Козачук Валерій Миколайович, позивний «Валєрон» (20.04.1977-14.06.2023)

Козачук Валерій Миколайович народився 20 квітня 1977 року у місті Костополі. Навчався у загальноосвітній школі I- III ступенів школи № 5.У
шкільні роки зарекомендував себе з гарної сторони: був добрим, спокійним, любив малювати, співати, грати на гітарі, полюбляв грати у футбол,
захоплювався автомобілями. Після закінчення школи вступив до Костопільського професійно – технічного училища №14, згодом здобув професію слюсаря-ремонтника. Далі навчався у Мирогощанському аграрному коледжі на спеціальність «Механізація сільського господарства», здобув професію техніка -механіка. Після навчання працював за кордоном у Польщі.
У 2003 році Валерій одружився, а у 2005 році народилася донечка Марія, у 2007 році син Назар. З 2009 -2023 роки працював автомеханіком у СТО «Козак-Авто». Був майстром своєї справи, ремонтував автомобілі, адже про це він мріяв ще з дитинства.
Коли розпочалося повномаштабне вторгнення росії в Україну, Валерій не вагаючись 25 лютого 2022 року пішов до військкомату, але йому відмовили. У вересні 2022 року став до лав Української добровольчої армії, служив у третьому окремому батальйоні УДА. Він героїчно, ціною власного життя, боронив нашу землю від агресора. Завжди дивився в майбутнє з безмежною вірою в Перемогу.
На жаль, 14 червня в районі населеного пункту Сторожеве Донецької області 46-річний Валерій Козачук загинув внаслідок влучання протитанкової керованої ракети в машину. Він отримав несумісні з життям поранення, коли разом з іншими воїнами виїжджав на позиції, щоб підмінити своїх побратимів.
На майдані Шевченка відбулось загальноміське прощання. Віддати шану оборонцю прийшли рідні, військові, друзі, представники влади та жителі громади. Чин похорону відбувся у храмі Олександра Невського.

Поховали Захисника на «Новому» кладовищі поруч з іншими Воїнами Небесного Легіону.
Вдома на воїна чекали: дружина, донька, син, мама, племінник Максим, сестра Оля.

Публікації про Казачука В.

Костопільська громада попрощалась із Валерієм Козачуком

У Костополі на майдані Шевченка відбулось загальноміське прощання. Віддати шану оборонцю прийшли рідні, військові, друзі, представники влади та жителі громади. Чин похорону відбувся у храмі Олександра Нєвського. Поховали Захисника на «Новому» кладовищі поруч із іншими воїнами небесного легіону.

Спогади дружини Наталії:

«Мій коханий чоловік, був дуже доброю людиною. Завжди з любов’ю і турботою ставився до батьків, сестри, племінників, родини. З великою теплотою і ніжністю в усьому їм допомагав. Вирішував найважливіші сімейні питання, ніколи нікого не ображав. І це йому вдавалося. Коли у нас з Валерою почали народжуватися діти, радості не було меж, всю любов, турботу він віддавав сім’ї, був справжнім татом. Дитячі ранки в садочку, в школі, він не пропускав, завжди брав з собою камеру і фотоапарат.
Знімав на відео і фотографував дітей, хотів нічого не пропустити, поки вони ще маленькі. Щоб у дорослому житті, Марійка і Назар могли б подивитися на
себе, і щоб у них залишилися дитячі спогади, адже час так стрімко летить… Завжди вчив дітей любити свою сім’ю, поважати літніх людей. Бути справедливими, доброзичливими.
Коли розпочалася війна, Валера пішов до військкомату, йому відмовили, тоді він пішов у ТрО, разом з хлопцями копали окопи, робили «коктейль Молотова».
Дуже переживав за свого племінника Андрійка. Андрій ріс без батька, а Валера був хрещеним батьком, він замінив йому тата. Коли Андрійка забрали
на передову, він не знаходив собі місця. А коли повідомили про страшну звістку, що Андрій загинув. Тоді життя Валери перевернулося, він хотів попасти на передову, щоб допомагати хлопцям. У нього була сильна жага помститися за племінника, за беззахисних дітей, людей.

Спочатку він не хотів засмучувати мене і дітей. Казав, що іде до хлопців на Донеччину ремонтувати машини, але згодом признався що на війні, і захищає мене і дітей. Ми всі були шоковані… Так як його не взяли до лав ЗСУ, то він пішов добровольцем у 3 – ій окремий батальйон «Волинь». У січні місяці отримав серйозну контузію, через пару днів, знову ж рвався до хлопців. Побувавши на передовій та втративши побратимів, він дуже змінився. Валера як найдовше хотів побути з рідними, більше поспілкуватися, позгадувати щось хороше, сімейне. І коли чоловік знову ж зібрався їхати на Донеччину, це було

8 травня 2023 року, казав що цього разу, ненадовго, але нажаль 14 червня 2023 року пролунав страшний дзвінок, який перевернув все наше життя… І досі не віриться що його більше немає. Для нас він є і буде завжди.

Валера разом з бійцями їхали забирати хлопців, він був за кермом, але ворожа ракета влучила у машину. Мій чоловік та його побратим Сергій, позивний « Пижик» загинули, ще троє хлопців були поранені. Це сталося у населеному пункті Сторожеве. Спілкуючись із побратимами, я дізналася, що мій чоловік був справжнім патріотом, любив свою країну – Україну.

Його позивний, був «Валєрон», він не боявся смерті аби Україна, жила у мирі, щоб діти мали майбутнє і ніколи не знали війни, а лише бачили мирне небо. Не забудемо. Не пробачимо. Ти завжди з нами, наш Герою!»

Фото із сімейного архіву