Нізелюк Петро Станіславович (12.07.1992-22.08.2025)

Нізелюк Петро Станіславович народився 12 липня 1992 року в селищі Зарічне. Його життєвий шлях — це історія людини честі, сили духу та безмежної любові до рідної землі.

Своє дитинство Петро провів у рідному краї, де зростав у працьовитій і люблячій родині. У 2007 році він закінчив Зарічненську загальноосвітню школу І–ІІ ступенів, а у 2009 році — Зарічненську загальноосвітню школу ІІ–ІІІ ступенів.

З юних років Петро вирізнявся щирістю, добротою та відповідальністю. Він був дуже працьовитим, любив землю, ліс і річку. Ще зовсім маленьким робив собі власне «поле», на якому вирощував різні культури, з дитинства привчаючи себе до праці.

Він був вправним рибаком, любив збирати гриби та ягоди, добре знав і відчував природу. Для батьків був надійною опорою і помічником, завжди готовим підставити плече.

Особливе місце у його житті займала молодша сестра. Для неї він був не лише братом, а й справжнім другом, захисником і наставником — вчив її всьому, що вмів сам, передавав свій досвід, підтримував і оберігав.

Його поважали за відкритість, щирість і добре серце.

Після закінчення школи Петро не обрав навчання у вищому закладі освіти, а відразу став до праці — працював у лісовому господарстві. У 18 років був призваний на строкову військову службу, яку проходив у військовій частині А1620 (ППО).

З 2014 по 2022 рік працював на Зарічненському маслозаводі, де зарекомендував себе як відповідальний, працьовитий і сумлінний працівник.

17 березня 2022 року, з початком повномасштабної війни, Петро став до лав Збройних Сил України. Службу проходив у військовій частині А0451, у складі 23 інженерно-позиційного полку, на посаді розвідника.

Він виконував бойові завдання на Запорізькому, Харківському та Донецькому напрямках. У 23 інженерно-позиційному полку мав позивний «Моровинець».

Військова справа стала для Петра не лише обов’язком, а й справжнім покликанням. Він постійно прагнув розвитку, легко проходив навчання та швидко здобував нові навички й уміння. Із великим інтересом говорив про зброю та службу, любив ділитися тим, чого навчився сам. Під час служби у 23-му інженерно-позиційному полку проходив навчання за кордоном за напрямком саперної справи. Після повернення додому із захопленням розповідав рідним про отриманий досвід і нові знання, які там здобув.

Побратими згадують його як мужнього, витривалого і надійного воїна, який ніколи не підводив і завжди стояв до кінця.

За час служби був нагороджений почесними відзнаками:

нагрудною медаллю «За надійний захист у бою»;
нагрудною медаллю та відзнакою Президента України «За оборону України»;
нагрудною медаллю «Ветеран війни»;
статусом учасника бойових дій.

21 січня 2025 року Петро був переведений до військової частини А2585 у складі 82-ї окремої десантно-штурмової бригади. Ніс службу як старший групи на Сумщині, на Курському напрямку. У складі 82-ї окремої десантно-штурмової бригади служив під позивним «Мор».

Під час служби загострилася хвороба, у березні 2025 року він переніс операцію. Після реабілітації, у липні того ж року, не вагаючись, знову повернувся на фронт. Пройшовши навчання, став оператором БПЛА 1 десантно-штурмового батальйону.

22 серпня 2025 року Петро Нізелюк загинув у бою за Україну на Донеччині, у Покровському районі, поблизу населеного пункту Шахове.

За мужність і самопожертву був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Публікації про Нізелюка П

Зарічне попрощалося з 33-річним захисником України Петром Нізелюком

Поховання відбулося 1 вересня 2025 року у рідному селищі. Того дня, коли в школах лунав перший дзвоник, додому повертався Герой — на щиті.

Його зустрічала величезна кількість людей. Уздовж дороги стояли дорослі і діти — мешканці сіл, через які пролягав його останній шлях. Діти, святково одягнені до школи, ставали на коліна, вшановуючи пам’ять воїна. Це був день, коли радість першого дзвоника переплелася з глибоким болем втрати.

Родині героя вручили Державний Прапор України. Пролунав трикратний залп салюту – знак шани воїну, який захищав рідну землю.

Кней Валентина : “Такий молодий, красивий, талановитий! Нашій Україні так не вистачатиме Тебе, дорогий Герою, не вистачатиме Твоєї вправності, Твого розуму, Твоєї любові та вірності! Будь вірним присязі і в лавах Небесного воїнства! З повагою і болісним щемом у серці – мама загиблого від артилерійського обстрілу біля м. Часів Яр Донецької області 25 серпня минулого року воїна Олександра КНЕЯ із Сокальщини Львівської області.

Раиса Житник : “Вічна та світла пам’ять Герою. Щирі співчуття родині. Нехай молода душа знайде спокій у Божій обителі.”

Спогади:

У Петра було багато друзів і кумів, він мав багато похресників і одну рідну племінницю. На жаль, своїх дітей у нього так і не було. З племінницею він провів дуже мало часу, але встиг полюбити її всім серцем.

Петро був не лише воїном, а й людиною з глибокою душею та щирим серцем. Він мав свої захоплення і внутрішній світ, сповнений тепла.

Він дуже любив тварин. Ще з дитинства вигадував для них незвичайні, часом кумедні імена. Ця його риса залишилася з ним і під час служби — він розповідав, що біля них завжди було багато тварин, і кожній він знаходив особливу, смішну кличку.

Із Куп’янська він привіз додому двох цуценят, яких ніжно називав «кінтюрики». Він постійно цікавився ними, запитував, як вони, просив зняти відео, щоб побачити, як вони ростуть. Ці маленькі улюбленці стали частинкою його турботи й любові, і нині вони дуже сумують за ним.

Любив колекціонувати дорогий алкоголь — зібрав велику кількість різноманітних напоїв. Також захоплювався колекціонуванням ножів. Багато хто має їх в подарунок від Пєті.

Особливе місце в його житті займало вишивання. Цьому мистецтву його навчила мама. Петро вишивав ікони хрестиком — з любов’ю, терпінням і вірою. Одна з його робіт знаходиться у школі, де він навчався, іншу він подарував на храм, коли йшов на строкову службу у 18 років. Багато його робіт і сьогодні прикрашають рідний дім.

Образ святого Миколая, який він не встиг завершити, залишився як тихий символ незавершеного життя — життя, яке могло б ще довго дарувати світло, добро і тепло.

Його життя обірвалося, але його шлях не зник. Він залишив по собі пам’ять — живу, сильну, незламну.

Дуже багато своїх справ Петро не встиг завершити. Він облаштовував будинок бабусі, який дістався йому у спадок, дбав про нього з любов’ю і турботою. Придбав також будинок біля озера, де мріяв відпочивати, жити спокійним життям.

У нього було ще стільки планів, задумів і мрій. Він хотів жити, творити, працювати, радіти простим речам. Але, на жаль, усе обірвалося.

Він залишився у кожному доброму спогаді, у кожній вишитій нитці, у кожному мирному ранку, за який боровся. У серцях рідних — він назавжди поруч. У серцях побратимів — як надійне плече і вірний друг. У пам’яті народу — як Герой.

Його ім’я звучить тихо і з болем, але водночас — з гордістю.

Бо такі, як він, не зникають. Вони стають світлом.

Вічна пам’ять і слава Герою.

Згадує сестра Марія:

«Пєтя був старшим. Пєтя був єдиним моїм рідним братом — моїм захисником упродовж усього життя. У мене так багато спогадів, пов’язаних із ним, що я не можу виділити якийсь один. Пєтя був поруч завжди — не лише як брат, а як найкращий друг.

Ми підтримували один одного, розраховували один на одного, прикривали перед батьками, коли траплялися якісь труднощі. Ділилися всім. Пєтя завжди казав: якщо хочеш щось зробити — роби, не озирайся на думку інших.

Пєтя навчив мене всьому: їздити мотоциклом і машиною, ловити рибу, рубати дрова, косити. Усе по господарству ми робили разом. Коли він казав: «збирайся, їдемо», я навіть не питала куди — просто бігла, сідала до нього на мотоцикл, і ми вже були в дорозі: до лісу чи на озеро. У навушниках — улюблені пісні на двох, і ми весело підспівували.

У нас було дуже багато своїх жартів і фраз, які розуміли тільки ми. Навіть вітаючись телефоном, ми мали свій особливий вислів. Зараз, приходячи до нього на могилу, я вітаюся з ним саме так.

Часто, коли ми ще жили разом, до мого одруження, він телефонував і казав: «приїдь, забери мене — я на роботі» або «я в центрі», «я там і там». І я без вагань сідала й їхала за ним. Це було так звично — їхати, щоб забрати його.

А потім настала найважча дорога в моєму житті — коли я їхала до Рівного, до моргу, щоб забрати його тіло. І в голові звучали ті самі слова: «приїдь, забери мене…». Це був невимовний біль.

Коли його привезли додому, мені стало трохи легше. Ось він — вдома.

Я досі не можу повірити, що тебе більше немає. Для мене ти десь на завданні… Адже три з половиною роки ти був там, і я звикла чекати. Я досі думаю, що ти ще десь там — ось-ось подзвониш і скажеш, що все добре.

Я безмежно вдячна тобі за щасливе дитинство, за юність і за те, що ти був завжди поруч. Ти був тією людиною, до якої я могла звернутися будь-якої миті — і знала, що ти допоможеш».

Якби мені дали тисячу життів — я б тисячу разів обрала бути твоєю сестрою.

Дякую тобі за все. І вибач, що не вберегла…

У Зарічному відкрили меморіальні дошки чотирьом полеглим захисникам України

У Зарічному на фасаді місцевої гімназії відкрили меморіальні дошки Сергію Старжинському, Андрію Крилюку, Петру Нізелюку та Євгенію Мовчуну – військовослужбовцям, які загинули за свободу і незалежність України.

Під час церемонії, що відбулась 23 квітня, присутнім розповіли їхні життєві історії, сповнені мужності, вибору й самопожертви, – повідомляє кореспондент Район.Вараш.