Семенюк Андрій Вікторович (16.11.1980-07.09.2022) – Революція гідності. Війна. Рівненщина

Семенюк Андрій народився 16 листопада 1980 року в Рівному. З 1987 року по 1997 рік навчався в ЗОШ № 28. Після закінчення школи здобув професію газозварювальника в Рівненському ПТУ №9.

З 1998 року проходив строкову службу в м. Львові у військах національної гвардії, яку закінчив у військовому званні “старший сержант”.

Після служби вісім років працював в Португалії.

25 квітня 2014 року одружився з Іриною Осипчук. 1 вересня 2015 року у них народилася донечка Софія.

У 2019 році молода сім’я переїхала жити до села Симонів Гощанської громади. З 2021 року працював зварювальником в ТОВ “СГП ім. Воловікова”.

15 березня 2022 року був мобілізований до лав ЗСУ, а в червні вже був на передовій в селі Богоявленка в складі 68-ї єгерської бригади ім. О. Довбуша (протитанковий взвод 3-го батальйону).

41-річний Андрій Семенюк загинув 7 вересня 2022 року при виконанні бойового завдання біля населеного пункту Богоявленка Донецької області.

19 вересня 2022 року Героя Андрія Семенюка провели в останню путь. Поховали бійця на кладовищі села Симонів.

У загиблого залишилися дружина, донька, мама та брат.

Публікації про Семенюка А.

У боях за рідну землю поліг воїн з села на Рівненщині Андрій Семенюк

У боях за незалежність України загинув захисник з Гощанщини Семенюк Андрій Вікторович, мешканець села Симонів.

Про це інформують у Гощанській селищній раді.

“Гощанська громада і Україна знову втратили свого вірного сина, який героїчно боровся з підступним ворогом… Його життя обірвалось, а наші серця наповнені гірким болем втрати та ненавистю до рашистських катів. Висловлюємо щирі співчуття сім’ї, родичам та друзям з приводу передчасної смерті нашого Земляка”, – йдеться у повідомленні.

«Захищатиму вас із небес»

Минулого понеділка мешканці Гощанської громади попрощались з героєм Андрієм Вікторовичем Семенюком із Симонова. Боєць загинув під час обстрілу позицій ЗСУ ворожою технікою. У нього залишились дружина Ірина, 7-річна донька Софійка, мама, брат.

Андрій Семенюк разом із дружиною Іриною та донькою Софійкою оселився в Симонові кілька років тому. До того моменту сім’я мешкала в Рівному.

Понад усе Андрій любив свою сім’ю, обожнював доньку Софійку. Саме задля її безпеки уже з першого дня повномасштабного вторгнення росії на територію України він добровольцем рвався на фронт. Особливо після обстрілів Маріуполя 28 лютого, коли загинула 6-річна дівчинка. Тоді Андрій довго не міг заспокоїтись, бо та дівчинка з Маріуполя була практично такого самого віку, як і його Софійка.

Стримала дружина. Вона благала чоловіка залишатись вдома, аби в разі загрози з боку Білорусії безпосередньо захищати їх на рідній землі. Андрій дослухався до її прохання. Водночас він попередив, що якщо прийде повістка з військкомату, то його вже ніщо не стримає.

А тим часом Андрій і далі працював у товаристві імені Воловикова зварювальником. Працював разом із Богданом Кухарем із Горбакова. Товаришували.

Повістку Андрієві принесли в березні. На той момент його не було вдома. Її взяла Ірина, яка знала про твердий намір свого чоловіка. Передавши офіційний документ Андрієві, не відмовляла, а лише просила берегти себе і повернутися додому живим.

Щодня Ірина чекала хоча б найменшої звістки від коханого чоловіка. Не завжди вдавалось набалакатись вдосталь. Особливо в останні місяці. Андрій перебував на передовій лінії оборони, де тривають важкі бої. З ним часто не було зв’язку. Але вона з величезною надією чекала кожного наступного дзвінка.

Востаннє Ірина розмовляла з Андрієм 6 вересня. Того дня він повернувся з бойової позиції, проте його настрій дуже насторожив жінку. Андрій ніби передчував, що вже ніколи не побачить ані Ірину, ні обожнювану доньку Софійку.

Під час тієї останньої розмови Андрій просив дружину бути сильною, дбати про доньку.

«Зі мною може статися будь- що. Не переживай. Я буду турбуватися про вас навіть з небес. У цій землі лежати я не хочу. Погана тут земля», – сказав тоді Андрій.

Страшне передчуття Андрія справдилось. Наступного дня він уже не вийшов на зв’язок. Його життя обірвала куля окупантів.

Упродовж кількох днів Ірина намагалась розшукати Андрія. Телефонувала, зверталась в усі можливі інстанції, до волонтерів. Відповіді на її запитання не було. І лише 14 вересня страшна звістка розділила її життя на до і після. Ірина дізналась, що Андрій загинув практично через кілька годин після їхньої останньої розмови.

Тож сказані тоді останні слова Андрія стали для неї його заповітом.

Минулого понеділка з героєм прощалася Гощанська громада. Рідні, друзі, побратими живим коридором зустрічали Андрія Семенюка, аби вклонитися йому й провести в останню дорогу до війська небесного. Уже звідти він, як і обіцяв, оберігатиме своїми ангельськими крилами кохану дружину Ірину. Уже звідти він разом із Богданом Кухарем спостерігатиме, як ростуть їхні донечки, їхні Софійки.

– Андрій був чудовою людиною, славним сім’янином, батьком, – каже сусідка Алла Кухар. – Дуже важко повірити в те, що його вже не буде з нами. Важко усвідомити, що Софійка не побачить свого батька. Він дуже любив її, оберігав, турбувався про неї. І донька щодня запитувала маму, коли повернеться тато, коли зможе обійняти її. Не судилось. Це дуже болюча, страшна втрата для всіх, хто знав Андрія.

Ніхто не має права позбавляти наших дітей любові їхніх батьків. Ніхто не має права зазіхати на волю і незалежність нашої України. Ворог має бути вигнаний з нашої землі. За кожне звірство, вбивство має бути відповідне покарання.

Не ми розпочали цю війну. Але ми закінчимо її нашою неодмінною перемогою.

Вічна слава героям, які віддали своє життя за відновлення миру в нашій Україні! Низький уклін всім, хто нині захищає нашу землю від російських окупантів!

Ірина ПОВАР.