Стецюк Олександр Олександрович (30.03.1985-17.09.2022)

Стецюк Олександр Олександрович народився 30 березня 1985 року в с.
Великий Стидин. Мобілізований добровольцем ще на початку розв’язаної
росією війни – 10 березня 2022 року.
Стецюк Олександр Олександрович, стрілець-зенітник 1-го зенітно-ракетного
взводу зенітно-ракетної батареї військової частини А4053.
Поліг наш Захисник на полі бою як Герой 17 вересня 2022 року неподалік
с.Опитне Покровського району Донецької області під час виконання бойового
завдання по виявленню та знищенню сил противника.
Ця клята війна обірвала життя прекрасного сім’янина, батька двох дітей.
Сотні земляків прийшли віддати данину шани і поваги Герою. Олександра
поховали на місцевому кладовищі в с. Великий Стидин.

Публікації про Стецюка О. О.

На Костопільщині попрощались із 37-річним стрільцем-зенітником Олександром Стецюком

«Він добровольцем пішов боронити українську землю на початку широкомасштабного вторгнення Росії. Відійшов у засвіти чудовий сім’янин, батько двох дітей. Усі сльози виплакали уже його мама та дружина. Війна продовжує вперто обирати найкращих. Непоправне горе втрат породжує розпач, яка переходить у зовсім не властиву нам ненависть, рясно политу людською кров’ю і сльозами. Хоча сльози – це теж кров. Тільки з душі, тому такі прозорі й чисті. Сьогодні Олександра урочисто поховали у рідному селі. Вічна пам’ять Герою! Слава Україні!» – йдеться у повідомленні Костопільської міської ради.

Згадує сестра Хомич Світлана Олександрівна:
«У нашій родині було п’ятеро дітей – брати Володимир, Іван, Сергій, Олександр і я. Сашко був наймолодшим. Він виростав працьовитим, щирим, добрим хлопцем, мав багато друзів. Із самого дитинства допомагав батькам Емілії Сидорівні та Олександру Миколайовичу по господарству, адже тримали вони тоді коня, корову, птицю, обробляли чимало землі.
У вільний час дуже полюбляв «тихе полювання», звідки приносив багато грибів. Особливо захоплювався риболовлею, риболовля була для нього
справжнім задоволенням. Після закінчення восьмого класу пішов працювати. Їздив на заробітки, переважно працював на будівництві, де здобув багато необхідних спеціальностей.
2003 року Сашко пішов на строкову службу в ЗСУ. Служив у місті Нікополь Дніпропетровської області в зенітно- ракетних військах. Через півтора року повернувся додому. Після закінчення строкової служби знову їздив працювати на будівництва.
Батьки будували будинок, де Олександр власноруч провів воду, змурував хлів, виконав безліч необхідних господарських робіт. Після одруження із Оленою Миколаївною у них народились доньки Алла і Дарина, яких Сашко дуже любив і сильно сумував за ними, коли знаходився далеко від рідної домівки.
Був дуже комунікабельним, завжди допомагав мені по господарству, разом з ним збирали зернові та інші сільськогосподарські культури. Під час спільних робіт завжди просив мене заспівати українських пісень і мені підспівував. Він любив поезію, пісні, а при нагоді завжди намагався слухати музику, яка лунала з його музичної колонки.
Часто повторював, що до сорока років потрібно встигнути багато: народити дітей, побудувати будинок та зробити багато інших добрих справ. Далі вже буде легше. На жаль , дожив тільки до 37 років…
На початку березня 2022 року до домівки Олександра прийшла староста села і повідомила, що його викликають до військкомату в Костопіль.
Брат відразу виїхав до міста, де добровільно зголосився стати на захист України. Вже за кілька діб 11 березня 2022 року, з необхідними речами
знаходився на Рівненському полігоні. Згодом були навчання на полігоні в Чернігові, а за короткий термін участь в боях під Лисичанськом, Бахмутом, Сіверськодонецьком…
Під час короткочасної відпустки додому, розповідав про жорстокі бої з окупантом і просив нас берегти себе. На його прохання племінник Олексій
Хомич придбав автомобіль «Ниву» та запасні шини для неї, які було відправлено Олександру на передову. Згодом Олексій систематично допомагав його підрозділу іншими необхідними речами.
13 вересня мав вийти на зв'язок, але не вийшов…
Під час боїв їх підрозділ було перекинуто для підкріплення наших сил під селом Опитне Покровського району, саме там брат і отримав смертельне поранення під час прильоту ворожого снаряду…
До бібліотеки, де я працювала, прийшла моя подруга Надія Андріївна, яка після паузи, з сумом повідомила, що має інформацію від хлопців- військових про те , що Олександра більше немає…
Зв’язку з братом і далі не було. Я подзвонила до сина в Костопіль, до старости села. Вони повідомили, що офіційного підтвердження немає. У серці ще теплилась надія, що поранений, але… Згодом з військкомату принесли офіційне повідомлення про загибель Стецюка Олександра Олександровича. Привезли дещо з його особистих речей, документи. Поховали ми його на кладовищі села Великий Стидин, поряд з могилами
рідних та близьких.
Односельчани шанують пам'ять Олександра. У рідній школі встановлено його портрет та відкрито меморіальну дошку. Родина вдячна старості села, працівникам клубу та бібліотеки, педагогам, школярам, які відвідують його могилу у роковини загибелі та релігійні свята. Свічка пам’яті не згасає…»