Мурзак Валентин Васильович, позивний «Мозолик»(24.08.1978-16.09.2022)

Мурзак Валентин Васильович (позивний «Мозолик») народився 24.08.1978 р.в м. Костопіль Рівненської області. З 1985-1993 р. навчався в школі №6 м. Костопіль, після закінчення вступив до Дубнівського училища культури по класу гри на музичних інструментах ( клас труба). 12 листопада 1996 р. був призваний на службу в ЗCУ. Службу проходив в Закарпатській обл. м. Перечин. Показав гарні результати на службі, мав командирські якості, за що був призначений командиром самохідної артилерійської установки, користувався авторитетом у командирів. Після демобілізації з армії у 98-у році переїхав в місто Одеса .
У 1999р. Валентин одружився на Альоні Василівні та виховував сина Владислава. Мав власний бізнес з продажу речей та мототехніки. Працював начальником охорони на промисловому ринку. У 2019р. переїхав разом із дружиною до села Лозове Вінницької області, де займались сільським господарством. Разом із дружиною працювали на ягідно-фруктовому приватному підприємстві у селі Лозова.
З початку повномасштабного вторгнення окупантів в Україну не міг знайти собі місця та рвався на фронт його зупиняла дружина та пояснювала що він має стару травму коліна. Та коли йому було вручено повістку, без вагань пішов до військкомату та мобілізувався до лав Збройних Сил України. Служив на посаді командира протитанкового взводу та мав звання сержанта. Неодноразово виїздив на бойові завдання та безжально знищував російських окупантів на Авдіївському напрямку Донецької області.
16 вересня 2022 року приблизно о другій годині ночі, ворог наніс удар зі «Смерчів» та «Ураганів» по пункту постійної дислокації, Мурзак Валентин Васильович отримав поранення та підлягав евакуації, але коли він почув що під завалами кричать його побратими про допомогу, кинувся до них. Серед врятованих поранених не було лише одного бійця з його групи. Він повернувся за ним і в цей час ворог наніс повторний удар, Валентин отримав повторне поранення, тож серце командира перестало битися.
Похований на Одещині.
У Валентина залишилась дружина Альона, син Владислав.
Відповідно до Указу Президента України №320 від 07.06.2023 р. “за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку” Мурзак Валентин Васильович нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно)
Нагороджений медаллю «За оборону рідної держави» (посмертно). (Наказ № 832 від 13.10.2022.)

Публікації про Мурзака В.

“З липня місяця поточного року сержант Мурзак Валентин Васильович – командир відділення протитанкового взводу, мужньо та самовіддано захищав неньку Україну від російського окупанта. Був вірним побратимом та патріотом рідної землі. Боровся за незалежну Україну до останнього подиху”, – йдеться у повідомленні на сайті Шаргородської громади.

Згадує мама Мурзак Лариса Іванівна:
«Син пішов на навчання до школи №1 в Костополі. Після навчання у першому класі перейшов до новозбудованої школи №6, де із задоволенням навчався з 1985 по 1993 рік.
Пішов до музичної школи, адже з дитинства полюбляв грати на трубі. Грав дуже гарно. Разом з дівчатами-сусідками часто влаштовував невеличкі музичні концерти у дворі будинку, на які збиралося чимало сусідів. Коли вступив до Дубенського училища культури (клас труби), мав певні успіхи. Жив разом з товаришем на квартирі, навчання подобалось, але життя буремних дев’яностих вносило свої корективи. Син бачив, що все на моїх плечах, що мені важко одній годувати сім’ю, тому вирішив припинити навчання і влаштуватись на роботу. Викладачі і я відмовляли Валентина робити цей крок, але він не послухався, тому що був відповідальним за свою сім’ю.
Пішов працювати на деревообробне підприємство «Пролісок» у Костополі, після роботи навчався на телемайстра. Валентин дуже хотів служити в армії, куди був призваний 12 листопада 1996 року. Провести сина в армію прийшло стільки друзів і знайомих, що за столи сідали по черзі, всім одночасно не вистачало місця. Нам бачити цю повагу було дуже і дуже приємно. Під час служби отримав відпустку і поїхав відвідати бабусю в Нерубайське під Одесою, яка дуже за ним сумувала і хотіла побачити, адже майже кожного року він приїздив до неї в гості. Саме там познайомився з майбутньою дружиною Альоною. Син казав: «Найулюбленіше і найгарніше місто- це Одеса-мама, яке подарувало мені прекрасну сімʼю.»
Коли повернувся з армії, дома був недовго, тому що поїхав до Альони в Нерубайське. Одружився, народився син Владислав. Згодом Валентин розповідав синові про кохання з першого погляду до його мами Альони, яку він дуже любив. Підкорити майбутню дружину було непросто, тому що була різниця у віці: Альона була старша від нього на 6 років. Але серенади під вікном, квіти та багато ночей проведених біля дверей, де вона жила, розтопили серце дівчини. Діти приїздили з внуком до мене, я їздила в гості до них. Валентин працював на різних роботах в Одесі, мали з дружиною власний невеличкий бізнес, але весь час мріяв про роботу на землі. Мріяв і про свій будинок, адже проживали вони з родиною у квартирі. Одного разу поїхали з дружиною на сезонні роботи в село Лозова під
Шаргородом. Працювали у саду. Коли власники побачили працьовитість сина, його ставлення до техніки і відповідальність, почали вмовляти залишитись працювати у них . У селі недорого продавались будинки, вибрав собі будиночок із тридцятьма сотими землі, придбав його і почав ремонтні роботи. За доволі короткий період зробив водопровід з поливом, сучасний ремонт, оздоблення, камін та ін. Валентин у селі зарекомендував себе як професіонал:допомагав односельчанам робити меблі та кухонну фурнітуру.
Придбали плуг, косарку, інший необхідний реманент. Посадили з дружиною на своїх власних 30 сотках городину і отримали гарний врожай. Розводили свиней, гусей. Одного разу разу до гусей, які повертались зі ставу, прибилось поранене лебеденя. Син врятував: вигодував і випустив на волю. Валентин дуже любив тварин, особливо свою гарно навчену вівчарку Лінду, з якою любив розмовляти і йому здавалось, що вона його розуміє. Після повномасштабного вторгнення агресора долучився до ЗСУ добровільно. Попросився в танковий підрозділ. Призначили командиром протитанкового взводу. Після періоду навчання направили на Донецький напрямок. Коли дзвонив з передової, не признавався, що він там, а розповідав, що вони знаходяться на розбудові Бучі. Не хотів, щоб я хвилювалась. Дізналась правду від невістки, що він насправді не на «розбудові», а звільняє на Донбасі українські села. Дружині та сину, розповідав про свою службу та підготовку.
Владислав дуже ним пишався та багато чого підказував бо сам служив спецпризначинцем в Національній поліції, а дружина Альона дуже переживала, але мужньо витримувала ці дні коли Валентин виїздив на завдання і був по декілька днів без звʼязку.
Як розповідали згодом його побратими, під час звільнення одного з населених пунктів , який брали протягом трьох діб, вони встановили на будинку сільради український прапор і попросили у командування перепочинок. Адже не мали вже ні сил, ні в потрібній кількості набоїв і продуктів харчування. Командир дозволив Валентину знайти місце для відпочинку і там заночувати. На ночівлю розташувались в будівлі колишнього дитячого садочку. Уночі саме туди був приліт, доволі простору будівлю рознесло в друзки. Важкі поранення отримали всі вісім бійців, що разом з Валентином знаходились в будівлі. Поранення в бік отримав і сам Валентин. Незважаючи на свій стан, власноруч почав витягувати бійців із-під завалів палаючої будівлі. Витягнув майже всіх, викликав на допомогу автівку, яка приїхала доволі швидко. Серед врятованих поранених не було лише одного бійця з його групи. «Без «Малого» не поїду,»- мовив Валентин. І, незважаючи на артобстріл та поранення, знову повернувся до будівлі дитячого садка. За кілька хвилин по будівлі знову був удар. Валентин отримав повторне поранення, і серце командира перестало битися. Лише за кілька діб їхні тіла дістали побратими. Саме вони згодом при зустрічах з нашою родиною були дуже обурені тим, що «Мозолика»(такий був позивний Валентина) за його подвиг командування не відзначило державною нагородою.
Я хотіла поховати сина в Костополі. Але у ТЦК наполягли, що ховати будуть за місцем реєстрації в Нерубайському, де він прожив більше ніж в Костополі – 22 роки. Більше тижня тривав весь цей жах, але з пошаною тіло сина було привезено в Лозову, де з ним мали змогу попрощатись мешканці села.
Поховали Валентина першим в Нерубайському на Алеї Слави. Могилу сина регулярно відвідують кохана дружина Альона та син Владислав. Мій онук, що проживає в Одесі, теж стоїть на захисті України. Я намагаюсь доволі регулярно їздити до Нерубайського, покласти квіти і вшанувати його пам’ять. Син часто сниться мені ночами в його улюбленій вишитій сорочці, яку я подарувала йому багато років тому…»

Записав Олександр Намозов, краєзнавець, письменник, журналіст