 2010 народилась друга донька Емма. Мріяв, щоб діти та онуки були щасливими і жили в незалежній та вільній країні.
21.09.2022 року отримав повістку, пройшов ВЛК і був мобілізований в 15 окремо гірський штурмовий батальйон, що відноситься до 128-ї гірсько-штурмової бригади.
15.10.2022 року під час артобстрілу був поранений у селі Новокам’янка, Херсон та далі продовжив службу, не зважаючи на переломи ребер та контузії. 12.12.2022 року під час боїв за Соледар загинув від ворожої кулі.
Похований захисник у селищі Клевань.
В Олександра залишилися батьки, дві доньки та двоє онуків.
Публікації про Котюка О.
«Мій тато назавжди для мене – Герой. Він завжди вчив мене любити Батьківщину, тому, не вагаючись, пішов її захищати. Його пам’ятають веселим і добрим. Нікому ніколи не відмовляв, допомагав усім, хто просив про це. Був люблячим дідусем і найкращим татом», – розповіла донька загиблого Олександра.
У Клеванській селищній раді громада живим коридором шани зустріла та провела останньою життєвою дорогою Захисника України Олександра Котюка, 1968 року народження.
Дописи доньки Олександра з мережі Facebook/
«Як же хочеться щоб тато знову прислав якесь фото з кумедним підписом, щоб позвонив і розказав як пройшов ранок, як круто було спробувати стріляти з нової зброї, як весело з хлопцями сходили до магазину, і які добрі люди постійно зустрічались. Я так сумую…»
«2 роки тому тато був в Польщі, я в цей день вітала його з днем народження. Кажуть в мертвих немає днів народження, тепер є лише день смерті. Я все ж купила татові улюблені хрустіки з маком, пітбуль і зернята… І куди те все нести незнаю, я ще не вірю що його немає, може десь на війні чи в Польщі, чи просто шариться з дружками своїми, але десь є, живий, просто посварились і не говоримо, чи може телефон згубив, чи зв’язку немає, але живий. Не хочу я приймати ту правду, не можу . Я просто так люблю його і так шкодую що все так сталося»
«Лежу в ванній і дивлюся, то татові фото, то фото з похорон… Переглядаю, якось так важко почати жити без тата, хоча раніше ніби жили і разом і окремо, було по всякому, але чомусь Бог його забрав тільки тоді коли ми стали одним цілим, не тоді коли наші однакові характери постійно не могли зійтись в купу, а саме тоді коли ми почали бути разом. Я йому стільки всього пообіцяла, а він мені скільки, а Богдану що на смолярку його звозить, риби наловлять, а таранька яку ми самі наловили насушили так і висить чекає, я ж тату оставила попробувать. Читаю знову везуть воїна, в нього дітки, а я ж теж дитя і там мені гірко, за них, за себе , за сім’ї яким доводиться переживати це горе по новому щоразу, коли бачать небесних воїнів. Я більше не хочу розділяти горе з кимось, я хочу розділити щастя з кожним, хочу щоб ця проклята війна закінчилась, щоб пozдиxaли ті пidари( так казав мій тато на оpkiв). І щоб їх більше ніколи ніхто не чув і не знав»
«Рівно рік тому, я їхала позаду цієї найстрашнішої в світі машини. Я їхала і бачила лише 200, це 200 я бачу і досі коли заплющую очі. Я їхала, плакала і дивилася як люди стають на коліна, щоб зустріти мого тата, на колінах стояли бабусі, молоді люди, багаті і бідні, ті хто знають мене і ті хто не знають. Боже, мені було так страшно і боляче, але я була настільки вдячна, що так багато людей вийшло віддати останню шану моєму Герою. Мій тато навіки мій Герой. Я тоді думала, що просто не переживу і не витримаю цього, а тепер я знаю, що я можу витримати все і мушу все пережити. Тато загартовував мене в дитинстві, і зараз тато дав мені сили, розуміння і впевненості в тому що я міцніша ніж граніт. Я ніколи нікому не побажаю пережити це, я буду робити все щоб таких як я було менше»
«Такій веселий, мій “випєндрьоджнік”, я йому ще так недавно казала що чоловіки ніколи не виростають, шо він так і буде пациком) ми говорили днями і вечорами, завжди було про що, ця проклята війна нас так зблизила, а тоді просто забрала мого татка… Мені тепер так не вистачає його дзвінка, його слів “мала не парся” або “цьомаю вас дітки” . Мене тішить що він знає як крепко я його люблю, він казав, я знаю що мене так ніхто не любить і не чекає як ти і діти. Як тепер завтра просто відпустити його? Як пережити цей страшний день…»
Знову смерть Героя, сльози, біль і наша ненавість ворогам.
Котюк Олександр Васильович. Маємо пам'ятати вічно.
Таточку, тату, рідний Герою,
Серце моє заніміло від болю,
Янголом в небо тихо полинув,
Як же без тебе ми й Україна.
Як же без тебе весни і зими,
Роси ранкові в травах, єдиний,
Небо заплаче так журавлями,
Татова ласка лишиться з нами.
Падають сльози, німіють руки,
Як же без тебе виростуть внуки,
Як нам звикати всім без любові,
Так обірвалось життя на пів слові.
Таточку, бачиш, рідний наш, чуєш,
Душа нестерпно болить-сумує,
Сонечком ти повернись до родини,
Ми тепер сироти всі й Україна.
Галина Грицина.
Герої не вмирають! Вічна слава і наша пам'ять про їх подвиг.
Список публікацій
Рівненщина попрощалася із двома Героями // Рівненсьа обласна державна адміністрація:сайт
В останню дорогу провели захисника із Клеваня // Рівне вечірнє