Мартинюк Олександр Анатолійович народився 22 жовтня 1974 року в селі Яполоть, закінчив місцеву школу. Олександр був третім сином в багатодітній із семи дітей родини. Після закінчення дев’ятого класу, поступив на навчання до сільськогосподарського технікуму в містечку Малин, після закінчення якого був призваний на військову службу. Служив у танкових військах на полігоні у Яворові. Після служби працював у Києві, працював комірником в «ТВГ Український прапор», «Олга», «АІС». Проживав у місті Києві.
Олександр Мартинюк відстоював територіальну цілісність нашої Батьківщини з самого початку неоголошеного вторгнення росії, був учасником АТО 2015 – 2016 рр. Після чого працював на будівництві і сільськогосподарських роботах у Польщі та Чехії. Згодом, влаштувався на роботу в Києві на логістичний склад компанії «Папірус».
24 лютого 2022 року пішов добровольцем до ЗСУ. З початком повномаштабного вторгнення був у складі 30-ї бригади перебував під Києвом, згодом в м. Звягіль, а вже в червні воював на Луганщині.
26 жовтня 2022 року старший солдат Мартинюк Олександр Анатолійович загинув під час мінометного обстрілу поблизу населеного пункту Одрадівка Донецької області.
Мартинюка Олександра поховали на місцевому кладовищі в селі Яполоть.
Указом Президента України № 336 від 19.06.2023 р. “за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку” Олександр Мартинюк нагороджений орденом “За мужність” III ступеня (посмертно).
Публікації про Мартинюка О.
На Донеччині загинув старший солдат з Костопільщини
Вся громада низько вклоняється та схиляє голову в глибокій скорботі перед родиною загиблого. Співчуваємо Вашій втраті. Ми всі в неоплатному боргу перед нашими захисниками. Герої не вмирають! Вони йдуть боронити Україну у небесне військо, – зазначили в Костопільській міській раді.
Згадує дружина, Тетяна Мартинюк:
«Ми познайомились з Олександром під час мого навчання у Києві. Він разом з хлопцями працював тоді в Пущі Водиці. Спочатку спілкувались компаніями, дружили, гарно проводили час. Згодом почали зустрічатись. У 2001 році одружились. У моїх батьків на Вінничині зробили велике весілля. Того ж року народився син Владислав. Знімали квартиру у Києві, місті де прожили разом 22 щасливих роки.
Саша служив у танкових військах на полігоні у Яворові. Після служби працював у Києві в «ТВГ Український прапор», «Олга», «АІС». На роботу ми майже завжди їздили разом, хоч у мене вона починалась раніше, ніж у нього, але він намагався завжди бути якнайбільше часу поруч зі мною. Якщо я затримувалась, то завжди чекав мене. Ми завжди бути разом, чи на відпочинку, чи у побуті. Щонеділі ходили усією родиною до церкви, у недільний день разом обідали та вечеряли в сімейному колі. Разом завжди зустрічали Новий рік, навіть коли син був вже дорослим, то свято зустрічав з нами, а далі вже ішов до друзів. Сашко любив рибалку, збирати гриби, ягоди. Був дуже працелюбний, приходив на допомогу, при потребі, мав багато друзів як на рідній Костопільщині, так і в Києві.
Ніколи не втрачав можливості поїхати до рідного села, особливо коли туди з Італії приїздила сестра Наталія. Півтора року брав участь в АТО.
У перший день повномасштабного вторгнення ми прокинулись від гулу, шуму і вибухів війни.
.– Піду подивлюся, що робиться на вулиці, – мовив до нас із сином Олександр,
Бачу, прийшов час приймати кардинальні рішення. У той же день поїхали на роботу, а вже наступного ранку Сашко був у військкоматі. Нас уже поставив перед фактом, що йде воювати добровільно.
– Вони вже під Києвом, хто як не я буде вас захищати,– промовляв збираючи речі. Воювати пішов того ж дня. Вслід за батьком до військкомату пішов і син Владислав. В лавах ЗСУ продовжує боротьбу з ворогом і до цього часу. Спочатку Олександр у складі 30-ї бригади перебував під Києвом, згодом в місті Звягіль, а вже в червні воював на Луганщині. У липні, коли деякий час їх підрозділ знаходився на доукомплектуванні під Києвом, я мала можливість кілька раз поїхати до нього.
Востаннє Олександр приїхав додому 4 серпня 2022 року. Їх відпустили на чотири доби на перепочинок. Ми швидко прийняли рішення, хоч на один день, поїхати в Яполоть, адже чоловік дуже хотів відвідати могили батьків та побачитись з чисельною родиною. Але наші плани не збулися. Протягом доби його викликали до частини і відправили на Харківщину.
– Нічого, до Нового року повернуся, будемо як завжди разом святкувати,– мовив, прощаючись.
– Він повернувся, тільки не так як мріяв. На «Щиті»…
Кілька місяців після останньої зустрічі, він брав участь у жорстоких боях під Ізюмом та Балаклією. Одного разу, коли дзвонив звідти, промовив: «Тут в полон не беруть»… Я відразу зрозуміла що знаходиться у самому пеклі. У жовтні їх перекинули на Донеччину. Коли дзвонив звідти, неодноразово повторював, що війна дуже страшна і щоб берегла себе і сина. За нас він все життя турбувався більше ніж за себе. Дзвонити, коли мав можливість, намагався декілька раз на день і мені і сину. Інколи дзвонив і в ночі, за себе розповідав мало, все за нас розпитував.
Там у підрозділі на Донеччині відзначив свій день народження і пішов на завдання на чотири дні. Мене повідомив, що може бути без зв’язку, але подзвонить при першій можливості. На другий день передзвонив, але вже чомусь не з свого телефона. Сказав, що все у нього добре. Наголосив, щоби обійняла і поцілувала за нього сина Владислава… Це була остання наша розмова.
Наступного дня його улюблена сестра Світлана, якій він був за батька, повідомила мені про те, що побратим Олександра Павло, який був разом з ним, став дуже активним в соцмережах, лайкає пости, а від Сашка вже півтори доби ніяких повідомлень. Коли додзвонились до Павла, той сказав, що потрапив до шпиталю, а з Мартинюком все добре. Вже пізніше він передзвонив мені, а командир Ярослав, сину. Вони повідомили, що Олександр загинув під час танкового бою від уламка снаряда. Я не повірила, сподівалась що важко поранений, але живий. Вечором до нас у квартиру прийшли представники військкомату і остання надія згасла…
Після прощання у нашому домі, з Олександром попрощались у Костополі та рідному селі Яполоті. Похований поряд з могилами рідних на кладовищі у селі Яполоть.
Він мріяв про внуків, мріяв про гідне житло, мріяв про щасливе життя… Я часто приїжджаю на його могилу, у день загибелі, поминальну і Вербну неділю. При першій можливості їду до Яполоті. Люблю зустрічатись з його сестрою Світланою і її донькою Ангеліною, яких він дуже любив і які сьогодні гідно шанують його пам’ять. Шанують її і його рідні, односельчани, земляки»
Записав спогади Олександр Намозов – краєзнавець, письменник, журналіст.
Список публікацій
Гинуть наші краяни у боротьбі за мир в Україні // Вільне слово. – 2022. – 3 листоп. – С. 5.
Рівненщини попрощалася з Героями // Вісті Рівненщини. – 2022. – 4 листоп. – С. 2.
Під час мінометного обстрілу загинув воїн з Костопільщини // Рівне район
Мартинюк Олександр Анатолійович // Костопільська міська рада
Костопільська громада втратила на війні Героя України – Олександра Мартинюка // Рівне1
: