Люшин Юрій Володимирович, позивним «Єнот». (19.04.2002 -07.07.2026)
Юрій народився 19 квітня 2002 року в селі Хотин, що на Березнівщині. Базову середню освіту здобув у місцевій школі. Після 9 класу вступив до військового училища в Кам’янці-Подільському, де військова справа стала справою всього його життя.
У 18 років Юрій зробив свідомий вибір — стати на захист України. Замість безтурботної молодості він обрав військову службу. Ще у 2020 році, уклавши контракт, перебуваючи на строковій військовій службі. Наступні, і водночас останні, шість років свого життя присвятив захисту Батьківщини. Попри отримані поранення, щоразу повертався до строю, залишаючись вірним Військовій присязі та Україні до останнього подиху.
Серед побратимів він був відомий за позивним «Єнот». За роки служби нагороджений низкою відзнак і медалей, серед яких — відзнака Президента України «За оборону України» та медаль «За військову службу Україні».
У вільний від служби час любив риболовлю, понад усе цінував час, проведений із сім’єю. У лавах Сил оборони України служить і батько Юрія. Та війна вже відібрала в нього найдорожче — сина.
Молодший сержант, водій-оператор безпілотних літальних апаратів роти безпілотних систем спеціального призначення стрілецького батальйону Національної гвардії України, Юрій Люшин загинув 07 липня 2026 року під час виконання бойового завдання на Донеччині.
Заупокійна служба відбулася у Свято-Покровському чоловічому монастирі с.Хотинь.
У скорботі залишилися дружина , донька, мама, тато, сестра, брати.
Публікації про Люшина Ю.
У селі Хотин попрощалися із Захисником України Юрієм Люшиним.
Мав повернутися додому у відпустку, але повернувся на щиті
“Коли син був малим, я розлучилася з чоловіком. Тому його та ще трьох дітей ставила на ноги сама, батько в їхньому житті участі не брав, — розповідає Наталія Люшин, мати бійця. — Юра любив збирати гриби, їздити верхи, допомагав мені по господарству. Ще з дитинства хотів стати військовим, казав, що мріє носити форму, цікавився історією, займався спортом. Після дев’ятого класу вступив до військового училища в Кам’янці-Подільському. У 18 років підписав контракт із однією з бригад Нацгвардії та служив у Рівному. У той час син познайомився в соцмережі з Ольгою — майбутньою дружиною. Вона — із сусіднього села. Між ними відразу спалахнули почуття, тому почали зустрічатись, жили разом і побрались. Народилась Емілія, якій нині три роки. Юрій обожнював донечку і коли приїжджав додому, то приділяв їй кожну вільну хвилину — годував, купав, вкладав спати, грався, носив на руках. А вона ходила за татком хвостиком і постійно його чекала”.
Вікторія Трудько “Молодший сержант Юрій Люшин планував приїхати у відпустку”
..За свою службу Юрій був відзначений, зокрема, відзнакою Президента України «За оборону України». Але для мене він був набагато більшим, ніж його звання, посада чи нагороди. Він був моїм коханим чоловіком. Ми разом будували плани, мріяли про майбутнє та виховували нашу маленьку донечку. Юрій був найкращим татом для нашої донечки. Коли приїжджав додому, він усе робив разом із нею: годував, купав, вкладав спати, грався, носив на руках. Вона ходила за ним хвостиком і постійно чекала його повернення. Вона дуже любила тата. І ми знову чекали його додому.
Ми вперше за довгий час планували провести разом відпустку. Юрій мав приїхати 10 липня. Ми хотіли просто побути сім’єю, провести час разом, а для донечки він уже придумав маленькі радощі: відвести її в дитячу кімнату, у зоопарк, поїхати з нею до річки на рибалку. До виходу Юрія з позицій залишалося всього кілька годин. Здавалося, ще трохи – і він буде вдома. . Я чекала чоловіка, донечка чекала тата. Але все сталося зовсім не так.
7 липня 2026 року в Миколаївці Донецької області Юрій загинув …Того дня він виконував бойове завдання, збивав ворожий безпілотник. У цей момент інший ворожий дрон завдав прямого удару.
Юрію було лише 24 роки. Він мав вийти з позицій, приїхати додому, обійняти мене, взяти на руки свою донечку і провести з нами довгоочікувану відпустку. Але замість цього 11 липня його привезли додому на щиті. Не так, як він мав приїхати. Не з дороги у відпустку. Не з рюкзаком і подарунками для донечки. А востаннє…
Того дня наше життя назавжди розділилося на «до» і «після». Я втратила чоловіка, з яким хотіла прожити все життя. Наша маленька донька втратила найкращого тата. Їй лише три роки, і вона ще не може зрозуміти, чому тато більше не приїде, чому вона не піде з ним у зоопарк, не буде з ним біля річки, не буде ходити за ним хвостиком і засинати поруч із татом. Вона просто чекала його…
Сьогодні наша шкільна родина провела в останню земну дорогу свого колишнього учня ЛЮШИНА Юрія Володимировича. Ми з глибоким сумом і невимовним болем попрощалися з Юрієм, який віддав своє життя, захищаючи Україну .Колись він сидів за шкільною партою, поспішав на уроки, спілкувався з друзями, мріяв і будував плани на майбутнє. Таким його пам’ятають учителі та однокласники. Та доля розпорядилася інакше — він став на захист рідної землі, проявивши мужність, відвагу й незламність. Він віддав найдорожче — власне життя, щоб ми могли жити під мирним небом, навчати дітей, працювати та вірити у майбутнє України. Його подвиг назавжди залишиться прикладом справжнього патріотизму, честі й любові до Батьківщини. Висловлюємо щирі співчуття родині, близьким, друзям і побратимам Героя. Розділяємо біль і схиляємо голови у глибокій скорботі. Світла пам’ять про нашого випускника назавжди залишиться у серцях учителів, однокласників і всіх, хто його знав. Ми пам’ятатимемо його усмішку, юнацькі мрії та мужній вчинок, яким він навіки вписав своє імя в історію боротьби за незалежність України.
