Лазуцький Михайло Іванович (21.11.1971-27.07.2022) – Революція гідності. Війна. Рівненщина

Михайло Іванович Лазуцький народився 21 листопада 1971 р. у місті Костополі. Із 1978 по 1986 рр. навчався в загальноосвітній школі № 4. У 1986 – 1988рр. навчався в загальноосвітній школі № 6.

Протягом 1986 – 1989 років займався у секції вільної боротьби у спортивній школі, нині (ДЮСШ ). Призваний на строкову службу в армії (1989 – 1991рр. Служив у прикордонних військах на території Грузії .

Одружився у 1992 р. У 1993 р., дружина Алла народила йому доньку Ілону. Трудився в Костопільському склозаводі з 1992 – 1996рр . Маючи дуже веселу вдачу , завжди був душею компанії.

Останні 20 років разом з дружиною , з якою прожив 30 років, були за кордоном, де він працював будівельником. Коли народився онук Устим, повернулися додому, Михайло не міг натішитися внучком .

Коли розпочалася широкомасштабна війна, добровільно пішов, 25 лютого 2022р., .у Костопільську територіальну оборону, щоб захистити дітей та онуків від російського ворога. Після чого був призваний 2 – м відділом Рівненського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки Рівненської області до роти охорони.

Із березня був навідником кулеметного відділення кулеметного взводу стрілецького батальйону в/ч А1008 м. Володимир Волинської області.

27 липня 2022 року рядовий, навідник кулеметного відділення Лазуцький Михайло Іванович, загинув в районі населеного пункту Берестове Донецької області в результаті ворожого обстрілу під час виконання бойового завдання захисту незалежності України .

Похований на кладовищі « Нове» у м. Костопіль.

Публікації про Лазуцького М.

2 серпня жителі Костопільщини назавжди попрощалися захисником України – Михайлом Лазуцьким.

– У скорботі та молитві низько схиляємо голови, вшановуючи пам’ять вірного сина України. Приносимо, щирі співчуття рідним, друзям і близьким воїна! Вічна пам’ять і слава Герою! Слава воїну – захиснику України! Слава Україні! – про це повідомляє Костопільська міська рада

Галина Самотій
Душа болить а серце плаче,немає слів, щоб оповідати біль яку несуть рідні, Боже відкрий їм двері в Рай, в пеклі вони вже були. Святий Боже,Святий кріпкий,Святий безсмертний помилуй …

Спогади дружини Алли

«Доля людська – це вишитий рушник власноруч чи дбайливими руками мами. Пригадую її слова: « Оце завершу, доню, твій весільний рушник, та й можна сподіватися сватів…» Здається, вчора це було, а вже минуло 30 років. Спогад про цей рушник затьмарила війна, яка вплела у нашу долю чорну нитку втрати коханого чоловіка, батька, дідуся.

Наші разом прожиті роки з Мішою не були меланхолічними. Міша (у повсякденному спілкуванні всієї родини – Мішка) не любив самотності. Жарт любив, щире слово, українську пісню, обожнював українську кухню. Він рано подорослішав, залишившись без батька в 11 років. Практично самотужки навчився всієї чоловічої роботи. Я завжди не переставала дивуватись його вмінням, яке перейшло в захоплення, коли ми вирішили мати свій власний дім. Ця мрія здійснилася ще до цієї жорстокої війни.

Тепер кожен цвяшок, кожна арка для квітів, інкрустовані парканчики, молоді дерева та кущі, що майстерно прикривають господарські будівлі – це результат нашої любові, взаємної підтримки, що перейде нашим дітям та внукам.

У скрутні 2000-ні роки бажання мати власний дім водило нас далекими дорогами Європи. Серед чужих людей, чужої мови, він дуже швидко адаптувався, на відміну від мене. Нам з донькою і сьогодні телефонують далекі родичі, знайомі, що працювали з нами разом.

Перебування за кордоном не загасило любові до рідного міста, родини, України. Єдина наша донька, закінчивши успішно іспанську та українську школи, захотіла здобувати вищу освіту в Україні. Міша дуже гордився, бо це було і його бажання. Донька закінчила Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, і вона бачить своє майбутнє тільки в Україні.

Власне, ці цінності і повели його до військкомату у перші дні війни. Його слова: « Маємо йти ми, батьки, діди на захист України. Ми вже трохи прожили (йому було всього 50). Маємо вигнати ворогів, бо діти і внуки не матимуть майбутнього.» Я дуже переживала, а він повторював: «Усе буде добре».

У найтяжчі хвилини прощання ми знали, що він не міг прийняти інше рішення. Підтвердженням цьому і значною підтримкою нам, стали слова його побратимів у момент прощання: « Він був нам як батько».

Не віриться, що майже рік він не з нами. Ні! З нами! У щебеті внучка, у спогадах, які щоразу вимальовують його добре усміхнене обличчя, сповнене вірою, що загинув недаремно, що перемога БУДЕ. І стоятиме наш дім, дбайливо доглянутим і впорядкованим, як личить справжнім українцям».

Спогад доньки Ілони:

«Татусьон – так він досі підписаний у моєму телефоні.
Майже рік минув, а я все сподіваюсь, що цей напис з’явиться на екрані. Мій тато був хорошим татом, а з появою онука став найкращим дідусем. Або як називає його Устимчик: « Діді». Із дитинства я чую від усіх, що я дуже схожа на свого тата: і зовнішністю, і характером. Це найкращий комплімент для мене.
Тато був справжнім красенем: із чудовою посмішкою та почуттям гумору. «Підколювати» по-доброму – це була його фішка.

Складно змиритися з тим, що його немає. Лише він міг приїхати та постукати в двері квартири рано-ранесенько, бо просто скучив.
Лише він, коли вчив мене керувати автомобілем, казав:

СЛУХАЙ МОТОР!
Тату, вибач, я ще й нині не знаю як саме він має звучати.
Він завжди був душею компанії. Він, як ніхто, міг запалити танцмайданчик своїм коронним нижнім брейком.
Тато любив Україну. Він любив життя, любив свою сім’ю, любив свій будинок, свою машину, свого собаку.
Проживши пів життя за кордоном, побувши в багатьох європейських країнах, він повернувся додому, щоб просто, як він казав, водити та забирати його найбільшу втіху – онучка із садочка.
Протягом першого року життя онучка дідусь 28 числа кожного місяця самостійно складав та відправляв Устимчику вірші-привітання з його днем народження».

Жаль, що так мало часу ми провели разом. Жаль, що Устимчик пам’ятатиме дідуся лише по фото/відео та слухатиме його
голос в аудіо повідомленнях.
Пам’ятаю, як 24 лютого 2022 року, тато сказав, що йде у військкомат добровольцем. Просив прийняти та поважати його вибір. Незважаючи на труднощі, постійно запевняв, що все буде добре. Я вірю, що на небесах він живе. Наш воїн, герой, Наш ангел-охоронець. Наш син, брат, чоловік, тато та дідусь, який оберігає нас.
Я знаю – тато завжди поряд. Я пишаюся ним.
Люблю його.
Не забуду.

Спогад сестри Жанни:

Мій любий брат був дуже добрим, щирим, завжди з усмішкою на обличчі. Ми рано залишилися без батька і тому завжди підтримували один одного. Любили згадувати, як каталися на лижах на річці Замчисько. Міша любив кататися на ковзанах, грати з друзями в хокей. І це тоді було нормою – всі зими були морозними, сніжними, і всі діти любили зимові розваги. Міша був веселий, товариський, мав дуже багато друзів, допомагав усім.

Ми завжди були поруч з дитинства, захищали один одного, горою стояли один за одного. Михайло дуже любив своїх племінниць, завжди привозив подарунки та щось смачненьке.
Ми постійно підтримували з ним зв’язок. Як тільки була можливість, брат телефонував. У нього завжди було все добре, завжди заспокоював всіх. Він був справжнім патріотом, завжди вірив у нашу перемогу і не падав духом.
Був нашою підтримкою та опорою. Я дуже пишаюся своїм братом.

Спогад племінниці Каті:

До початку повномасштабного вторгнення, ти був впевнений, що цей день настане – 24 лютого, ця клята війна!
Ти знав, що вона тебе не обійде і будеш там, де потрібно твоїй країні.

В мене є військовий квиток, і я знаю, що мені потрібно робити!
24 лютого 2022р. – війна, військкомат і твоє твердження:
– Я повинен захищати своїх рідних, свою країну.
Доброволець? Так.
А далі – день за днем, Ми сподівалися, що це пекло для тебе не настане. Але воно настало. Бахмутський напрямок! Окопи, вибухи, втрати побратимів, твої втомлені сумні очі.
27 липня 2022 року – відсутній зв’язок, відсутнє серцебиття.
Тепер у душі в нас велика рана, але ти поряд. Ти завжди з нами, в наших серцях. Ми чекаємо тебе – з Іспанії, з війни.
Нам так Тебе не вистачає…

Їх об’єднала любов до України

Костопільчани Михайло Лазуцький і Ігор Левицький були різними за віком та уподобаннями людьми. В листопаді минулого року Михайло зустрів піввіковий ювілей, а Ігорю цьогоріч виповнилося 27. До війни обоє працювали за кордоном, заробляли непогані гроші і мріяли про щасливе майбутнє. Однак повномасштабне вторгнення російських загарбників у нашу країну обірвало їхні мрії. І хоча працьовитих костопільчан ніхто не змушував кидати заробітки та повертатися додому, їх об’єднала любов до України. Обоє вирішили, що в цей тяжкий час мають бути тут, на своїй землі, для того, щоб захищати її від лютого ворога. Бо якщо цього не робити, то станеться так, що на українській землі пануватимуть ті, хто зазіхає на нашу незалежність, нашу мову, нашу церкву і силою насаджує надуманий «руський мір», який несе велике зло.

Михайло Лазуцький і Ігор Левицький добровільно зголосилися поповнити лави Збройних сил України. Згодом обох воїнів доля закинула в місця кровопролитних боїв. На жаль, гарячий липень став останнім в їхньому житті.

Рядовому Михайлові Лазуцькому, який служив навідником кулеметного відділення, судилося стримувати наступ російських військ на межі Донецької та Луганської областей. Підступний ворог мав завдання зайти на автомобільну дорогу Бахмут-Лисичанськ, яка сприяє технічному забезпеченню наших військ. Контроль цієї траси давав певну перевагу у стратегічному та тактичному військовому плані. Для досягнення своєї мети російські загарбники кинули великі сили. Михайлові Лазуцькому та, до речі,багатьом іншим бійцям з Костопільщини у складі свого підрозділу довелося захищати село Берестове. Кровопролитні бої за цей населений пункт тривали кілька тижнів. Було багато людських втрат з обох сторін. Сумна доля спіткала багатьох жителів Рівненщини і Костопільщини зокрема. Крім Михайла Лазуцького, в бою за Берестове загинули Костопільчанин Андрій Тішко та Віталій Крук із села Злазне Головинської територіальної громади.

Жорстокі протистояння з російськими окупаційними військами точаться на Херсонщині. Саме там, в районі села Білогірка, загинув командир відділення аеромобільного взводу, солдат Ігор Левицький.

Минулого вівторка, 2 серпня, в Костополі відбулося прощання із земляками-Героями. В останню путь Михайла Лазуцького та Ігоря Левицького жителі міста проводжали, стоячи на колінах. Після панахиди у Свято-Петро-Павлівському храмі похоронна процесія пішою ходою вирушила на майдан Т. Шевченка.

Поховали загиблих земляків на алеї Героїв на новому міському кладовищі в селі Лісопіль.

Никончук Олександр