Осташевський Олександр Андрійович (10.11.1972-23.07.2024) – Революція гідності. Війна. Рівненщина

Осташевський Олександр Андрійович народився в селі Соломка на Костопільщині. Навчався у школі №4 та у будівельно-технологічному фаховому коледжі міста Костопіль, де здобув фах маляра-штукатура. Водночас активно займався біатлоном, був кандидатом у майстри спорту.
У 1991 році Олександр пішов на строкову службу, отримав звання старшого сержанта. Одружився, працював спочатку в КП «Костопількомуненергія», останні 10 років – на заводі скловиробів.
У червні 2024 року Олександра Осташевського мобілізували, служив стрільцем. У липні того ж року під час виконання бойового завдання поблизу села Новоселівка Перша на Донеччині зник безвісти.

Першого травня 2025 року постановою про ідентифікацію особи управління поліції у Запорізькій області
старший сержант Олександр Осташевський визнаний загиблим 23 липня 2024 року.
Відспівали воїна 8 травня 2025 у храмі Петра і Павла в Костополі. На майдані Шевченка з ним попрощалася громада.
Похований Олександр Осташевський на «Новому» кладовищі в Костополі, поряд з іншими воїнами Небесного легіону.
У захисника залишилися дві доньки, дружина, мама, брат і сестра.

Публікації про Осташевського О.

8 травня мешканці Костопільської громади попрощалися та провели в останню дорогу свого захисника Олександра Осташевського.

Відспівали загиблого воїна у храмі Петра і Павла в Костополі. На майдані Шевченка з ним прощалася громада: рідні, друзі, колеги, представники влади та священики.

ВІДЕО: https://www.instagram.com/reel/DJbBJc6Nsay/?utm_source=ig_web_copy_link

Cпогади дружини Оксани:
«Мого чоловіка вже немає поруч, але в моєму серці він живий кожної миті. Я згадую його не лише з болем, а й вдячністю – за всі миті, які ми прожили разом.
Ми познайомилися на весіллі. Ніби випадково, ніби мимохідь… Але з першого погляду між нами щось спалахнуло – щире, справжнє, справжнісіньке.
Уже тоді я відчула, що ця зустріч – не просто момент, а початок нашої історії. І так сталося: ми згодом одружилися, створили свою сім’ю, в якій було багато любові, підтримки, розуміння і тепла.
Пам’ятаю, як одного зимового дня ми поїхали разом на дачу. Було тихо, свіже повітря, навколо лежав білосніжний сніг. І саме тоді він вирішив показати мені, як катається на лижах. Я досі пам’ятаю цей момент: він упевнено став на лижі і полетів схилом так легко, красиво і злагоджено, що я просто не могла відвести погляду. Це було справжнє диво. Я ще ніколи не бачила, щоб хтось так гарно і майстерно катався. У той момент я побачила в ньому ще одну грань – справжню свободу і талант, які захоплювали.
Та найбільше він розкривався у ролі батька. Він безмежно любив наших двох донечок. Коли повертався з роботи втомлений, але щасливий, одразу ж ішов до них. Він завжди знаходив час, щоб обійняти, поговорити, погратися чи просто бути поруч. Усе, що мав, він віддавав донечкам – кожну копійку, кожну вільну хвилину, свою любов і турботу. Для себе не залишав нічого. Усе тільки дітям. Його вже немає з нами, але його любов залишилася. У серцях наших дітей, у моїх спогадах, у всьому, що ми разом прожили. І ця любов – вічна…»

Спогади доньки Карини:
« Тато був для мене не просто татом. Він був моїм героєм ще задовго до того, як став захисником України. Мій найтепліший спогад про нього – це те, як ми каталися на лижах. Тато дуже любив зиму, сніг і швидкість. Він був кандидатом у майстри спорту з біатлону – і, здається, на лижах почувався так само впевнено, як інші – вдома.
Він часто брав мене і мою сестру на прогулянки і вчив нас тримати рівновагу, не здаватися, навіть коли падаєш. Можливо, саме це він хотів нам передати: триматися, вставати і йти далі. Тато завжди знаходив час для нас. Він міг бути втомлений, зайнятий, але якщо ми з сестрою приносили коробку LEGO, то сідав поруч і складав з нами, ніби це найважливіша справа у світі. І, напевно, для нього так і було.
Сьогодні я вже мама, і в мене є синочок Вільям. Тато його дуже любив. Я помічала, що, коли він брав його на руки, очі тата світилися таким теплом, як колись, коли ми з ним грали у LEGO і ще коли лагідно кликав мене Каринка.
Я дуже сумую за ним. Але я знаю, що він пішов захищати те, у що вірив – нашу свободу, нашу землю, нас із сестрою і майбутнє свого внука. І хоч його нема поруч, його любов завжди зі мною: у кожному слові Каринка, що звучить у моїй пам’яті, у кожній сніжинці, що падає взимку, у кожному легонаборі, який ми тепер складаємо з Вільямом без нього, але з ним у серці.
Дякую, тату. Я тебе люблю.»

Cпогади доньки Олени:
« Коли болить душа, вона шукає спосіб говорити. Сьогодні моя говорить за тата. Коли я була маленькою і хворіла, у лобі – жар, у серці – страх, тато казав мені: «Віддай мені свою хворобу. Я проживу її за тебе». Я дивилась у його очі й не розуміла, як можна добровільно взяти чужий біль. Взяти і нести. Як щит.
Коли мені щось не дозволяли, я йшла до нього. Завжди. Бо знала: він на моєму боці, він зробить для мене все. Навіть коли я виросла, він усе одно називав мене « золотце» з тією ж теплотою, як у дитинстві, ніби час не смів торкнутись нашої мови. Пам’ятаю його цікаві історії про біатлон, які обожнювала слухати більше, ніж казки. Я бавилася його численними медалями, грамоти були моїми іграшками. Я пишалася, що маю такого батька.
Він учив мене і сестру захищатися. Але більше було сміху, ніж ударів. Бо насправді вчив сміятися, коли падаєш. І вставати, коли сміх стихає. Він любив мене глибоко. І я це знала. Він гордився мною. І я це відчувала.
І навіть тепер, коли його немає поруч, я знаю: він – у мені. У моєму погляді. У моїх рисах. У моїй силі. У тому, як я мовчу, коли болить, і посміхаюся – коли страшно.
Він сам вирішив іти до війська. Казав, що все буде добре. Заспокоював нас. Я сумую. Я люблю. Я вдячна.
Слава Герою!
Слава Татові!

Світлини із домашнього архіву