Крупич Михайло Гаврилович,псевдо “Крупа” (25.04.1971-02.01.2023) – Революція гідності. Війна. Рівненщина

Крупич Михайло Гаврилович народився 25 квітня 1971 року в селі Грабунь, колишнього Рокитнівського, нині Сарненського району, Рівненської області. Освіта: середня.

Створив сім’ю у 1993 році. Мав дружину Наталію та двох доньок: Ванессу та Олександру. Проживав із сім’єю у селищі міського типу Рокитне. У мирний час був приватним підприємцем.

Усі, хто знав Михайла Крупича, запам’ятали його як особистість із найкращими людськими якостями: мужнім, безстрашним, відповідальним, цілеспрямованим, трудолюбивим, порядним.

Для рідних людей він був чудовим сім’янином, люблячим і турботливим чоловіком та батьком, надійним і справжнім, поруч із яким дружина та доньки почували себе завжди захищеними, спокійними і впевненими у завтрашньому дні.

А ще Михайло був товариським, дружелюбним, комунікабельним, життєрадісним. І найголовніше: він мав велике серце, був вдячним сином, підтримував теплі взаємини з братами і сестрами (мав три сестри-близнючки і чотирьох братів), любив людей, з особливою повагою ставився до осіб похилого віку, завжди допомагав їм.

Всією душею Михайло Крупич любив і свою Україну. За рідну землю він віддав найдорожче — життя.

На захист України став з перших днів повномасштабного вторгнення. Служив у місцевому формуванні тероборони. Проходив навчання на Рівненському полігоні. З перших днів прагнув на передову. І після навчань планував відправитися в найгарячішу точку країни. Проте на той час була загроза наступу з боку Білорусі, тому довелось захищати рубежі держави на цьому напрямку і навіть займати один із командирських постів.

У листопаді 2022 року Михайло Гаврилович Крупич відправився на передову. У званні старшого солдата, водія мінометного відділення мінометного взводу роти вогневої підтримки окремого спеціального батальйону OPFOR боронив кордони рідної країни на сході — в Донецькій області. Загинув 2 січня 2023 року при в’їзді в місто Бахмут.

В серпні 2024 року військовослужбовця посмертно удостоїли нагородою Президента України – орденом “За мужність” ІІІ ступеня. Нагороду загиблого захисника вручили його рідним в Сарненській районній державній адміністрації.

14 квітня 2023 року, в холі адмінприміщення Рокитнівської селищної ради розмістили портрети воїнів з Рокитнівської громади, які загинули з початку повномасштабного вторгнення, захищаючи Україну від ворога. А у травні, з метою увічнення пам’яті про загиблих захисників, біля селищного будинку культури оновилася стела героїв.

Публікації про Крупича М.

Близькі люди все ще не вірили в скорботну звістку, яка прийшла в їхню родину. Вони сподівалися, що сталася помилка. Проте дива не сталося. 7 січня 2023 року, у Рокитнівській громаді, було оголошено Днем жалоби.

Громада навколішки зустріла тіло загиблого захисника Михайла Крупича. 8 січня 2023 року, у Свято-Успенському храмі с. Рокитне, відбулося прощання з воїном.

Спогади:

Дружина і діти все ще не можуть змиритися із невимовно сумною і болючою реальністю.

Наталія згадує:

«Михайло любив усіх своїх дорогих людей: мене, донечок, маленького онука, якому невдовзі виповниться тільки десять місяців. А як дбав про всіх нас!. Ми були ніби за кам’яною стіною. Як він тішився донечками: старшою Ванессою і молодшою Олександрою. Дуже радів онуку. Був патріотом! Любив Україну! Приблизно за рік до повномасштабного вторгнення він записав відео, у якому їде за кермом і співає з донечкою Сашкою пісню: «Батько наш бандера…». Він мріяв записати його у військовій формі, коли вже служив. Не судилося…».

Родичі відгукуються про військового так: «Михайло багато спілкувався з рідними, коли служив. Надсилав повідомлення, знімки, відео. На них він живий. І, дивлячись на фотографії, все ще не віриться в сумну реальність…».

Волонтери благодійного фонду «Спільний тил» часто приїздили у підрозділи, в яких служать бійці з Рокитного, Клесова, Дубровиці, Сарн, Радивилові та інш. Розповідають так: «Михайло Крупич не сподівався, що ми його провідаємо та й ще привеземо стільки всього необхідного. Нас радо зустрічали, пригощали вечерею і всі дружно кричали нам «Дякуємо». Від такого сльози наверталися…

…Михайло був нашим другом, завжди позитивним і привітним. Щирі співчуття родині.. На жаль, історія пишеться кров’ю. Давайте місця поховання облаштовувати міні-парками та розаріями, щоб на віки люди могли віддавати шану полеглим Воїнам. Слава Україні! Героям Слава!!!».

Згадує Микола Ляхович, побратим Михайла

«З паном Михайлом я познайомився в 2022-му році, вже на службі в ЗСУ. Михайло Гаврилович добре знав про мене раніше, і тому ми швидко заприятелювали. З підрозділу ЗСУ який застряг в тилу, він добровільно зголосився на фронт, в одну з самих гарячих точок на лінії зіткнення з московським агресором.

Якось я виконував завдання поруч з місцем де розташовувався їхній підрозділ, і тому заїжджав туди до земляків з Рівненщини. Але пана Михайла тоді не було на місці, можливо був на бойових. Пізніше ми з ним списалися по месенджеру, і я планував при нагоді ще раз приїхати до них, щоб побачитися з ним… Та..

Він був не лише Великим українським Патріотом, але й дуже доброю і чуйною людиною… Дуже боляче… Царство Небесне… Співчуття рідним і близьким… Герої не вмирають!»

Фото із домашнього архіву