Самчук Олесь Олександрович (01.04.2002-11.03.2024) – Революція гідності. Війна. Рівненщина

Олесь народився у Рівному 1 квітня 2002 року. Ходив до дитячого садочка № 7. У 2008 році переїхав жити до Здолбунова, де й пішов до першого класу початкової школи № 7. Закінчивши її перейшов вчитися до ЗОШ № 6, міста Здолбунів. У 2017 році у віці 40 років померла мама Олеся і він переїхав жити у Рівне до двоюрідної бабусі та пішов навчатися у 10 клас Рівненської ЗОШ № 9. Закінчив школу у 2019 році та вступив до Київського національного університету імені Тараса Шевченка на професію «Кіно та телеоператорство».

У 2023 році захистивши диплом бакалавра, Олесь пішов добровольцем на війну у 12 бригаду спеціального призначення АЗОВ Національної гвардії України пообіцявши помститися за свого найкращого друга Єгора Муху, що загинув у травні 2023 року. В пам’ять про маму та її першу збірку віршів, яка називалася «Каркаде» обрав собі позивний Каркаде.

Олесь був багатогранною людиною, хотів все спробувати. Ходив на багато гуртків і здобував призові місця на змаганнях з різних дисциплін (бальні танці, дитяча залізниця, трекове атомобілемоделювання, паркур, спортивний туризм, гра на гітарі). Закінчив фотошколу Олександра Харвата і професійно займався фотографією.

Він виріс гарним і струнким. Справжнім чоловіком із серцем патріота. Закоханим у життя, люблячим, щирим романтиком. Саме тому добровільно пішов до війська.

Через тиждень Олесь мав прийти на ротацію та одружитися з коханою дівчиною.

11 березня в результаті ворожого обстрілу КАБами, під час виконання бойового завдання, захищаючи Україну, загинув захисник України, аеророзвідник, старший солдат Самчук Олесь Oles Samchuk за позивним «Каркаде».

Він міг стати відомим кінооператором, міг народити і виростити, разом із дружиною, діток, міг посадити сад, і не один… Пішов, одлетів цілий світ, якому місце тепер на небесах. Десь там буде душа Олеся, десь там…

Публікації про Самчука О.

У Рівному попрощалися з бійцем “Азову” Олесем Самчуком

19 березня на майдані Незалежності в Рівному попрощалися з 21-річним бійцем бригади “Азов” Олесем Самчуком з позивним “Каркаде”.

Друг Олеся Самчука Денис Крячко зазначив:

“Ми провчилися в університеті разом. Він ненавидів війну, але казав, що не може залишатися осторонь цього всього. В нього загинуло багато друзів, це теж зачепило дуже сильно. Він вирішив, що мусить за них піти туди й бути там і за нас всіх”.

“Хоч він був і молодим, 21 рік, але був справжнім, мужнім воїном, який постійно вдосконалювався у військовій справі у всіх напрямах. Читав, цікавився військовою літературою. Конкретно в нашій справі, в аеророзвідці, він був одним з найкращих у підрозділі. За короткий час, він навчився всього того, на що деяким потрібні місяці”, — зауважив командир підрозділу аеророзвідки бригади НГУ “Азов”.

Оксана Субурай

«Зрости мене до ясних чинів,

у тих чинах хай знайду я смерть,

Солодку смерть у муках за тебе,

І розплинуся у тобі, та вічно житиму в тобі, Відвічна Україно, Свята, Могутня, Соборна!»

Військовий загинув на донецькому напрямку – на його позицію прилетіла авіабомба.

Його виховував вітчим. Мама Олеся – незряча поетеса та активістка Вікторія Самчук – померла, коли хлопчику було 14 років. Тоді він захопився фотографією і зробив свою першу виставку. Також у нього була мрія – стати кінооператором. Він вступив до Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка, здобувати фах теле- та кінооператора. Там і познайомився з Анною, але почалося повномасштабне вторгнення.

Захистивши диплом бакалавра, Олесь пішов добровольцем до “Азова”. В пам’ять про маму та її вірші обрав собі позивний “Каркаде” , – розповіла наречена Олеся.

О 9 ранку в Україні — хвилина мовчання. Вільне радіо щодня вшановує пам’ять загиблих військових та цивільних, розповідаючи історії їхнього життя. 17 березня згадаймо 21-річного кінооператора Олеся Самчука, який пішов на війну одразу після закінчення університету. 11 березня 2024-го молодий “азовець” загинув на Донеччині.

“Ти був людиною світла, збирав у собі любов та безкорисливо віддавав її усьому світу. Ти високо літав. Цінував своїх найближчих та ділився із ними своїм теплом. Іноді було складно, але ти знаходив підтримку серед своїх “братішок”… Братішка, дякую тобі за все. За вірність і дружбу, за теплі спогади та цілодобову допомогу, за твою мужність і віру в добро”, — пише друг Олеся Денис Крячко.

“Стільки спогадів у мене з тобою за роки нашої дружби, Олесю. Ти був моїм найкращим другом. Не можу повірити, що тебе більше немає. Ми через три дні мали побачитись. Ти через тиждень мав одружуватись. Ти був для багатьох з нас прикладом, і таким і лишишся. Ти був найгіднішим із нас, ти пішов нас захищати, ти був кращим за мене”, — пише друг загиблого Арам Атанесян.

Олесь Самчук загинув, виконуючи бойове завдання, він був випускником Навчально-наукового інституту журналістики КНУ ім.Т.Г.Шевченка 2023 року.

Завідувачка кафедри Інституту Віта Гоян написала:

“Про маму, про життя, про мрії говорив Олесь в той грудневий день своєї першої короткої відпустки, коли приїхав до нас в Інститут. Чаювали на кафедрі. Мріяли разом».

Відомий кінооператор і доцент кафедри кіно- , телемистецтва Інституту журналістики Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка Володимир Васильович Галицький: “Сумно і боляче… В бою загинув мій випускник, кінооператор, воїн Олесь Самчук. Світла пам’ять герою!”

Хлопцю було лише двадцять два. Двадцять два роки!

Кожна така звістка рве душу…Минулого року Олесь закінчив ВУЗ і вступив до лав ВСУ. Служив в аеророзвідці. Мав позивний “Каркаде” Загинув на Донецькому напрямку чотири дні тому – одинадцятого березня. На дев’ятнадцяте березня було заплановано його весілля.

Молоде усміхнене обличчя хлопця, що поклав своє непрожите життя, свої не зняті фільми, свої мрії, які ніколи не здійсняться на вівтар нашої з вами свободи…

Герої нажаль вмирають, але ніколи не повинна зникнути наша вдячна пам’ять про кожного з них.

Висловлюємо щирі співчуття рідним Олеся і його коханій дівчині, його наречені.

Національна спілка кінематографістів України

«Торкнутись світла? Це можливо. Так. До сонця руки простягни…» – писала мама Олеся, рівненська поетеса Вікторія Самчук. Позивний «Каркаде» – спомин про маму, яка полинула в небо, коли син ще вчився у школі. «Торкнутись неба? Це можливо?… Розкрий обійми вітру сміло…» Олесь тепер з мамою. В небі й у світлі. Наш Герой…

Фільми, які зняв Олесь Самчук – «Архітектон», 2021 р., «Life goes on», 2023 р. – є на відкритому показі творчих кваліфікаційних бакалаврських робіт студентів кафедри кіно- і телемистецтва. Подивитися можна тут:

https://www.youtube.com/channel/UC9yVcfuk5sZWdkWVlCwhqGg

Анастасія Лєдяєва . Щаслива, що були знайомі та дякую за те, що оберігав нас усіх від “руського міра”, а також за чудові залишені роботи… Важко повірити та важко сприймати за реальність сьогоденні події!

Герої не вмирають ! Слава героям України та велика вдячність кожному герою за мужність!!!! Та низький уклін кожному!!!!

https://youtu.be/m-iyjvV009w?si=u3kvCpxOgorElaL8 – книга “12 облич радості”

Неоніла Диб’як

* * *

Сонячний хлопче з ромашковим чубом,

З поглядом весен зелених…

Вибух накрив…і не сталося чуда…

Лета стікала із вени.

Вражено ахнула десь канонада

Твого останнього бою.

Спалений обрій приречено падав…

Степ затулився тобою.

… А з вишини голос предка чи Бога:

– Воїне, це лиш початок.

Рай-Україна…і ти біля нього

Будеш на вічних чатах.

…Давня криївка в повстанському лісі…

Сотник, – архангел неначе,

Вручить дідівського хаймарса-кріса,

Скаже:

– Пильнуй, козаче!

Друг Ілля

Олесик, Брат, як ти любив звертатись. Ми познайомились у 2013 році нас об’єднувала дитяча залізниця ми там пропадали днями, тижнями взимку вчилися весною допомагали фарбувати, прибирати, влітку закріплювали теорію на практиці. Олесь мріяв спочатку стати провідником, але спробувавши на дитячій залізниці керувати поїздом хотів стати машиністом, втім навчатися за омріяним фахом так і не зміг (не проходив по зору). І тоді вирішив вступити до столичного університету на кінооператора, тому що окрім залізниці його також цікавила фотографія.

В Лесика було важке дитинство втім воно його не зламало він залишився людиною з великим серцем, завжди допомагав і підтримував у важку хвилину.

Ти мене навчив любити людей і життя яким би воно не було.

Дякую тобі, в серці назавжди…💔

Олесева фотовиставка в Рівненській обласній бібліотеці 2019 рік.

Журналістка Катерина Романік розповіла:

– Я не можу купити молока своєму Лесику частіше, аніж раз на тиждень. На більше – пенсії не вистачає… А він його так любить! – десять років тому перед радіоефіром знічено зізнавалася Вікторія Самчук.

Її очі не бачили. Вона бачила серцем. І писала чудові вірші.

Саме тому я часто запрошувала її на радіоефіри. На одному з яких вона й розповіла мені, як важко жити незрячим в Україні.

Ще важче ростити дітей.

Тоді за дверима студії на неї нетерпляче чекав 12-річний Лесик. Саме він привів маму на інтерв’ю. Бо ж вона не бачила.

7 років тому Вікторії не стало…

Але Лесик так любив свою маму, що продовжував з нею спілкуватися.

Він писав їй листи. Розмовляв з нею, радився, каявся, ділився мріями.

“Мене рухаєш ти. Я хочу стати тим, ким би ти мене хотіла бачити – Людиною”.

Так закінчувався його останній лист до покійної матері.

Рядки вірша, присвячені мамою Олеся

Мій захисник

Мій захисник, моя розрада

Легенько очі мамі витира.

Коли сльоза додолу пада

Болить і стогне зранена душа.

Сьомий рік, як тебе немає…

Час досі йде швидко та непомітно. Біль та пам’ять завжди залишаються в моєму серці.

Але знову я пишу тобі цей лист. Два роки пройшло. З того часу багато, що змінилось. Війна показала, хто є хто. Хто був «Патріотом» — залишивсь на «Економічному фронті». Від кого взагалі не очікуєш, взяв до рук зброю і поїхав в один кінець… За цих два роки я втратив багато друзів та побратимів. Твоя книга стала моїм позивним, сенс якого дізнається не кожен. Зрозумів, що проблеми, які були в цивільному житті, абсолютно нічого не варті.

І найкраще, що я памʼятаю — це твоє виховання. Я ніколи не був найкращим сином, але той фундамент, який ти мені дала з малих літ, дозволяє мені ставати тим, ким би ти мене хотіла бачити — Людиною.

Твій Лесь

Сьогодні той день, коли тебе немає поруч уже п’ять років.

Час йде, але біль та пам’ять завжди поруч зі мною. За ці п’ять років я почав розуміти життя. Усвідомив все те, про що ти мені розповідала та намагалась навчити.

Шкода, що я прийшов до цього трохи пізно, набивши не мало синців. У мене були як провали, так і успіхи. Я побачив та почув немало людей. Зустрів як друзів, так і «ворогів».

Бачив людей, які не цінують життя, хоча й сам таким був. Коли втрачаєш рідну людину, життя ділиться на «до» та «після». Ніколи не буде так, як було. Але потрібно жити далі. Іноді складно змиритись з цими думками.

Етап прийняття твоєї втрати почав приходити тільки зараз, коли напади депресії та інші штуки виїдають ззовні. Намагаюсь якось змиритись з цим, однак не сильно вдається. Не допомагає алкоголь і все, що нас вбиває.

Мене завжди цікавило: що рухає людьми?

Хтось каже: любов, сім’я, діти. Інші — машина, квартира, будинок, гроші, а когось мистецтво та навіть ідея.

Мене рухаєш ти. Я хочу стати тим, ким би ти мене хотіла бачити — Людиною.

Твій Лесь

Фільм про маму зняти Олесь не встиг. Загинув

Олесь Самчук закінчив Навчально-науковий інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка за спеціальністю «Кіно- та телеоператорство». За свою
недовгу творчу кар’єру зняв фільми «Архітектон» (2021 р.) та «Life goes on» (2023 р.). А третій фільм – про маму – не встиг, бо дуже рано пішов із життя.

Олесь загинув під час виконання бойового завдання 11 березня 2024 року внаслідок ворожого обстрілу поблизу населеного пункту Терни на Донеччині.

Те, що не цікавило Олеся – відкидав

Олесь Самчук народився в Рівному 1 квітня 2002 року. У 2008-му переїхав жити до Здолбунова. Про той період згадує його вітчим Петро Поліщук: «Олесь з 5 років почав говорити на мене тато. У 6 років пішов у перший клас початкової школи №7, потім перейшов у загальноосвітню школу №6. Те, що його не цікавило, відкидав. Натомість захоплювався бальними танцями, спортивним туризмом, автомобільним моделюванням. Вчився грати на гітарі в Олександра Кондратенка. Ходив на дитячу залізницю, що в Рівному, здобув навички машиніста потяга. З мамою і зі мною завжди знаходив спільну мову».
Хлопець тяжко переживав втрату матері Вікторії, яка, будучи для нього наставником, другом, розрадою в житті, померла у віці 40 років. Олесь змушений був переїхати жити в Рівне. Його під свою опіку взяла родина: Олександр і його дружина Іванна Самчуки, дідусь Ростислав Ананійович Самчук і двоюрідна бабуся Людмила Ананіївна Ілляшенко. Тут, у Рівному, хлопець пішов навчатися в 10 клас ЗОШ № 9.

«Маючи проблеми з зором, Олесь усвідомлював, що професію машиніста не зможе здобувати, – говорить Іванна Самчук. – Тому почав цікавитися фотосправою. Фотографував усе, що йому було цікаво, світлини показував родині та друзям, щоб оцінили. Я попросила відомого фотомайстра Олександра Харвата висловити свою авторитетну думку, чи варто Олесю займатися далі в цій галузі. Пан Олександр відповів, що побачив у ньому здібності, але їх необхідно розвивати. І хлопець почав активно займатися у школі фотографії під керівництвом вже згаданого маестро».

Ось як пригадує Олесь цей період в інтерв’ю, витяг якого публікуємо з книги «Дванадцять облич радості»: «Оскільки я навчався у школі Олександра Харвата, то його вважаю своїм наставником. Він багато зробив для того, щоб я виріс як фотохудожник, рекомендував мені відвідувати різні заходи. Спершу ми з ним скрізь ходили разом, і лише потім він відправив мене у самостійне плавання».

«Я дуже добре пам’ятаю цього юнака, – відзначив Олександр Харват. – Він мав нестандартний погляд. Умів у буденному житті побачити креатив і зафіксувати його фотоапаратом».

А потім була перша виставка його фоторобіт в обласній бібліотеці на Лебединці, яка пройшла з успіхом

Олесь Самчук закінчив ЗОШ № 9 у 2019 році. З першого разу вступив до Навчально-наукового Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка на спеціальність «Кіно- та телеоператорство».
Після зарахування хлопця в цей заклад, як пригадує Іванна Самчук, їй приснився сон, що Вікторія (мама Олеся, – авт.) переходить дорогу, усміхається сонячно і каже: «Тепер я можу бути спокійна!». – Запитую, – продовжує жінка, – «Ти що, Віко, бачиш дорогу?». А вона відповідає: «Я тут все бачу!».

Вікторія вклала в Олеся патріотизм

«Наша дружба з Вікторією, – веде далі Іванна Самчук, – розпочалася з літературного об’єднання «Поетарх». Вона мені казала: «Іванна, тобі треба писати. Не залишай творчість!» Взяла з мене обіцянку, що я буду писати. Тобто інших мотивувала. Намагалася всім допомогти.

При житті Вікторія Самчук видала дві поетичні збірки: «Каркаде», «Тобі емоції справжні». А вже після смерті було видано ще одну – «Свічі моєї не гасіть». Чому першу збірку назвала «Каркаде»? Назва пов’язана з її улюбленим чаєм. Олесь також вибрав для себе позивний «Каркаде», бо дуже любив маму. Вибрав те, що їй подобалося. Він відтворив назву з книги татуюванням на своїй руці. Вікторія вклала в Олеся патріотизм, максимум світлого, бо була сама дуже світлою, доброю та водночас патріоткою, з сильним характером. Мала з сином сильний енергетичний зв’язок. Підтвердженням є вірш «Моєму Олесю»,
написаний у березні 2015 року:

Навік пов’язана з тобою
Я пуповиною тонкою.
І наш зв’язок ніхто не розірве!
Ураз відчую твої болі.
І щастя тебе хай не омине!

Зустрінь кохання в своїй долі.

І вірних дркузів ще у школі.

Завжди оберігатиму Тебе !

І як пора мені настане-

Берізкою в гаєчку стану.

Любов моя всі біди відведе.

В іншому вірші Вікторія називає свого сина «Мій захисник, моя розрада».

«Шкода, що мало мамі дивився у вічі…»

В інтерв’ю, яке опубліковано в книзі «Дванадцять облич радості», Олесь говорив: «Вона (моя мама, – авт.) … померла. Два роки тому. Хворіла на діабет. У свої тринадцять втратила маму, а у двадцять років вона позбулася зору, бачила дуже погано. Навіть листя дерев на тротуарі не розрізняла, для неї воно було плямами. І людей не бачила, лише силуети. Лікарі їй заборонили мене народжувати, прогнозували, що може стати зовсім незрячою. Але всупереч їхнім заборонам народила. Я на світ з’явився семимісячним. Мама ніколи не здавалася. Завжди боролася, писала вірші, друкувала книги, раділа життю. Багато мене обіймала, бо для неї дотик став очима. Згодом цукровий діабет «з’їв» її нирки…Вони відмовили. Мама ніколи нічого не просила, була оптимісткою. Часто здорові люди телефонували до неї чи питали поради, такою вона була у мене мудрою. Шкода, що так мало дивився їй у вічі…Зрозумів це зараз, коли втратив маму».
Фільм про маму зняти Олесь не встиг.

Олесь писав листи до матері після її смерті. Читаючи їх, ще більше відкриваєш для себе внутрішній світ хлопця. І вкотре переконуєшся, що його любов до
неньки була безмежною. Ось один із них:

«Сьомий рік як тебе немає. Час йде швидко та непомітно. Біль та пам’ять завжди залишаються в моєму серці.
Але знову я пишу тобі цей лист. Два роки пройшло. З того часу багато що змінилось. Війна показала, хто є хто. Хто був «Патріотом» – залишився на «Економічному фронті». Від кого взагалі не очікуєш – взяв до рук зброю і поїхав в один кінець…За цих два роки я втратив багато друзів та побратимів.
Твоя книга стала моїм позивним, сенс якого дізнається не кожен. Зрозумів, що проблеми, які були в цивільному житті, абсолютно нічого не варті.
І найкраще, що я пам’ятаю – це твоє виховання. Я ніколи не був найкращим сином, але той фундамент, який ти мені дала з малих літ, дозволяє мені
ставати тим, ким ти мене хотіла бачити – Людиною. Твій Лесь».

За словами Іванни Самчук, юнак дуже хотів зняти фільм про маму. Це була його найбільша мрія. В університеті почав писати сценарій, продумував його до
деталей.
– І коли я запитувала: «Як справи?», – зауважує жінка, – відповідав: «Ще треба допрацювати!».

На війну пішов добровольцем.

Після навчання в університеті, здобувши лише ступінь бакалавра, хоча і мріяв закінчити магістратуру, влітку 2023 року Олесь Самчук підписав контракт із ЗСУ і влився в 12-у бригаду «Азов». Став аеророзвідником. – Коли він їхав на військову службу, – каже Іванна Самчук, – то подарував
нашому синочкові Богданчику на пам’ять шеврон. Він любив повторювати: «Слабкі шукають виправдання, а сильні – можливості».
Ось що писали бійці підрозділу, в якому служив Олесь, у фейсбуці:
«Безперервні штурми ворога вдень поблизу населеного пункту Тернів на Кремінському напрямку припинилися у тому числі завдяки ефективній роботі FPV-дронів. Росіяни змінили тактику і почали проводити штурмові дії вночі. Днями бійці РУБпАК 12-ї бригади «Азов» застосували перші зразки FPV-дронів, оснащених тепловізійними камерами. Тепер оператори знищують ворожу техніку та особовий склад у будь-який час доби. Перші польоти нічних FPV-дронів стали можливими завдяки фондам «КОЛО» та «ПОВЕРНИСЬ ЖИВИМ». Ми цінуємо вашу підтримку! Більше таких ударних дронів – більше зруйнованих планів ворога».

Про свої плани говоритиму тоді, коли буде Перемога України!

– Ми спілкувалися з ним тільки по захищеному зв’язку, – продовжує Іванна Самчук. – Олесь, коли ходив на завдання, кілька днів не телефонував. Коли
вдавалося додзвонитися, цікавилися, яка там ситуація. Відповідав: «Дуже тяжко. Їх тут багато, як нечисті!». Запитували і про його плани на майбутнє. Казав: «Про свої плани говоритиму тоді, коли буде Перемога України!

Олесь дуже дружив із товаришем дитинства Єгором Мухою. Коли друг загинув, дуже боляче переживав його втрату. Казав: «За нього буду мститися
ворогам!».
«Я останній раз розмовляв з онуком 8 березня, – розповідає Ростислав Самчук. – Сказав він мені: «Діду, іду на завдання». А 11 березня його не стало.
Олесь у той день перебував у бліндажі, за ноутбуком – заносив до нього зібрані матеріали аеророзвідки. Все це писалося на відео, яке зафіксувало й
останні слова в його житті: «Все збережено! Видно чітко!». Після цього бліндаж струсонув потужний удар від керованої авіаційної бомби. Мого внука придавило плитою, засипало землею. Його відкопали в той же день, ще одного бійця знайшли на наступний. Інші троє військовослужбовців, які знаходилися в цьому бліндажі, але в іншому його кінці, не постраждали. Вони приїжджали на
похорон Олеся».

Спогади, спогади, спогади

Своїми спогадами поділилася завідувачка кафедри Інституту журналістики Віта Гоян: «Олесь пішов на війну добровольцем, одразу після успішного
завершення навчання. Фільмував. Захоплювався грою на гітарі. Про маму, про життя, про мрії говорив Олесь під час своєї першої короткої відпустки, коли приїхав до нас в інститут.
Чаювали на кафедрі. Мріяли разом». «Сумно і боляче… В бою загинув мій випускник, кінооператор, воїн Олесь Самчук. Світла пам’ять герою!», – написав у фейсбуці кінооператор, доцент кафедри кіно- та телемистецтва Інституту журналістики Володимир Галицький.
«Це був один із найкращих бійців, – сказав командир Олеся. – Швидко вчився технічній справі керувати дронами. Був позитивний, мотивований. Він інших
бійців мотивував».
Іванна Самчук присвятила Олесю і всім Героям України власний вірш (Стиль авторки збережено):

Ти білим птахом в небо полетів
до мами обійняти і сказати
пробач що стільки мало я прожив
що журавлем у небо з зброєю в руках
в небесне військо захищати з неба
пробач що мамо стільки не зробив
війна не жде й не милує нікого
а лиш щодня у небо журавлі
і кличе клекотом лелечим горе
чому найкращі з прапором ідуть
бо стільки на землі сьогодні болю
що ангели розстріляних ведуть
а бомби з літаків у землю
і плаче Матір Божа за синів
Герої не вмирають ми всі знаємо

але чому у небі так багато журавлів
які за нас із вами помирають
болить душа болять всі рвані рани
як жити далі чи куди іти
в молитві просим щоб війна скінчилась
щоб миром небо мирували матері
щоб не летіли більше в небо білі журавлі…

Василь ЗАКРЕВСЬКИЙ