Левчук Василь Олександрович (18.01.1976-18.12.2022) – Революція гідності. Війна. Рівненщина

Левчук Василь Олександрович народився 18 січня 1976 року в м. Костопіль, Рівненської області. Навчався в школі №2, згодом перейшов до загальноосвітньої школи № 1 ім. Т.Г. Шевченка I – III ступенів. Отримав профільну освіту в Рівненському профтехучилищі № 10 за фахом КВПіА.
З дитинства займався спортом, а продовж усього життя захоплювався різьбою по дереву, малюванням. З особливістю цікавився радіоелектронними
приборами. З 1994 – 1996 роки проходив військову службу у в/ч 7237 м. Кам’янець – Подільський, Хмельницької області. Згодом одружився, разом з дружиною виховував донечку. Спроба створити сім’ю видалася невдалою. Почав працювати в ДСНС, м. Рівне. Згодом, у цивільному шлюбі у нього народилися дівчатка – двійнята та синочок.
Мобілізований ще на початку розв’язаної росією війни – 24 березня 2022 року. У цьому ж році влітку у Василя народилася внучка. Проходив службу навідником в 2 аеромобільному батальйоні в/ч А4350.
18 грудня 2022 року Левчук Василь Олександрович загинув, під час ведення бойових дій в районі н.п. Бахмут Донецької області. Сотні земляків прийшли на Майдан Шевченка щоб віддати данину шани і поваги Герою.
Клята війна обірвала життя прекрасного сім’янина, батька чотирьох дітей та дідуся п’ятимісячної онуки, яку Василь бачив тільки по відеозв’язку.

За мужність і звитягу його нагороджено відзнаками «За захист Батьківщини», «За оборону рідної землі».
Левчука Василя Олександровича поховали на сільському кладовищі в с. Космачів, Підлужненського старостинського округу.

Указом Президента України №272/2023 “за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку” ЛЕВЧУКА Василя Олександровича нагороджено орденом «За мужність» III- ступеня, (посмертно).

Публікації про Левчука В.

Згадує Левчук Любов Анастасіївна, мама :

Василь з малих років проводив багато часу у селі Космачів, де проживав його дід Анастасій Михальський. Дід пройшов Другу світову війну, був безпосереднім учасником бойових дій і дуже полюбляв навчати внука військовим тонкощам. Зокрема, вдягатися і взуватися за 45 секунд, правильно намотувати портянки, тактиці і багато ін. Дуже багато розповідав йому про події того часу і Василь з нетерпіння чекав на кожну зустріч з дідом. Разом ходили збирати гриби, ловити рибу на ставок та річки: Косма та Горинь. Дід вже з раннього віку привчав внука до сільськогосподарських робіт.

Дід по лінії батька Володимир Левчук, що понад тридцять років працював ковалем, навчив мого сина основам цієї спеціальності. Василь дуже гарно малював, вирізав, випалював по дереву і робив дереворити. Малював героїв мультфільмів, природу. Власноруч зробив дитячу люльку і прикрасив її чудовою різьбою. З дитинства самотужки освоїв елементи електрифікації.

Коли ходив до школи, вчився добре, на тверді четвірки. З предметів особливо полюбляв фізику. По закінченні 9 класів поступив на навчання до Рівненського професійно-технічного училища де вивчав радіотехніку і електроніку.

Після закінчення училища сина призвали служити в армію. Пішов туди із задоволенням. Згадую як ми разом з чоловіком Олександром, та донькою Оленою їздили до нього на присягу в учбову частину міста Кам’янець – Подільський. Після прийняття присяги ми дивились складні показові виступи десантників цієї частини, де наш Василь показав себе з найкращого боку.

Після повернення з армії син одружився і проживав в селі Іваничі. Біля року працював в МНС у Рівному, де переважно займався розмінуванням. Туди хотів перевести і родину, але дружина Валентина не погодилась. Вимушений був шукати роботу в Костополі, адже щодня добиратись з Іваничів до Рівного було складно і забирало багато часу. Працював на різних роботах в основному повязаних з електрифікацією. Допомагав дружині виховувати доньку Олену. На жаль, сімейне життя не склалося.

У другому шлюбі із Світланою з Оржева у них народилось троє дітей: двійко дівчат Анжела і Аліна та хлопчик Ернест, яких Василь дуже любив, як і першу дитину. Мав наміри побудувати для дітей просторий будинок. У будинку де спільно проживали провів водопровід, зробив просторий льох, якісну огорожу. Мав наміри займатись сільським господарством…

Записав спогади Олександр Намозов – письменник, журналіст.

Згадує Олена Олександрівна, сестра :

Після повномасштабного вторгнення ворога, Василь відразу поїхав до військкомату в Костопіль, де зголосився стати на захист країни. Його і ще кількох добровольців що мали приписку в селі Космачів на кілька діб відправили додому, а згодом призвали до лав ЗСУ.

Підготовку пройшов на військовому полігоні, після чого у складі десантно- штурмового батальйону був направлений на Херсонщину та Миколаївщину, вибивати звідти окупантів. Служив у 95-тій та 46- тій бригадах. У перший період дзвонив доволі часто мені, мамі і батьку. Батькам розповідав мало, не хотів хвилювати. Розповідав їм що займається переважно приготуванням їжі та ремонтними роботами. Мені розповідав більше, як вчив молодих боротись з хвилювання, спускатись з гелікоптера… Зокрема розповів про те, як їх десантно- штурмову групу гелікоптером закинули на територію окуповану ворогом. Про бій з чисельно переважаючими окупантами, про те як після жорстокого бою їх залишилось п’ять чоловік і як вони протягом п’яти діб добирались до свого підрозділу пішки. А коли прийшли, то командир очам своїм не повірив, бо вже почав рахувати хлопців загиблими.

Згадую, як під час перебування ще на полігоні, попросив мене дістати тактичні рукавиці. Я оббігала все що могла в Києві, де проживаю, і замість тактичних спромоглася дістати схожі спортивні. На мою радість вони підійшли і Василь попросив придбати їх ще для чисельної кількості побратимів. Що я із задоволенням зробила.

Коли йшов на завдання під Бахмутом, попереджував мене, що тривалий час не буде на зв’язку.

Згадую, як в одну з ночей мені приснився сон, кудись ми ідемо, він попереду. Йде і не обертається а знаками показує, щоб більше не йшла за ним. А я дуже серджуся, чому він так робить. На той момент Василь не повернувся з завдання, де загинув смертю Героя…

Поховали ми брата в селі Космачів, поряд з могилами рідних.

Записав спогади Олександр Намозов – письменник, журналіст